Мандри І У пошуках Роудсторі

Мандри І

Дорога до Вінниці була звичайною. Я сів на вільне місце, а через дві зупинки до мене підсів мужик із таким перегаром, що на ньому ракета в космос злетить. Позаду мене сіла симпатична студентка, певно теж до Вінниці на навчання. І де ж справедливість в житті? Мені завжди так щастить на супутників. По дорозі водій два рази зупинявся напувати свою крихітку, а то вона починала пукати і стогнати.

Так на другій космічній швидкості до обіду добралися до Вінниці. Ми з гордістю можемо сказати: у нас найкращі ралійні автобани, після яких або до лікаря – спину рівняти, або відсипатись дві доби потрібно.

Перчик була ще десь на парах, хоча складається таке враження, що вона завжди на парах. Може, вона там ночує? Мене на додачу нагородили передачею для голодної студентки. Для нормального китайця такої сумки на місяць вистачило б.

Де вбити час? Хоча це не зовсім правильно, скоріше – він нас потихеньку вбиває. З такою сумкою нікуди і не впустять, а ще три години треба десь подіти, і на вулиці не літо. Сидів на вокзалі, бомж пристав, наче до рідного, грошей клянчив на «випити». Потім підійшов п’яний дядько, побачивши гітару: зіграй “Купола” чи “Кольщика”, папірцями з мертвими князями тикав, наче повії. Я що неправильне пальто одягнув чи в мене на лобі написано “Бюро добрих послуг”? Чому я так розізлився? У мене ж не відпаде рука.

Я розчохлив гітару та ударив по струнах, бронза зазвучала переливами: тихо так і приємно. Мій репертуарчик блатняком зовсім не пах, та дядько був у такому стані, що йому було байдуже. Я приніс комусь радість, і мене пройняло душевне задоволення, не хотілось, щоб воно кудись зникло. Значить потрібно продовжувати, вокзал – нецікаве місце, я подався до центру.

Було не дуже людно, та так навіть краще. Трохи холодно в пальці, але якщо грати щось веселе – нормально. Так чудово на душі: свіже повітря, приємний дзвін струн і нічого зайвого. Навкруги усміхнені обличчя малечі, дехто з них навіть зацікавився і тягнув свою маму в мою сторону. Я відчув себе Бременським музикантом в цей день й додав йому трохи барв – дитячого сміху.

Мій настрій покращився до позначки «просто чудово». Я майже, як бродячий музикант, дарую людям насолоду простими мелодіями, безкорисно, не чекаючи нічого, окрім посмішок і пари копійок на дешевий «Порту». Так себе відчувати не кожному дозволено. Ми заганяємо себе в тісні рамки благоустрою, забуваючи про прості життєві радощі, а потім самі ж їх дотискаємо по мірі того, як піднімається рівень цього ж таки благоустрою. Сумно, але правда.

Я продовжував неголосно грати, до мене підійшов дивний чолов’яга, на ньому були пончо і мексиканське сомбреро. Він щось почав говорити по-іспанськи. Я вибачився на англійській і запитав, чого він хоче від мене. Той чемно відповів, що йому подобається стиль і ще хотів приєднатися з флейтою. Чого б і ні? Два інструменти краще, ніж один.

Мексиканець, чи хто він там, ловив мелодії на ходу, виходило дуже гарно. Навколо нас почав збиратися маленький натовп. Спочатку ми не зважали й просто насолоджувалися приємним діалогом наших інструментів. Згодом не помічати людей вже не виходило, вони аплодували і підспівували. Було приємно і стало ще краще – ефект досягнутий. За цією приємною справою час пролетів миттєво. І вже Альона турбувала мій мобільний.

Я сказав, щоб під’їжджала до вежі. Ми грали і співали, був повний інтернаціонал. Цей чужоземець таки віртуозно володів своєю флейтою. Ми грали добрих три години. Глядачі викрикували побажання та плескали в такт, у перервах пригощали пивом і вином, хто чим був багатий. Все було так просто і красиво, я навіть не знав ім’я мого нового знайомого. Та музика від цього не стала гіршою. Його одяг вносив ще більше цікавості у наш і без того дивний дует. А, може, так по всі країні прокататись? Шапка є, монет накидають, цікаві враження гарантовані, а якщо ще знайти такого одного, з вітром в голові, часу сумувати не буде. Холодно трохи, а літом – якраз, та й Марічці пообіцяв приїхати.

Мої думки перервала Перчик своєю здивованою мордашкою. Я запропонував їй пристроюватись на бек-вокал. З її виразу обличчя я зразу визначив, який ступінь дебілізму вона мені присвоїла. А ще більше її зацікавив чувак із флейтою. Він був, як перший пролісок у зимовому лісі. Чоловік виділявся з натовпу і привертав до себе увагу. Від нього тягнуло весною та теплом.

Тут з якогось дива натовп почав швидко розсіюватись, на сцені з’явилась доблесна міліція. Вона у нас – найкраща і любить нас берегти. Виявилося, що якимось чином ми заважали громадському спокою, і, щоб не було зайвих проблем, потрібно іти. Завжди так, прийдуть, нагрузять (у кращому випадку), а можуть ще й лаве збити і підуть. Якось вони мені з товаришем пропонували купити у них косяк, певно думають, що школа ДПС – це елітна школа бізнесу.

Довелось іти по-англійськи, без пісеньки «на біс». По дорозі я розговорився з володарем чарівної флейти і він таки виявився справжнім мексиканським музикантом з академічною освітою. Звали його Хосе-Карлос, наче героя мексиканських серіалів. На запитання «що він тут забув?» відповідь була проста – натхнення. Чувак покинув прибуткове насиджене місце тільки для того, щоб знайти щось, а що – він і сам не знав. І це «щось» мало надихнути його знову творити, грати і писати правильну музику. Музику, яка подобається і торкається самого душевного дна.

Коли він говорив про музику, його очі наповнювались блиском. Цей блиск світив, як маяк у нічному морі. Хосе розповів, що колись ноти у нього пливли рікою, мелодії він просто не встигав записувати і виною цьому була муза. Це була його дівчина, згодом – дружина. А потім стався вакуум, її не стало. Барви втратили колір і ноти більше не хотіли складатися в граційний хоровод.

Дружину Хосе намагались зґвалтувати. А вона, як справжня католичка, не змогла перенести того, що інші чоловіки хтиво торкались її. Жінка віддалилася від нього під тиском того тягаря. Потім Хосе два рази привозив її ледь притомну до лікарні з порізаними венами! Не змогла вона пояснити свою мотивацію і просто пішла в монастир. Він образився на Всевишнього, душевний спокій був втрачений. Отак Хосе, талановитий мексиканський музикант, опинився в Україні. Бо на Батьківщині все нагадує йому про живу, але мертву дружину. Яка сука! Так, саме сука ця любов! Сука-любов, Хосе приблизно так її називав на даному проміжку свого життя.

Розмова скотилась на сумні та серйозні речі, його розповідь зачепила за живе. Хосе – гарний співрозмовник, і ще він умів не тільки розповідати, а також слухати. Моє запрошення посидіти і продовжити цікавий вечір у кафешці прийняв із задоволенням. Альона була не проти поїсти суші, тому заявила, що туди нас і поведе.

Ми зайшли у найближчий суші-бар, Перчик дала йому тверду трійку з плюсом по якості, хоча звідки вона знала як по-справжньому смакує суші – в Японії не була ні разу. Мексиканець їсть японськими паличками – стало смішно, довелося виправдовуватися і закосити під дурка. Хосе під час розповіді про дружину упав у настрої, текіли там не було, щоб трохи поправити душевний стан. Спробували тепле саке – не пішло. Я запропонував не вдаватися в екзотику, а триматись мейнстріму.

Наша горілка сподобалась мексиканцю і, трішки забувшись, ми продовжили розмову, тепер уже на вільну тему, а моя подруга знищувала суші за двох скажених і голодних негрів чи афроафриканців, як їх там правильно.

Хосе розповів про своє вбоге дитинство. Він був вихідцем із багатодітної бідної сім’ї у передмісті Мехіко. Батька бачив останній раз у чотирирічному віці, потім його заарештували за звинуваченням у переправі нелегалів до Штатів, а звідти – зброї радикальним угрупуванням. За таке у Мексиці сідають дуже надовго, майже назавжди.

Зі слів чоловіка, нелегали – дуже прибутковий бізнес, не жили б вони так бідно, якби батько і справді таким займався. Отак бідна сім’я стала зовсім вбогою. Щоб не голодувати, він ходив по вокзалах і репетував. Коли збирався натовп, переважно американські туристи, їхні кишені підчищали його брати.

Як підріс, тулив марихуану американським студентам у прикордонних містечках, так набув трохи зв’язків і розжився клієнтами з професорськими ступенями. Хосе казав, що ті напрочуд багато дують. Один із них познайомив його з музикою, у них зав’язались більш тісні стосунки, а потім – і справжня дружба. І вона не мала уже нічого спільного із ганджею. Професор поміг бідному мексиканському юнакові прилаштуватися у музучилище, потім було багато проб і помилок, скитань по нічних барах з різними музичними бендами, і нарешті він зустрів свою музу!

Вона була нелегалом і, як багато інших молодих мексиканських дівчат, без «Green Card», працювала за копійки покоївкою у жирного місцевого бюргера. Зразу після їхньої зустрічі у Хосе як греблю прорвало. Мотиви приходили самі собою, встигай лиш записувати. От така сила кохання була у його випадку. Ліза, так звали його дружину, хоч і подалась до Штатів у пошуках кращої долі, мала більш-менш інтелігентних батьків з не дуже й низьким заробітком. Її долю вирішила одна суперечка з батьком. Але, як кажуть, що не робиться – все на краще.

Мій новий знайомий через це незрозуміле відчуття позбувся всіх своїх хуліганських звичок. Його корифей навіть трохи ображався на нього за відсутність гарного мексиканського плану. Та для справжньої дружби – це не перешкода, і він допоміг бідному, але точно талановитому молодому музиканту вступити до вищої музичної школи.

Далі все було, як уві сні: музика пливла нестримною рікою, Хосе сподобався кільком продюсерам, писав і виконував музику до серіалів. Потім швидко з цього виріс, і його потягнуло в андеграунд, де й розкрився по-справжньому. Мексиканські мотиви більше подобались у Штатах, а західні – на Батьківщині. Красуня-дружина, улюблена справа, нормальний заробіток, чого ще треба? Та коли здалося, що краще вже не може бути – банально, стало все погано.

З Лізиною втечею у монастир мистецтво пішло, залишилось тільки ремесло, якого вистачало на музику для серіалів. Заробіток від того був непоганий. Та для Хосе це було рівноцінно духовному суїциду. На запитання «як він опинився аж на Україні?» Хосе розповів ще одну цікаву історію.

Він посварився з Богом і загубив з ним зв’язок, а де його шукати, як не на святій землі? Поїхав до Єрусалиму, та окрім відповіді запитанням на запитання нічого там не знайшов. Як це по-єврейськи. Спробував знайти правду у місті, до якого ведуть всі дороги. Та і в Римі не було для нього правди. Потім просто переїжджав з місця на місце у пошуках душевного балансу або чогось, що допомогло б його знайти.

Отак на трампах докотив аж сюди. Це ж як повинно все бути до лампочки, щоб отак подорожувати, або навпаки. Справжній бродячий музикант. І тут мій новий знайомий сказав: «Last time I spent such a nice day, long time ago. Even my music backs for this evening!».

Хосе вмів грати не тільки на флейті, він взяв мою стареньку гітару і вона, ніби ожила і заспівала. Я навіть не знав, що цей інструмент вміє видавати такі звуки, і ми, точніше він, знову зібрав публіку. Як кажуть, «Show must go on!». І він його дав, в кінці я навіть підстукував паличками в такт. Та все приємне і прекрасне має одну херову властивість: коли до цього звикаєш – треба закінчувати.

