Айліс ворухнула пальцями правої руки. Під спиною відчувалася вібрація кам’янистого ґрунту, а до вух долинав гул, схожий на безперервний гуркіт грому, такий гучний, що вона ледь чула власні думки. Розпечене повітря торкалося оголених ділянок тіла, заповзало під сорочку, щипало у ніздрях. Вона розплющила повіки і побачила чорне небо, підсвічене загравою. Густе бурштинове хмаровище розповзалося над горизонтом, ховаючи за собою дрібний розсип зірок.

Айліс повільно підвелася на ліктях і озирнулася. Світ навколо ніби палав. Вона лежала біля підніжжя гігантського вулкана, який у цей момент випльовував у небо згустки магми, що стікала вниз яскраво-помаранчевими потоками. У повітрі ширяв вулканічний попіл. Кам’яні брили осипались тут і там, і Айліс ледве встигла ухилитися від однієї з них, різко схопившись на ноги. Вона закашлялася, відчувши, як суміш отруйних газів проникає в легені.

— Холімір… — прохрипіла вона, задерши голову. — Але як…

У голові миготіло безліч запитань, але насамперед – як вона тут опинилася? І чому древній вулкан, який вивергався лише раз за всю історію існування світу, робив це знову? Її не полишало відчуття, що все це вже колись відбувалося. Приблизно три з половиною тисячоліття тому.

Айліс позадкувала і раптом помітила в лавовому потоці поруч із собою дещо дивне. З нього проростав овал, що переливався вогнястими відтінками. Досягши приблизно двох метрів заввишки, він набув досить чітких людських обрисів. Айліс стежила за цим явищем з тремтливим інтересом. Можливо, їй варто було б кинутися тікати, але всередині неї засіло невідомо звідки взяте переконання, що їй належить залишитися. Що все це відбувається лише з однією метою – щоб вона стала свідком.

Розплавлений червоно-чорний базальт повільно стікав униз по фігурі, доки з-під нього не з’явилася бліда шкіра. Айліс побачила вухо, а невдовзі й очі. Чорні, немов застигла магма, вони відбивали у собі моторошні відблиски виверження. А ще – смуток. Глибокий, як саме жерло вулкана.

— Батьку… — одними губами промовила Айліс, перш ніж встигла подумати.

Вона завжди вважала його чудовиськом. Сутністю, в якій немає нічого людського. Стихійним лихом із минулого, що колись оволоділо її матір’ю, внаслідок чого на світ з’явилася Айліс, приречена на вічні поневіряння. Вона ненавиділа навіть саме його ім'я. Ненавиділа себе за те, що була його нащадком, але зараз... варто було їй зіткнутися з ним віч-на-віч, і слово "батько" саме зрадницьки зірвалося з її вуст.

Ігнісар повільно, ніби ще не пристосувавшись до власного тіла, ступив на "берег". В’язка лава сичала й диміла, але поступово відкривала все нові й нові ділянки тіла. Як не дивно, він виглядав… майже нормально. Руки, ноги, груди, живіт і навіть… член — усе як у людей. Дивлячись на нього, важко було повірити, що він і є тим самим великим злом, що мало не спричинило світовий колапс. Звісно, не кожен здатен скупатися в лаві й залишитися у власному тілі, але це вже деталі.

Досі Айліс уявляла його, як щось абстрактне, не наділене конкретними рисами, і тому дуже здивувалася, виявивши перед собою щось настільки тривіальне. Він мав звичайне обличчя, як сотні… мільйони інших облич. Чорне волосся злегка торкалося не надто м'язистих плечей. Змахнувши з щоки залишки лавового желе, Ігнісар нарешті подивився на неї. Подивився, але наче не побачив. Наче вона була лише частиною загального апокаліптичного пейзажу.

Айліс відкрила рота, щоб звернутися до нього, та звук застряг у горлі. Вона не знала, з чого почати, і чи варто взагалі починати. Все це було настільки дивним, що вона навряд чи могла повірити у те, що відбувається. Однак і гаряче тремтяче повітря, і камінці, що без упину били її по тілу, і огидний запах тухлих яєць — усе це здавалося справжнім. Не сном. Та й вона ніколи раніше не бачила снів. Ніколи.

Нарешті, приборкавши в собі суперечливі емоції, Айліс вирішила поставити запитання. Можливо, вона обрала не найкраще з можливих, але як для початку — згодиться.

— Чому ми тут?

Її голос пролунав якось невпевнено, і вона навіть здивувалася, коли Ігнісар відреагував. Його зіниці заблищали під навісом густих чорних брів.

— Кров, що тече у твоїх жилах, зберігає спогади.

Його голос виявився несподівано м'яким. Не таким м'яким, як у Лайзека, але все ж вона очікувала почути щось більш грізне і владне. Айліс навіть довелося напружити слух, аби розчути його слова крізь гул, тріск і грюкіт землі.

— Це твої спогади?

У небезпечній близькості від Айліс об землю вдарився черговий валун, і вона прикрила очі рукою, захищаючи їх від пилу та уламків.

Ігнісар не відповів одразу. Він повернувся боком і затримав погляд на отруйній хмарі. Підставив долоню, впіймав частинку попелу й, розтерши її, подивився на свої посірілі пальці.

— Те, що ти бачиш зараз перед собою, — це кузня світу. А я — недосконалий витвір Феантрес, про який вона воліла забути. Такою є сутність богів. Завжди пам'ятай про це.

У його голосі звучали невимовна туга й втома. Емоції, притаманні людям. Раніше Айліс ніколи особливо не замислювалася, навіщо Ігнісар намагався знищити людство. Точніше, причина тут цілком зрозуміла – міжвидова конкуренція. Але це лише те, що лежить на поверхні. Що, як у нього була й інша мотивація? Якщо він був не просто втіленням абсолютного зла, а чимось осмисленим, наділеним тим, що романтики називають душею. Їй раптом захотілося спитати його й про це.

