Беатріс виходить із саду, несучи в руках плетений кошик із яблуками. Її сукня торкається трави. Вона наспівує тиху мелодію – ніжну, ледь чутну, що тане в ранковому повітрі, змішуючись із шелестом листя. Несподівано зупиняється: на розлогих гілках старого дуба сидить зграя птахів. Маленькі створіння погойдуються на гілках, ніби вслухаючись у її пісню. Беатріс усміхається, підводить погляд і лагідно вітається:

— Доброго ранку, маленькі друзі.

Птахи нахиляють голівки, ніби відповідаючи їй. Жінка ще мить стоїть, вдихаючи аромат світанку, а потім, із легким зітханням, продовжує свій шлях до Палацу. Сонце вже здіймається вище, а її силует поступово зникає за мармуровими колонами величної будівлі.

Беатріс входить до великої кам'яної кухні, де ще панує сутінковий напівморок. Повітря наповнене слабким ароматом попелу від печі, що тліла всю ніч. Вона хутко запалює свічку і підходить до величезного каміна, який ще зберігає вчорашнє тепло. Беатріс береться за роботу. Роздмухує вогонь у печі, підкидаючи сухих дровець. Долоні швидко зігріваються в гарячому повітрі. Тоді жінка прямує до комори, звідки виймає свіжі яйця, запашний житній хліб, глечик молока та згусток жовтого масла. На дубовому столі розміщує достатню кількість продуктів і береться до приготування. Через якийсь час по кухні вже розтікається м'який запах борошна і меду. Невдовзі в коридорах починають лунати кроки: ось-ось прокинуться господарі. Беатріс витирає руки об полотняний фартух, дає швидкий погляд на страви та, задоволено кивнувши, продовжує свою ранкову працю.

Висока простора зала палацу наповнена тишею. Лише легке потріскування свічок у срібних канделябрах порушує мовчазну нерухомість. Величезний дубовий стіл, накритий вишуканою скатертиною, відкидає довгу тінь на холодну мармурову підлогу. За столом сидять двоє — чоловік і жінка. Вони мовчать, і між ними повисає напруга, важка, майже відчутна. Річард із суворими рисами обличчя міцно стискає келих у руці, тоді як Лаура в розкішній сукні опускає погляд, зосереджено водячи пальцем по краю своєї тарілки. Беатріс стоїть біля дверей. Вона не наважується підняти очі, її погляд застиг на холодній мармуровій підлозі, де відблиски свічок грають у свою гру. Її постать здається крихкою у цій великій кімнаті, ніби вона чужа в цьому просторі, що дихає владою. Раптом Річард різко встає. Його стілець скрипить, глухо розрізаючи тишу. Беатріс здригається, але не підіймає голови. Він кидає на неї гострий погляд.

— Підійди, — його голос холодний, як зимовий вітер.

Вона схиляється ще нижче, ніби намагаючись стати невидимою, ковтаючи слюну в горлі, повільно наближається. Кожен крок звучить виразно в глибокій тиші зали, що стала раптом нестерпно тісною.

— Так, пане!

— Ти підготувала яблука? Про які просив?

— Так, пане!

— Залиш їх біля конюшні. Візьму з собою. 

ЗА ДЕНЬ ДО ЦЬОГО

Лаура сиділа біля широкого вікна, де м'яке світло ранку спадало на худенькі пальці, що тримали пензлик. На полотні появлялися обриси троянд у вазі — легкі, витончені мазки, ніби сам вітер торкнувся полотна. Повністю занурена у свою роботу, не помічаючи, як у дверях з'явилася висока постава.

— Знову? — Річардовий голос прорізав тишу, наче удар батога.

Лаура здригнулася, але не відклала пензлик. Лише на мить затрималася, потім обережно продовжила.

— Я просто... — почала вона, але не встигла договорити.

— Просто витрачаєш час! — гаркнув він, заходячи до кімнати. Його важкі кроки відлунювали по дерев'яній підлозі. — Замість того, щоб зайнятися чимось справді корисним, ти сидиш тут і розмальовуєш полотна, ніби тобі більше нема чим зайнятися!

Лаура міцніше стисла пензлик, але не підняла голови. Вона знала цей тон — різкий, нетерплячий, повний зневаги.

— Це не просто забавка, — тихо відповіла вона, намагаючись говорити спокійно, хоч у голосі вже бриніло напруження.

— О, справді? — Річард глузливо хмикнув. — А хіба це дасть тобі хліб? Чи допоможе нашій родині? Може, нагодує тебе, коли не буде чого їсти?

Він сердито махнув рукою, ніби відганяв щось нікчемне.

— Покинь ці дурниці, Лауро. Є речі важливіші за пусті мрії.

Лаура опустила погляд на своє полотно. Троянди здавалися тепер блідими, майже зів'ялими. Але вона не відповіла, тільки опустила пензлик у фарбу, продовжуючи створювати картину.