-Руся, пригальмуй на заправці! Сніжко, взяти вам кави?

- Дякую, мені чай, якщо ваша ласка.

- Руся, під'їдь до сьомої колонки, там буде стояти заправник, звати Остап. Не переплутай, він передасть бандероль!

- ОК, бос!

Чайка плавно вкотила під сьому колонку і блиснула рубінами стоп. Білява дівчина підійшла до заправника Остапа. Він дістав невеликий пакунок з штампами і дивними іноземними написами на обгортці.

- Пані Руся? – дівчина кивнула схвально, – мої вітання, це для вашого шефа, бандероль не любить тепла!

Вона нагородила співрозмовника посмішкою, витягнула пістолет з бака, примружила на прощання око і сіла за кермо.

- Сніжко, візьми!

- О, сонячна Бразилія.

- Бразилія?

- М-г! Не любить холоду.

- Ти як здогадалась?

- Тут написано!

- Там багато чого написано і не все англійською!

- Ага, по-португальськи, – посміхнулась Сніжка.

- Тебе і там носило?

- Бунтарські часи!

- Що там?

- Де?

- Народжена в Одесі, – Руся посміхнулась!

- Шеф сам відкриє!

- Ваш чай, Сніжко, – ввічливо сказав дід.

- Це вам!

- А подарунок, можна так сказати, Греку!

- Остап! – покликав несподівано дід, – тримай, – і простягнув велику, сріблясто-блискучу монету заправнику, – рушай!

- За дві години будемо на місці, бос, – відповіла дівчина.

- Руся, – звернулась Сніжка, – по прибуттю маєш чотири години на проспатись, душ і одягнутись. Рівно о дев'ятій чекаю біля бокового входу, одяг в багажнику в синьому чохлі, мій – в бордовому, не переплутай.

- Бос, хто я сьогодні?

- Як завжди, чарівне створіння з ангельським почуттям гумору і посмішкою, – на щоці у дівчини проступив рум'янець.

- Знову ви жартуєте, – з сором'язливими нотками в голосі відповіла вона.

- Я серйозно: будь собою, розважайся і розважай гостей Грека. Інші інструкції отримаєш від Сніжки, вона в курсі.

- Бос, ви будете з нами в одному місці?

- Спочатку, потім у мене є приватні справи. Там можуть бути різні цікаві гості, придивляйтесь, можливо знайдемо те, що нам треба!

- Сніжко, у вас персональна опіка Греком, він не має бути п'яним, хоча і заважати йому веселитись також не треба.

- Як скажете.

Запала нетривала пауза.

- Хм, багато непевного, поменшало справжньої щирості, Земля наче розкрутилась швидше. Люди метушливі і галасливі, за цим дріб'язком можуть пропустити щастя свого існування, так і залишитись до скону осколком, без цілої частини.

- Бос, у нас зоряне майбутнє, – посміхнулась Руся, Сніжка при цьому випромінювала незворушність.

- Зоряне – може і таким бути, спочатку вам треба не знищити себе одинокістю і серйозно апгрейднути соціальну і ментальну моделі поведінки, прийняти істину як вона є: не через пластик, нулі чи одиниці.

- За це не хвилюйтесь, у роду людського є особливість: спочатку довести себе до краю прірви і побалансувати там, – тоном наукового експерта промовила Сніжка, – це і буде апгрейд, хоча дві світові війни не ввели мораторій на війну як таку...

- Може, планета так захищається від нас? – задумливо мовила Руся.

- Від вас не потрібно захищатись, ви і самі впораєтесь!

- Бос, але ж є те, що нас тут тримає так довго, щось світле і справжнє!?

- Є, але не так багато як тобі здається. Світ — і справді єдиний організм, ціле і розмір не має значення, одне перетікає в інше. Темна сторона існує для того, щоб була світла. Люди ж люблять тінь, тонку смугу між ними. Світло буття дано зрозуміти одиницям і той, хто потратить на це, хай навіть ціле життя, пройде його недаремно.

- Ми оповиті рутиною, вона замилює око, краде це світло, — сказала Сніжка.

- Що таке життя?

- Життя — це рух, бос!

- Рух — рух до світла, це і є зоряне майбутнє, — посміхнувся старий, – Сніжко, у всіх своя рутина, а фокус і є в тому, щоб не переставати бачити крізь неї світло!

- Ваша правда, та інколи я втрачаю віру в людей і мені здається, лише на мить, що ми все ж таки качнемось в прірву хаосу.

- Не хаос страшний, а байдужість і черствість людської душі. Світло кожної миті долає величезні відстані в хаосі всесвіту, а крізь черству душу не проб'ється.

У салоні знову запанувала тиша, пасажири поринули у свої думи і мовчки споглядали світлячки фар зустрічних машин. Тільки Руся залишилась безтурботно веселою і наспівувала якийсь мотив з дитинства. Лічильник крутив цифри, монотонно спливали кілометри, стрілка відмірювала швидкість. Життя на планеті Земля проходило за добре спланованим хаотичним графіком.

- Бос, пів години — і ми на місці!

***

Заснув я не скоро, сон був тривожним і переривистим. Добре, що хоч без психоделічних снів — задовбали! Розплющивши очі, нічого, крім ранкових сутінків, мене не привітало. Я одягнувся, поставив на чай і дивився на гори, що простягались прямо за вікном. Раптом із сараю — того самого, вийшла файна молодичка, трохи потріпана нічними перипетіями чи як там ще можна це назвати. Жінка навшпиньки повзла до хвіртки, а з сараю виглядав, як когут, пан Роман — без сокири. В сінях брахнули двері, щось гаркнуло, крехнуло, голова вуйка панічно зникла в дверях. Молодичка, наче п'ятою точкою, відчула недобре — дременула в хвіртку.

