Мід Сталевий був обвішаний спорядженням так, ніби вже сьогодні збирався вести новоспечене військо в бій. В його довгому чорному волоссі поблискували мідні кільця. На грудях, поверх кольчуги, бовтався важкий бронзовий медальйон настільки грубої роботи, що, ймовірно, він мав скоріше символічне значення, аніж декоративне. Кінь під ним був під стать вершнику — величезне чорне чудовисько пройшло крізь ворота, наче виходило на арену для лицарського поєдинку.

Згідно з формальностями, Х’ярд підійшов до штирського командувача, аби привітати його в себе вдома, як до того він вітав командувачів із Мези, Нойнверну, Теризії та Саартару. Для повного списку не вистачало лише представників з Убертону.

— Мід! Радий бачити твою розжирілу пику! — розвів руки Х’ярд, стараючись говорити в манері штирців. Так було простіше знайти з ними спільну мову, а ще це знижувало ризик потенційних конфліктів.

— Х’ярд, старий ти козел! — Мід важко зіскочив з коня, брязнувши обладунком, і стиснув Х’ярда в бичачих обіймах. Від нього тхнуло застояним потом і димом від вогнища. — Дивлюсь, зморшок у тебе побільшало з нашої останньої зустрічі. А це що? Невже лисієш?

— А від тебе тхне гірше, ніж від твого коня. Коли ти востаннє мився?

Мід зареготав так гучно, що з найближчого дерева злякано злетіло кілька птахів. Тим часом хлопчак-конюх не знав, як підступитися до його жеребця, насторожено позираючи на роздуті ніздрі тварини.

— У тебе тут стало людно.

Сталевий оглянув територію храму, заповнену феантрійцями з різних представництв, що снували туди-сюди по справах і без. Деякі юрмилися під стінами, витріщаючись на щойно прибулого командувача Штиру. Найнепривітнішими були погляди мезійців. Між їхніми представництвами вже багато років точилася негласна конкуренція, пов'язана з підходами до їхнього ремесла.

— Твої люди прибули останніми. Май на увазі — кращі місця для сну вже зайняті, — попередив Х’ярд.

Мід відмахнувся від його слів так, наче якість спальних койок цікавила його в останню чергу.

— Мої можуть спати і на голій землі. Диким вовкам не потрібна м’яка підстилка. Хай вона дістанеться домашнім песикам.

Цікаво, що б з цього приводу сказали самі «вовки». Втім, штирці, що стояли за його спиною, справді скидались на диких звірів. Можливо, вони не мали потреби не лише в ліжку, а й у столових приладах та милі.

— У листі мені повідомили, що мене має… як це… Консультувати якийсь немічний старий. Ти його бачив? Як він виглядає? — спитав Мід, коли вони пішли через двір до казарм.

— Як немічний старий, — підтвердив Х’ярд. — Завтра він прибуде, щоб познайомитися з тобою особисто.

— Сучий син думає, я йому підкорюватимусь, — Мід облизав ясна і сплюнув.

— Так чи інакше, ми всі тепер змушені підкорятись Дагвусту. Етьєр фор Гауз лише виступає посередником.

Х'ярд скосив на нього обережний погляд. Думав, спитати зараз чи пізніше, та зрештою вирішив, що кращої нагоди може й не підвернутися.

— Мені здалося, ти повен ентузіазму і налаштований воювати. Невже так кортить пролити кров наших братів на острові?

Мід теж глянув на нього згори вниз крізь примружені повіки.

— Вони ж напали на нас, хіба ні?

— Не думав, що ти настільки патріот.

— Ти маєш рацію. Мене хвилюють лише проблеми Штиру. Але біда в тому, що в нас зараз ніяких проблем нема, а мої люди сидять без діла. Маленька війна на сході, десь серед океану, їх підбадьорить. Не бачу в цьому нічого поганого. Та й давно час нагадати нашим друзям з Імперії, чий вплив сильніший на континенті.

— Отже, війна заради війни?

— Війна заради війни. Ми ж воїни, трясця! — Мід гепнув його долонею по спині.

— Не засмучуйся, що головнокомандувачем призначили мене, а не тебе. Впевнений, ти теж зможеш проявити себе на полі бою. Чув, тебе направляють на Флагос із якоюсь секретною місією? Звучить до дідька цікаво.

— Так, вже післязавтра. Сподіваюся, поки мене не буде, ви не перетворите храм на суцільні руїни.

— Хе-хе, за таке ручатися не можу. Тим більше, що тут є ці... — він зробив паузу, коли перед ними з’явилася Мавен. Командувачка Мези стояла, притулившись до колони при вході до головної будівлі, і свердлила Сталевого поглядом, повним зневаги, — ...срані мезійці, — нарешті завершив він фразу.

Х’ярд зупинився, опинившись між ними, і натягнув дипломатичну посмішку.

— Он там будівля, відведена для командувачів. Біля входу тебе зустрінуть і проведуть. Коли будеш готовий — приєднуйся зі своїми до спільної вечері, — проінструктував він Сталевого, даючи зрозуміти, що хоче затриматись і приділити трохи уваги Мавен.

