Я цілком самодостатня молода людина з особистими поглядами на світ. Історія не зовсім про це, але мої переконання займають почесну нішу в ній. У свої двадцять п’ять років не маю нічого особливого, крім батьків та сестри, і ще гітари «Fender» – у якості першої зарплати.

Моя мама – найталановитіша вчителька географії однієї із загальноосвітніх шкіл. Нічого дивного – подумає хтось, та зараз основна її мета – видати мене за (facking) заміж, хоча я чоловік.

Щоранку я прокидаюсь десь о десятій, – коли не на роботі, і тут розпочинається: де і з ким провів ніч, чи користувався контрацептивами, чи було це взаємно і чи не образив я дівчини? А мені з бодуна так хочеться трохи тиші. І справа навіть не в тому, що цього разу я завис у подружки, а в тому, що вона була, як мама! Синівських почуттів до неї не виникло, окрім переспати, – не синівські, а цілком нормальні з огляду на її спокусливі форми.

Вона задавала майже ті самі запитання, – у мене навіть бажання кудись поділося. Якщо не подобається, то треба з цього починати, а не цим закінчувати. Що за незрозуміла манія – спочатку «на пару палок чаю» запрошує, а потім ображається, що я нетверезий. Самогон і друг Коля зробили своє чорне діло. (Добре, що Косяка не було, у цій історії – мій друг і позитивний герой, обожнює самогон). Тож у такому стані я зазвичай включаю автопілот і йду додому.

Батько у мене суворий та справедливий, любить маму і свою машину, але кого більше з них – не скажу. А ще він займався боксом, тому досить про нього… Моя сестра Барбара – ботанік, справжня заучка. А звідкіля я, такий опездул, взявся у цій порядній сім’ї – загадка для всіх.

Сестра просто обожнює, коли в неї виходить щось краще, ніж у мене, і з цього приводу любить мене діставати. Але так грати, як я, на нервах – їй ще вчитись і вчитись. Я можу вивести Барбару з рівноваги двома словами. Вона, в свою чергу, тренується на мамі, та їй ще до мене, як псевдо-супердержаві до Штатів навкарачки.

Навчається аж у столиці. Їй було мало одного факультету, і з дуру пішла на ще один, а зараз плаче. Але наука – це шлях у зоряне майбутнє… Хоча є ще озонові діри, Чорнобиль та інша дрібідєнь.

Друг Коля – майже моя копія, лише трішки більше їсть та п’є, любить маму – коли не п’є. Взагалі з ним пов’язано чимало цікавих історій, та боюся зіпсувати ваші нерви й ставлення друга Колі до себе…

Альона (по-дружньому я її називаю Перчик) – це дівчина-ангел з конкретними бісиками в характері. У неї є хлопець рестлер чи реслер – ну, ця американська боротьба садистів. Разом їх ще не бачив, та по телефону розмовляють кожного дня. Вона дуже приємна до того моменту, поки їй усе подобається, а як ні – одразу ховайся. Не раджу комусь її злити – перетворюється в термінатора, лише з … Це я про анатомію.

Перчик – справжній ботанік у прямому і переносному сенсі. Завжди щось вчить. Навіть коли нічого не читає, то здається, що повторює подумки. Але я по-дружньому її люблю: з нею весело та цікаво, головне – спромогтися відірвати від книжки.

Моя робота мені подобається, особливо, коли її немає. Працюю вахтовим методом: місяць – вдома, місяць – на роботі, тому встигаю добряче набриднути домашнім. У кінці місяця всі чекають дзвінка з контори, як манни з неба, – ось такий я гарний хлопець. Не те, щоб мене ніхто не любив удома, просто, коли всі працюють, а ти сидиш і з виглядом повного похуїста приємно на це споглядаєш, – може навіть мертвого вивести з себе.

До того ж на запитання «чого сидиш?» можна гордо крикнути, що ти на заслуженому відпочинку. Отак і живемо до смерканку, а ввечері приходить друг Коля і ми робимо коло пошани по місцевих пабах. Якщо зустрінемо ще когось – значить це субота. Правильні хлопчики та дівчатка в такі місця у будні не ходять. Скоріш за все їх туди просто не пускають.

В один такий, нічим не сіріший за інші, будній день я трохи посидів і випив з другом Кольою. (Взагалі, коли кажу, що десь випив чи посидів, то зазвичай це з другом Кольою). Вдома, як завжди, мама розійшлася з повчаннями, а в кінці зітхнула: “Ну, коли ти вже женишся?!». Я посміхнувся і відповів: “Коли Амур навчиться з лука вправніше стріляти!”. Мама голосно видихнула і вказала на вихід.

Залишившись наодинці з собою, я поплівся до дивану в іншу кімнату. Моя підсвідомість, накачана звечора антидепресантами, швидко запрацювала. Вона у темпі допризовника, який косить від армії, виключила свідомість, вкинувши мене до приємного забуття, а під ранок прийшла муза натхнення.

- А, Мік, це ти? Як справи? – запитав я.

- Та наче нічого. Ти не бачив тут мою бейбу? У неї ще такі довгі ноги!

- Жартуєш?!

- А ти як думаєш? Чув, ти знову думав про секс та кохання, чого більше хочеш?

- Ну, не знаю, – сказав я якось так, наче дибілко.

- Старий, не тупи, досить вже! Знаєш, скільки коштує хвилина мого часу?!

- Ну…

- Ти, очевидно, не в адекваті! Значить так, якщо про секс – це в сауну, але спочатку заглянь у гуртожиток педуніверу і все буде чіки-пуки!

- А в який саме? – знову запитав я так, що Мік аж засміявся.

- Ти що накурився чи це денатурат так швидко мізки розкладає? Не боїшся випісяти залишки завтра?! Ну, про Містера ФЕНа знати тобі рано. Давай, не нажирайся так більше, а то наступного разу припреться Ліндманн! – Мік сів на Харлі і полетів далі шукати свою бейбу, залишаючи позаду зоряний пил.

А мені ще трохи можна поспати! Хоч свідомість вже ворушилась десь по звивинах мозку сірою реальністю сушняку, а бодун гуляв десь збоку і ще не давав про себе знати.

Ще в мене є подруга Марічка. Раніше її батьки називали Марією, а в школі кликали Марі. Коли ж поїхала вчитися до Чернівців, новоспечену студентку друзі стали звати Марічкою. Це її трохи злить, а зла Марічка – то смішно, як фільми з Чарлі Чапліним: патологічно не вміє злитись. У неї багато бажань, та найбільше – про принца, але не на білому коні, а на червоному Бумері. Трохи в неправильний час народилася, так і мучиться бідолаха.