Айліс зробила крок до нього, щоб їй не доводилося кричати і прислухатися до відповіді, але земля знову затремтіла. Нею пішли нові тріщини, всередині яких, наче по венах, стрімко бігли тонкі червоні струмки. Раптом з розлому прямо їй в обличчя вдарив струмінь гарячої пари, і вона відсахнулася назад, впала, відчувши долонями гостре розпечене каміння. Мабуть, якби вона була людиною, то вже залишилася б не лише без очей, а й без усього обличчя. Поки що її шкіра з гідністю переносила всі випробування, проте навколо продовжували з'являтися нові і нові розломи. Гейзери вистрілювали з таким тиском, що майже діставали до хмар. Айліс, борсаючись на землі, намагалася крізь завісу пари розгледіти фігуру Ігнісара, але в тому хаосі вона зовсім втратила орієнтацію й уже навіть не була певна, в якому боці вулкан. Урешті-решт, прямо під нею утворився черговий розлом, і Айліс відчула, що провалюється вниз. Інстинктивно вона спробувала вхопитися за край, та той одразу осипався, і вона полетіла в огненну пащу, відчуваючи, як одяг займається прямо на ній. З її грудей вирвався крик — і все раптом зникло в одну мить…

***

М'язи в тілі Айліс неприємно пульсували, в той час, як саме тіло відчувалося немов м'яка глина. Шкіра все ще пам’ятала жар, що йшов від вулканічних викидів, проте це відчуття швидко розвіювалося, неначе короткочасне марення. Айліс пережила неабияке полегшення, усвідомивши, що її життю насправді ніщо не загрожує. Принаймні вона на це сподівалася.

Вона повернула голову на подушці та оглянула невелику кімнату. Квадратне вікно було завішане не надто щільними фіранками, крізь які просочувалося бліде сіре світло. Під вікном стояв простий обідній стіл з візерунчастою скатертиною, а на ньому — ваза зі свіжим букетом. Той, хто його зібрав, поставився до справи з усією серйозністю, щоб квіти гармонійно поєднувалися між собою не лише за кольором, а й за формою. Одна зі стін була прикрашена дор-ханським килимом, обрамленим бахромою. Такий коштував чималих грошей, і в цій простій кімнатці виглядав навіть дещо надмірно.

Айліс підвелася на ліжку й відкинула з себе ковдру, поверх якої лежала вовча шкура. На ній самій була тонка нічна сорочка. З-під короткого рукава виглядала печать, і вона одразу помітила, що в малюнку щось змінилося – він доповнився кількома елементами.

Айліс спробувала згадати, що з нею відбувалося до того, як вона прокинулася тут. Те, що було до зняття печаті, пам'яталося до дрібниць, а от після… Втім, про дещо можна було здогадатися і так. Якщо вона зараз тут — у теплі та затишку, турботливо обмита і переодягнена, а не сидить десь на ланцюгу в черговій вигрібній ямі, значить, їм таки вдалося втекти від тієї банди фанатиків.

Айліс за звичкою поглянула на свої нігті. Це був її особливий, перевірений спосіб переконатися. І справді, під ними ще залишалися півмісяці засохлої крові, позбутися яких було не дуже просто. Іноді вона могла годинами сидіти й роздирати їх щіткою з короткою жорсткою щетиною. От і цього разу все вказувало на те, що вона вбивала, і, без сумніву, робила це із завзяттям м’ясника. Проте за понад сто років це був перший випадок, коли вона знепритомніла. І тим більше вона ніколи раніше не бачила снів. Або видінь — спробуй тут розберися.

Ззовні будинку долинув звук, ніби хтось пиляв дерево. Айліс спустила ноги з ліжка й помітила на стільці поруч охайно складений одяг. Не той, розідраний, що був на ній востаннє, а новий. Чистий. Вона з прикрістю клацнула язиком, згадавши, що так і не забрала у Буджулака свою куртку, за яку довелося віддати пристойну суму, але, на щастя, це була далеко не найгірша з її втрат.

За дверима почулися легкі квапливі кроки. Цю ходу Айліс впізнала б, навіть якби їй вибили мізки. Двері прочинилися, і в отворі з’явилася голова Ашанії. Побачивши Айліс, на її обличчі розквітла сяюча усмішка, здатна розтопити льодовики півночі.

— Мені здалося, я щось чую, і вирішила перевірити, — защебетала вона, заходячи в кімнату. На ній була проста робоча сукня з рукавами, закатаними до ліктів, але навіть у такому вигляді інакша виглядала, немов дорога лялька, в яку майстер вклав усю душу. Її каштанове волосся було зібране на маківці в охайну зачіску, а під вухами мерехтіли крапельки-лазурити.

— Тонкий слух тебе не обдурив, — у відповідь усміхнулась Айліс, — Не уявляєш, яка я рада тебе бачити. Після того вибуху вже й не знала, як з вами зв'язуватися.

Ашанія присіла поруч на ліжко і, взявши руки Айліс у свої, затримала на її обличчі уважний погляд. Наче намагалася впевнитися, що з нею не відбулося ніяких разючих змін.

— Я в порядку, — запевнила її Айліс, справді почуваючись добре.

— Ти пролежала, немов небіжчиця, цілий тиждень. Часом я майже не чула твого дихання.

— Мабуть, страхітливе було видовище.

— Лайзек запевнив, що ти скоро отямишся, але мені все одно було неспокійно.

— Лайзек тут, у цьому будинку? Я хочу його побачити, — схаменулась Айліс. Вона схопилася з ліжка і потяглася за одягом. Спочатку натягла фермерські штани, потім пірнула в просту, але приємно пахнучу сорочку.

— Він спить, — сказала Ашанія, і в її інтонації промайнуло щось таке, через що Айліс завмерла, не встигнувши до кінця заправити сорочку в штани.

— Він оновив мою печать, так? Скільки сил у нього це забрало?

Ашанія опустила погляд. Для Айліс цього було більш ніж достатньо, щоб зрозуміти.

— Я все одно піду до нього. Я мушу… — вона нервово почала натягати свої старі, але начищені до блиску черевики.

— Йому довелося створити тимчасовий портал, щоб забрати вас звідти, а після цього він не спав кілька ночей, намагаючись стабілізувати твою печать. Зрозумій, він виснажений, – спробувала вгамувати її інакша.

Закінчивши поратися з взуттям, Айліс встала посеред кімнати, сповнена розгубленості та почуття провини, що накочувало, немов лавина. Сталося саме те, чого вона найбільше боялася. Вкотре за її невдачі доводилося розплачуватися іншим. Зітхнувши, вона спробувала заспокоїтись. Аша мала рацію. 

— Звідки він довідався, де ми? — спитала Айліс, провівши рукою по волоссю, від якого все ще вловлювався тухлий сморід того підземного болота.

— Лайзек із самого початку намагався знайти тебе, але щось заважало. Якась захисна магія. Тільки коли ви вийшли з підземелля, він відстежив енергію твого кільця і ​​одразу ж перемістився.

— Не дивно. У тих покидьків своїх секретів хоч відбавляй. Стережуть їх, наче кури на сідалах, — стомлено промовила Айліс. — Отже, тепер ви влаштувалися тут? Миленько. У твоєму стилі.