- Згинь, курво, но! Скіко се можеш творити?! — маточка пана Романа була в препаскудному настрої, — свого вже занапастила, хочеш моє забрать?

- Не кричіть, людей побудите, — синова голова з'явилась з-за віддаленого кута. Тим часом білий Каєн за тином шкваркнув гумою і швидко зник.

- Роман-но, ти в могилу зведеш, вона свого вже звела! В Італію диви-но захотів.

- Маточко, шо ви се мовите?

- Мовчи, мовчи, Роман, она ж баптистка, но! Будеш її дідо горнець носити до ста. Її Орест вже на тому світу, ше тебе туди забере. Кому се все? Мені? Оно вже нє.

- Не баптистка она!

- Панотець се набрехав?

- Панотець першим в ту Італію збереться, кить хто запроси.

- Роман-антихрист, згинь – не можу ся чуть!

- Панотець заздрять, бо його паніматка страшні — на ціп'я схожі, лиш товсті, як чіня.

Старенька після цих слів швидко підхопила першу-ліпшу дровиняку і пожбурила в сина. Його врятувала вчасно закрита брама сараю і гарна реакція, бо удар прийшовся би якраз в те місце, де щойно була його голова. Стара крехнула, гучно сплюнула і гнівно зайшла до будинку. Цигарка в моїх пальцях так і залишилась незаймана, ця динамічна життєва сцена вразила мене до глибини душі.

Під впливом від почутого і побаченого я рихтував чай, дівчата прокинулись і готувались до вранішнього туалету. Марічка вийшла із ванни, як снігова королева. Тихий сніданок, такий же тихий збір речей. Ми попрощались з маточкою пана Романа, сам він десь зник із відомих мені причин.

Вийшовши на трасу, ми з Перчиком дружно глянули на Микуличі, посміхнулись і попрямували до зупинки "плакучих богданчиків", інші автобуси тут чомусь не зупинялись. Несподівано біля нас припаркувався білий Каєн і з нього виліз пан Роман із рум'яними щоками:

-Я се того, хотів вам вернути частину піньонзів. Забагато дали, а я трохи не розібравсь одразу, — він тицьнув Марічці скручені купюри, вона взяла і кивнула, — ви не подумайте, маточка добрі в мене, от се тіко з Оксанкою не ладять. Вона може вас до Яремчі закинути, звідти скорше взяти автобус до Чернівців.

Білий Порш звабливо виблискував у променях вранішнього сонця, ми радо закинули лахи назад і вмостилися на шкіряні сидіння кольору кави з молоком. Пан Роман щось тихо мурчав на вухо своїй коханій, потім вона вп'ялась в його губи, як Просто Марія в Хосе Ігнасіоса5. Перчик посміхнулась, дивлячись на них, і пхнула мене в плече. Машина тим часом беззвучно рушила і швидко зменшила фігуру вуйка, який залишився далеко позаду. Пані Оксана зосереджено крутила руль, дівчата бавились в телефонах.

- Вибачте, можна запитання? – від несподіванки жінка бібікнула сигналом.

- Звісно, — відповіла Оксана.

- Ви працюєте доглядальницею в Італії?

- Перший рік, потім вивчила мову — відкрились нові можливості. Зараз у мене маленький бізнес, я постачаю технічні тканини до Італії та намагаюсь налагодити виробництво одягу в одному швейному цеху у Вінниці.

- Вибачаюсь наперед за шаблонне мислення, просто ваш Каєн і доглядальниця якось не в'язались у моїй голові.

- Отож, багато хто думає погано і в рідному містечку, хоч декларацію про доходи кожному в писок тицяй, — сумно зітхнула жінка.

- Ви хочете шити італійський одяг у Вінниці, а це вигідно продавати в Україні?

- Хто каже про Україну? Це все на Італію. Тут собівартість ділового костюму з затратами на логістику близько 11 долярів, там більше сотні, — продовжила веселіше пані Оксана.

- А, —тихо сказав я.

- Це гарний бізнес, ше б тіко Ромчик погодився переїхати до мене і все було б, — вона притихла.

- То маточка пана Романа не даремно на вас злиться!

- Може й так, але шо він тут зможе, я не хочу жити в цій ніщєті. Тут нема перспектив.

- Якось дивно у вас виходить, — відповів я сумно, — заробляєте ви за допомогою цієї землі, а цінити її не вмієте.

- У нас такий бидлячий народ, я тут вже тиждень, а наче цілий год...

Я побачив Яремчу і зрадів. Мені стало шкода цієї жінки і ще більше пана Романа, його маточка мала рацію. Ми подякували, запропонували гроші, пані Оксана скоса глянула на нас і шваркнула гумою, залишаючи лиш куряву на згадку.

- Ото больна на голову, — мовила Марічка.

- І на перед також, — добавила Перчик.

До Чернівців ми добрались без пригод. Я викинув наші лахи з автобуса, Марічка колупала і так поколупаний асфальт:

- Час прощатись, — сказала вона.

- Ти — гарна мала і знайдеш свого принца!

- Знайду, обов'язково!

- Цьомки на прощання? — посміхнувся я.

Марічка сумно цьомкнула мене у губи, Альона дружньо обійняла її:

Спасібки за гарний відпочинок, трохи мало, але весело. Приїжджай до мене у Вінницю — тусанемо!

Я посміхнувся наостанок, ми вскочили до маршрутки і вирушили на залізничний вокзал. Наш вагон-плацкарт порадував чистотою і пустотою, назбиралось трохи більше половини пасажирів, і майже всі тверезі.

- Як ти? — запитала Перчик.

- Та норм!

- А чому така кисла фізія?

- А в тебе чому?

- Знову ці мені одеські приколи, ти можеш не відповідати запитанням на запитання?

- Ну, таке, спогади про Сіму найшли!

