Лаура розплющила очі й відразу відчула порожнечу поруч. Простягла руку – холодний, незайнятий простір. Річарда не було. За вікном бушувала гроза. Блискавка розрізала темряву, на мить освітлюючи кімнату, і відразу ж слідом грім потряс повітря. Дощ немилосердно лупцював скло, намагаючись прорватися всередину. Лаура повільно підвелася. Вона намацала срібний свічник, що стояв на приліжковому столику, й запалила свічку. Тремтливе полум'я загойдалося, відкидаючи довгі тіні на стіні. Кроки глухо віддавалися в порожньому коридорі. Її босі ступні торкалися холодної дерев'яної підлоги. Вітер свистів у шпаринах, ніби шепотів щось лиховісне. Крізь великі вікна вона бачила, як зовнішні дерева зовнішні здригаються від поривів вітру, їхні викривлені гілки малювали химерні фігури на стінах. Вони здавалися живими. Місяць. Він світив яскраво, неначе збожеволів, заливаючи світлом простір так, що тіні здавалися ще страшнішими. Лаура продовжувала йти, затискаючи свічник у пальцях. Десь у глибині будинку закрили двері. Вона зупинилася, затримала подих. Їй здалося, що вона тут не одна.
— Річарде?
Відповіді не було. Босі ноги пройшли ще декілька кроків. Плач. Чутно, як хтось плаче. Лаура спустилась на другий поверх. Звук линув із кімнати служниці. Беатрис. Двері були привідчинені. Лаура передала свічника іншій руці та почала відкривати двері. Вони не скрипіли. Наче теж цікавились, що ж за ними відбувається.
— Беатрис? Все гаразд?
— О, пані. Так. Все добре! Мені наснилось жахіття.
— Можливо, тобі щось потрібно?
— Вельми вдячна вам. Але все гаразд!
— Я залишу тобі більше світла.
Лаура залишила свого свічника на її столику. Та кивала та витирала сльози. Потім підвелася на крихітне ліжко. Лаура краєм ока побачила її руки. Подекуди ті покриті синцями. Без намагання вияснити, звідки такі трофеї, вона попрямувала до виходу.
— Пані?
— Так.
— Як же ви без світла потрапите до покоїв?
— Все добре! Сьогодні місяць, наче збожеволів.