— Ми давно підготували це місце на випадок, якщо в Аклідії стане небезпечно. Втім, то було лише питання часу.

— Ви з'ясували, хто підірвав будинок?

Аша похитала головою.

— Лайзек думає, що то був маг, але він не залишив по собі жодних слідів. Ким би він не був, він намагався викурити нас.

— І сучому виблядку це вдалося, — зауважила Айліс, водночас усвідомлюючи, що, швидше за все, саме вона й привела підривника до їхнього таємного притулку. Не варто їй було повертатися до Аклідії. Але звідки їй було знати...

— Добре, що твою печать вдалося відновити. Усі зусилля не були марними, — ніби вгадавши її думки, сказала Ашанія. Однак легше Айліс від цього не стало.

До вух знову долинув звук пили, і вона мимоволі подивилась у бік вікна. Крізь фіранки вдавалося розгледіти лише силуети дерев.

— Він зрадіє, коли дізнається, — прослідкувавши за її поглядом, сказала інакша, а далі встала з ліжка й за звичкою почала його заправляти.

— То він не втік? — усміхнулася Айліс. — Таких упертих ще пошукати треба.

Як не дивно, сама думка про те, що Даарен теж тут, її підбадьорила. Він щасливчик, якщо йому вдалося вижити у влаштованому нею кривавому місиві. Деяким із її минулих спостерігачів пощастило значно менше.

— Він здається непоганим, — раптом зауважила Ашанія, загадково посміхнувшись.

— Ти говориш так про всіх власників членів з мого нечисельного оточення, — зневажливо пожартувала Айліс.

— Я серйозно. Якби не його допомога, одних зусиль Лайзека було б недостатньо.

Айліс здивовано вигнула брову.

— Та невже? Але ж він не…

— Не маг. Та, за словами Лайзека, у нього винятковий об'єм ефіру. Мені невідома природа цієї божественної енергії, але, наскільки я зрозуміла, її можна використовувати як підсилювач для магії. Принаймні, Лайзек знайшов спосіб.

— Хах… Оце так. Цей світ продовжує підносити сюрпризи, — видихнула Айліс, — Гаразд, піду ощасливлю цього дурня своїм поверненням із мертвих. Сподіваюся, він не розридається.

***

У повітрі вже щосили пахло осінню. Вологою землею та перегноєм. Айліс зупинилася на ґанку, затримавши погляд на оголеному до пояса чоловікові. Попри досить прохолодну погоду, його рельєфним тілом стікали перлинки поту. Згорбившись над колодою, покладеною на козли, Даарен важко дихав, намагаючись розпиляти її пилкою, розрахованою на двох. Втім, судячи з того, як розліталася стружка, а також з кількості вже розпиляних шматків деревини, він і сам непогано справлявся.

Якоїсь миті металеві зубці застопорилися, не бажаючи йти далі, і на цьому моменті Даарен вирішив зробити невелику перерву. Він відпустив руків’я й прогнувся в попереку, витираючи з обличчя піт.

Тим часом Айліс зійшла з ґанку, обійшла козли й стала навпроти феантрійця, взявшись за інший кінець приладдя.

— Давай, — сказала вона, пропонуючи свою допомогу.

Даарен так і завмер з рукою біля чола, витріщившись на неї, ніби на пророка-чудотворця. Айліс поворушила бровами, підганяючи його, й він, нарешті, отямившись, ухопився за свій кінець. Зубці з хрустом зрушили з місця. Ще кілька рухів — і з однієї колоди вийшли дві.

Даарен опустив вивільнену пилку на пень, витер долоні об штани і знову глянув на Айліс. Здавалося, він намагався підібрати якісь правильні слова, але їй було достатньо і того проблиску радості в його очах, які були набагато красномовніші за нього самого. Вона вирішила полегшити йому життя і почати розмову першою.

— Вітаю з перемогою над колодою. Бій був не рівний. Добре, що ти не нудьгував без діла, поки я відсипалася за всі прожиті роки.

Даарен театрально закотив очі.

— Та де там! Ашанія навантажила мене роботою так, що я навіть у боях із монстрами так не вимотувався. Востаннє мене так безбожно експлуатували, коли ще батько був живий.

— Схоже, вона намагається витягти максимум користі із твого перебування тут.

— Вчора я півдня простирчав на даху, латаючи дірки. А позавчора рив яму для гною. А до цього… — продовжував нарікати Даарен, але замовк, побачивши, як з-за рогу будинку вийшла Ашанія, несучи на своєму крихітному плечі нову колоду. Пройшовши з такою ж легкістю, ніби вона несла кошик з квітами, інакша вправно закинула її на козли, які щойно звільнилися. Нагородивши їх самою доброзичливою усмішкою, вона розвернулась і пішла назад. Даарен довго дивився їй услід з оторопілим прищуром.

— Гадки не маю, нащо їй взагалі здалася моя допомога, — нарешті озвучив він свої думки.

— Думаю, вона просто не хоче, щоб ти почував себе тут чужинцем, — припустила Айліс. — Виконувати її роботу буває важко, але ще важче їй відмовити, коли вона ось так тобі посміхається. Знаю з власного досвіду.

— Цікаво, якщо я відмовлю, вона з тією ж усмішкою мені й шию зверне?

Даарен зачерпнув дерев'яним кухлем води з балії, зробив кілька ковтків, а решту вилив на себе. Айліс помітила на його попереку білу смужку шраму й згадала, як Састріс завдав йому того самого горизонтального удару. Крім цього, його спина була усіяна й іншими шрамами різних розмірів і форм, нагадуючи дошку для різки. Ефір хоч і допомагав ранам гоїтися за лічені дні, все ж залишав дещо на згадку.

— А навіщо взагалі стільки колод? — поцікавилася Айліс, раптом усвідомивши, що задивляється на його спину аж надто довго. І не з одним лише науковим інтересом.

— Для сараю, — Даарен махнув, вказуючи на вже закладений фундамент трохи осторонь основного зрубу, оточений соснами.

На Айліс раптом нахлинули спогади. Колись і вона жила у схожому місці посеред лісу разом зі своїм чоловіком та його дочкою. У них була корова, дві кози, а також кілька курей, що кудахтали від ранку до вечора. За будинком був невеликий город, який вона засіяла власноруч, після того, як Лелія допомогла викорчувати бур'яни. Чоловік підробляв на сусідній фермі, щодня виїжджаючи й приїжджаючи на плямистому коні, а вона іноді полювала на звіра. А потім її знайшли, і їхня сімейна ідилія перетворилася на спогад...