У мене щось було спільне з Хосе, він шукав Бога, а я – Містера ФЕНа. Може, тому я так легко з ним поладнав. По закінченню ми подякували один одному за приємний музичний вечір, а Перчик навіть дала на згадку брилок з ключів у вигляді ангельських крил. Подарунок Хосе дуже сподобався, і він хотів щось дати Альоні. Та так нічого підходящого й не знайшов, а потім сказав, що подарує їй пісню; напише – і подарує. Мотив у нього крутиться, треба лиш його зловити. Перчик погодилася з широкою посмішкою на обличчі. Мексиканця це збентежило і Хосе попросив поштову адресу. Ну, типу він – не балабол, якщо сказав, обов’язково зробить, і одяг своє сомбреро на Альонку. Ми розійшлись. Яка чудова випадкова зустріч. Чи не випадкова?

Всю дорогу до квартири я думав про цього дивного мексиканця і про коноплю. Не знаю чому, але мексиканець викликав у мене саме такі асоціації. Величезне конопляне поле з перестиглими бошками посеред джунглів, і на ньому Хосе з Лізою. Він грає їй на флейті дивної краси психоделічні мелодії, вони разом виглядають задумано і щасливо. Далі, а далі мене перебив мій чортів мобільник, – Марічка на дроті!

Як добре було колись, всі писали листи й телеграми, у людях цінували пунктуальність. Зараз з появою цієї пластикової коробочки у кишені це все втрачається і настає попса. Ба більше – виникає залежність, якщо, не дай, Бог, він зламався і ти не на зв’язку – все, день пропав, і про гарний настрій можна забути. А потім приходить виснаження, стаєш дратівливим, всі тебе виводять з себе, будь-який дзвінок – і ти готовий зірватися, власноруч розтрощити об стіну це диво хай-теку. Ой, Марічка ж дзвонить!

- Алло, – тихо промовила вона.

- Привіт! Як справи?

- Телефоную, бо хочу дізнатись як ти там поводишся, не бешкетуєш без мене?

- Та наче не хворію, тихий і спокійний. З сушів йдемо…

- Без мене в суші-бар ходив? – перебила Марічка стурбовано, – і з ким, цікаво дізнатись?

- Ну, а ти як думаєш?

- Певно, з якоюсь блондою, – сказала з таким сарказмом, що хоч під стіл ховайся!

- Чому ж з блондинкою? З брюнеткою!

- Як ти міг? А я тут, бідняжка, стомлена і голодна, лиш з роботи. Ти Альонку зустрів?

- А брюнетка у нас хто? Тьотя з переходу, шо носками торгує? – я розсміявся.

- Так ти з Альонкою!

Сам в суші-бар я б не додумався іти. Щось не вставляє мені їхня кухня та й саке – точно що саке!

- Можна тобі пожалітись? – запитала майже з сльозою на очах дівчина?

- Шо сталось?

- Вони накричали на мене і сказали, що я не роблю свою роботу вчасно! – промовила Марічка крізь сльози.

- Вони — це хто?

- Всі: мій бос і його помічник!

- Це той старий педик, про якого ти колись розказувала?

- Так! Він вчасно не подав документів, які потрібно відредагувати, а потім с…, ну, коротше, стояв і піддакував!

- Шо зробиш? Не всіх мудаків геморой з’їв!

- З мене премію знімуть, а я так на неї розраховувала, тепер на день народження буду вдома сидіти й без подарунка, – з цими словами вона геть розкисла.

- Давай, переставай нюні розпускати через якогось старого пердуна. Проблеми вирішуються по мірі їх надходження. Розплакалась, наче маленька, в Африці діти голодують…

- Ну, то й шо з того, хай голодують! – перебила мене сердито Марічка, – ці чорнобривці мені тут набридли.

- Ти прихована расистка?

- З чого ти взяв? Я просто не можу через них в душ нормально сходити, у нас на поверсі тільки один. Я йду помитись, виходжу – а народу, наче на концерті Майкла Джексона.

- Вони що дівчини після душу не бачили? – краще вже про чорнобривці, ніж про премію, подумав я про себе.

- Я – одна на поверх!

- На поверх, а не на гуртожиток. Переїдь до іншого.

- Не можу, цей для мене вибив Мар’ян, мій колишній хлопець, хоча зараз ми не в найкращих відносинах.

- Не вмієш нормально прощатись?!

- Я не вмію? Він сам винен, не треба за моєю спиною гуляти з іншими! – Марічка не на жарт розізлилась.

- Може, цьому була якась причина?

- Може, і була, він міг ще трошки почекати!

- Шо він там міг зробити?

- Ми не спали разом, я ше була не готова до такого серйозного кроку… Шось я розговорилась сьогодні!

- А скільки ви зустрічались?

- Два з половиною роки!

- Скільки?! Та йому пам’ятник заживо ставити треба! – чесно кажучи, мені було важко в таке повірити.

- Ну, пацан дає! – Перчик засміялась збоку.

- Всі отак кажуть, а я – не дівчина на одну ніч. От якої ти думки про мене? – в Марічкиному голосі вчулись нотки образи.

- Він – живий хлопець зі своїми фізичними потребами. Те, чого ти не могла, він знаходив у інших. У такий час живемо, шо зробиш!

- Нічого, до зустрічі! – тепер вже точно ображеним голосом сказала дівчина, і нас роз’єднали.

Образилась. А в хлопця все ж таки сталева витримка, і Альона зі мною погодилась, враховуючи, що зустрічатись вони почали десь після третього курсу. В цьому нема нічого поганого, що дівчина до цих справ відноситься з такою обережністю. Я б точно так не витримав. А, може, на моєму шляху зустрічались легкодоступні дівчата (просто не знаю), але два з половиною роки – це багато.

Мама чекала з армії батька лише два, а тоді з цими ділами було набагато суворіше. Як кажуть діти комунізму «такого блядства, як зараз, раніше не було», немовлят знаходили тільки в капусті! Просто сексуальна революція звалилася на наші непідготовлені голови так стрімко, що всім це аж занадто сподобалось. А що зайве, – то не від Бога. Раніше найеротичніша програма – це аеробіка зранку, а зараз навіть Памела Андерсон із Сашою Грей не всіх вставляють, їм лайв-порно подавай. Перчик погоджувалась зі мною у цих питаннях тільки теоретично.

Нічне місто виглядало за день стомленим і сумирно відпочивало. Вулиці в цю ніч були майже порожні і тихі, тільки де-не-де проблискували фари нічних тролейбусів. Альонка про щось думала, а я її не турбував. Сьогодні у мене була справжня інформаційна та емоційна буря і я намагався розібратися з почутим. Мовчки ми дійшли до її квартири. Вона знімала кімнату в комуні. Чистенька, не мала, сусіди не алкоголіки. А от душ – у стилі «нагрій відро води і поливайся ківшиком». Це щоб не зазнавалась.

Її хлопець наче стежив за нами. Ми увійшли до кімнати, а зі стуком дверей об раму задзвонив телефон. Я пішов до сусідки Перчика, вона щось готувала на соціальній кухні. Хай побешкетують, по телефону дітей не наробиш. Десь через годину Альонкина сусідка, молода мати-героїня чотирирічної дівчинки, докурила останню цигарку з пачки і пішла годувати свою малечу. Я вже не проти був спати, та вони там не на жарт розійшлися. Ото вже мені це кохання по телефону! Ще десь через пів годинки самотність розпочала надокучати, але нарешті відкрились довгоочікувані двері. Звідти вигулькнула задоволена, як слон після бані, мордашка Перчика. У мене справді тісна дружба з Альоною, я можу просто спати з нею валетом на одному ліжку і без зайвих думок.

Шлях до сну – вільний, ці гастролі трохи зморили за день. Подушка вабила мене своєю м’якістю, як бюст Мерілін Монро. Тільки я доторкнувся до неї, і одразу ж почав спускатися в країну снів. Ще трохи чув Перчика, вона запитувала чи я не хроплю, а я звідки можу знати? Потім прийшов спокій та відновлення.

Десь о третій мене гупнули по хрипах, аж подих перехопило – видно таки хроплю. Далі мені приснилась Сіма, вона ображалась. Як завжди, елегантна і відверта, я роздягав її очима. А ще Сіма тримала Парабелум: він личив їй, як нікому іншому. Вона була, як дівчина Бонда – така ж красива і така ж небезпечна, потім повільно прицілилась і спустила курок. Куля просвистіла у мене біля маківки – і справді сильно образилась.

Цікаво, якщо тебе застрелять уві сні, що станеться наяву – людина помирає чи в останній момент прокидається з мурашками по спині і зціпленими зубами? Я не хотів перевіряти свої здогадки і намагався знайти щось, за чим можна сховатися. Але я був у білому приміщені без кінця і краю, дверей також не було. Зал був такий білий, що ця чистота аж на очі давила. Сіма продовжувала палити в мене: перша обойма скінчилась і вона вставила іншу.

Вона ганяла мене, як кіт мишу. Стріляла віртуозно, з вправністю справжнього снайпера. Сховатись нікуди, може, спробувати поговорити з нею? Але ця біла порожнеча так дратувала, що я не міг навіть застогнати, не те щоб щось сказати. Мій голос украли, я не міг створити жодного коливання звукових хвиль, а Сіма продовжувала палити.

Кулі вже стали влучати в мій одяг і гарячими стрілами гладили та обпікали мою шкіру. Футболка стала схожа на решето, і штани не дуже відрізнялись. Я наче потрапив під комбайн і мене дивом з нього виплюнуло. Вона просто знущалась з мене, роздягала пострілами. Мене мають, як хочуть, а я нічого не можу вдіяти, навіть крикнути «ґвалтують». Таке відчуття безпорадної невідворотності – хрінова штука.

Мені щось почулось. Я і раніше чув цей звук. Щось наближалося, і швидко! Тихий гул наростав десь із глибини, а от в якому напрямку – незрозуміло. Навколо мене був наче звуковий вихор. Цей звук був усюди, Сіма перестала шмаляти з Парабелума і також крутила головою на всі боки. Якось прямо зі стелі, якщо вона там була, розігнавши це біле марево, приземлився знайомий Харлі. Ну, як же тут без Міка? Без нього ні одне ненормальне сновидіння не проходить. А позаду нього сидів Масяня, тепер він був набагато меншим – розміром з леопарда.

- Привіт, Мік! Якшо ше не знайшов свою бейбу, візьми оцю, ноги – від зубів, все як замовляв, – я говорив знервовано, запинаючись, наче в горлі пересохло.

- Дякую, залиш собі, мені мої яйця дорогі! А я тут твого кота трохи підзменшив, ми непогано з ним двіжуємо.

- Радий за вас! Мік, скажи, вона – це що ще одна моя сторона, як ти? – я не помітив навіть як зміг говорити.

- М…, не думаю, вона – це вона!

- Шо значить вона – це вона? Мік, ти зовсім не допомагаєш жити?!

- Хм, – хмикнула Сіма з нудьгою, набиваючи магазин кулями.

- Ну, як тобі пояснити, шоб ти не задавав тупих запитань?! Розумієш, ця мала має на тебе якийсь зуб, а може у вас справа якась невирішена зосталась, і її бажання настільки велике, шо час та відстань не мають значення. Є речі, до яких ми ше не доросли, хоч краще сказати: у таких справах ми – ше немовлята, яких і груддю не годували. Зрозумів?

- Мік, я не Ейнштейн і теорію просторово-часових континуумів ледве вимовляю!

- Та думає вона про тебе, блядь, шо не ясно? – промурчав мій кіт.

- І шо настільки погано, що хоче пришити, як ховрашка?

- Хотіла б, так і було б, – голос Сіми був солодким, як мед, та не можна вірити. Цей голос – це голос Серени, яка згубила не одну сотню моряків.

- Ха! Масяня, у нас вимальовується справжній трикутник, ця гра стає навіть цікавіша, ніж я думав, – Мік єхидно мені підморгнув.

- Мур-так! На кого поставиш? – промуркотів котяра.

- Не знаю!

- Стоп, стоп, стоп! Ви що ставки на мене ставите? – перебив я.

- А так просто цікавіше! Ти своїми вічними проблемами зриваєш нас з модних тусовок, треба ж і нам якось розважатись. Суддею Містера ФЕНа позвемо. Думаєш, він погодиться?

- А мені звідки знати? Я з ним не знайомий, – промимрив невпевнено.

- Це з якої сторони подивитись. Якщо облишиш свої комплекси та ілюзії і почнеш бачити істинну сутність речей, а не на блискучі обгортки.., – Мікова думка зависла у повітрі.

- Твої зелені очі і ніжки молодцем. Мур-Мік, ставлю п’ять на чорну!

