На Айліс витріщилися кілька пар приголомшених очей. Так було щоразу, коли вона проходила через охоронний пост Межі. "Баба, - думали вони, - Та ще й зовсім одна." Вартовий хотів-було щось запитати, але, зустрівшись з нею поглядом, передумав і мовчки пропустив. Айліс вже давно звикла до того, що її побоюються. Наврядчи вони могли якось пояснити собі це насторожуюче передчуття, швидше за все, воно таїлося десь на рівні інстинктів. Люди ніби відчували, що вона... інша, хоча зовні це ніяк непроявлялося.

Щойно Айліс увійшла на територію Межі, поруч з нею одразу настирливою мухою задзижчав обмінник.

— Боги Безкрайньої Пустки благоволять тобі, сестро, — белькотів він алакійською, — Та ти й сама, немов богиня. Богиня життя та смерті. Тільки богам під силу піти у Пустку і повернутися звідти неушкодженими, — про яких саме богів говорив цей пустобріх, можна було тільки здогадуватися, враховуючи, що на Мертвому Континенті не існувало релігій. За винятком незрозумілої для Айліс звички каменешукачів надавати Безкрайній Пустці (всій тій землі поза стінами Межі) риси чогось одухотвореного. Мабуть, в них спрацьовувала стародавня звичка обожествляти все незрозуміле і вселяюче страх. — Сестро, дозволь допомогти тобі. Продай мені свій скарб, і тобі більше не доведеться з ним вештатися. Сорок тарлів за пів кіло чорнокосту. Двадцять за кіло попелястих кристалів. Сестро...

Айліс йшла спокійним темпом, ігноруючи улесливий бубніж бариги. Припустивши, що жінка просто не розуміє алакійську, він перейшов на прифійську і повторив все те саме. Третя мова нагадувала якийсь північний діалект, і, зрештою, терпінню Айліс прийшов кінець.

— Досить тріщати! Мій скарб попливе зі мною на велику землю, тож іди дури когось іншого! 

Обмінник, перерваний на півслові, отупіло закліпав очима. Його жвава фізіономія, наче таючий віск, набула виразу неприязні. Як у хижака, що не спромігся вполювати здобич. На тому й розійшлися.

Айліс покрокувала далі, обводячи поглядом поселення в пошуках найменших змін, але все лишилось, як було пів року тому. Воно ніби застрягло в минулих століттях, і плин часу тут майже не відчувався. Межу навіть містом складно було назвати. Так, тимчасовий притулок для шукачів скарбу. Єдиний населений пункт на всьому континенті, захищений частоколом із вартовими на оглядових вежах. Все, що існувало за його межами, було ареною для гри у виживання, яку люди, засліплені жадібністю, нав'язали собі самі. Звідси й назва. В околицях переважно будувались заїжджі двори чи окремі халупки, що здавалися в оренду. Та ще крамниці обмінників стирчали вздовж усього узбережжя. Їм можна було одразу продати здобутий скарб: рідкісні кристали, необроблене дорогоцінне каміння, ефіріал, чи щось взагалі ексклюзивне. Але, в такому випадку, ціна була на порядок нижча, і більшість все-таки воліли везти товар самостійно і шукати покупця на "великій землі". Обмінниками переважно користувалися ті, хто проводив на Мертвому Континенті більшу частину життя. Виміняли скарб на гроші, відпочили кілька днів, спорядились і знову за стіну. То був особливий сорт людей. Колись давно вони вплуталися в цю справу, щоб заробити. Найчастіше головною мотивацією ставала необхідність сплачувати борги, але, сп'янілі багатством, що раптово звалилося на голову, вони не могли вчасно зупинитися і, забувши про первісну мету, починали полювати за скарбами заради самого полювання. Це люди, котрі, будучи багатіями, ніколи нікуди не витрачали гроші. Хіба що на повій, яких спеціально звозили в Межу з усіх континентів аби задовольнити попит місцевих шукачів пригод. Повії тут були чи не найпрацелюбнішою верствою суспільства. Їхні ахи та охи розносилися по Межі з відкритих вікон, наметів та тимчасових куренів і вдень, і вночі.

Такою була Межа. До непристойності огидною і до огиди непристойною.

Айліс затрималася біля однієї з халуп, коло якої сидів каменешукач і зіскрібав з дна казанка рештки вечері. Навіть у сидячому положенні він здавався величезним. Шрами на обличчі красномовно говорили про багатий досвід за стіною Межі. Однак увагу Айліс привернули не його риси, а кмерт, посаджений на короткий ланцюг. Він здавався підлітком років чотирнадцяти, хоча окрім неї тут навряд чи хтось міг би визначити його вік. Худорляве тіло рясно вкривалось синцями й подряпинами. На стегнах і плечах була частково здерта шкіра, наче його довго проти волі волочили по землі.

— Що ти збираєшся робити з цим кмертом? — запитала каменешукача Айліс прифійською, оскільки той зовсім не виглядав вихідцем з Імперії. Чоловік підняв на неї погляд, продовжуючи пережовувати їжу. Примружені очі, оточені зморшками, оцінювали її, наче корову на аукціоні.