— Я радий, що ти знову в строю, — Даарен підняв з трави рушник і почав обтиратися. При цьому він уникав прямого зорового контакту з Айліс, вкотре доводячи, як важко йому даються сентименти.

— Ашанія розповіла мені, як ти допоміг із відновленням печаті. Не знаю подробиць, але, просто щоб ти знав. Я це ціную.

Даарен обернувся. На його обличчі зароджувалася усмішка дурника, ніби він збирався видати свій фірмовий примітивний жарт, але перш ніж він встиг спаплюжити момент, на ґанку знову з'явилася інакша.

— Лайзек прокинувся і кличе тебе, — повідомила вона.

Даарена махнув рукою.

— Іди. А я поки продовжу свою війну з колодами.

— Не переймайся, якщо ти в ній програєш, я використаю одну з них, щоб зробити тобі надгробок.

***

Останні років тридцять Лайзек жив виключно у приміщеннях без вікон, оскільки сонячне світло роз'їдало його шкіру. Айліс спустилася за інакшою в підвальне приміщення, але перш ніж відчинити двері, Ашанія зупинилася, повернулася і подивилася на неї обтяженим поглядом. Її губи стиснулися, а пальці зім'яли спідницю.

— Навіть не думай ні про що шкодувати. У світі є речі, які ти не в змозі контролювати, тому не шукай причину в собі.

Від її слів у грудях Айліс з'явилася важкість. Так відчувалася тривога. Вона спробувала посміхнутися, але вийшло натягнуто.

Вони ввійшли в підвальну кімнату, значно тіснішу, ніж та, що була в Аклідії. На цвяху, вбитому в стіну, висіла масляна лампа з почорнілим від кіптяви склом. Ще одне джерело світла ховалося за бордовою завісою. Просочуючись крізь тканину, воно набувало багряного відтінку. За нею виднівся темний силует людини, що лежала на ліжку. Грудна клітка важко здіймалась і опускалась. У повітрі стояв терпко-солодкий запах розкладання, ледь-ледь маскуючись за запахом тліючих трав.

Ашанія, проявивши тактовність, повернулася нагору, залишивши їх наодинці.

Айліс несміливо зробила крок до завіси. За нею чулося хрипке, і водночас свистяче дихання. Вона знала, що має заглянути за тканину, але боялася. Боялась, що побачене назавжди закарбується в її пам’яті, лишивши на серці незагойну рану. Але після всього, що для неї зробив Лайзек, Айліс не могла дозволити собі малодушність.

Тремтячими пальцями вона відсунула край і ледь стрималась, аби не ахнути. Шкіра Лайзека наче сповзла з тіла. Не повністю — на обличчі й плечах ще лишались клапті, покриті жовтими виразками. Але решта… Ашанія більше не перев’язувала його вологі рани, певно, розуміючи, що це лише додасть йому мук. Вона лише прикрила його пах тонким рушником, усіяним рожевими плямами. Простирадло під ним також просякло кров’ю та сукровицею.

До горла підкотив ком, коли вона подумала, як Ашанія щодня бачить його в такому стані, і все одно посміхається. Вдає, що все гаразд. Займається господарством так, ніби в них ще є майбутнє. Ніби це ще не кінець.

Насилу вірилося, що в такому стані Лайзек ще був спроможній дихати. Ймовірно, енергія ефіру уповільнювала розкладання тканин та змушувала тіло функціонувати всупереч усьому. Це було водночас і дивовижно, і жахливо. Вдвічі жахливо, бо саме дії Айліс призвели до різкого погіршення його стану.

Їй згадалися щойно сказані Ашанією слова. Ними вона сподівалася зняти камінь із душі Айліс, але цей камінь був надто важким навіть для неї.

Пошматовані виразками губи Лайзека розтулилися. Він відчув, що вона тут.

— Вибач… що постаю перед тобою в такому вигляді, — прохрипів він ледь чутно. Очі Айліс налилися вологою, а в носі защипало. Вона стиснула щелепи, аби не схлипнути.

— Мені не слід було повертатися в Аклідію. Це все моя вина...

— Ти не мала вибору... Жоден з нас його не мав. Я лише виконав відведену мені роль, — його грудна клітка судомно сіпнулася. Зі свіжої виразки на плечі потекла жовта рідина. Поки Лайзек говорив, його легені видавали булькаючий свист, як у людини з грудною лихоманкою. — Удосконалена версія твоєї печаті стала вінцем мого ремесла. Я досяг своєї межі. Проте тепер після смерті я буду за тебе спокійний, знаючи, що вона більше не зламається.

— Ти завжди знав, заради чого ти живеш. Хотілося б і мені зрозуміти, яка роль відведена мені, — сумно зауважила Айліс.

— Зрозумієш, коли настане час. І твій новий спостерігач також зрозуміє.

— Даарен? Здається мені, він живе одним днем.

— Це не завжди погано. Бути прямо тут і зараз – це те, що дає моливість відчути зв'язок зі світом.

З тріщини на губі Лайзека виступила кров. Айліс помітила на столику поряд зі спальним місцем стос чистих рушників, взяла один і краєчком обережно промокнула вологу. Вона боялася натиснути надто сильно, аби не зробити гірше. Здавалося, якщо не розрахувати, вся губа залишиться на тканині у вигляді розмазаного желе.

— Мені наснився сон, — сказала вона, відклавши рушник.

Частково оголені м'язи на обличчі Лайзека ворухнулися, що можна було трактувати як подив.

— Сон?

— Я не впевнена. Все відчувалося таким… реальним. Може, це пов'язано з новою печаттю?

Якийсь час Лайзек лежав нерухомо, продовжуючи важко дихати. На мить здалося, що він заснув, але насправді він просто розмірковував над її словами.

— Ні. Печать тут ні до чого. Можеш розповісти, що саме ти бачила уві сні?

Айліс завагалася, чомусь відчувши сором, проте приховувати щось від Лайзека не хотілося. І вона наважилася.

— Я бачила виверження Холіміру. Я стояла прямо там, біля підніжжя, і відчувала гаряче повітря своєю шкірою. А потім із лавового потоку вийшов Ігнісар. Він виглядав зовсім, як людина.

— Як і всі інакші, — зауважив Лайзек.

— Так, але… Не знаю. Я думала він буде… особливим. Але ж це лише сон. Відтак — лише моя уява.

— Він щось сказав тобі?

Айліс це запитання застало зненацька. Здавалося, Лайзек поставився до її сну серйозніше, ніж вона сама.