Мід неприязно ковзнув поглядом по жінці. Шкіра біля його масивного носа зібралася складками, наче він і справді був вискаленим вовком. Тоді він задер бородате підборіддя й, не сказавши ані слова, покрокував до зазначеної будівлі. Коли брязкіт його обладунку стих, Мавен відлипла від колони й зробила крок до Х'ярда.

— Дозволити цьому ідіотові командувати військом — все одно, що доручити мавпі крутити корабельне кермо.

— Багато хто вважає його великим воїном, — із кривою посмішкою зауважив Х’ярд.

— Якби він умів так само добре вправлятися з язиком, як і з мечем, я була б тільки рада.

Вона, як завжди, старалася стояти до нього правим боком, ховаючи шрам від опіку на лівій щоці. Зробивши ще крок, Мавен вийшла з тіні на світло, і її мідно-каштанове волосся, зібране у хвіст, гарно заблищало на сонці. Зрештою її роздратований погляд трохи пом’якшав.

— Ніколи не бачила тебе таким виснаженим, — помітила вона досить буденно.

— Бо я і є виснажений, як ніколи.

Це була правда. Перед відплиттям Х’ярду потрібно було вирішити купу організаційних та бюрократичних питань. Розподілити обов’язки серед тих, хто залишиться його заміняти. Сформувати замовлення на спорядження і провізію для майбутньої військової кампанії. Перевірити запаси ефіріалу. З’ясувати й задовольнити потреби інших представництв і їхніх командувачів, а також надіслати черговий звіт Дагвусту. І це не беручи до уваги те, що йому самому ще слід було підготуватись до морської подорожі, спланувати дії на Флагосі й нарешті визначитись, кого взяти з собою.

— Здається, я забув привітати тебе з призначенням на посаду командувачки в Мезі. Вітаю! Ти це заслужила, — згадав він і м'яко плеснув подругу дитинства по плечу.

— Взагалі-то ти вже привітав. У листі. Чи його написав хтось замість тебе?

— Справді? За день я пишу стільки листів, що міг і забути. Та й з віком пам’ять стає нікудишня, — він відчув, що йому ніяково.

— Тоді, може, варто знову зіграти з тобою в карти? Глядиш — і відіграюсь за попередні рази, — усміхнулась Мавен.

— Тільки давай так, щоб мені не довелося знову прощати тобі борги. Інші вже думають, що я простак.

Жінка пирхнула, удавши, що не розуміє, про які борги йдеться. Помовчала трохи, а потім її погляд став більш серйозним, і вона тихо запитала:

— Що ти про це думаєш?

— Про що саме? — перепитав Х’ярд.

— Про це все.

Вона хитнула головою, окресливши умовне коло і звертаючи його увагу на метушню серед феантрійців, зібраних з усього Альянсу. Не минуло й години, як Сталевий в’їхав на територію храму, а один із його дикунів уже задирав іншого хлопця. Саартарця, судячи з оголених плечей.

Х'ярд хмикнув. По суті, він намагався запитати у Міда про те саме всього кілька хвилин тому. Вочевидь, він був не єдиним, хто намагався вловити загальний настрій лідерів ордену.

— Ми знаємо один одного вже багато років, і ти, певно, й сама знаєш, що я відповім, — сказав він теж на півтонну тихіше.

Мавен нарешті повністю повернула до нього обличчя. Її ліва щока являла собою м'ятий рожевий клапоть, і побачивши таке неприємне каліцтво більшість людей воліла б негайно відвести погляд. Але не Х'ярд, який встиг за своє життя побачити безліч набагато потворніших каліцтв.

— Ти правий. Ми знайомі багато років, — сказала вона після короткої паузи, а тоді ще тихіше додала: — Я просто хочу, щоб ти знав. Яке б рішення ти не прийняв, можеш розраховувати на мій меч. І мої люди теж тебе підтримають. І справа тут не тільки в старій дружбі. Я поділяю твої ідеали.

— На жаль, я ще нічого не вирішив, але дякую тобі за ці слова. Це багато для мене значить, — щиро відповів він, і Мавен злегка посміхнулася, здебільшого правим кутиком губ.

Зрештою вони попрощалися, і Х’ярд повернувся до своєї вежі, де повітря було помітно прохолодніше, ніж на вулиці. Піднявшись сходами, він побачив Шедока, що чекав його біля зачинених дверей.

«Та що ж таке!» — подумав Х’ярд, уже передчуваючи, що паперова робота затягнеться до глибокої ночі, а то й до самого ранку.

Пропускаючи командувача до кабінету, Шедок схилив голову, хоча міг би й не робити цього, зважаючи на характер їхніх стосунків. Але він був із тих, для кого правила — це не обмеження, а джерело порядку й гармонії. Напевно, він вважав, що весь світ тримається на чітких правилах, і якщо їм не слідувати, він тебе просто проковтне, не встигнеш кліпнути оком.

Х’ярд важко опустився в крісло перед столом, зітхнув і втомлено потер перенісся. Він знав, навіщо той прийшов.