- Ставка прийнята, біла залишається за мною. Буде цікаво, і так, хай переможе, ну, хто переможе? – розсміявся рок-н-рольщик.

Мій котяра крутився біля Сіми і муркотів. Вони знайшли спільну мову чи що? Вона гладила його по голові, від чого Масяня випинався і заплющував очі від задоволення.

- А він у тебе не промах! – додав Мік.

- Хто не промах? – запнувся я.

- Кінь педальний і ота мала з Парабелумом, – і голосно засміявся своїм «мільйон доларовим» сміхом.

- Ну, чорна – зрозуміло, а біла хто? Марічка?

- Чудеса дедуктивного методу, Ватсон, – Мік кепкував з мене, але не зле, – може, ти й не такий тяжкий, як здається, ще не все втрачено?

- Ну-ну, давай, продовжуй, тобі це подобається, а ти давно таким просвітлено-всерозуміючим став?

- Я?! Моя біда в тому, що таким я народився. Важко бути генієм і знати відповіді наперед. Це дуже швидко набридає і не так прикольно, як може здаватись. І тепер я залежний від отаких ігор, щоб хоч якось скрасити звичний перебіг подій. Але ще є рок-н-рол і на десерт – стрункі котятка на тусах, – він знову кепкував.

- Слухай, знову ти мене інтелектом давиш, можна простіше? Тоді й народ зрозуміє і все пробачить.

- Жартуєш, це добре, а то темноволоса ціпа зовсім заскучала за нашою діловою розмовою. Не чемно заставляти нудьгувати даму, – Мік говорив наче до малої дитини!

- Дама не нудьгує, хто вам сказав? Я тут що тільки для підтримки трусів? – ображено викрикнув мій кіт.

- Геть розпустився мохнатий, з ним, як і з тобою, – продовжував кепкувати він.

- А зі мною шо не так?

- Шо не так, шо не так! Постійно вперед паровоза біжиш, а запитав би себе хоч раз: навіщо? З цими словами Мік вискочив на Харлі.

Сіма знову прицілилась в мене і вистрелила. Із звуком пострілу все навколо змінило колір і було, як на негативі. У дівчини з’явились крила. Це останнє, що я бачив перед тим, як мені влучила куля в ліву ногу і я упав на коліно. Все знову прийняло свій первісний вигляд, в цій проекції у неї не було крил. Сіма вистрелила вдруге в праву ногу, все повторилося. Потім – втретє у ліву руку, світ навколо мене моргав, змінюючи кольори з білого на чорний. Мої рани боліли, але біль був якийсь тупий, він йшов з середини.

Мік сидів на Харлі з Масяньою і дивився на все так спокійно, наче вона фісташки жує! «Ого, мала розійшлась», – пробурмотів він котові, той кивком погодився. Сіма підійшла до мого покаліченого тіла, її очі блищали, а на лиці була посмішка – проста, як після вдалого анекдоту. Вона притисла дуло до моїх губ. Парабелум хижо оскалився і випік круглий слід, запах жареної плоті ударив у ніздрі. Дівчина провела гарячим стволом до лівого ока, ніжно так, залишаючи червону смугу на шкірі. Потім звела курок і блискавично прострелила мою, ще цілу, праву руку, сказавши: «Ні мені, ні тобі!».

У цей момент Мік круто підкотив на Харлі до нас, з заносом і писком гальм зупинив свій байк. Дістав із дорожньої сумки тростину з чорного дерева, платиновим наконечником. Зі словами «охолоньте, скажені голови!» ударив палицею Сімі по руках. В цю ж мить я провалився у холодну воду, підлога попливла – перетворилась на безкрає водяне плесо. Я поволі опускався глибше і глибше, руки і ноги не слухались мене, а вода навколо червоніла візерунками від крові. Моя дама, з якою у нас щойно був садо-мазо, літала десь над поверхнею.

Холод і морок потроху окутували, якась туга проснулась в глибині. Несподівано все перевернулося з ніг на голову, морок став зовсім сірим, а світло зверху почорніло, світ ще раз моргнув, як від пострілів. Був лиш один промінчик, як не дивно, це була Сіма в іншому своєму образі з крилами. Вона зі спритністю чайки пірнула у воду і швидко наближалась до мене, підхопила та потягла на поверхню. Там на нас вже чекав рятівний плотик у формі круглого люксового ліжка.

Я лежав мовчки й слухав пустоту, вона відповідала писком у вухах. Моя рятівниця теж мовчала, її крила намокли і стали в десять разів важчими. Весь її образ почав пливти, наче фарба, яка стікає з жирної поверхні. Крила танули, як гарячий пластилін під своєю вагою, по обличчі потекло щось біле – Сіма переходила на іншу свою сторону. Там, в її душі, були темрява та порожнеча, яку заповнювали образа й незадоволення, і все це, чомусь, на мене.

«Коли дивишся в безодню, – вона дивиться на тебе. Облиш, якщо упадеш, вилізти з її обіймів непросто», – сказала її темна сторона. Я лише зараз помітив, що ліжко має вигляд Інь і Яня. У руках у Сіми знову виблискував хижим оскалом пістолет. Таке дивне, негарне відчуття зайорзало по спині, наче мене зараз по самі помідори – знову і точно без вазеліну. Темна сторона єхидно посміхнулась і приставила Парабелум до мого паху. Я щосили зажмурився, у голові пролетіли образи мене у ролі євнуха, монаха, просто інваліда з катетером у кишені, а навколо стільки ще незвіданої краси. Велика смута охопила. Ну, добре, нога, ну, хай рука, але за що аж так і де тоді сенс у житті? Як шукати позитивне у негативному? Залишається тільки бухло, потім білочка, тісна палата дурки, а в кінці – тепла ванна і холодне лезо!

Мене хтось постукав по маківці, потім ще раз, потім був крик Перчика. Я скручений калачиком, як кіт, спав у неї на животі. Альонка проснулась у повному дисбалансі і з важкістю у шлунку. А як вона могла не прокинутись при такому розкладі? На ній вісімдесят кіло з гаком пів ночі пролежало!

Моя подруга дивилась на мене зведеними зрачками — так страшно, наче хотіла четвертувати. Від цього її погляду я не міг розчихлитись і зрозуміти: сплю чи вже прокинувся. Якщо ми і прокинулись, то разом з нами прокинулись усі неалкоголічні сусіди, – алкоголічних таким не візьмеш. Їм хоч танком у двері заїжджай – відходняк на вихідних – святе.

Потім у мене полетіла мінералка, а Перчик трошки стала мокра і всі, хто встиг задрімати, прокинулись знову. Нема чого спати у суботу о шостій ранку, придумали! На мене ринула тропічна злива у такій маленькі кімнаті. Я весь мокрий – по-справжньому мокрий від води, значить не сплю: «Доброго ранку, країно!», – прокричав я. Стіни здригнулись від стукоту і приємних слів на мою адресу, Альонка крутила пальцем біля виска. Якщо мене знайдуть – у кращому разі залишиться одне яйце, а можуть взагалі інвалідом зробити. З їхніх слів, я потребував медичної допомоги у декількох різних лікарів, і негайно.

Через пів годинки все наче заспокоїлось, та з комунальними сусідами ніколи не можна бути впевненим на сто відсотків. Може, вони побігли за дровами для ритуального жертвоприношення чи точать колючі та ріжучі інструменти. Я вирішив не потикатись з кімнати наступних декілька годин, душ аля Шарко майже прийняв. З ківшиковим методом прийому познайомлюсь трошки згодом.

До потягу залишалось годин п’ять. Альонка зайнялась кухонними справами, а мене послала за провіантом на найближчий супер-базар. Я проскочив на сходи непоміченим, а от на виході наткнувся на знайомого сусіда Петра. Він курив один, і, видно, хотів з кимось поточити ляси.

- Який счот? – зненацька прокричав він.

- І тобі день добрий, який який рахунок? – здивовано відповів я.

- А, ну да, прівет. Ти шо футбол нє смотрел вчора: Дінамо с Рубіном?

- Та якось забув, а коли згадав – було пізно, а ти також пропустив? – запитав у Петра з надією, що він відповість і відчепиться.

- Та нє, я пєрвий тайм подивився і мала уснула, а мая мігера як розошлась: дітьо розбудиш, дітьо розбудиш, як мило смотреть, так мала не спіт!

- Буває, жінки, хто їх зрозуміє!

- А с утра ше якийсь підарас орав як недорізаний, я аж проснулся с жонкой. Ну, раз проснулись, мол, давай по-бистрому, дочка спіт крепко. А вона мнє: у мене шото німа настроєнія – сука! Як позавчера за шмотками – настроєніє було, і сосєді нє мішали. Потом я тока прикимарив, як ето сцуко знов розоралось, убіл би! Ти шо нє слишав?

- Та ні, спав міцно, вчора день важкий був. Мені треба бігти, – відбрехався я і поспішив до виходу. Де ти взявся на мою голову зі своїми запитаннями? Звісно, чув, навіть знаю це «сцуко» в лице.

Треба купити Перчикові якусь вкусняшку — так вона називає низькокалорійні йогурти. Після цього пійла у неї завжди покращується настрій. Дівчата – і справді дивні створіння, це ще треба уміти так і могти мордувати себе всякими дієтами, обмеженнями, а звинувачувати нас – хлопців. Наче це все для нас, всі їхні муки через нас і тільки ми, такі егоїстичні падлюки, геть їх не цінуємо. Головна наша мета – використати їхнє тіло і по можливості — душу, і викинути, коли набридне. Вони в цей час нічим не користуються – якось однобоко виходить все в них і, до речі, ми також винні у їхніх червоних днях або в тому, що у нас їх нема. Про яку тут взаємну толерантність можна говорити, коли один вважає себе більш ущербним. А що про це Містер ФЕН думає?

Я так замріявся, що не помітив червоного світла на пішохідному переході, й майже взявся переходити вулицю зі скаженими маршрутками в ранковий час-пік. Від поцілунку з тролейбусом мене врятував старий, високий, бородатий і сивий дідуган. Він перегородив мені шлях своєю палицею. З виду нічим не кращий за інших пенсіонерів дід, от тільки ніс себе браво так, по-козацьки, певно, колись був ще тим шибайголовою. «Не спіши поперед паровоза, він більший і важчий. В усьому повинна бути рівновага, друже мій», – промовив старий, і біля нас припаркувалась прокачана «Чайка» з тонованими вікнами.

Дід по-молодецьки заскочив у машину і на прощання приклав два пальця до виска. На місці водія виднівся жіночий силует та й з боку на задньому сидінні теж була апетитна краля. Дивний старий бюргер, щось в ньому мені було знайоме, десь я вже це «щось» бачив. Ніяк не міг згадати де і заспокоїтись теж не міг. Він повністю дезорієнтував мене. Цей дід наче чекав мене на тій зупинці, та звідки йому було відомо, що я зловлю ґаву і полізу цілуватись з тролейбусом? Випадковість чи все мало статись саме так!?

Ці думки не переставали крутитись у моїй голові. Я зайшов на супер-базар і розпочав складний процес поповнення запасів. Вибір назв, як завжди, великий, а от щоб щось путнє знайти, треба подивитись. От що знадобиться в потязі: пиво – бажано багато, а то ці бабки за пляшку, як за три деруть, і кажуть, що так і було. А ще — карти, от тільки тут їх не знайти – шкода, може у Перчика є?

Альонин йогурт коштував майже як два моїх пива. Від хмільного хоч настрій підіймається, а від цих йогуртів одні розчарування, їси, щоб схуднути, а виходить навпаки. Пиво і фісташки є, наче все, ну, ще можна водички на ранок, бутіки хай вдома зробить – геть розлінувались з цими безплатними туалетами (я про «Мак Дональдс»).

Дорогою назад мене муляло все те ж. Я приніс провіант і спакував його в дорожню сумку. Перчик із старанням голодного студента під час сесії наминала своє дієтичне їдло, а я пригощався картопелькою з грибами та зеленню – їжа справжніх гурманів. У кімнаті було гамірно від музичного каналу по телику – Альона слухала. Ну, що можуть слухати дівчата? І тут несподівано в цьому океані попси розпочалась година альтернативної музики. Я з полегшенням продовжив насолоджуватись трапезою.