— Говорив про сутність богів і свою недосконалість. А ще щось про кров, яка зберігає спогади, — Айліс раптово осяяла думка, і вона вирішила спитати: — Як думаєш, він може бути ще живим у будь-якій із форм і намагатися зв’язатись зі мною?

— Я на власні очі бачив, як твій племінник відтяв йому голову. Коли в мене ще були очі.

— Тоді…

— Кров, що зберігає спогади, — перебив її Лайзек, повільно виштовхуючи слова зі свого запаленого рота, — Під час моєї подорожі до Саартару, я познайомився з одним миролюбним інакшим. Він був розпорядником королівської бібліотеки. Ніхто й не підозрював, що він не людина, але ми з ним одразу впізнали одне одного. Спершу він боявся, що я прийшов убити його, та згодом між нами встановилися певні довірливі стосунки, і я розповів йому про своє дослідження. Після цього він допомагав мені з пошуком потрібних книг, а також їх трактуванням. Тоді ж він розповів, що в інакших є щось подібне до колективного розуму, але молоде покоління втратило здатність його відчувати. Поринати в нього за власним бажанням.

Лайзек замовк. Айліс теж якийсь час мовчки дивилася в стіну, на якій грали химерні тіні. Нарешті вона зітхнула.

— Хочеш сказати, це був не сон, а відлуння спогадів Ігнісара?

— Ти його дитя. Не дивно, що зв'язок між вами сильний.

Айліс скривилась, обхопивши себе за передпліччя. Як би вона не заперечувала значення її уз із цим монстром, від правди не втечеш. Але було ще дещо, що непокоїло її, і вона захотіла поділитися цим з тим, кому беззастережно довіряла.

— Знаєш… У тому видінні був момент, коли я впала, і мені раптом дуже захотілося, щоб Ігнісар простягнув мені руку. Допоміг піднятися і, можливо… обійняв. Як доньку, — Айліс посміхнулася і зневажливо хмикнула, — От я збожеволіла.

Ледь помітна посмішка, яка раптом з’явилась на губах Лайзека, здивувала її.

— Немає нічого ганебного в тому, щоб тягнутися до того, хто дав тобі життя. Це закладено в нас на рівні інстинктів.

Айліс раптом відчула себе безсовісною. 

— Для мене не існує іншого батька, крім тебе. Ти жодного разу мене не підвів. Якби не ти, мене стратили б ще тоді, під час засідання трибуни.

Їй раптом захотілося обійняти Лайзека, притулитись до його грудей і, як раніше, відчути тепло його тіла. Але вона не могла цього зробити. І вже ніколи не зможе. Будь-який дотик до нього тепер спричинить лише тортури.

— І я щасливий мати таку дочку, як ти...

Лайзек захрипів і знову забився в судомах, цього разу набагато сильніше. На його губах спінилася кров.

— Я ... Я покличу Ашу!

Айліс не знала, що з ним робити, тож поспішила до тієї, що вже мала досвід догляду за Лайзеком. Вибігаючи з підвалу, вона краєм ока зачепилася за лютню, що лежала на полиці. На душі стало гірко від усвідомлення того, що її струн більше ніколи не торкнуться вмілі пальці її господаря. А вона сама більше ніколи не почує пісню про місячну діву з його вуст.

***

Вона знайшла Даарена біля вогнища, розведеного поряд із фундаментом для майбутнього сараю. Сидячи на колоді, якій, напевно, теж судилося стати частиною будівлі, феантрієць не мигаючи дивився на язики полум’я. Його пальці повільно перебирали портупею. Видно, він підганяв довжину, зважаючи на те, що і сам меч, і перев’язь дістались йому від Рідуса, якому вони на тому світі вже не знадобляться.

Айліс підійшла зі спини, переступила через колоду і сіла поруч. Розпашіле, стріляюче жаром вугілля нагадало їй її сон, і вона простежила, як крихітні іскорки здіймаються до потемнілого неба, щоби розчинитися в ньому раз і назавжди.

Айліс відчула на собі погляд Даарена й обернулась. Вона не була певна — можливо, вся справа в тінях, що падали на його обличчя, — але їй здалося, що його погляд змінився після подій в Аклідії. Невже на нього так вплинуло її перевтілення? Тепер він боявся її? Вважав чудовиськом, як і всі? Навіть якщо так — вона б його не звинувачувала. Врешті-решт, без своєї печаті вона і є справжнісіньке чудовисько.

Але потім Айліс згадала його стриману радість, з якою він зустрів її сьогодні вдень, і вона подумала, що, можливо, перебільшує. Можливо, справа не в ньому, а в ній і в її страху відлякнути його. Досить іронічно, адже спочатку вона тільки те й робила, що намагалася встановити між ними дистанцію. Тепер Айліс побоювалася, що ця дистанція може виявитися надто великою. Не хотілося б, щоб це сталося саме зараз, коли з її життя от-от міг зникнути той, кому вона була зобов’язана всім. Останній якір, що не давав їй зірватися й утратити залишки людяності.

— Як пройшла розмова? — нарешті звернувся Даарен. Він не міг не здогадатися, які емоції у неї викличе зовнішній вигляд Лайзека, тому його голос звучав обережно.

— Не скажу, що уявляла цю розмову саме так, — зізналася Айліс.

— В житті завжди так. Ще кілька місяців тому, піднімаючись у вежу брата, я теж очікував на зовсім інший діалог. Його результатом мало стати моє призначення на посаду командувача, а не подорож на Мертвий Континент і… всі подальші події.

Айліс відчула легкий укол образи та розчарування.

— Шкодуєш про долю, що випала тобі?

Даарен клацнув останньою пряжкою на портупеї та відклав її вбік.

— Х'ярд часто говорив мені, що те, чого ми прагнемо — не завжди те, що нам насправді потрібно. Крім того, випроваджуючи мене з країни, він мимохіть зазначив, що в мене є шанс повернутись додому іншою людиною. Негідник, як завжди, мав рацію, — він потягнувся до купи дров і підкинув у багаття нову четвертину, — Мені завжди здавалося, що звання командувача в ордені – це вершина. Беззаперечне свідчення загального визнання. Але тепер мені це бачиться інакше. Над вершиною ще є хмари, над хмарами ширяють птахи, а над ними – цілий незвіданий світ. Світ, у якому твориться стільки всього, стільки хаосу, що на його тлі гучні звання перетворюються на прості слова, що складаються з літер та звуків. З тих же звуків і літер можна зліпити будь-що, але суть від цього не зміниться. Я думав про це весь час, поки ти була непритомна. І що більше думав, то сильніше переконувався, наскільки мої прагнення обмежені. Наче в світі немає нічого важливішого за сране крісло в сраній вежі, — Даарен гірко посміхнувся.