- Я також за Мітьою заскучала, але це рефлекс. Там з хірургії за мною давно вже один бігає, кохання на відстані важке і невдячне!

- Мабуть, але від того більш палке, бо якшо воно витримає — має бути справжнім.

- А, це все хімія, всі оті казки — лиш імпульси в мізках, викликані хімічними сполуками типу ендорфіну, фенілетіленаміну та іншими...

Монотонний стукіт коліс об рейки, смачний чай і найкраща «бортпровідниця», яка коли-небудь працювала в Укрзалізниці. Я тримав свій стакан і дивився в сутінки, Альонка мирно дрімала. Чому ми посварились з Сімою? Я ж точно знаю, що кохав її. Може, не вміли поступатись один одному, кричали, як навіжені, а потім пристрасно мирились. Певно, в силу п'янкої молодості наша безкомпромісність перегризла той ефір — особливий зв'язок, що нас тримав укупі. Та я ж намагався її повернути. Відсьорбнувши ще чаю, приліг, Морфей швидко здолав мене під монотонний стукіт коліс.

***

Руслана прокинулась о 20:00, солодко потягнулась і забігла в душ. Пів години: зачіска, легкий макіяж — і дівчина стояла в спокусливій чорній білизні. Руся глянула на себе, критично оцінила, поплескала по животі, одягнула сукню, приготовлену Сніжкою. Темно-синє мереживо покривало руки до ліктів і спину, атлас спокусливо оповив стрункий стан, невелике декольте додавало ще більшої сексуальності образу. Дівчина моргнула своєму відображенню, нанесла на зап'ястки французькі парфуми, провела по шиї, взяла сумочку і вийшла.

- Ти сьогодні надзвичайна, — сказав дід. Він був в елегантному і добре підігнаному костюмі, зі своєю тростиною.

- Дякую, бос!

- Сніжка очікує тебе біля бару.

Дівчина пройшла через хол, оминаючи поодинокі пари.

- Гості починають сходитись, — сказала Сніжана, — ти якраз вчасно!

- Бачиш отих двох? – вони дивились через дзеркало на пару позаду них.

- Ага!

- Коли жінка відійде, приверни його увагу. Я смс-ну подальші вказівки. Дай мені свій клатч, — дівчата обмінялись сумочками, —інструмент всередині, це на випадок, якщо щось вийде з-під контролю.

Руся кивнула, відкрила блискавку — тактична кобура на поясі з чотирма запасними магазинами і Glock 30 sf.

- Все так серйозно? — запитала вона у Сніжки.

- Люблю бути підготовленою до будь-яких несподіванок! Піду поговорю з Греком.

Руслана потай загнала патрон в патронник, закрила сумочку і замовила собі мінералки. Сніжка підійшла до господаря вечірки, чоловіка за п'ятдесят з чорною чуприною без сивини і маленькою лисиною на маківці. Він мав трішки зайвої ваги, міцні, жилаві руки і приємні риси обличчя. Вони мило гомоніли про щось, Дівчина стежила за своєю парою і кутиком ока — за напарницею. Хол заповнювався, заграла жива музика — легенький-легенький блюз, офіціанти сновигали туди-сюди з напоями.

- І знову доброго вечора!

- Доброго, бос!

- Як у нас справи?

- Все спокійно, — відповіла Руслана.

- Юначе, — звернувся дід до бармена, — покладіть це в холодильник!

Бармен обережно взяв невеликий згорток у подарунковому папері з його рук і поклав до холодильника. Жінка, за якою стежила Руся, встала і попрямувала в натовп.

- Бос, вибачте, маю йти!

- Давай, я підійду згодом.

- Привіт, я Руся!

- Анжей, — відповів молодий чоловік, — радий знайомству!

- Негоже такому імпозантному чоловікові сумувати наодинці!

- З чого ви це взяли?

- З ваших очей, це ж дзеркало душі! — посміхнулась дівчина.

- Є трохи, земна метушня притупляє концентрацію на речах, які справді того варті.

- Абсолютно згодна. А ви завжди змушуєте стояти перед вами?

- О, вибачте, де ж мої манери? Сідайте! — Руся присіла так, щоб бачити Грека з Сніжкою і відкрила блискавку сумочки.

- Ви знайомі з господарем вечірки?

- Ага, старі приятелі, — його голос ледь помітно підвищився, — а ви?

- Гарний друг моїх друзів, я за компанію.

- У вас чарівна сукня!

- Ви спокусник.

- Я тільки вчусь, — відповів Анжей стримано, — пан Ерос — ось хто спокусник, це у нього в крові, — в його голосі промайнула сумна нотка.

- Дозвольте долучитись до вашої компанії, — позаду Руслани стояв її бос.

- Пан Чур, яка несподіванка чи краще сказати неминучість!

- Краще! Як поживаєш?

- То так, то сяк — метаюсь між світами!

- Грек також колись любив таке життя!

- У нього була його вічність...

- Вічність погано поєднується зі словом «була»! — відказав дід.

- Ми ж не будемо підвищувати градус розмови в присутності дами! — з притиском сказав Анжей.

- О, ні, що ти! Ми тут, щоб розважатись, правда?

- Завжди цінував твоє почуття гумору!

- Завжди — от це гарне слово!

На сцену вибігли милі ангелятка й акапельно заспівали "It's a man's word6", усі завмерли від захвату, софіт освітив тенора і він потужно, італійською, продовжив свою партію, музиканти заграли йому в такт.

- Прекрасна пісня, але трохи лукава, — промовив Чур.

- Чому ж?

- Жінки крутять нами, як циган сонцем!

- В цьому й полягає чарівність світу — все навколо не завжди є тим, чим здається!

- Анжею, облиш софістику, ми знайомі не одну тисячу років, щоб бавитись в ці ігри.

- Не одну, — його лице посуворішало, стало жорстким і власним.