Марічка на мене і справді образилась, не телефонує і на смс-ки не відповідає, може, перехотіла, щоб приїжджав? В цю мить з екрану донісся знайомий голос, «Rolling stones» грав свою бейбу. Я згадав, що у діда була така ж тростина, як у Кіта в кліпі, а Мік носився з нею в моєму скаженому сні. Вона була точнісінько така ж, е саме платинове руків’я та наконечник і валок з чорного дерева. Ну, добре, сниться всяке, але щоб наяву? Може сон ставати дійсністю? Чому той дід там був, а ще ця тростина, не просто ж він стояв на зупинці, маючи розкішну тачку? А дівчатка? Цікаво, дід справляється з ними чи вони просто для антуражу?

Припустимо, захотілось старому багатому пердуну пройтись ранковим містом, але ця тростина… Якби я його раніше бачив, він запав би в пам’ять – неординарна особистість. А так, спочатку був цей дивний сон із скаженою Сімою, а потім я бачу річ із світу снів наяву! «Тихо, дах, стій на місті, не треба нікуди заїжджати», – тихо промовив про себе. А, може, я ще сплю і це все лиш сон, злий жарт моєї підсвідомості? Я попросив Альонку ударити мене, вона з радістю і задоволенням бамкнула мене ложкою по маківці! Боляче, по-справжньому боляче, значить не сплю, що коїться? А, хай буде, що буде, а щось таки буде, нутром відчуваю!

***

Час докотився до стартового відліку, спорядження напоготові і лижі намащені парафіном. Ми плавно переступили поріг комуналки і подались на вокзал. Тут завжди людно і гамірно, народ від’їжджає і приїжджає, диспетчер голосно кричить кому і куди поспішати, де і кого зустрічати, попрошайки снують туди-сюди на переміну з алкогольно-залежними товаришами по цеху в пошуках монет та харчу, – вокзал живе своїм звичним ритмом.

Наш потяг прибув за своїм звичним розкладом, черговий голосно прокричав, куди треба йти, і ми подались на потрібний перон. Вагон виглядав стареньким дідком, якому давно пора на заслужений відпочинок, і орден в придачу за старанну роботу. Провідниця попалась молоденька, можна сказати, зовсім зелена, а, може, я й помиляюсь, і в неї вся сім’я працює у сфері перевезень. Дівчина увібрала всі потрібні навики ще з материнським молоком, в цьому випадку вік не має ніякого значення.

На вигляд — симпатична малолітка з писклявим голосом, але форма їй личила, підкреслювала все що треба в її віці. Я спробував сказати щось банальне, щоб потім можна було якось зав’язати розмову, за що отримав ліктем у бік від Перчика. Вона зробила це так несподівано, що я аж закашлявся і замість слів полетіла слина. «Та нема у нього туберкульозу, шановна, не хвилюйтесь так», – серйозно, з інтонацією досвідченого лікаря, сказала Альонка.

Дівчина витріщила на нас очі, віддала білети, забувши навіть про документи! От цей Перчик, вміє ж все наламати, а якщо пива буде мало або чаю захочеться? Підійду і скажу: «Пам’ятаєте мене, я вас сьогодні ненароком обплював? А, пригадали, мені чайку з лимончиком, будь ласка».

Перчик заявила, що падає з верхньої полиці і буде спати тільки на нижній. Доведеться падати мені. Марічка так на жодне з повідомлень і не відповіла. Приїдемо, а до кого і куди – треба зателефонувати. Перспектива провести день на вокзалі і поїхати назад мене геть не влаштовувала, а Альонка з мене зробить… У мене фантазії замало, щоб це уявити. А вона може це навіть втілити в життя, якщо дати нагоду. Я взяв трубу і загудів, виклики йдуть, а абонент щось глухого включив, от тобі і приїхали. Я набрав ще раз, телефон видав ту ж мелодію, а Марічка – ті ж самі коники.

Альонка так цікаво на мене подивилася, що я все зрозумів одразу, без зайвих пояснень. Прогуляємось по Чернівцях, подумаєш, не доїдемо до Карпат. Ну, не хоче, то хай сидить без подарунка в самотності. Ще навіть «не того самого», а вже ображається, наче застукала мене на гарячому.

Перспектива! Вона вимальовувалась чи замальовувалась не на краще. Що зробити, щоб Марічку розвеселити, ото вже мені ці дитячі вибрики. Як підказував досвід – зробити треба те, чого від тебе не чекають. А на що вона чекає: на те, що я буду тризвонити, поки телефон не почервоніє і виснажений пошле всіх на … – туди, куди краще не ходити.

Ще може зателефонувати Перчик, от цього вона і чекає, щоб пожалітись – значить не треба нікуди дзвонити. Хвилюватись – це благородно, але невиправдано. Жодне добре діло не залишається безкарне, і от як можна жити чесно і завжди казати правду? На неї більше ображаються, ніж на брехню. Обман легко прощають і забувають швидше. А з другої сторони, правда може ще більше образити, ніж брехня. От тільки ображатись не треба, але важко сприймати правдиву критику, легше почути трохи брехні і заспокоїтись. Цей спокій – це самообман, а він до добра не приведе – ти ніби стоїш на місті, ніякого руху вперед. Нема руху — нема життя. Тож вперед, досить займатись самоекзальтацією, ми їдемо в гості. Хай і хвилюється, як має нас зустрічати!

Потяг наче почув мої слова і повільно рушив з місця, вагони плавно колихнулися в такт його руху. В останню мить до нашого вагону увірвався зі скаженими очима і полегшенням на лиці якийсь гуцул. Він голосно заматюкався на свій лад, аж провідниця зніяковіла, і попросив пива. Дівча соромливо у відповідь попросило гуцульського дядька не шуміти і пройти на своє місце. Він ще раз матюкнувся, та вже не так голосно, і побрів у глибину вагону в пошуках власного місця, наспівуючи щось незрозуміле про себе. Це розвеселило Альонку, на її обличчі навіть з’явилась посмішка, а я запропонував по пивку. Перчик подивилась на мене підозріло, але від пива не відмовилась. Колеса вистукували звичну мелодію. Цей стукіт заспокоював і навіював приємні думки.

Мобільник завібрував і заграв в кишені так несподівано, що я аж підскочив. Може, Марічка? Ні, це був друг Коля, не бачились два дні, а вже сумує без мене. «Привіт, мошонка, шо хочеш ти від мене?», – гучно сказав я в телефон. Далі мій друг жалівся, що нема з ким кави випити. На моє запитання про Сашу відповідь була дуже коротка, вона сиділа біля нього! То чого йому нема з ким каву пити? А, він про іншу каву, дійшло до мене трохи згодом. Коли я розпитав, що ж сталося в той злощасний вечір, Коля розсміявся. Він розповів, що вийшла не Саша, а менша сестра. Він попросив покликати старшу, та мале чортеня позвало маму. Дівчата напередодні не поділили якусь косметику, і менша дуже хотіла чимось дістати старшу. Уже зі слів мами Саша дізналась, що через неї страждає хлопчина, і так страждає, що ледь на ногах тримається. От ці дівчата! До чого можуть довести!

Далі було цікавіше: мій друг не відрізнив маму від Саші, просто трохи темнувато в очах було. Почав розповідати, що ні з ким йому так добре не було і справа навіть не в лазні, він просто трохи злякався того, що відчув.

Наступного разу, коли приїхав до Саші з величезним букетом хризантем, знову попав на маму, але пам’ять приховала їхню першу зустріч і, мій друг не комплексував. Коли Саша нарешті вийшла, він перепросив і вручив їй квіти. Дівчина зніяковіла і забрала новоспеченого кавалера до своєї кімнати, а там розповіла, що сталося.

Друг Коля засоромився і вибіг так швидко, що по будинку аж вітер засвистів. Тепер він уникає зустрічі з батьками і видзвонює свою дівчину біля сусідніх будинків. А якби не було мобільних – було б ще цікавіше! «Мораль цієї казки така: чим більше нас того, тим міцніші наші танки», – засміявся я наостанок. Колюня попрощався зі мною, як завжди анатомічною назвою з розділу «розмноження людей». Ця розповідь повеселила мене, та й Перчику видалась дотепною, особливо частина про лазню, її настрій уже мене не лякав.

Потяг зупинявся кожних двадцять хвилин, люди входили і виходили, чергові кричали з гучномовців, хто і де приїхав, студенти розпивали спиртні напої, молода провідниця не встигала розносити пиво і чай, гуцульський дядько гучно матюкався і заважав спати іншим, молоді солдатики вничку від командира, під приводом покурити, розпивали денатурат місцевих бабульок у тамбурі – словом, їхали весело. Музика була трохи напряжна, наша «бортпровідниця» конкретно зависала на трансі. У цьому вагоні він грав двадцять чотири години на добу і вже навіть встиг набриднути, особливо пенсіонерам. Регулятор гучності або був відсутній, або зламаний.

Мій телефон розривався від дзвінків: старі і нові знайомі – всі, кому не лінь, а Марічка чомусь досі ображалась. Ображаються лише маленькі дівчатка, може, вона мріє знову повернутись в час, коли це діяло на батьків. Та я – не вони, як на мене, на ображених добре тільки воду возити.

Наше миле дівча пройшло по вагону й оголосило півгодинну готовність – скоро нас зустрічатиме славне місто Чернівці, а от чи буде Марічка – це все ще під питанням. Гуцульський дядьо перебив мої думки своєю смішною метушнею, він бігав по вагону, матюкався, як скажений паровоз, і шукав якийсь свій клунок. Здіймаючи галас навкруги ще сонних сусідів, він термусав якусь жінку, хоч і сам мало розумів, чого від неї хотів. Жіночка відвішала йому ляпаса на відмаш, дядько схаменувся і скрикнув: «Йой, шо си бульо?».

Наш вагон залився реготом, а дядько раптом згадав щось важливе, різко побіг до тамбуру, не добігаючи, звернув до туалету і затих. Перчик сонними очима дивилась на мене. Я сказав їй, щоб збиралась, скоро будемо виходити. Поїзд заскрипів і почав сповільнюватися, за вікном показались вранішні сонні околиці Чернівців, вони ще були окутані сутінками. Подекуди виднілись ліниві ліхтарі і вогники у вікнах, місті прокидались.

Бортпровідниця попросило здати білизну та ковдри і попрямувало закривати туалет, але там було зайнято і на прохання вийти лунала дзвінка тиша у відповідь. Дівча дістало свій ключ-відмичку і відкрило двері вбиральні, де на раковині мирно дрімав гуцульський дядько. Він протер очі, запитав де його клунок і раптом скрикнув: «Най би його шляк трафив, дідькова палянка!». Бо побачив на вікні навпроти туалету свою торбу – «знайшлися гостинці!». Більше дядько нікого не чіпав, тільки ледь чутно щось наспівував.

Альонка вже зібрала свої речі, я якраз повернувся з гарячим чайком. Напевно, чай у поїзді найсмачніший чи просто так здається. Стакани у підстаканниках, приємна посмішка провідниці, коли замість гривні даєш п’ять, а у неї, як завжди, немає решти. Після чаю ми прокинулись остаточно і приготувалася йти до виходу. Потяг якраз підходив до вокзалу, вже виднілись перші перони. Поїзд докотив до потрібного, ліниво струснувся і зупинився. Нас вітали Чернівці.

Ми зійшли на віддалену від вокзалу платформу. І якщо всі перони були чисті від снігу, то на нашому його було по коліна. Потяг потихенько рушив далі, а ми, юні альпіністи, розпочали своє сходження до вокзалу. Альонка дивилась на сніг ображено, а вітер на додачу кидав нам в очі все нових і нових сніжинок.

Нарешті перони залишились позаду, нас зустрів вокзал, всередині був майже Ташкент після свіжого повітря. Перчик, як сновида, кудись попленталась, ще б трохи – і я проспав би її. Альонка зайшла у найближчу кафешку. Там стояла атлетичної будови продавчиня у засалених нарукавниках, але білосніжному, накрохмаленому чепчику й охайному фартуху. Раптом мені почулось «прошу». Не зовсім розуміючи хто і що мене просить, пильно подивився у напрямку голосу. Це сказала жінка за прилавком, вона ще раз повторила, тільки потім я зрозумів, що нас уважно слухають і можна замовляти.