Айліс раптом усвідомила, що витріщається на нього з роззявленим ротом, і поспішила стулити його, щоб не видати свого приголомшення. Це точно Даарен, щоб його, фор Клайден, якого вона знала тиждень тому? Бовдур, що керується лише базовими людськими інстинктами? Відколи це він навчився самоосмисленню?

— Так і скажи, що просто не хочеш скінчити, як Валліс.

Айліс вирішила трохи розрядити атмосферу. Надто вже незвично було бачити його таким задумливим. Але, чорт забирай, вона дуже сподівалася, що це не тимчасове помутніння. Такий Даарен їй подобався більше.

— Може й так, — не став сперечатись він, чим здивував її ще більше.

— Це ж Лайзек наштовхнув тебе на подібні думки, правда? У нього завжди була дивовижна здатність у короткий термін впливати на мислення людей. Але щоб за тиждень…

— Лайзек? — замислився Даарен. — Не те щоб ми мали багато часу для розмов. Особливо тепер.

— Він сказав, що незабаром ти теж усвідомиш свою справжню роль у світі.

— Так і сказав?

Айліс кивнула.

Даарен раптом дивно усміхнувся й потер носаком землю.

— Ще в Аклідії Лайзек помітив, що мій ефір сильніший, ніж у більшості феантрійців. Думається мені, йому вже тоді спало на думку використати мене для відновлення твоєї печаті. Хитрий він лис. Тільки прикидається добреньким.

— Ти міг відмовитись, — зауважила Айліс.

— Ти ж знаєш, що не міг, — він різко перевів погляд на неї, а потім так само різко відвернувся. — Я ніколи не відчував себе настільки безпорадним, як тоді в катакомбах. Тому, коли Лайзек запропонував рішення, навіть зрадів тому, що зможу зробити свій внесок у допомогу тобі. Просто…

— То було неприємно? — здогадалася вона.

— Сподіваюся, мені більше ніколи не доведеться мати справи з магією.

Айліс опустила обличчя. Вона була йому вдячна, але сказати про це вдруге за добу було б надто ніяково. У певному сенсі Даарен мав рацію. Слова подяки — це всього лиш букви й звуки. Повинно було існувати ще щось крім них.

Даарен мовчки підвівся.

— Ти куди? — спитала Айліс, дивлячись на нього знизу вгору.

— Зараз повернуся.

Чоловіки завжди так говорили, коли хотіли усамітнитися десь серед чагарників, щоб випорожнити сечовий міхур, тому вона лише байдуже проводила його поглядом до темної межі лісу. Згодом Айліс помітила пляшку, від поверхні якої відбивалося тремтливе світло багаття. Вона стояла впритул до колоди, тож поки Даарен не встав, побачити її було неможливо.

— Ха, то ось, в чому річ! — усміхнулася Айліс і потяглася за пляшкою. Збовтнувши вміст, вона визначила, що в ній залишилася від сили п'ята частина. Судячи з квіткового аромату, це було алакійське вино того сорту, якому зазвичай віддавав перевагу Лайзек.

Айліс затримала погляд на блискучому скляному горлечку. Зазвичай вона не пила ні з ким з однієї пляшки, ненавидячи чужу слину, але цього разу аромат здався таким звабливим, що вона не змогла йому опиратися. Даарен повернувся саме в той момент, коли вона жадібно всмоктувала останню краплю. Уперши руки в боки, він широко усміхнувся.

— Хочеш ще?

Айліс облизала губи.

— А є?

За хвилину Даарен виніс з дому цілий ящик з пляшками, що дзвеніли одна об одну, запевнивши, що Ашанія ще раніше дала дозвіл. Айліс не могла пригадати, коли востаннє пила алкоголь. Мабуть, ще до Мертвого Континенту. Відчути на язиці пряний смак вина після стількох років було особливо приємно. Мабуть, це перша по-справжньому хороша річ, що сталася з нею за останній рік. Навіть дивно, як вона могла забути про цей простий спосіб подарувати собі маленьку радість.

Вони взяли по пляшці, відкоркували їх і почали пити в якомусь спершу незручному мовчанні. Може, Айліс просто розучилася пити в чийсь компанії? Але з кожним новим ковтком напруга потроху відпускала, і навіть думки про стан Лайзека вже не ятрили так боляче. Щоправда, натомість з’явилася якась в’язка меланхолія разом із бажанням послати все до бісової матері. Вона зітхнула й закинула голову.

— Слухай, а де ми взагалі? — Айліс звернула увагу на купку сухого листя, зібраного акуратним горбком. — Схоже, ми більше не на півдні.

— Знаю лише, що ми покинули межі Імперії.

Айліс хмикнула і знову приклалася до пляшки. Її гладеньке горлечко приємно ковзнуло по язику. Вона ніколи не вміла по-справжньому напиватися з тієї простої причини, що її організм швидко нейтралізував алкоголь. Могла хіба що відчути тимчасову млявість і легкий, лоскітливий азарт у самому процесі. Хоча іноді вона мріяла напитися вщент і хоч на якийсь час забути про свої безкінечні перегони зі смертю.

Айліс знову глянула на Даарена. Здебільшого він тільки тримав пляшку в руці, спершись ліктями в коліна, і майже не пив із неї. Ймовірно, він уже задовольнився попередньою і зараз хотів просто скласти їй компанію. Забавно, як багато таких дрібниць він робив для неї.

Цього разу вже Даарен відчув на собі її пильний погляд і обернувся. Він чекав, що Айліс щось скаже, але вона так і не промовила жодного слова, і в його погляді з'явилася підозра. Здогадався? Втім, вона й не приховувала своїх намірів.

Айліс поставила пляшку на землю й посунулася ближче, не розриваючи зорового контакту. Здавалося, Даарен навіть перестав дихати, спостерігаючи за її діями.

— То ти й далі просто сидітимеш і витріщатимешся? — запитала вона в момент, коли її стегно торкнулося його.

— Я...

Айліс рвучко обхопила його обличчя руками й подалася до чоловічих губ. Вочевидь, вона встигла втратити вправність, адже вони незграбно стукнулися лобами. "Треба було плавніше", — подумки посварила вона себе за брак грації. Просто Айліс не хотіла давати йому час на сумніви.