— Що робитиму? Відвезу в Бламанш і продам скоморохам, зрозуміла річ. Але якщо хтось просто в раби його захоче, то я заперечувати не стану. Правда, сумніваюся, що як раб він комусь згодиться. Ці недорослики, окрім як у дупі колупатися, більше нічого не вміють, — відповів каменешукач, після чого відставив казанок і підвівся на ноги. Дивлячись на нього знизу вверх, ставало ясно, як він примудрився зайти так далеко від стін Межі, щоб знайти кмертів і захопити одного з них у полон. Цікаво, скількох він іще вбив у процесі.

— І за скільки ти плануєш його продати? — продовжувала розпитувати Айліс, поглядаючи на кмерта, який, судячи з виразу обличчя, вже втомився боротися і просто підкорився долі.

— А ти що, хочеш купити його?

— Може, й хочу.

Зазвичай Айліс мало турбувала доля рабів, але цього разу вона відчувала, що зобов'язана Харкшу та його народу за гостинність, і хотіла по можливості відплатити.

— Не приймай на свій рахунок, крихітко, але не думаю, що тобі вистачить грошей, — камнешукач видав глузливу напівусмішку.

— Скільки? – повторила своє запитання Айліс.

Чоловік глянув на неї ще раз, цього разу без посмішки. Тепер він прикидав у голові.

— Ну, скажімо, двісті п'ятдесят скелів.

Айліс скривилася. Він мав рацію, таких грошей у неї нема, і навіть якщо вона почне торгуватися, ситуація суттєво не зміниться.

Спробувати повернутися вночі та непомітно звільнити кмерта? А що далі? За стіну його ніхто не пропустить. А навіть якщо їй вдасться домовитись, до найближчого поселення кмертів йти кілька тижнів. Хижаки розшматують його набагато раніше. Везти його із собою на велику землю теж не варіант. Цей головоріз знайде її до того, як вона підніметься на корабель. Як вона не крутила в голові цю головоломку, рішення не знаходилось. Все йшло до того, що їй доведеться просто залишити все як є.

— Ти правий, у мене немає таких грошей, — визнала Айліс.

— Тоді угода не відбудеться, — знизав плечима камнешукач, — Та й навіщо тобі ця огидна тварюка? З ним лише клопіт. Не уявляєш, як мені не терпиться його позбутися.

Айліс хотілося донести до нього, хто тут насправді огидна тварюка, але цей шлях був надто тернистим.

— Мабуть, так. Клопоту більше ніж користі, — натомість погодилась вона, збираючись піти далі.

— Стривай, — гукнув здоровань, обсмоктавши пальці, вимазані їжею, — Як би це сказати? Загалом, я бачу, що ти не з цих. Ну... які за гроші. Але, може…

— Ні, — відрізала Айліс перш ніж він встиг закінчити думку. В будь-якій іншій ситуації вона, можливо, й не була б проти — зважаючи на одноманітність її інтимного життя (а точніше, на його стабільну відсутність), — але зараз, дивлячись на ката кмерта, вона не відчувала нічого, крім огиди.

— Ну, принаймні я спробував, - сказав він, після чого сів далі зіскрібати шматки їжі, що пригоріли.

Айліс попрямувала до узбережжя, вже чуючи прибій. Вітер перемішував зелені хмари не в змозі їх розігнати. Попри похмурі відтінки океану, вона відчула певне умиротворення, дивлячись поверх його хвиль, але, обвівши поглядом порт і не побачивши жодного корабля, розчаровано зітхнула.

— Здравій, — імперською говіркою звернулася вона до літнього моряка, що сидів на голій землі і пришивав підошву до старого черевика. Його дрябла шкіра, натягнута на скелет, здавалася майже прозорою.

Старий підвів погляд, і в цей момент на обличчя йому сіла муха.

— Здравій, — озвався він.

— Коли корабель?

— Вранці пішов останній. Розкладу немає, але, гадаю, чекати тепер доведеться не менш як тиждень.

Айліс подумки поскаржилася на удачу, яка останнім часом все рідше залишалася до неї прихильною, і ще раз обвела поглядом Межу. Чийсь пес валявся в пилюці й клацав передніми зубами, вишукуючи бліх на череві, а поряд з ним сидів забулдига і витріщався на Айліс, одночасно ковпаючись пальцем у носі. Десь неподалік лунали чергові стогін і скрип ліжка. Від однієї думки, що їй доведеться пробути тут ще кілька діб, її тягнуло блювати.

— Є де жити? — поцікавився моряк, крутячи в брудних руках ще більш брудний черевик.

— Поки що ні.

Пізніше старий показав їй халупку, підлога якої являла собою голу землю. У даху зяяли дірки, криво-косо залатані парусиною. Ліжко, зколочене з дерев'яних ящиків, косило на один бік. Стіл — знову ящик. Ще один ящик служив для зберігання речей. І всі ці імпровізовані меблі були покриті товстим шаром пилу, який підійматися з землі від човгання ногами.

— Ну? Підходить? — спитав старий з таким виглядом, ніби пропонував королівські хороми, а не діру трохи кращу за сральню. — Я живу в такій самій по сусідству, — він показав рукою на іншу халупу. Дійсно схожу один в один.