Перчик взяла собі каву, я був ще під чаєм. Ми вже хотіли виходити з вокзалу, як у глибині почулось якесь завивання на кшталт пожежної машини, але трохи інше. Цікавість охопила мене з ніг до голови і я потихенько побрів у напрямку звуку, обминаючи сонних мешканців вокзалу і випадкових безпритульних.

Картина постала гротескна: в іншому крилі на підлозі відпочивав хлопчина. Він був у куртці, але лежав оголеною спиною на холодній підлозі, а ще, певне, юнаку здавалось, що він – пожежна машина, яка їде на виклик. Йому потрібно поспішати, щоб перемогти вогняного дракона. Пацан конкретно накачався якимись барбітуратами, і плющило його не по-дитячому.

Підійшла Альонка і зітхнула, в її очах я побачив жалість і зневагу, вони боролись між собою. В темноті коридору з’явилися два силуети, їхні обриси видались знайомі: ну, як же ж без вас! Назустріч нам йшли два міліціонери. Вони були якісь непропорційні: один – високий і жирний, а другий – худорлявий і маленький. Менший ішов з автоматом на грудях, поверх куртки одягнений в бронік, а от здоровань був озброєний лиш кийком і балончиком.

Міліцейські дядьки підійшли до «пожежної машини» і щось обговорювали, активно й непристойно жестикулюючи при цьому. Через сирену я не чув, який вони розробили план. Але дивно було не це, а те, що вони не привітали хлопця своїми начищеними черевиками по печінці, ну, чи на крайній випадок – гумою по ногах або животі – прямо пацифісти.

Від’їхали лише на якихось вісімсот км, а такі зміни. Чи це на них клімат так діяв, чи давалась взнаки близькість до ЄС. Ця думка викликала смішок, я сказав про це Перчику, вона також засміялась. А тим часом правоохоронці марно намагались утихомирити хлопчину-машину попередженнями. «Та заберіть це звідси!» – з люттю розбудженого ведмедя під час зимової сплячки прогриміла якась пенсіонерка з темного кутка коридору.

Хлопці-запорожці переморгнулись, вхопили за ноги «пожежну машину» і потягнули у невідомому напрямку, як лантух з гімном. Я обернувся на місті, як по команді «кругом». Переді мною постала Марічкина постать, вона уважно дивилася на мене з примруженим лівим оком. Марічка так дивиться, коли вдає з себе ображену. Я трохи навіть розгубився, а от Перчик виглядала абсолютно спокійною і ніяк на це не відреагувала.

Марічка промовила першою:

- Я тут вже хвилин п’ятнадцять стою, і повний нуль на масу!

- А як ти дізналась, яким ми паровозом прибудемо, і чому не брала мобілку?

- Альонка сказала і, взагалі, я на тебе ще ображаюсь!

- Перчик, зрадниця…

- А шо я? Маша зателефонувала і запитала, я і сказала, – відрубала Перчик.

- Ну, супер, а я чо не знав?

- Я попросила не казати, – добавила Марічка.

- Ну, ви, дівки, даєте, прямо шпи…

Мене перебила знайома сирена «пожежної машини». Наш новий знайомий, якого тільки що відбуксирували кудись дядьки в погонах, повернувся на своє старе місце і продовжив їхати на виклик. Певно, йому не сподобалось те місце, на яке його відтягнули. А з іншого кутка вже чулись матюки, і такі креативні, – Подерв’янський нервово курить збоку.

Перчик:

- Підв’язуйте, харош дитячими кониками страждати. Ми лише в Чернівцях, а збираємось куди?

- На кудикині гори! – передражнив я.

- Молодець, умнічка! Саме в гори, і до них ще трошки їхати, якщо я все правильно розумію.

- Ну, спочатку нам треба в Франківськ, а звідти – через Яремче, і ми на місці, – сказала Марічка та сором’язливо посміхнулась.

- Ну, впірьод! – скомандувала Альона.

Ми вийшли з вокзалу, на вулиці було ще сіро. На підході до зупинки почувся знайомий скрегіт гальм, аж вуха заклало. Не знаю як гальма у «Богданів» працюють, але звучать потужно, майже як у локомотива. Ми забились в переповнену маршрутку і поїхали на автовокзал. По дорозі до Альонки намагався підкотити якийсь дядько, але вона так страшно на нього подивилась, що лячно стало навіть мені.

Ми проїжджали біля пам’ятника танкістам, на постаменті стояв «Т-34». Марічка несподівано заговорила:

- Це наш танк!

- Добре, – відповів я без особливого ентузіазму.

- Тут ввечері дівчата збираються.

- А шо в Чернівцях більше немає де?

- Та ні, ти не зрозумів, тут точка зйому, – посміхнулась вона.

- А, ти про цих тіток, дякую за корисну інфу!

- Я думала, шо вони всі мають бути, як на підбір. А там страхопуддя таке, шо аж лячно, і як на них ведуться? – з цими словами Маша задумалася.

- Нам ше довго? А то ці пенсіонери вже задовбали! – роздратовано звернулась до нас Перчик.

- Почті приїхали, – відповіла Маша.

Наша маршрутка пукала і бриньчала, їдучи крутими дорогами Чернівців. За деякий час мої супутниці і я були біля вокзалу. Він був кольору і стану комунізму. Ми взяли квитки на найближчий автобус до Франківська, нас чекав бордовий «Рекс» марки Мерседес-Бенц. І ми, майже без всіляких пригод, за декілька годин докотили до Франика.

Першою людиною, яку я побачив з дверей «Рекса», був афро-африканець, і такий чорний, аж синюватий. Він трохи смішно виглядав на фоні нашої зими. Його дреди, присипані білим пухнастим снігом, виглядали кумедно і ніяк не в’язались з мінусовою температурою.

Далі нас чекав ще один ‘‘Богданчик’’ з невигадливою посмішкою на радіаторі. Він, як і всі його брати, мав, ну, дуже гучні гальма, якими часто користуються на гірських дорогах. Від такого стогону в сумну годину і самому б сплакнути. Отак ми потихеньку допукали до чергового містечка. Всі курці панічно занишпорили в своїх кишенях і з полегшенням знайшли курильні палички, – розкурили трубки миру на станції, що аж в горах туман взявся. Всі некурці побігли ставити геолокаційну мітку на карті України. Кому не вистачало місця в МЖ-о, тут же завернули за ріг і відмічались там. Назад повертались з усміхненими й задоволеними лицями після третього гудка водія – можна рушати далі.

І знову проминали містечка і села, дорожні каплички зі своїми святими, що бажали нам легкого та безпечного шляху. Я сидів і вдивлявся в дорогу, вона мене зачаровувала так, як може зачарувати все незвідане і нове малу дитину. На одному з чергових підстопів до салону завітали дві миловидні тамтешні дівчини. Це було зрозуміло з місцевого діалекту, на якому вони розмовляли з водієм.

Марічка, відчувши мою неувагу, чи то навпаки надмірну увагу не до неї, нахмурила брови. Я чомусь згадав раптово про секс і дорога мене відпустила. Перчик мирно посопувала на своєму місці, їдучи на Харків, а, може, там і була в цю мить зі своїм гестлером, чи як там правильно. Панянки були одягнені по-спортивному, перешіптувались та посміхались, сьорбаючи щось гаряче з термосної закрутьошки.

Думки про секс чомусь не проходили, а лиш посилювалися при їхніх посмішках. Аж раптом в голові з’явився образ Сіми і козацького діда – дивна логічна лінія, але вони були якось пов’язані. Стрельнуло в боці: «Ти що окуня зловив? Такий кумедний!» – ніби ненароком давала про себе не забувати Марічка. Але мою увагу космічним магнітом притягнув і вже ніяк не відпускав місцевий дівочий колорит.

Діалект, на якому жартували та обговорювали вселенські плани пані, звучав по-українськи з польським акцентом, – трохи смішно, хоча я, напевно, говорив би так само смішно і для них. А за вікном гори потроху сіріли і вкривалися туманною ковдрою. Раніше я бачив гори лиш на картинках чи з ілюмінатора літака. Пейзаж заворожував – скуті потоки лави, колись такі гарячі і непокірні, що аж побажали вирватись назовні і розбавити рівні степи та стати непорушними кам’яними титанами, приглядаючи за нашою ‘‘суєтою суєт ’’.

- Цікаво, як називається ця гора? – вирвалось у мене без якоїсь на те причини до кучерявішої з красунь.

- То є Карпати, – відповіла кучеряшка.

- А я думав, шо в Гімалаях. Вибачте, я розумію, шо це Карпати. А гуцули як кличуть цю гору? – у моєму голосі було трохи зверхності, і звідкіля ці аристократичні замашки?

- То гуцули і справді дали кожній горі свою назву. Йой, ти не пам’ятаєш як цей горб звати? – запитала дівчина у своєї супутниці.

- Та то, здається, є Маковиця.

- Тако і є, це Маковиця, – приємним голосом стюардеси відповіла кучеряшка.

- А до Говерли далеко?

- Та трохи є, ось цим автобусом – до Яремчі, а далі буде ще години дві.

- Перший раз в Карпатах, багато де був, а сюди не заносило!

- Ми з сестрою кожних вихідних в Буковелі катаємось на лижах, у нас тут майже економічне диво, як його відкрили, стілько депутатів понаїхало! – гордо заявила кучеряшка і нагородила мене посмішкою стюардеси. Не знаю чому, але саме стюардеси, вухо даю навідріз.

- А лижі там дорого напрокат?

- Того вам не скажу, у баби свої залишаю, підйомник трішки коштує.

На мені висів чийсь не зовсім приємний погляд, і не один. Перчик з Марічкою прямо впивались в мене очима, ох, ця мені жіноча солідарність. Я відчув себе, як любить казати Альона, «какашкою», наче по дорозі в Тулу захотів купити самовар.

«Богданчик» відвозив нас все далі вглиб гір. За вікном пролетіло кілька лапатих сніжинок. Гуцульські дівчата потроху входили у стан автобусної нірвани. Одна ліниво потерла око, а кучеряшка, розтрушена богданівською активною пневмопідвіскою і автодорівськими ямами, примостила голову на свою подругу.

На нескінченні шляхи і напрямки нашої батьківщини опускався післяобідній сон. Всесвіт, рамки якого полягали в жовтому корпусі автобуса, плив у власному вимірі до зоряного майбутнього. Сніжинки за вікном пролітали, як сузір’я яскравих зірок з кометами і метеоритами. Особливо чітко і контрастно вони виділялись на фоні темно-синього неба в горах. Гірські хребти були напрочуд спокійно-сірими і невиразними, наче нудьгували за ультрафіолетом літнього і теплого сонця.

Перчик, мабуть, другий сон вже бачила, а от Марічка якось з неприязню оцінювала гуцульських дівчат. Кучеряшка також піддалась обіймам Морфея і тихенько посопувала на плечі у своєї вірної подруги. Дрімота відвойовувала все більшу частину нашого всесвіту, протистояти їй було важко, і лише водій залишався осторонь цього колективного трансу, хоч брав у ньому безпосередню і, навіть, дуже активну, участь. Тільки від нього залежали потужно-скрипучі гальма і недоторканність наших лобів об поручні сусіднього сидіння. Виходить, для нашого всесвіту він був домінантним, вищим організмом, такий собі доісторичний альфа-самець на вищому ступені розвитку.

Морфей затягнув у свої липкі обійми більшу частину пасажирів, і Марічка перестала опиратись йому також. Перчик сопіла в мі бемолі з мирним виглядом дракона, який заснув мільйон років тому. А я, я спостерігав це чудове органічне дійство, свято миттєвої рівноваги і спокою. Хоч, може, десь в океані проходив землетрус і формувалось цунамі, а зграя молодих дельфінів загнала під скелястий берег кулю з сардин, в Колумбії урядові війська проводили килимові бомбардування плантацій коки в джунглях, в Африці релігійний лідер оголошував війну сусіднім, невірним з його точки зору, племенам, Янукович крав чергову партію американських президентів в українських громадян, а пан Азіров казав чергове дивне слово.