Руся відчула вібрацію, глянула на смс від Сніжки і мовила:

- Може, в блекджек?

- Хто грає? – запитав Анжей.

- Ми в трьох, Грек зараз підійде, то як?

- Ставки?

- Вічність, — сказав голос позаду, — привіт, старий друже!

- Ерос, а ти постарів!

- Час — дивна штука, особливо, коли він йде, — відповів Грек.

- Дилер Анжей, — компанія кивнула у відповідь на дідову пропозицію, — здавай!

Ерос клацнув пальцями, за мить підійшло вродливе дівча й акуратно поставило на стіл чотири колоди. Анжей взяв карти, вправно перетасував і дав зрізати Руслані.

- Я розумію, чому грає Грек, а тобі це навіщо? — запитав Анжей, звертаючись до Чура.

- Для рівноваги, — посміхнувся лукаво той, — ви — хлопці завзяті, як в азарт увійдете, то аж Земля здригається!

- Давно то було, — прищурив око Ерос і глянув на карти, що йому прийшли: сімка пік з червовою трійкою.

- Анжею, дозволь поцікавитись, чому граєш, ти вже раз обіграв Грека і маєш те, що хотів!

- Маю, але те, що я хочу, все ще не моє, — він дивився на свою бубнову даму.

-"Cherchez la femme ", — сказала Руся!

Анжей аж заскрипів зубами. Пан Чур суворо глянув спочатку на нього, потім на свою підопічну і кинув два тузи на зелене сукно.

- Ще, — промовив Ерос, йому здали пікову дев'ятку і в сумі вийшло дев'ятнадцять, — досить, грай свою!

Анжей потер пальці і майже доторкнувся до нижньої, темної карти.

- Облиш ці фокуси, — підвищив голос дід. Дилер показово засунув руку під полу смокінга і витягнув велетенський револьвер.

- Цього разу я виграю на своїх правилах і вона буде моя.

- Ніколи не був рабовласником і не тримав її силою, — спокійно відповів Грек.

Його револьвер оскалився на Ероса, руків'я з головою вовка визирало знизу. Анжей знову зиркнув на карти.

- У нас майже мексиканська дуель, — посміхнувся Чур.

- Мексиканська? — здивувався Грек.

- Ага, якшо він рипнеться махлювати чи вистрелить в тебе, то моя люба помічниця відстрелить йому яйця, а без них вся ця мила гра втрачає сенс.

- Я передбачив це, твоя дівчина пискнути не встигне, як залишиться без макітри!

- А тут у нас паритет: Сніжка, моя друга помічниця, мило бесідує з твоєю подругою.

- То як будемо вирішувати цей конфлікт інтересів? — запитав Анжей, — ти вмішуєшся в чужі справи!

- Я взагалі вас покидаю, не люблю насильство, — відповів дід, — розумієш, друже, якщо ти скривдиш Ероса, світ піде шкереберть.

Пан Чур встав, підкрутив вус і відійшов до бару, напруга за столом зростала. Руся дивилась на Анжея незворушним, холодним поглядом, все навкруги оповила могильна тиша. Від бару донісся звук корка, який розлучається з пляшкою. За хвилину її бос підійшов назад:

- Вам ще не набридло?

- Смертний не зможе її зробити щасливою! — гримнув Анжей.

- Так у нього ж сьогодні день на-ро-дже-ння, а в цей день роблять що? — посміхнувся дід.

- Дарують подарунки, — весело промовила Руслана.

- Ось мій, — пан Чур поклав згорток перед Греком, — морозний кришталь.

Після цих слів очі Анжея спалахнули лютим вогнем, палець затремтів на тригері.

- Тепер все в них буде добре, а тобі пораджу зайнятись йогою чи знайти психіатра, — дід блискавично перевернув його нижню карту, — о, ти програв, на бубнову даму впала червова вісімка, Руся посміхнулась.

У повітрі відчувся легенький запах смоли і сірки, Анжей в одну мить хвацько крутнув револьвером і сховав його, встаючи з-за столу. Пан Чур турботливо опустив свою долоню на праве плече своєї підопічної, дівчина тихо видихнула і розслабилась. Анжей швидким кроком вийшов з холу.

- Дякую, старий друже, і вам, чарівна пані, — Ерос наче помолодшав від щастя, — знову ти врятував моє гузно, і цей дарунок, я навіть не знаю, як і віддячити.

- Знаєш! Лети до Мексики, знайди таку собі Лізу Сандуваль. Зроби гарно, вона вже вдосталь нагорювалась.

***

Я мирно спав на своїй верхній полиці в такт потяга, напруження спало, важкість сьогодення залишилась позаду — повний релакс і раптом:

- Чувак, — мій котяра припідняв мою повіку, — ну, ти й кумедний, коли хропиш!

- А, привіт, на себе краще глянь!

- Мій муркіт — то мелодія.

- Мені Барбара зламала ніс дровинякою!

- Та знаю, я ж там був!

- Мік буде сьогодні?

- Може, згодом, сідай покатаємось, — Масяня клацнув лапою, і вмить з'явились два арабських скакуна темної масті.

Котяра зі своєю природною грацією заскочив на одного, я не так вправно, але теж всівся в сідло. Ми пришпорили коней і швидко перейшли в легенький галоп, я відчув океан.

- Де ми?

- У гарному місці!

Велике світило ледь торкнулося горизонту, я насунув бриля на очі. Ми пришвидшились і мчали чвалом йому навздогін. З лівого боку щось неслось нам на переріз, піднімаючи клуби куряви, я подумав про погане.

Свої! – викрикнув мій котяра.