Звісно, в заїжджому дворі умови були б набагато кращі, але тут у неї хоча б не буде сусідів — каменешукачів з повною відсутністю манер. До того ж після кількох місяців, проведених у Пустці разом із кмертами, у таборі яких умови були ще гіршими, навіть такі апартаменти здавались розкішшю.

— Підходить, — Айліс простягла старому гроші. Всього три імперські тарли за ніч, що було рівноцінно п'яти королівським скелям. За ці гроші навіть не наїсися, як слід. Що ж, якщо є можливість заощадити — заощаджуй.

Вечоріло. На Мертвому Континенті ніколи не побачиш заходу сонця, тільки блідо-зелені сутінки, що супроводжувались вогким вітром. Айліс, лежачи на жалюгідній подобі ліжка, дивилась в стелю і розмірковувала про інакшого, що зустрівся їй серед Пустки. Вона все ще відчувала на зап'ясті його грубий дотик. У пам'яті миготіли яскраво-блакитні очі. Щоразу, варто було їй прикрити повіки, цей колір, такий рідкісний для Мертвого Континенту, ставав ще яскравішим. Вона по-справжньому перелякалась і тепер відчувала якусь дивну, до смішного безглузду вдячність за те, що він її не вбив. З її стилем життя варто було цінувати навіть такі елементарні речі.

Її роздуми перервало чиєсь боязке постукування у двері, на яких навіть не було замку. Айліс неохоче встала з ліжка і відчинила. На порозі стояв молодий хлопець років двадцяти в нагруднику, який був на нього завеликим, і з луком за спиною, який був для нього закоротким.

Айліс мовчки чекала, поки гість заговорить сам. Зустрівшись з нею поглядом, хлопець зніяковів і відступив на півкроку. Стандартна реакція.

— Я цей... — невпевнено замимрив він. — Я вас бачив, коли ви увійшли до Межі. Хотів підійти привітатись, але не наважився, тому просто простежив. Вибачте.

— Ми знайомі? Якого біса ти стежиш за мною? — роздратовано спитала Айліс.

— Я Флойс. Ви врятували мені життя пів року тому. Там, у Пустці.

— Пів року тому? Це тебе тоді оточили вовки? Ті, які насправді не вовки. Твої воплі тоді, мабуть, чули навіть кмерти за гірським хребтом.

— Так-так, — хлопець заходився кивати головою. На обвітреному обличчі з'явилася боязка усмішка, але коли вони знову зустрілися очима, та миттю зникла, — Добряче ви їх тоді... Дівчина, а б'єтеся краще за будь-кого з наших розвідників.

— Ага, нема за що. Ще що-небудь? — Айліс не терпілося зачинити двері і лишитись в спокої.

— Завтра на світанку ми йдемо на розвідку. Я і ще один. Дехто з каменешукачів, що повернулись сьогодні, бачили групу голкоходів за два дні ходу від Межі. Нам було наказано з'ясувати їх точну кількість і в який бік вони рухаються, щоб знати, чи потрібно готуватися до оборони стін. За цю вилазку нам платять по сотні тарлів кожному. Може, ви хотіли б приєднатися?

Айліс довго дивилася на Флойса. Першим бажанням було послати його до тих самих богів Безкрайньої Пустки, про яких стільки говорять, але сотня тарлів… Їх би якраз вистачило, аби додати до наявної у неї суми, щоб викупити полоненого кмерта, хоча вона все ще не була впевнена, що той був того вартий. Якщо вона збирається повертатися на велику землю, ці гроші їй і самій стали б у нагоді. Усього-то й потрібно, що знайти цих потворних створінь, порахувати та повернутися назад. Якщо ніхто не робитиме дурниць, то завдання просте. Тим більше, що найближчі кілька днів корабель не передбачається, а тинятися Межею без діла — лише привертати до себе зайву увагу.

— Сотня, кажеш… — задумливо промовила Айліс.

Помітивши в її очах інтерес, Флойс посміхнувся набагато впевненіше і вирішив додати підкормки, щоб рибка точно не зіскочила.

— Від себе додамо ще по десять, якщо погодитеся. Сумарно отримаєте сто двадцять тарлів.

— Заради чого така щедрість? Судячи з твого опису, у справі немає нічого складного.

— Воно то так, але минулого разу ніхто з розвідників не повернувся, і тепер набрати добровольців стало непросто, а менш як трьох не відпускають.

— Що такого сталося минулого разу?

— Було б непогано знати, та розповісти нікому. Каменешукачі знайшли обгризені тіла, розкидані на відстані версти одне від одного. На голкохода не схоже, мабуть, щось нове завелося поблизу. Ви часом ніякої дивної тварюки на зворотному шляху не бачили?

— Мабуть, нікого нового, — Айліс вирішила змовчати про інакшого.

— То як? Згодні скласти нам компанію? — ще раз з надією запитав Флойс.

— На світанку, кажеш? Гаразд, чекатиму вас біля воріт. Подивимося, що там за диво-дивне у вас завелося.