Мені було байдуже, наш маленький всесвіт був скерований в правильному напрямку. Моє тіло був біля Марічки, а от думки блукали далеко за межами зрозумілого. Я старався скласти пазл із Сіми, дивного козацького діда, Міка – моєї іншої сторони, свого кота і містера ФЕНа. В житті, як на виставі в цирку, стрій системи і налаштування цікавлять одиниць. Основна ж маса вимагає фокусу, і чим краще їх обдурять, тим більша в це віра. Шоу – його в печінку, більше, більше спецефектів, більше дешевого гриму наперевіс із затертим сюжетом, і піпл схаває.

З цього стану мою свідомість вивів пильний погляд жаби, вона дивилась на мене своїми великими зеленими жаб’ячими очима. Аж мурашки по спині пробігли, мною голосно і несподівано трусонуло, свідомість знову синхронізувалася з реальним часом і простором. Я побачив наш милий «Богданчик» напівпорожнім на зупинці в Яремчі. Пасажири-некурці ставили іншу геолокаційну мітку, Марічка дивилась на мене трохи стурбовано, у дверях з’явилася Перчик. А жаба таки була і дивилась прямо на мене з великого білборду навпроти: дивна і незрозуміла соціальна реклама.

Моя ліва щока затерпла від холодного скла. Швидким рухом я витер слину з лівого кутика губ, Альона розпливлась в єхидненькій посмішці. Такий фокус вчудив Морфей зі мною, а я навіть не відчув. Виявилось, я був у нього в гостях і з пів години пускав слину на скло. Щока пекла, відновлюючи нормальний кровообіг, свідомість чіплялась за прості речі, щоб остаточно звільнитися від впливу сестри підсвідомості. Яка тонка між ними грань! Кажуть, просвітлення приходить, коли грань стирається – межі нема, та є розуміння різниці між цими світами.

Альфа-самець-водій подав гудок і стадо швидко кинулось виконувати його волю. У цьому світі він і справді був вищою істотою, яка задає ритм життя. Автобус качнувся, пукнув дверима, матюкнувся щепленням – рух відновлено, життя продовжилось. Похмурий день танув, сутінки повільно спускалися з гір на, сковану холодом, землю. «Богданчик» мандрував далі, Марічка заметушилась, поглядала на годинник і дорожні знаки крізь скло. Мобільний гаджет був обійнятий її тонкими і красивими пальцями з ніг до голови. Видно, вона трохи нервувала, такий же настрій передався Альоні. Водій-альфа-самець і далі безтурботно вів наш крейсер гірськими дорогами з виглядом легкої нудьги. Коли гаджет зрештою завібрував, Марічка від несподіванки ледь втримала його, з тихеньким писком і легеньким роздратуванням натиснула «відповісти».

- Алло, пані Марічка, мені Славко дзвонив, де пані знаходиться?

- Ми проїхали Яремчу пів години тому!

- Аяй, то ся вам ше трохи і будете на місці. Де буде міст через потічок, – я чекатиму там.

- Як село зветься? –трохи розгублено запитала дівчина.

- То Микуличі будуть.

- Славік з вами договорився?

- Славко тіко казав, шо ся прийдуть його родичі, а так все на місци домовимось!

- Шо? – запитально зиркнула Перчик.

- Скоро будемо. Слава – от гиндик, просила ж, шоб договорився!

- Так шо, де спати будемо? Скоро ніч.

- Все нормально, все є, нас там зустрінуть.

- Ну, то добре. Там душ є? Треба ще в магаз сходити!

- Ну, повинен бути, Славік казав, все, як в готелі, і цінник як для своїх зробить.

- Вхляла бля і спина затекла, ти як?

- Та трохи є, скоро будемо, – додала Марічка, – я ж його просила, видно знову пішов на полонину з вуйком палянку пити. Вже двоє дітей, а ума ніц нема. Цього пана Романа там ше ж знайти треба.

- О, так ти його не знаєш? – запитала Альонка.

- Нє, то Славіків знайомий, він йому дах робив чи шось таке. Його жінка тоді днів два не могла знайти після могорича, навіть в міліцію дзвонила.

- Ого, Славко газонув, а в школі такий тихий був, – вставив я.

- Він тут жизні всім дає, добре, шо мама не все знає!

- Я вже б когось і з’їв, а ви шо скажете? – хитро проговорив я.

- У мене ше є йогурт, – промимрила Перчик, – ну, шось малувато, шашликів хочу!

- А свинку не жалко? – кинув я з посмішкою.

- Жалко, так і смачно ж, – додала Марічка.

- Курку точно не жалко, вони тупі і надоїдливі, – відрізала Перчик.

- Але ж курчата такі файні, шо аж мі-мі-мі.

- Точно, коли їх аж двоє, і то на п’ять хвилин, мене на більше не хватає, – посміхнулась Перчик.

- От цікаво тебе почути після безсонної ночі і з двома місячними спиногризами, як тоді заспіваєш? – мій сарказм оцінили.

- Тьху на тебе! Нє, я про таке ше й думати не вмію. До свадьби – нільзя.

- Окей, так і передам твому ухажору, – посміхнувся я.

- А я – за, – на повному серйозі сказала Марічка.

- За – це за шо, дозвольте поцікавитись? – запитав я з думками несумісними з планами на ці вихідні.

- А за то, шоб духовне переважало тілесне, а так всі ви – поматросити на одну ніч, а далі сидиш, бідняжка, і думаєш чи він подзвонить. Лапша на вухах аж по плечі, і ревеш, як дурна. А вам все рівно, а ше треба дружкам повідати казок про нічні подвиги, там дід Панас віддихає! Всі хлопці сплєтніки, а якшо, не дай, Бог, зальот, бо, бачиш, з презервативом їм не так, – наче зайці в кущах трусяться: це не я, у мене ж погано виходило, як так вийшло, чого ти не сказала… Сцикуни! – видала вона Марічка.

- Ти зараз про шо чи кого? – запитав я, Перчик тихо посміхалась.

- Подруга по зальоту заміж виходить і то тільки того, шо його батьки заставили. Я того мудака знаю, у нього мама з деканату, весь такий важний ходив, машину тато купив, мама в універі мазу тягне. Чотири місяці морозився, доки животик не з’явився. Вона, бідняжка, все сама, а то чмо ше хлопцям хвалилось, тіпа тьолку закадрило і в перший вечір вона дала. Я ж знаю як все було: там всі п’яненькі були, а той – торба, лика не в’язав взагалі, як у нього вообще получилось. Ну, Натаха тоже трохи підпила, видно голову начисто знесло.

- М-да, буває така херня, – задумано промовила Перчик.

- Ну, є трохи, воно ж таки стрьомно. Тут віддихаєш, а через час підходить та мала і каже: «Чувак, у нас буде бейбі». Перше, шо спаде на думку – тікати, і бігом, а якшо ця мала ше й страшненька… Під бухло інші не попадаються. Це як рефлекс у собаки Павлова. Потім приходять думки про аборт, хоч це і дурня. Та там така паніка, шо нормальні думки вийшли ненадовго і там залишились, – відповів я.

- Головою треба думати, верхньою головою, – сказала Перчик.

- Під газом мозок іде на вимушений відпочинок, «побачимось завтра і то – може!».

За цією бесідою ми трохи не проїхали, Марічка пискнула альфа-самцю-водію зупинити «Богданчика», і він заплакав так жалісливо, як скрипка Страдиварі. Ми перейшли з одного всесвіту в інший, холодний і по-зимовому спокійний. Пан Роман трохи барився. Марічка набрала його, щось сказала і показала пальцем у напрямку назад.

Перчик першою побачила вуйка Романа, він був з іншої сторони мосту. Наша компанія подалась назад. Я два рази послизнувся і впав на бік, ще по разу зловив своїх дівчат в карколомних піруетах. Пан Роман стояв у темному капелюсі зі світлим пером, стьобанці-безрукавці і штанях «AdiВas».

- Добрий день! – привіталась Перчик.

- Слава Ісу! Пані бабтістка?

- Нє, а ви?

- Хіба не видко? Православний.

- Слава Ісу! Я Марічка. Куди нам йти? – запитала вона.

- Аяй, ходьмо за мной! Яко доїхали, потомились?

- Є таке, у вас трохи зимно, а магазин близько? – запитав я.

- Нє, ну як, генделик – отамо, зараз облаштую вас.

- Окей, гаряча вода буде?

- Помпа є і водов є, тіко почекати надо, маточка включать зараз.

Перчик дивилась на вуйка недовірливим поглядом. Ми пройшли хвилин п’ять й опинились у володіннях пана Романа. Нас зустрів двоповерховий дерев’яний зруб і звичайна карпатська хата. На дверях стояла баба, – певно, мати пана Романа.

- Слава Ісу! – привіталась вона.

- Маточко, проведіть-но їх.

- Ходьмо, дітки, за мной, – сказала старенька.

- Йой, Роман, де той кот? Скрий-но у хаті. Ходьмо, дітки, ходьмо.

Ми отримали дві кімнати у господарському домі, тут було чисто і трохи пахло ладаном. У більшій кімнаті стояла грубка й оленячі роги, на яких чомусь висів кварцовий годинник: формою схожий на газовий ліхтар XIX століття. Більша кімната служила за столову.

Я приніс з магазину харчів і міцних напоїв, дівчата вже слухали бабині оповідки і готували чи то пізній обід, чи ранню вечерю. Кімнату заполонили приємні запахи, ротова порожнина миттєво заповнилась слиною.

Перчик вже встигла сходити в душ і з рушником на голові виглядала, як туркиня з чалмою. Марічка активно шинкувала зелень. Мені дали підсвічник – майже канделябр і чітку команду запалити його та налити «шампанзе», як любить говорити Перчик.

- Так, новий хазяїн, буде виконано, шо новий хазяїн хоче? – передражнюючи їх, пішов таки швидко виконувати.

- Е, і не забудь стакани помити! – навздогін сказала Марічка.

У вікні на фоні сірої гори виднілась баба з величезною, як для її віку, сокирою. Стара щось рубала на довбні. Придивившись, я точно не побачив дров, то було чиєсь ребро – може, кабаняче. Мурашки пробігли по спині. Моя ліва нога щось відчула, я ледь не матюкнувся від несподіванки. На мене дивився рудий кіт своїми вогняно-жовтими очима. Котяра був величезний, доглянутий і глядів на мене так, наче хотів чимось поділитись. Потім тихо нявкнув і голосно замуркотів.

Баба рубала, собаки брехали за селом, годинник цокав стрілками, кіт продовжував мурчати. Аж раптом у вухах заклало, по руках потекла біла піна: поки я видивлявся того мурчика, пляшка з ігристим, підігріта долонями, відправила свою пробку на орбіту. За цими споглядинами навіть не зчувся, як зняв фольгу і розпустив зажим на пляшці. Мурчик знову ліниво нявкнув і відбіг від фонтану, який стікав по мені струмочками.

- Бля, довбаний кашалот! Вусатий, ти нашо це зробив? – вирвалось у мене від пережитого. Котяра і далі дивився на мене, дівчата давились від сміху. З сухого одягу знайшлась тільняшка. Трохи дивний одяг для гір, та іншого не було. За вікном зовсім стемніло, але стукіт сокири було добре чути. Баба точно не тягнула на дроворуба, хоча не все таке, яким здається на перший погляд. Я подумав про Марічку, потім про Сіму. Скажено захотілось відчути м’якість її волосся, а особливо – грудей, її шовковисту шкіру.

Стрімкий політ моїх думок перервав сміх Перчика, дівчата вимагали ігристого, і негайно. Я відніс антидепресанти своїм дамам. На грубці, розтопленій дровами, кипіло щось мега-смачне. Мені дали чіткі інструкції по сервіруванні столу, чим я і зайнявся, а ще обдумував, який кінець буде мати цей вечір. Що Марічка захоче отримати від мене? Бо чого хотів я – точно знав. Як у цій ситуації поведе вона себе і що з цього вийде – цікава загадка. На думку спав містер ФЕН, пригадалися слова Міка, що він знає мене.

Потік свідомості йшов пліч-о-пліч із сервіруванням. І знову Сіма з’явилась, та такою, якою була в останньому сні. У неї тоді наче демон вселився, – небезпечна і красива. Щось я роблю не так, щось не те! Останнього разу вона наче хотіла щось мені повідати, а я пропустив це, не звернув уваги. Якась дрібничка – архіважлива дрібничка, яка переважить все інше. Я не Маріччин принц, це точно, хоч такі ілюзії у неї є. Може, і я спочатку думав навіть про це. Але зараз Сіма повністю заволоділа моєю головою і творила там такий дисонанс, що й словами не передати.