І ми вже трійкою летіли на зустріч з горизонтом, і чим швидше неслись наші коні, тим невловимішою була наша ціль. То були добрі коні, легкі, як вітер, і сильні, як ураган. Вони будуть бігти, поки не впадуть замертво в милі із піною на морді, підкоряючись волі свого вершника. Масяня стишив хід до рисі8, ми послідували за ним, тварини сапали, жадібно хапаючи повітря. Я нарешті розгледів третього вершника, то була Сільвія в сірому сомбреро.

- Майже, як в кіно, — сказала вона.

- Вибач?

- Троє вершників їдуть на захід сонця.

- Ага! — відповів мій кіт.

- Ілюзорність цього світу захоплює, а рух до нездійсненної мети виснажує, — промовила Сільвія.

- То чи в правильному напрямку ми йдемо?

- А це вже правильне запитання, — відповів Масяня.

- Рух заради руху, як мета? Цікаво, але все одно колись набридне, людям властиво отримувати призи — винагороду за свої досягнення.

- О, ну, нарешті ти включив мізки, так може й станеш цікавим співрозмовником у майбутньому, — додав котяра.

- Здається, я досягнув якогось етапу і винагородою стає досвід та розуміння, що навіть зроблена помилка — це добре, якшо з неї винести урок.

- Помилки — також дуже ілюзорна річ. У різних системах координат однакові вчинки мають різне значення, — сказала із знанням справи дівчина.

Ми ступою доїхали до пляжу, я впізнав цей пісок, то була піщана коса неподалік Кадісу. Вечірнє небо засвітило свою першу зорю, верхній край сонця прощався із Європою останнім на сьогодні промінчиком. Ми з супутниками прив'язали коней до конов'язі біля тихого бару на пляжі, і я впізнав знайомий Харлі неподалік.

- Мік, привіт!

- Привіт, друзяко, як ся маєш?

- Добре, ручки-ножки цілі!

Ми замовили щось випити і деякий час весело теревенили про життя. Раптом я впізнав знайому зачіску і спину за барною стійкою — Сіма!

- Всі тут, – сказав рок-н-рольщик, потягуючи духмяний грог.

- Можна приєднатись до вашої компанії? — запитав голос позаду, але моя увага була прикута до Сіми.

- Пан Чур, Ерос, привіт, старі друзяки, — почулось на фоні.

Я глянув на новоприбулих і мав би здивуватись, але у сні все можливо. Біля Міка сиділи той дід, який врятував мене від тролейбуса, молодий, атлетичний юнак і трійко гарних жінок.

- Ми вже зустрічались, — сказав я до старого.

- Зустрічались, ти хотів поцілувати тролейбус, — посміхнувся він, — дозволь відрекомендуватись: Олександр Чур, можна просто — пан Чур. Мої милі помічниці: Сніжка та Руся, а це добрі друзі — Ерос і Психея. Взагалі, Ерос має багато імен, його називають Амуром, Валентином, зараз інколи кличуть ФЕН-ом.

Юнак привітався кивком.

- Містер ФЕН?

- Так, до ваших послуг!

- Тобто ви той, хто поєднує серця!? Тоді можна запитання?

- Звісно, — відповів він.

- Ерос, Амур, Валентин — я знаю ці історії, але шо значить ФЕН?

- Ну, це просто — фенілетіленамін. В певний період часу мене називали відповідно до своїх вірувань і знань. Зараз в світі править парадигма наукового прогресу, тож мене кличуть відповідно.

-Назва не змінює суті речей, — посміхнулась Психея.

- Знаю твою дилему, будь трохи сміливішим, не бійся помилитись і не закривайся в кокон, якщо тебе відштовхнули. Мої стріли не скріплюють, а лиш дають можливість, а от як ви скористаєтесь нею — це ваш вибір.

- Вип'ємо за гарний вечір і за можливості, —підняв свій келих пан Чур, всі дзенькнули чарками.

- У кінці залишиться лише одне правильне запитання, — сказав я, Мік посміхнувся у відповідь.

- Так, малий, одне і головне!

- Вона все ще кохає мене? — я дивився на Ероса.

- Іди і запитай!!!

Я підвівся на ватних ногах і кроком крабика під час міграції пошкандибав до Сіми. Міріади думок пронеслись за той десяток метрів, що розділяв мене з нею.

-Сім.., — світ навколо блимнув, вона прийняла свою темну подобу і за мить стояла навпроти мене в стійці, вся така хижа, — привіт, — я наважився зробити ще два кроки і хотів провести пальцем по її долоні темна сторона рефлекторно відвела руку і згрупувалась для кидка. Все моє єство стислося в малесеньку, крихітну краплинку у великому всесвіті, але я таки наважився торкнутись. Опустивши руку, я провів пальцем по волоссю. Вона затремтіла, щось хрипке вирвалось з Сіминих вуст. Лице, а потім і все її тіло покрилось тріщинами, лусочка за лусочкою, опадали до долу. Дівчина перетворювалась на саму себе. Сіма стояла, гордо піднявши свою милу голівку і нарешті спромоглась витиснути з себе:

- Привіт, я знаю, де ти був!

- І я знаю, намагався зрозуміти, чому ми не разом.

- Бо ти — титанічний йолоп!

- Може, й так, але я йолоп, який кохає тебе і хоче запитати про взаємність.

- Я тебе так люто ненавиділа, здається, ненависті всього світу було замало для цього!

- Це я вже зрозумів...

- Якби ти це розумів, може все було б добре.

- Я запізнився з цим?

- Не знаю, я ше дуже зла на тебе.

- Не важливо, ти ше маєш хоч краплинку почуття до мене?

- Маю, але воно все зранене і від цього ше більше болить, — Сіма затихла на мить і мимоволі схлипнула, — ти покинув мене в важкий момент.

- Я досі не розумію, шо тоді сталось! Ти просто зникла...

- А ти не намагався знайти.

- Я шукав тебе, а потім треба було на роботу!

