Минув ще певний період часу, а точніше кілька тижнів. Кітору сидів за одним столом з своєю родиною (мамою й татом). І хоч вони про щось завзято розмовляли, хлопець навіть не збирався встрявати до їхньої розмови. Він перебував у своїх думках і не знав про що говорять його батьки.

Він думав про ті дивні почуття. Чому вони виникають, коли бачить Хіторі. Чому йому не вистачає її, чому тягне до неї? Чому знову так хочеться побачити цю дівчину!? Дивно, правда? Так, по закону Демон не здатен кохати, та і мати "теплі" почуття також...
–"Та що ж відбувається зі мною? Може я захворів? Так, напевне, в мене температура! Але ж при застуді не такі симптоми? Та і я майже не хворію.. І все ж таки.. Що зі мною..?" – Думав Кітору. – А що таке кохання?
– Га..? Кохання? Його не існує. Принаймні, для таких, як ми.. – відповів Сатана. – Ми не маємо серця, хіба ти не знаєш? В нас замість серця – розпечений кусок металу, який забирає всі почуття, окрім: злості, гордості, самовпевненості, егоїзму, зневаги та лицемірства.
– Ти забув про Сукубів. – нагадала жінка чоловікові.
– Ні, не забув. Просто, Сукуби – то інша історія. У них своє королівство..

От і понеслось... Нова тема розмови у дорослих. Вони знову почнуть про щось сперечатися, доводити свою думку одне одному, вести дискусії... А Кітору знову вернувся до своїх думок.

А все ж таки... Сукуби, здається, теж демони? Але чому в них своє королівство? Та просто так склалося. Але королівство в них не таке вже й велике.
(Ну і чому це я пишу про них!? Треба вернутись до Хіторі та Кітору. Такс, зараз піду до Хіторі!) (Слова автора, здається, тут трохи не в тему.. ну добре...)

Хіторі вже давно прокинулась, але лікар сказав, щоб вона менше рухалась, тому дівчинці доводилось лежати. Сьогодні субота, тож уся родина вдома. Ну, майже вся..  Вони жили без тата, так  як він вже давно розвівся з їхньою матір'ю. Що ж, якщо не рахувати того, що живуть без тата, то можна вважати, що  вся родина в зборі.

Мама приготувала сніданок і погодувала дочку. Адама викликали на роботу, довелось вирушати. Як вияснолось пізніше, а точніше, коли прибув на місце, тій Відьмі стало погано. Це вона телефонувала йому. Їй стало погано під час якогось ритуалу чи щось типу того, тому вона не хотіла звертатись до лікарні, а звернулась до екзорциста. Він єдиний хто зможе її зрозуміти і допомогти. Вона попросила щоб він подав їй зілля, яке зможе полегшити її стан.

Хоч сьогодні й субота, але це не змінює того, що Кітору має відвідати Академію. У них немає вихідних, тому навчаються щоденно. Але їхня система відрізняється від нашої – людської. А відрізняється тим, що вони відвідують академію по власному бажанню, тобто коли хочуть. Можуть місяцями відсиджуватись вдома і ходити лише раз у 2-3 місяці. Але обов'язково мають скласти тест по вивченому матеріалу. А от на парах вони викладачів не особо слухають. Восновному займаються своїми справами.

Кітору увійшов до класу і сів на своє місце.
– Хей, бро! Де пропадав? – спитав сусід по парті.
– Привіт, Ян. Давно тебе не бачив, хоча це логічно.. Ти ж знаєш, що мені краще бути вдома. – Відповів Кітору.
– Ти б менше прогулював... – на цих словах до класу увійшов вчитель і продзвенів дзвоник, тож розмову довелось перервати.  Здавалося, учитель говорить сам до себе.. Кожен робив, що хотів: хтось слухав музику, хтось грав у хрестики-нулики або морський бій, хтось розписував руки, хтось залипав в телефоні, а хтось, як і Кітору – малювали. Малювавши якийсь транспорт, сам того не помітивши, Демон почав малювати Хіторі.
– Гарна дівчина, – пошепки сказав Ян. – Ти її знаєш?
– А? Яка дівчина? – поглянувши на малюнок, хлопець зрозумів у чому справа. – А, ця.. Вона із світу людей.  Хочу знову її побачити...
– Тебе ж, нібито, не цікавили дівчата..?
– Воно то так...
– Ти щось змінився за останній місяць, що тебе не було... Щось сталось?
– Сам недоганяю... Але я хочу бути поруч з нею..
– Та, що з тобою???
– Не знаю, бро, не знаю... – "Потрібно придумати щось, щоб знову побачити її"
– А на тебе не могли накласти закляття?
– О, точно! Мені до екзорциста потрібно навідатись. Може, він допоможе? – вигадавши причину для зустрічі, сказав Кітору.
– Ну.. сходи... – нічого не зрозумівши відповів його друг.
– Прикриєш мене? Я піду зразу після цієї пари!
– ... Угу...

Щойно продзвенів дзвоник на перерву, як Кітору зібрав усі свої речі й змився зі школи.