Не зовсім той розклад, але Марічка – також симпатяшка: я оцінював її тілесні принади. Еталоном виступила, само собою зрозуміло – Сіма, без сумнівів і зволікань. Ого, накрило – навіть гулянка ще не розпочалась. За вікном чомусь прокукурікав двічі півень, старенька магнітола включилась сама і видала вечірні новини, я аж підскочив вдруге за вечір. Баба з’явилася на кухні і щось сказала Перчику, згодом голосніше:

- Аяй, дівочки, де мій кот, не бачили го? Клятий, десь тутка завидів сало і седить. Викиньте, як знайдете, спати зовсім не дасть, бісова душа.

- Добре, – всі в такт.

- Мурчик десь тут був, – озвався я.

- Не люблю котів, – тихо шепнула мені Марічка.

- Шо так?

- Не знаю, з дитинства не люблю. Колись приснилося, шо мене кіт душив, у нас був такий великий, лахматий, чорний і страшний. Завжди його боялась.

- Кіт душив? – у мене самовільно вирвалась смішинка.

- Ну, я ж мала ще була, у мене ще й досі відчуття, наче то і не сон був!

- А мене бабка називала котячим і собачим татом. Я постійно їх в дім волік. Баба Ліна, бабчина сестра, мене частенько за вуха тягала за це. Завжди любив котів. Десь читав, шо IQ у людей, які тримають котів, вище, ніж у собачників. У нас був теж скажений чорний кіт. Він мене завжди зустрічав вночі, коли я п’яненький повертався додому зі шкільної дискотеки. У нього ше був такий скажений вираз очей, наче говорив: «Шо, сцуко, знову набухалось?». По крайній мірі так мені здавалося, коли він на мене дивився. А потім Пірат спав у мене на пузі чи спині. Зранку ніякого бодуна, тільки у плечах відчуття, наче у докера після зміни.

- Кумедний ти!

- Народ, давайте вже, семеро двох не ждуть! – гучно вставила Перчик.

- Шампанзе? – запропонував я.

Ми їли, пили, жартували, бульбашки в ігристому розслабили моїх подруг. Наші розмови були про все і про нічого – час летів непомітно. Вечір проходив цілком розкуто і невимушено. Раптом Перчик всередині своєї репліки зробила очі в п’ять копійок і насторожилась. В іншій кімнаті вібрував мобільник. Клятвенне слово, дане нею греслеру-бойфренду, було порушене і він, не втримавшись, набрав завітний номер першим.

Альона побігла, як ошпарена, – кохання буває і таким. Ми ще довго чули її виправдання, поки голос не стих і закохані, певно, розпочали шлюбно-телефонні ігри. Ну, це коли просинаєшся, а дзвінок ще не завершено. Хоч твій обраний заснув з телефоном на вусі, бо рука вже заніміла, синхронно з тобою.

Марічка дивилась на мене і посміхалась. Я захотів її поцілувати і підніс її тендітний стан до себе. Надворі знову прокукурікав двічі півень. Вона глянула у вікно і послала мене в душ. Та спершу потягнулась на носочках і цьомкнула в ніс. Я в передчутті гарячих моментів чкурнув чим швидше і за п’ять хвилин був чистісінький з голови до п’ят. Так швидко приймати душ вчишся, коли вода у гуртожитку буває по годині, і то о першій ночі з крижаним окропом.

- Так швидко, ти вже все?

- Ну, як би да, не віриш?

- Навіть милом пахне, – додала Альона, яка саме з’явилась на дверях.

- Як пройшло, скільки разів? – дражнив я Перчика.

- Все добре, Мітя трохи сердиця. Але до свадьби заживе.

- Такі далекоглядні плани?

Щоки Перчика пройняв рум’янець, в цей час Марічка теж шмигнула за двері.

- Таке буває, хоча, нє, я думаю ми трохи побалуємось – пограємо в романтичне кохання, а потім він мені надоїсть. Дуже маминькин він, хоча я його і справді люблю, – Альона дивилась крізь стіну, гори, небо, цілу галактику, як їй здавалось, в саму суть.

- Перчику більше не наливати!

- Дурко. Все, я спати. Добраніч, не балуйся! – багатозначно подивилась вона і усамітнилась у себе.

Не балуйся – якось не вмію, серйозним бути нудно і невесело, хоч іноді треба. В нашому світі споживачів без цього ніяк. Якщо всю рекламу і таке інше сприймати всерйоз – обов’язково поїде дах, а друг-телевізор залюбки допоможе.

Насправді навантаження на пересічного офісного клерка з появою швидкісного способу передачі даних, логістики та навіть комп’ютера замість рахівниці, збільшилося у десятки разів. Все це маскується під оптимізацію чи поліпшення умов праці, а насправді – всього лиш спосіб зменшити кількість робітників і заробляти більше. Гроші перестали бути способом конвертації, а перетворились на товар.

Для великих босів працівники – як доларові значки, за якими не видно людей, якими б гаслами вони не прикривались. Зранку до ночі мас медіа качають нас цим, спонукають щось купувати: купуй, купуй більше. Це стає нормою життя. Щоб жити, потрібно щось купувати, і це щось – не зовсім життєво необхідне. Нам нав’язують моделі нових мобільних кожного сезону, хоча що кардинально змінене у новій моделі – незрозуміло. Пілєвін якось писав: “Телевізор повинен стояти догори дригом, повернутий до стіни і ще й обов’язково знеструмлений”.

Мої гарячкові хвилинні роздуми про бідний офісний планктон і споживачів всеядних перебила ефектна поява Марічки в банному махровому рушнику у білу і жовту смужку. Вона вся пашіла свіжістю і спокусою. Волосся було скуйовджене, щічки рум’яні, на губах – легка посмішка, очі горіли: чи то від ігристого, чи, може, від мене. Принаймні, моє его вимагало саме таких думок. Марічка наблизилась і своїми пальчиками провела мені по підборіддю: “Не пускай слюні”. І почала потихеньку розв’язувати вузол на грудях.

Ви бачили момент у мультиках, коли герої скажено завивають при вигляді апетитної штучки? Вона посміхнулась, розпустила бабський вузол: як прямий, лиш затягується в іншу сторону. І під ним я побачив майку і спальні шорти. Марічка голосно засміялась і натягнула бретельки. Її рожеві соски спокусливо просвічувалися через білу бавовну майки.

Марічка, примостившись у мене на колінах, провела рукою по моїй маківці і посміхнулась. Я підняв її, як пушинку, і вложив на розкладний диван. Її груди піднімалися й опускалися, бентежачи мою свідомість. Очі світилися хитрим блиском, вуста червоніли спілою вишнею, а шкіра без єдиного натяку на прищики вабила своєю свіжістю. Вона накинула шифоновий шарф на лице і посміхнулась – в тій посмішці було все: спокуса і зверхність, готовність підкоритися і володіти, хитрість змови, достойної Макіавеллі і хтивість імператора Нейрона, непорочність діви і бажання пізнавати нове.

Я просто потопав у цьому, як очманілий. Її очі поглинали і гіпнотизували, особливо прикриті цією вуаллю, як щитом. Це було як подвійне дзеркало, Марічка бачила мене наскрізь. Я відчував себе голим, вона ж залишалась недосяжною. Я так і стояв би, як ховрашок перед удавом. Та на допомогу в момент, коли я майже втратив волю і був готовий підкоритись, як приручений мустанг, прийшов кіт. Він вискочив на диван – Марічка стрепенулась, шифон спав з обличчя, за вікном щось протяжно завило і прокукурікав двічі півень. Я знову заволодів своєю свідомістю і зігнав вусатого на підлогу.

Вона притиснулась до мене так міцно, що аж пальці посиніли на кісточках. Я поцілував її в губи, Марічка відповіла. Ми злились в гарячковому і пристрасному поцілунку. Моя рука розпочала експедицію в край незвіданий – вивчала географію її шортиків, а потім і трусиків. Та всі мої потуги звільнити її від цих, зайвих на той момент, речей, зустрічали шалений опір. Маєчку все ж таки довелось здати, хоч із зойком, та вона злетіла на підлогу.

Марічка вражала своєю гнучкістю і чуттєвістю. З отого впевнено-зверхнього погляду майже нічого й не залишилось, в очах проступив легенький острах і губи затремтіли. Коли шорти теж були переможені, і підступи до цитаделі залишились прикриті легенькими ажурними трусиками – паніка досягла апогею. Цей форпост здавати вона ніяк не наважувалась. В закутку моєї свідомості промайнула Сіма, так як з’являється двадцять п’ятий кадр – її наче нема, але ти бачив.

***

Чорна «Чайка» була наполірована, прогріта і готова. Дівчина в капітанському кашкеті і строгому темному піджаку стояла непорушно біля дверей в очікуванні господаря. Надворі був невеликий мінус, хазяїн трохи барився і вона розкотила комір. Вітер тепер менше дошкуляв у шию і вуха, хоч вони таки підмерзли разом із симпатичним тонким, рівним носиком. За п’ять хвилин хазяїн вийшов з готелю у супроводі свого референта. Білявка жваво відкрила двері і з посмішкою, в передчутті тепла, привітала свого господаря.

- Куди їдемо, шеф?

- На Захід по шістдесят п’ятій трасі! – відповіла референт.

- Грифон заправлений? Можуть бути ще декілька незапланованих пунктів!

- Лі зробив ТО – все в повному ажурі, бак повний, – відповіла вона, поправляючи комір і русяву білу копну блискучого волосся, зібраного у хвіст, – непередбачувані зупинки – заправимось на трасі.

Референт подивилась на свого господаря, він схвально кивнув. Побачивши цей знак, водій пристебнула ремінь і завела свою підопічну.

Референтом у цій цікавій компанії була молода жінка віком двадцять вісім плюс. Її темне волосся кольору воронячого крила дуже пасувало до високого лоба і кирпатого носика. На вигляд вона здавалась простою, допоки не починала говорити. Її голос був сильним, в міру командирським, в ньому було щось таке, що змушувало людей слухати і не перебивати, наче гіпноз. Може, справа була в низькуватому тембрі, а, може, в інтелекті, що виказував голос господині. В кінцевому результаті її уважно слухали. А ще жінка мала розкішні губи кольору стиглої полуниці. У ній було щось східне, це ледь помітно виднілося в розрізі її зелених, як кедр, очей.

Із шофером вона була, як антипод, наче вогонь і крига. Ці дві стихії гармонійно увібрав їхній роботодавець-господар. Він виглядав впевнено і, навіть, трохи зухвало, його рухи важко поєднувались з сивим чубом і тростиною з чорного дерева. На це було легко купитись, та особливо його видавав скажений блиск очей: у ньому був азарт, завзяття та смирення. Отакі непоєднувані речі якось брали й отак дивно поєднувались. Взагалі компанія виходила строката і досить екстравагантна. Хоча на Папіка, який вивів на прогулянку своїх пасій, це не змахувало зовсім. У натовпі багато хто дивився їм у спину.

- Руся, – звернувся хазяїн, – мені ще до Грека треба! Погодь з Сніжкою розклад. Там має бути цікаво, одягнися у вечірню сукню, ти також знадобишся.

- Ок! – з посмішкою відповіла вона.

- Сніжко, щодо Ероса – не так все просто. Слухайте уважно: пам’ятаєте як він не любить, коли його перебивають? Будьте ангелом і придивіться за Русею.

Червоне світло світлофора хижо відблискувало чотирьох квадратних рубінах персня на дідовому мізинці. Чайка плавно рушила і попливла мальовничими просторами великої країни.

***

Марічка дивилась на мене розгублено і якось трохи з острахом. Все ще обіймаючи, вона зробила томний вигляд і сказала:

- А шо далі, ти ж знаєш, я… Ну це якось зашвидко.

- Це зараз про шо?

- Ну, у нас романтичні стосунки чи як це все можна назвати?

- А як би тобі хотілось їх назвати?

- Ти несерйозний, мені з тобою весело і цікаво. Але я думаю, шо в голові у тебе тільки одне. Ти ж знаєш, я ше ні з ким… Для мене це дуже важливо. А ти все робиш, щоб я перестала себе контролювати…

- Законтрольованість – штука трохи параноїдальна, посміхнись! – я безцеремонно її перебив.