- Шукав — не значить знайшов, а нам треба поговорити.

Я прокинувся з цими словами в голові, ми під'їжджали до Львова, Альона позіхнула і відпила чай зі стакана. Поїзд зупинився і ми вийшли на перон:

- Ніколи не був у Львові, а завжди хотілось, — у мене було якесь цікаве передчуття.

- А я часто тут була, моя подруга Лєрка живе майже у центрі.

- Знаєш, я напевно зійду тут, чим до центру добратись?

- Ти з дуба рухнув? Ніч надворі! Шо ти там будеш робити?

- Піду, подумаю, подивлюсь на місто, — Перчик критично глянула на мене.

Я забіг в купе, хватнув гітару і вибіг на перон. Альона цьомкнула мене в щоку і сказала, щоб дзвонив в разі чого. Я помахав їй, потягу і подався до Площі-Ринок. Старий Львів зачарував мене одразу, я відчув ритм цього граду, на душі стало гарно і затишно.

Першим місцем, яке вдалось відвідати, була Криївка, потім я дивися засідання ВР, перемішане з кусками порно в Мазосі. Підкріпившись смачненьким, я розчохлив гітару і, як справжній бродячий музикант, заграв трохи простенького блюзу в ніч. Гралось легко і приємно, якісь хлопці хотіли кинути пару гривень, та я попрохав глінтвейну, вони принесли. Ми випили разом і заспівали "Плач Яремії".

Підходили інші молоді люди на хвильку і на довше, кидали монети і купюри. Я розговорився з двома хлопаками, коли вже збирався йти далі. Один сказав, що давно мріяв навчитись грати, інший запропонував випити по каві. Перший був барменом у закладі неподалік, ми й пішли туди.

Я нашвидкоруч навчив його трьох акордів, Сашко сидів і бринькав щось до ранку, в перервах роблячи каву і зелених мексиканців мені і своєму другу Стасю. Стасік приїхав з Варшави на вихідний додому, бо там навчався.

- Старий, знаєш, — сказав Стась, — тут нема майбутнього.

- Чому ж? Я задоволений собою, мені добре тут!

- У нас з доброго — тільки файні дівчата! — відказав той.

- Ето точна, — добавив Сашко, відірвавшись від гітари на хвильку.

- Повертаючись додому, завжди завидки беруть, чому вони можуть, а ми ні?

- Їм більш поталанило, вони раніше все розпочали.

- Та нє, просто народ у нас такий!

- Нормально все з нашими людьми. Мойсей своїх сорок років водив, доки вони навчились жити вільними, нам ще з п'ятнадцять залишилось, — посміхнувся я.

- Ми крякнемось за п'ятнадцять років, з'їмо самі себе!

- Я тоже думаю — валіть надо, там дєнєг больше платят! — Сашко поклав три мексиканці, ми пригостились.

- Скільки? — запитав я у нього.

- Угощаю, спішу завтра, — відповів він.

Ми так і проговорили до ранку про всякі такі речі, які гнітили наші свідомості. Стась намагався довести, що тут — повна торба, а я хотів знайти якісь світлі моменти на його аргументи. Як мені здалось, він був непоганим дядьком, тільки трохи зневіреним у силі власної землі.

Під ранок Сашко випровадив нас, а Стась взявся мене довести до вокзалу. Я хотів встигнути на потяг до Вінниці. Трамваї ще не ходили, але піша прогулянка була такою приємною: вранішнє морозне повітря і гаряча львівська кава.

- Знаєш, старий, я живу майже чотири роки у Варшаві і кожного разу, повертаючись сюди, мені стає сумно!

- Чому? Львів — прекрасне місце!

- Ага, глянь навкруги — одна розруха і ніщіта. Там порядочок, поліціянти чемні, сміття прибране, — Стась задумався на хвильку, – але так гульнуть можна лиш тут!

- Я багато де бував, але коли літак знижується десь у Києві чи в Одесі — це ні з чим не порівняти, а особливо той перший крок з трапу...

- Ага, від того й сумно. От, дивись, Львів має приймати Євро, але ж у місті ніхто не знає англійської!

- Хтось може й знає!

- Давай перевіримо, — з цими словами Стась гепнувся на сраку і зчесав ліву руку об гостру наждачку вмерзлого піску в кризі.

Ми з моїм новим знайомим йшли вулицею, намагаючись англійською розпитати людей, як пройти до вокзалу. За пів години цього експерименту ми вдосталь насміялись, але Стась виявився правий — всі, кого ми зустріли, не змогли нам допомогти і раптом на перехресті:

- Пройдіть з нами, — сказав один з двох незнайомців.

- А ви хто такі? – запитав Стасік у тих двох, блимнула якась посвідка.

- Пройдіть з нами до відділку, — повторив незнайомець.

- Назвіть причину, — відповів Стась.

- Ти шо сильно умний? — приєднався другий, — зараз браслєтіки надіну і за вухо поведу!

- Ви порушуєте громадський спокій.

-Nie rozumiem, co on mówi, — сказав я.

- Ми з другом лиш хотіли знайти залізничний вокзал, це не схоже на порушення!

- У відділку розберемось!

- Чуєш ти? — Стась скипів, — один дзвінок — і ти будеш дітей через цей світлофор переводити.

Я бачив, як очі того парубка, якому адресував свої слова мій новий знайомий, налились кров'ю і його ліву руку затіпало.

Або ви йдете за мною, або я відіб'ю вам селезінку, — хижо промовив чоловік, — Міха, вперед.

Ми прийшли до відділку: стара радянська споруда з такими ж меблями. У кабінеті нас посадили за стіл, дали ручку і листочок.

- Пишіть! — сказав не Міха.

- Шо я маю вам писати — любовного листа? — спокійно відповів Стасік.

- Пояснювальну, чому ви порушували громадський спокій.