— Ти повинен узяти нас із собою, — почав Шедок, уже котрий день поспіль наполягаючи на своєму.

— Ми це вже обговорили, — терпляче відповідав Х’ярд. — Те, з чим ми зіткнемося на Флагосі, зовсім не схоже на звичні тобі бої. Там немає чудовиськ. Тільки люди.

— І що з того? Ефіріал вражає і тих, і інших з однаковим успіхом. Ми впораємося.

— По-перше, наша група вирушає зі звичайними мечами. А по-друге, не забувай, ким ми є і в чому полягають наші принципи. Порушуючи їх, ми зраджуємо все, заради чого боролися наші попередники з часів першого покоління феантрійців. Ми не вбиваємо людей. Ми їх боронимо. Саме для цього нам даровано силу богині Феатрес, — Х’ярд задумливо глянув на прямокутник блакитного неба в стінному вирізі, — Мені дуже важко, Шедоку. Я все ще не впевнений, що роблю правильно, йдучи на поводу у намісника. Але нас приперли до стіни, і я змушений діяти всупереч принципам, бо від мене залежить майбутнє ордену. Цей тягар нелегкий. І якщо є шанс захистити від цього злочину бодай вас — молодше покоління — я зроблю для цього все можливе.

Шедок опустив очі й замислився. Х’ярду навіть на мить здалося, що йому вдалося донести свою думку. Але потім хлопець знову глянув на нього, і в його чорних очах з’явився той самий моторошний вираз, який Х’ярд бачив уже не раз. Вони нагадували два бездонних колодязі, в яких потонули всі емоції. Залишалася лише безпристрасна темрява.

— Наші руки замарані людською кров'ю вже давно, — сказав він нарешті, — Ти знаєш нашу з Уме історію. Ми вбивці від самого нашого народження. Ти не убезпечиш нас від того, що вже сталося. Від того, ким ми вже стали.

— Це інше, — спробував заперечити Х’ярд. — Тоді ви…

— Намагалися вижити, це правда, — несподівано перебив його юнак. — Але суть одна. Якщо ти накажеш мені вбити людину, я це зроблю, і моя рука не здригнеться, — він на мить замовк, а тоді додав: — Гадаю, люди праві. Скоро ми дійсно перетворимося на купку найманців, як штирці. Уклавши угоду з інакшими, ми підписали смертний вирок власній професії, адже вони винищили майже всіх чудовиськ на континенті. Тож навіщо опиратися неминучому? Якщо ми не станемо воювати, нас просто розформують. Заберуть ефіріал, і ми перетворимося на тіні самих себе. Станемо не більш ніж відлунням величного минулого. Якщо ми хочемо, щоб орден проіснував ще хоча б сотню років, потрібно адаптуватися під нові умови. І якщо нас просять вбивати в ім'я корони, немає нічого ганебного в тому, щоб просто виконати свій громадянський обов'язок.

Цей хлопець завжди вирізнявся мисленням, розвиненим не за віком, але зараз Х'ярд уперше відчув себе присоромленим. Не тому, що Шедок намагався заперечити його рішення, а тому, що безцеремонно шпурнув йому "на стіл" істину, яку він сам вважав за краще ігнорувати.

Він був абсолютно правий. Епоха феантрійців добігала сутінків, а там уже й ніч на порозі. Безмісячна, чорна, як забуття. П’ятсот осіб на всі сім представництв. П’ятсот! А ще кілька років тому їх було більше тисячі. Все більше феантрійців обирали лопату замість меча. Після Великого Чищення з’явилося багато землі, і її комусь треба обробляти. Що якщо настав час переглянути основні цінності Ордену? Що якщо настав час припинити чіплятися за ідеали минулого? Образ героя, наділеного божественною силою, який рятує знедолених від жахливих тварюк, втратив свою актуальність. Світ ступив на шлях процвітання, в той час, як доблесний феантрієць поступово перетворювався на вбивцю або простого селянина з напівпорожнім гаманцем.

Цей шістнадцятирічний хлопчик давно все зрозумів. Ба більше, він бачив цю істину так само чітко, як небо над головою, у той час, як Х'ярд з власної волі оточив себе туманом.

Він поглянув на Шедока. В грудях заворушилося щось ніжне і болюче водночас. Він любив його, як любив би власну дитину. Любив і Уме також, але до дівчинки відчував менше прив’язаності, як це часто бувало з проблемними дітьми.

Х’ярд усвідомив, що програв. Зрештою, йому теж було б спокійніше, якби близнюки залишалися під його наглядом. До того ж таланти Шедока ідеально відповідали характеру місії, яку йому доручили.

— Уме теж цього хоче? — спитав він після довгого мовчання.

— Ти ж її знаєш. Їй аби вплутатися в якусь бійку.

Тут теж посперечатися було б важко. 

Х'ярд скривився, коли голову пронизав черговий спалах болю. Він вимучено глянув на свого підопічного з-під зібраного складками чола.

— Що ж, тоді готуйтесь. Відпливаємо післязавтра вранці.