Даарену знадобилася рівно одна секунда, щоб осмислити те, що відбувається, після чого він хрипко видихнув їй у губи, обдавши кислуватим запахом спиртного, а тоді обхопив руками її талію і притягнув до себе. Пляшка тихо стукнулася об землю і перекинулася. Тишу заповнило потріскування вогнища, сюрчання цвіркунів і вологе чмокання поцілунку.

Рука Даарена висмикнула край її сорочки зі штанів і ковзнула по шкірі. Грубі, мозолисті пальці приємно дряпнули по спині та ребрах, змусивши її вигнутися. Айліс охопило пекуче нетерпіння. Їй не хотілося довгих прелюдій. Не цього разу. Встигнувши накидати в голові приблизний план, вона підвелася з колоди, змусивши Даарена піднятися слідом з нею, і повела його за собою до тієї затишної купи листя. Вона штовхнула його, і він упав спиною прямо на них. Айліс одразу ж видерлася зверху і знову вп'ялася в податливі губи, покусуючи їх і облизуючи. Колюча рослинність на його обличчі додавала гострих відчуттів. Вона втиснулася пахом у його пах, віднайшовши той самий жаданий горбик, і ковзнула по ньому, розпалюючи взаємну пристрасть.

Руки Даарена міцно стиснули її під сідницями. Айліс раптом вловила його тремтіння, породжене хвилюванням і нетерпінням, і це здалося їй навіть дещо зворушливим. Вона ненадовго відсторонилася, щоб поглянути йому в обличчя, і тоді вони обоє одночасно посміхнулися один одному, немов пара грабіжників, яким вдалося непомітно вислизнути з-під носа охорони, прихопивши із собою скарб.

Айліс стягнула через голову сорочку, і Даарен одразу ж накрив її груди долонями. Він стиснув їх, можливо, надто сильно, але в тому й полягала перевага її тіла — з ним не обов'язково було церемонитися. Продовжуючи м'яко гойдати стегнами, вона краєм ока глянула у бік чорних вікон будинку, та вже за мить махнула на все рукою. Якщо подумати, зовсім недавно Ашанія сама натякала їй на щось подібне, тож Айліс, по суті, просто намагалася виправдати щирі материнські сподівання.

— Розстебни це, — нетерпляче попросила вона, не бажаючи самостійно вовтузитися з пряжкою на його штанях.

Даарен охоче допоміг їй в цій справі і тепер, скинувши Айліс на листя, почав стягувати з неї її власні штани. Це виявилося простіше простого, адже вони від самого початку були їй трохи завеликі. Кілька вологих листків одразу прилипли до її дупи й спини. Випадкова соснова шишка вп’ялася гострими краями в поперек. Утім, Айліс такі дрібниці анітрохи не турбували. Її цікавила лише одна конкретна «шишка». Щоправда, зовсім не соснова.

Стягнувши з неї черевики, Даарен навалився зверху, пихкаючи від збудження. Просунувши руку між їхніми тілами, він ковзнув пальцями по її промежині, розмазуючи вологу по лобку.

Тим часом сама Айліс не без задоволення, вп’яла нігті в його пружні сідниці, вкриті м’яким пушком. Розсунувши ноги ширше, вона недвозначно натякала на свою готовність. Даарен, діставши з неї середній палець, мав намір замінити його дечим більш ґрунтовним, але до її піхви прилипли кляті листки, і він, вилаявшись, почав відліплювати їх один за одним кінчиками пальців. Айліс не стрималася і зареготала. Нічого в цьому житті не дається так просто, а її щілина й поготів. Впоравшись з останньою перешкодою, Даарен нарешті увійшов і шумно видихнув крізь стиснуті зуби.

Голова Айліс відкинулася назад. Шия напружено вигнулась. Феантрієць жадібно ковзнув по ній язиком, важко дихаючи, зачепив мочку вуха, потім трохи підвівся на руках і увійшов грубіше, змусивши її сипло застогнати й зчавити листя під долонями. Вони шелестіли майже так само гучно, як їхнє дихання. Жар від її лона розтікався по всьому тілу. Їй було добре. Дуже добре. Айліс відчувала, що неминуче, рух за рухом, наближається до свого щасливого фіналу, але раптом Даарен різко напружився, смикнувся, немов від судоми, видав короткий стогін і обм'як. Айліс підвела голову й встромила у нього обурений погляд.

— Тільки не кажи, що ти...

— Вибач, — видихнув він, — Гадки не маю, як так вийшло.

Вона розчаровано зітхнула, і її голова знову впала на листя.

— Гаразд, вважатиму це за комплімент. Злазь.

Даарен перекотився і тепер теж лежав на спині. Десь хвилину він мовчав, поки з його рота видихалася пара – тепер температура вдень і вночі сильно відрізнялася. Згодом феантрієць знову повернув обличчя до неї.

— Відверто кажучи, я міг би запропонувати дещо інше.

Айліс заінтриговано зустріла його погляд.

— Дещо?

— Ти не могла б… — його губи смикнулися в пустотливій усмішці, — опуститись мені на обличчя?

Айліс кілька разів спантеличено кліпнула, а потім засміялася і підвелася на ліктях.

— А я думала, ти пристойний чоловік.

— Справді так думала?

— Ні.

Вона стала навколішки, відчуваючи, як вони провалюються глибше в імпровізоване ложе, а потім перекинула ногу і зробила те, про що він просив.

***

Тук-тук. Тук-тук. Тук-тук…

Айліс майже ніколи не відчувала власного серцебиття. Іноді їй здавалося, що воно взагалі не б'ється. Але у Даарена серце билося рівно й чітко, наче маленький заводний механізм. Він здавався таким… живим. Завжди теплим, завжди справжнім.

Вона м'яко виводила кінчиком пальця кола по чоловічих грудях, а сама слухала його спокійне дихання. Дихання сплячої людини. Так і минула ціла ніч, поки чорнота за вікном не змінилася передсвітанковою сірістю.

Якоїсь миті Айліс охопило дивне тривожне почуття. Вона повільно відірвала голову від грудей Даарена і сіла на ліжку. Феантрієць шумно вдихнув, поворухнувши плечима, але не прокинувся. Вона підняла з підлоги недбало кинутий одяг, витрусила з нього залишки листя, одяглася, пальцями розчесала сплутане волосся, повне піску, і нарешті вийшла з кімнати.

Причина її тривоги полягала в Ашанії, яка так і не повернулася з підвалу від учорашнього дня. Айліс більше не могла чекати повноцінного ранку і вирішила перевірити. Спустившись, вона зупинилася перед дверима і прислухалась. Можливо, вони з Лайзеком про щось розмовляли? Але ні, звідти не доносилось жодного звуку. Тоді вона м'яко штовхнула двері і ввійшла, відразу вловивши запах смерті, що вивертає навиворіт.