- Це – хуліганка, я нічого не порушував і писати не буду, за це можуть п'ятнадцять суток впаяти.

- А ти хто? — запитав він мене.

-Przepraszam panie, nie rozumiem!

- Він шо поляк?

- Так, ми приїхали на канікули до Львова, — відповів Стась.

Нас мурижили більше чотирьох годин, мені навіть здалося, що вони хотіли добре нас побити, але не наважились. Я грав поляка з дуже бідним словниковим запасом, та на наше щастя, ніхто з доблесної тоді ще міліції, у тому відділку не знав польської. Не знаю як би воно все закінчилось, якби не Стасьові батьки. Він зателефонував, і нас відпустили за двадцять хвилин. Не Міха хотів запротестувати до свого майора, але суворий і втомлений погляд того зупинили його слова у горлянці, він тільки й зміг мугикнути. Взявши цигарку, не Міха швидко вийшов до курильної, а нас вивели з відділку. Стасьова мама обійняла його і заплакала, мовчазний батько суворо дивився. Він жестом запросив всіх до авта, і Стасік шепнув мені на вухо, коли всідались:

- Старий, ти — поляк, а то я матиму шо слухати!

- Це вам не Варшава, — промовила його мама, обернувшись з переднього крісла, — тут так не можна, вони ж звірі!

- Dziękuję pani za pomoc, — відповів я.

- А якби тобі візу закрили чи відгамселили? Добре, хоч додумався зателефонувати.

Матінка Стася лементувала і повчала його всю дорогу до залізничного вокзалу і, гадаю, що батько підключився також після того як висадили мене. Ми попрощались, я подякував всім на польській і побіг брати квитки.

Як на зло, всі потяги до Вінниці вже відправились, тож мені порекомендували автостанцію. Автобус був, але їхав він хвилин двадцять, потім пукнув, загарчав і здох. Водій намагався оживити його і мені навіть здалось, що у нього вийде, але за пів години намагань керманич смачно вилаявся і сказав: "Кіна не буде!".

Народ накинувся на нього з криками і прокльонами, той відбився від самих палких і почав кудись телефонувати. Через дві години інший ветеран наших доріг зупинився поруч. Зашаруділи чобітки і чоботи, сумки і баули, вмостившись, ми продовжили свою подорож. Біля мене, на диво, всілась молода і красива дівчина, я перекинувся парою фраз і вона заснула, мені ж залишилось споглядати картинки за вікном.

Прокинувшись від чогось надокучливого, мені у вічі впала бабця в проході з сумками в руках і готовністю в очах, як у парашутиста перед сотим стрибком. Вінниця вітала новоприбулих сонячною дниною і легеньким морозцем. Привокзальний пиріжок, як лотерея на щастя, і я поїхав до Сіминого гуртожитку в надії почути відповідь на те єдине запитання. Оберемок троянд, куплених заздалегідь, трохи змерзла і зморщилась, а вона все не йшла з пар. На вахті бабка-кульбабка лукаво глянула на мене:

- Шо, провинився, гад солоний? А я то думаю, шото наша Сімочка ходить вся з лиця не своя!

- Чесно, я не знаю! Вона точно не поверталась?

-Ні, ше не було, я скажу, шоб передали, може, хто з кімнати є, – відповіла вахтерка, задобрена плиткою шоколаду.

Я й далі сидів у фойє і тупив в книжку, читання не йшло, за вікном смерклось. І в якусь мить, коли безнадія своїми ніжно-липкими пальцями вже обіймала маю свідомість, як грім серед неба, я почув її дзвінкий голос. Сіма обірвалась на пів слові і завмерла, побачивши мене.

- Привіт, — спробував невимушено, але пройшло декілька хвилин перш, ніж я це видавив з себе.

Вона не відповіла, тільки жестом запросила йти за нею. Я пішов, бабка-кульбабка не протестувала. Ми увійшли до її, як завжди охайної кімнати. Сіма взялась робити чай мовчки, раптом я почув звук розбитої чашки і її тихі схлипи:

- Нашо ти тут?

- Маю запитання!

-Я не хочу відповідати.

- Мені йти?

- Ні, не знаю, як хочеш, так і роби, ти ж це добре вмієш!

- Сім, я не знаю, на шо сподіватись, але ти мене ше кохаєш?

- Мені боляче.., — її очі були червоні, вона стояла з вже іншою чашкою посеред кімнати.

Я взяв теплі долоні, в тому погляді було все — величезний жмут емоцій. Ми ледь втримали те горнятко, одяг розлетівся по всій кімнаті. Я ще не бачив її такою чуттєвою, трохи швидко все вийшло, але від того ще пристрасніше.

Після ми пили теплий чай і я глянув на Сіму запитальним поглядом:

- Так, на жаль, я тебе люблю!

- Не зрозумів? — майже пошепки промовив я.

- Щастить мені закохуватись в тих, хто бачить в мені тільки тіло, а я хочу щирості. Хочу, щоб мене любили всю: з усіма прищиками і капризами. Ти тільки й вмієш, шо приїхати і втекти зранку.

Я хотів щось сказати, але всі відповіді здались недолугими і недоречними, я обійняв її плечі, притулився до голови, її локони ніжно лоскотали мою щоку у відповідь.

- Мовчиш?

- Я можу сказати, шо час, який я провів без тебе, був пустим і зрозумів я це десь два дні тому. А от зараз вже не уявляю себе без тебе!

- Доведеться!

- Доведеться? — перепитав я.

- Я подумала, раз тут нічого не виходить, то треба кудись поїхати і подала документи. Я їду на сім місяців до Канади по обміну.

- Коли?

- Через дев'ять днів.

- Сім, це мене хвилює мало, головне чи ти.., — я трохи завагався.

Її губи ніжно поцілували мене і Сіма відповіла:

- Так.

Ми довго розмовляли, у її сусідок по кімнаті раптом з'явились якісь справи і вони зникли так швидко, як і прийшли. Повечерявши, Сіма включили "Принцесу Мононоке". Під це аніме ми й задрімали майже одночасно.

***

Я сидів на камені над водоспадом, внизу бурлила вода. Вудочка в моїх руках сіпнулась — потягнув. Величезний світляк з крилами із зоряного пилу вертівся на гачку.

- О, тримай, тримай його, достобіса великий, — закричав Масяня.

Мій котяра вправно стрибнув і притиснув світляка лапою.

- Обережніше, Вусатий, — сказав Мік позаду, — не нашкодь їй.

- Привіт, старий, як справи? — промовив рок-н-рольщик, Масяня ніжно пригорнув світляка і поклав до кошика.

- Ну, все добре!

- Радий за тебе!

- Довго ж ти, — підтакнув кіт.

- Вусатий, досить вже, краще зганяй за пивком.

Котяра підстрибнув, зробив сальто над водоспадом і зник в бурхливій воді.

- У нього десь внизу є охолоджене, — сказав Мік.

- Ерос добре порадив, — промовив я згодом.

- Він уміє, бачиш? Баланс всесвіту відновлено, біле і чорне урівноважилось. Наша місія добігає кінця!

- Це прощальна вечірка?

- Ага, ти знайшов те, шо шукав, – відповів він з своєю фірмовою посмішкою.

Масяня з ящиком пива, весь обліплений зоряним пилом, злетів до хмар, зробивши бочку і мертву петлю, приземлився поруч. Котяра роздав усім по пляшці і проспівав:

- Це — привіт від пана Чура, волошково-ромашкове із додаванням зоряного екстракту.

Всі розсміялись і випили, смак — цікавий і приємний, як тоді, коли пригадуєш щось, що тебе довго муляло.

- Знаєш, старий, я буду сумувати, — промовив Мік.

- А я — ні, — додав Масяня.

- Ти завжди був егоїстом, — пирхнув я.

- Так, але я нікуди не йду, я чекаю на вкусняшки вдома і не забувай про це!

- Не забуду. Мік, — мій погляд зачепився за значок з оберегом "Чур" на його жакеті, — ти справжній Друг!

Ми сиділи над тим водоспадом, пили волошково-ромашкове і ловили світляків з зоряними крилами. Сонце спустилось до обрію. Глянувши вниз, я побачив, як високо ми над Землею. З іншої сторони випливав величезний місяць, а я з друзями сидів десь посередині між ними.

- Час, — сказав Мік. Масяня взяв кошик із світляками.

- Ти знаєш, шо це? — запитав мене кіт.

- Прикольні такі світляки!

- Так і не тільки, вони — це мрії і бажання.

З цими словами котяра відкрив кошик і злегка потряс його у себе над головою. Бризки світла розлетілись навсібіч, а одна присіла на моє плече.

- Будь дуже обережним з ними, — рок-н-рольщик верхи на Харлі

Котяра помахав мені лапою, вистрибнув на байк і вчепився за водія.

- До зустрічі, — відповів я з усмішкою і також помахав їм.

Мік накрутив акселератор і рвонув у незвідане, а мене вже хтось будив ніжним поцілунком в шию.

- Прокидайся, сонько, треба забрати твої доки з вахти!

- Я нічого там не залишав, все, шо я люблю, зараз біля мене.

-І я тебе лю.., — тихо відказала вона, — як думаєш, цього досить?

- Не знаю, але це дуже багато для того, шоб все було добре.

***

Чайка припаркувалась недалеко від Площі-Ринок, Руся вийшла і відкрила двері. Дід вправно виліз, поправив капелюх, оперся на тростину, слідом з'явилась Сніжка в білому пальті. Трійця закрокувала вулицею вверх. Дід, йдучи, наспівував щось іспанською. На перехресті біля Латинського кафедрального собору смуглявий чоловік зупинився і здивовано глянув на трійцю:

- У тебе гарно вийшло, — промовив дід іспанською до нього.

- Вибачте, але я написав це лиш зранку, — відповів той здивованим голосом теж іспанською.

- Хосе, тобі час зателефонувати!

Руслана взяла його долоню, а Сніжка швидко щось написала на ній.

- Адіос аміго, — кокетливо попрощалась Руся, і вся трійця пішла далі.

- Сподіваюсь, у них все буде добре, — мовила вона до діда вже в машині.

- І я сподіваюсь, — його рука протягнула щось дівчині, — і в тебе також все вийде.

Руся взяла велику срібну монету в руку, пильно глянула Чура.

- Бос, це...?

- Так, ти вільна, якщо забажаєш.

Дівчина посміхнулась, глянула в дзеркало спочатку на діда, потім на Сніжку і вдавила педаль. Чайка рівно набрала прискорення і полетіла за обрій.

Дубаї. Рік був той що й і у всіх.

Особлива подяка хлопцям розробникам відкритого ПЗ (Linux&LibreOffice).

Всі збіги з реальними людьми чи подіями цілком випадкові.

Горниць — горщик

Ціп'я — курча

Чіня — свиня

Glock 30 sf — австрійський пістолет 45 калібру з укороченою рамкою, розроблений фірмою Glock.

Cherchez la femme - Шукайте жінку, .

Чвал або гало — тритактний спосіб пересування чотириногих тварин.

Ступа — найповільніший алюр; ноги переставляються по діагоналі в такій послідовності: права передня, ліва задня ноги, ліва передня і права задня.

Кадіс — місто на південному заході Іспанії.

Грог — напій, приготований з рому чи коньяку з окропом, або чаєм та цукром, деколи додається лимонний сік.

Зелений мексиканець — коктейль, придумав український бармен Сергій Кадацький в 1996 р.