Ашанія нерухомо сиділа на підлозі перед завісою. На її колінах лежала подушка з великою червоною плямою посередині. Коли Айліс підійшла ближче, інакша підвела голову й усміхнулася, але від тієї усмішки їй одразу стало моторошно. Було в ній щось… божевільне.

— Доброго ранку, — проспівала Ашанія, наче за звичкою.

Айліс повільно перевела погляд на штору. За нею все ще вгадувався силует Лайзека, але були дві суттєві відмінності. Його грудна клітка не рухалася, і, крім того, не було чутно того самого свистячого дихання. Вона знову подивилася на подушку на колінах інакшої.

— Аша, — звернулася Айліс, відчуваючи, як по тілу від пальців ніг до самої маківки розростається крижаний жах, — Що ти зробила..?

Усмішка Ашанії почала повільно танути, мов розплавлений віск. У затуманеному погляді з’явився проблиск ясного розуму.

— Я не… — її пальці стисли подушку, а по оксамитовій щоці покотилася сльоза, — Він попросив мене…

Айліс до останнього не хотіла вірити, хоча вже давно все зрозуміла. Серце, стукіт якого вона ніколи не відчувала, стиснуло задушливим болем, ніби хтось роздер їй груди і стиснув його міцними, безжальними пальцями. Голова запаморочилась, і здавалося, земля от-от вислизне з-під ніг.

Проковтнувши клубок у горлі і відшукавши на дні душі залишки сили, вона зробила крок уперед. Рука потягнулася до завіси, але коли до неї залишилося не більше дюйма, Айліс опустила її, так і не наважившись.

— Ти мене ненавидиш? — раптом запитала Ашанія, все ще сидячи на підлозі. Невже вона просиділа так усю ніч?

Айліс хотіла заплакати, але не могла, ніби щось заважало. Дивно, враховуючи, що вчора, побачивши ще живого Лайзека, вона ледве стримувала сльози.

— Ні, — нарешті озвалася вона тихим, надломленим голосом, — Ти подарувала йому спокій.

***

Вона сиділа на тій самій колоді, що й учора, і витріщалася на попіл на місці багаття. Зола та попіл — ось усе, що залишилося від неї самої. Айліс відчувала тотальну внутрішню порожнечу. У голові жодної зв'язної думки, лише суцільна туга. 

Перші ранкові промені, що пробивались крізь стовбури дерев, здалися їй недоречним знущанням. Як сонце могло мати нахабство світити далі після того, як не стало найдорожчої їй людини? Хіба це справедливо? Та, звісно, проблема була не в сонці. Це ж не воно обміняло життя Лайзека на її власне. Не воно трахалося пів ночі, спочатку серед сміття, потім у ліжку, поки Ашанія приймала найважче рішення в житті. Вона повністю звалили цей тягар на себе, дозволивши Айліс просто прийняти результат і змиритись з ним.

На дерево навпроти раптом опустився ворон. Зі скреготом він видав протяжне “Кар!”, втупившись у неї своїм блакитним оком.

— Привіт, — безрадісно привіталась Айліс. Птах повернув голову, здибивши коротке пір'я на шиї.

— Співчуваю твоїй втраті. Серед людей Лайзек фор Меленгорд був одним із найдостойніших.

Голос пролунав за метр над її вухом. Вона встигла добре запам'ятати цей гортанний тембр, і цього разу не злякалася. Та й чого їй тепер боятися? Найгірше й так уже сталося.

— Ти прийшов за відповіддю? — спитала Айліс, глянувши на Меурона в півоберта. Його вкрите письменами обличчя виглядало, як завжди, безпристрасним.

— Ти бачиш, до чого призводить твоя бездіяльність. Близькі тобі люди й надалі гинутимуть, якщо ти не почнеш діяти.

Спираючись ліктями в коліна, вона знову дивилася на попіл. У ньому борсалася якась комаха, схожа на жука-рогача. Цікаво, як він там опинився? А тоді Айліс відвідала ще одна думка, що змусила її сумно посміхнутися. Аж надто цей жук нагадував їй її саму.

Раптом з гілки зірвався ворон і, здійнявши крильми хмарку сірого попелу, підхопив дзьобом крихітну безпорадну істоту. Потім, разом зі здобиччю, повернувся назад на дерево.

— Вогонь обпалює тебе зсередини, але й довкола тебе залишається лише випалена земля, — знову заговорив інакший, — Проте ти можеш підкорити й обернути його силу собі на користь, і тоді тобі більше ніколи не доведеться тікати та ховатись.

— Чого ти хочеш від мене? — прямо спитала Айліс.

— Волхв шукає тебе. Але ти можеш ударити першою. Він цього не очікує.

— І ти знаєш, де він?

— Знаю. В Убертоні.

Айліс насупилась і подивилася на нього з недовірою.

— Я бачив його там, — Меурон зустрівся поглядом зі своїм ручним птахом. Айліс раптом задумалася: він підкорив собі цього ворона, чи той був частиною його самого?

— І багато ти побачив? Як зараз виглядає місто?

— Там тепер багато що не піддається логіці. Це, безперечно, дуже небезпечне місце.

— І ти хочеш, щоб я просто взяла й подалась туди? Звісно, в моєму житті було чимало потрясінь, але я ще не збожеволіла.

— В Убертоні було вбито нашого короля. Твого батька. Але саме ти завершиш цикл і здобудеш перемогу в його стінах. Лише тобі це під силу.

Раніше Айліс подумки оскаженіла б через слова “твій батько”, але після недавнього сну в її сприйнятті Ігнісара щось змінилося.

— А якщо виявиться, що не під силу?

— Чим довше ти зволікаєш, тим більше доведеться принести жертв, — цього разу Меурон глянув у бік дому за її спиною.

Айліс довго мовчала, обдумуючи його слова, а коли повернулась, щоб розпитати більше про Волхва, виявила, що Меурон зник. На гілці все ще сидів його пернатий слуга, але й той незабаром, каркнувши на прощання, злетів до неба.

— Блять… — вона вишкірилася, сплюнула, а потім встала і попрямувала до будинку. 

Даарен усе ще спав, лежачи на боці. Ковдра наполовину сповзла на підлогу, і Айліс одним недбалим рухом закинула її назад. Ще якийсь час вона простояла над чоловіком у похмурому мовчанні, а далі взяла сумку зі своїми скромними пожитками, схопила з вішалки стьобану куртку і вийшла з дому, зачинивши за собою двері.