- Отак ти завжди. Я намагаюсь серйозно! – Марічка стихла.

Я спробував її ще раз поцілувати.

- Нашо? Зараз начнемо цілуватись, ти мене заведеш. А потім щось станеться. І шо далі? Ти навіть ні разу не сказав «я тебе кохаю!».

- А ти сама не здогадуєшся?

- Дівчата люблять вухами! І взагалі, мені здається, шо ти просто граєшся.

- Як кіт з мишкою?

- Я серйозно, я хочу справжнього…, – Марічка притихла і схлипнула, за вікном тричі прокукурікав півень.

Романтика і плани на неї розсипались, як доміно. Хоча, правду кажучи, Марічка була права. Я, мабуть, був у глибині душі і сам цьому радий, тільки от его моє було настільки великим, що заважало зізнатися самому собі в цьому. Я й справді в цей момент зрозумів, що хочу від неї не так багато, як вона сподівається. Я не її принць на білому мерсі – як Марічка давно мріяла, та ще більше засмучувати дівчину я не хотів, і ніжно її обійняв.

Раптом радіо пробило сигнал точного часу і повідомило, що країна на три години випереджає Гринвіч. Марічка так і заснула в моїх обіймах. А все-таки у неї красива форма грудей, тонка і тендітна талія, пружна попа – я вже знав, комусь пощастить чи не зовсім? Я потроху також спускався в сонне царство, збоку замурчав кіт і я поплив.

***

- Фізкульт-привіт, горе-Дон Жуан!

- Привіт, Масяня, як сам, а де Мік? – Масяня виляв хвостом і був розміром із рись, – ти шось вниз рости почав.

- А, та ми трохи посрались з ним, ти ж пам’ятаєш. Ці ше мені приколи!

- Сіма, якраз про неї вкотре і хотів поговорити, біда мені з нею. Чи їй зі мною? Мік, як завжди, коли все гуд – нагрузить бошку, а коли треба його… Ну, от де він?

- Де-де? Там, де я в березні приблизно. Він відправив мене, я ж наче виграв, та все і так було зрозуміло – піддався.

- Ну, виходить, шо піддався. Слухай, а як ти з ним взагалі зв’язався?

- Як? Ти – це якби він, і навпаки, а я – твій кіт. От і виходить, шо і його. Така-от дивна логічна залежність, блонди позаздрять, – котяра розтягнувся у посмішці і широко позіхнув.

- Марічка…

- Шо, думаєш, шо негарно вийшло?

- Та не те, шоб негарно, просто весь час мимоволі Сіма згадується.

- Ну, вона також!

- А ти як знаєш?

- Я вчора говорив з її малою, – котяра єхидно посміхнувся і наче трохи виріс у розмірах, – вона теж в захваті від мене!

- Від скромності не помреш!

- Скромним бути для кота?! Чувак, ти про дику природу взагалі хоч шось розумієш? Мій брат був скромним і шо? Він навіть до материної цицьки не доліз – здох.

- Ви всі такі? Чи лиш ти у мене такий меркантильний і цинічний попався?

- Ну, я маю древній родовід по бабулі, її предки були при дворі у Галицьких князів.

- Казки діда Панаса.

- Таки були, він і справді особливий. Це якщо дивитись з цієї сторони, – сказав Мік. Він стояв позаду мене. – А ось і я! Шо, Вусатий, знову хизуєшся?! Ти краще розказав би, як у тебе валеріанку знайшли.

- То давно в минулому.

- Валеріанку? – запитав я здивовано.

- Забудь!

- Ти шось сьогодні пригнічений, а голова світла. Ерос… – Мік зупинився.

-Шо?

- Бачився з Еросом у давнього знайомого. Якось зачепились і зайшли про тебе, він великий фахівець в таких головоломках. Йому сподобалася твоя проблема. Сказав, шо ти звертаєш багато уваги і концентрації на побічні ефекти. У тебе проблема з визначенням домінантного.

- Мік, ти знаєш, я від тебе другого і не чекав, домінантного чого, кого?

- А це правильне запитання!

Рок-н-рольщик махнув рукою, звідкись здалеку донісся стукіт копит та іржання. У Масяні заблистіли очі. Зі скаженою швидкістю із точки А з’явився арабський чорний скакун. Мік посміхнувся своєю фірмовою посмішкою. Котяра першим вскочив на скакуна, і він враз перетворився на знайомий Харлі. Мік сів попереду і накрутив акселератор. Байк крутнув пів оберта і зупинився.

- Правильною дорогою йдемо, “таваріщі”! Він виграв, ти ж здогадався?

- Ну, це було і так зрозуміло!

- Якшо ти все розумієш, то шо ти робиш тут, а не там?

- Ну… – у мене наче вкрали всі слова, які я знав.

- Бувай, сьогодні з Сашкою Ляпісом двіжуємо. Прикинь, він здається більше не заливає і каже, шо панк, – Мік посміхався.

З-під заднього колеса полетіла зоряна курява і Харлі з пасажирами зник так швидко, як і з’явився.

Зранку мене розбудив дзвін сокири, було таке відчуття, що він не стихав всю ніч. А от мої супутниці мали до нього імунітет і спали хто як вмів: Марічка міцно, а Перчик солодко, аж слина зібралася в кутику губ.

Я пішов готувати чай і залишив дівчат додивлятись сни. За приготуванням чаю мене й застала господиня будинку. Баба подивилась на мене скоса і посміхнулась. Я побачив в її очах наче якесь співчуття чи жаль.

- Ото се Роман такий – ні дівчини, ні дитини!

- Вибачте, шо?

- Йо-йо-й, де є, де є, шо зостанеться то й буде, – стара розвернулась і пішла, – дівочка се не твоя, но! – додала баба в дверях.

Думки стрибали і перебирали в пам’яті останні події. Що вона мала на увазі, як так? Усі все розуміють, усі все знають, лиш я загублений у всесвіті і снах. Ну його, приїду – нажерусь з Колюньою, як скажений слон. Давно він щось не дзвонив. Може, зайнятий, у нього, здається, повна гармонія на цьому проміжку наступила. За цими думками мене застала Перчик, вона посміхалась і теж все зрозуміла. Ну, мені так здалось! Перчик мовчки взяла чай і присіла біля грубки.

- Мітя, кажеться, обідився на мене і думає якусь хрінь!

- Шо?

- Він сказав, шо я не просто так поїхала і всяку таку муть.

- Дядько приревнував, ти про це?

- Ну, якось так.

- І…?

- Якшо дурак, то хай ревнує! Я йому теж можу багато чого пригадати. Вони їздили на КВН, а спав він з Аллочкою, бо, бачте, більше вільного місця не було, блядь. Коротше, хай думає, шо хоче.

- Ого, і тут Остапа понесло, – я посміхнувся, – на лижах будемо сьогодні кататись?

- Ну, а шо ше залишається? Ти ж – олень, вона сполохалась, от куди ти завжди спішиш?

- Не то, Альон. Дарма…

- Марічка тут ні до чого!

- Бо-о дурне! Вона ж на перед больна! – (Перчик недолюблювала Сіму).

- Та знаю і шо? Все рівно тягне і не лиш через це. Є ше шось, а шо – я сам не розумію.

- Коротше, я тобі сказала, а ти там сам з своїми тьолками розбирайся.

- Люблю тебе!

Альона ще довго посміхалась і присьорбувала гарячий карпатський чай. Потім прийшла Марічка, вимучила посмішку і приєдналась до чаювання.

Ми спіймали попутку і дістались до підйомника. Перчик нервувала, вона колись застрягла на підйомнику на три години. Альона зробила тоді всім справжній переполох: кричала, пищала і видавала триповерхові мати сантехнічної міцності з комбайнерським відтінком. Коли її зняли вже, то ще довго це слухали.

Квитки на підйомник і сам підйомник дались без проблем, а от грошей на лижне спорядження майже не залишилось – для мене точно. Мої панянки зодягнулись в комбінезони якогось китайського новнейму і з такими ж лижами розпочали спуски і штурми буковельських вершин. Я ж, як джентльмен, спочатку спостерігав за цим з вершини гори біля наливайки. Аж раптом побачив неподалік хлоп’ят, які каталися на поліетиленовій плівці, як і я в дитинстві. Правда, потім ваша задня частина для сидіння довго і нудно ниє та просить не турбувати. Але в такому віці це нікого не хвилює і не спиняє, чим швидше, тим краще.

Я підійшов ближче. Пригадалися цікаві дев’яності, відключення світла вечорами, сімейні співи з батьками під стареньку гітару, оповідки-страшилки для Барбари. А ще для мене, школяра сьомого чи шостого класу – безтурботний час. Зимою на річці в час затемнення, планового і непланового, там збиралася вся дітвора з околиці. Галас стояв такий, що по ньому можна було орієнтуватися кілометрів за чотири, де проходять сьогодні масові гуляння. Гарний був час, хоча батьки так не думають. Нам було весело, уроки робити не потрібно, от тільки сестру завжди хвостиком чіпляли і залишити її вдома ніяк не виходило.

Я попросився другим пілотом до одного з хлопчаків, який саме стояв та обмірковував план форсування спуску. Мою кандидатуру пильно розглянули і через хвилину схвально кивнули. Виглядало трохи смішно те, як ми мостились. Та ось настала передстартова мить. Я напружив свою попу і вхопився за плечі сидячого попереду. Стартовий відлік: «т мінус два, т мінус один, старт», – і ми полетіли, весело клацаючи задами по невтоптаних снігових горбиках, горбах і ямках.

Після першого десятка разів на вершині зібралось трохи цікавих та група підтримки. На другий десяток у нас зав’язались перегони, вболівальників у особі батьків та однолітків побільшало. Третій десяток разів – це були майже олімпійські змагання з маленькою дівчинкою, яка своїм ще писклявим голосом гучно кричала: «Ста-а-а-рт!!!». На четвертий десяток – я помітив усміхнених Перчика і Марічку, а моя срачина, навіть дуже настирно, рекомендувала мені підв’язувати.

Хоч ми були у п’ятірці лідерів і ділили друге чи то третє місце, мій напарник, його імені я так і не дізнався, сказав, що нам ще трохи – і ми всіх вставимо. Він потиснув мені руку і побіг на підстоп шукати заміну своєму штурману. Охочих було хоч відбавляй, і хлоп’я взяло на заміну темноволосу дівчинку. Гарна заміна, мені так здалося.

Стояв чудовий дитячий святковий галас вихідного дня, з таким захватом і запалом можуть сміятися лиш діти – незарегульовані, вільні і безтурботні. Їхній настрій передався не тільки мені, але і моїм супутницям, лише моя задня частина мала інші враження.

У Буковелі роблять, напевно, найкращий глінтвейн, який мені доводилось куштувати. Ми пригостились два рази й одноголосно погодились на третій. Здали новнейми їхнім гуцульським господарям і пішли на автобус до Микуличів. Сонце в Карпатах зайшло за гору, і відразу похолодало так, що зуб на зуб не попадав. «Богданчик», хоч і з усіх сил гудів пічкою, та я думаю, що попами було б більше толку.

Дівчата вийшли з нього синювато-блідувато-білуватими зі скуцьорбленими пальцями в рукавичках. А в будинку вже воркотіла разом із котом натоплена грубка. Цей вечір також не обійшовся без шипучого «шимпанзе», хоча тривав недовго і всі були скутіші. Гулянка закінчилася швидко, спочатку Марічка позіхнула, потім і Перчик підхопила. Хоч ми і вмостились на одному дивані і під однією ковдрою, моя подруга додатково закуталась у вовняний ліжник. Від неї тягнуло холодом, то був холод невиправданих надій і згаяного часу. Ми перекинулись декількома словами, і вона заснула. Я ще трохи покрутився і знову почув стукіт сокири та муркотіння кота, під ці ритмічні звуки я провалився в сон.

***

Все навколо змінювало кольори пастельних відтінків. На вигляд наче сюрреалістичний мультик. Здаля дзвінкою луною загартованої сталі донісся до мене дзенькіт сокири. Я йшов битим шляхом не відомо звідки і не відомо куди, орієнтуючись лиш на звук. Він потроху наростав. В пастельних розводах, де мало б бути небо, наче сигаретний недопалок, пробивався червонуватий місяць. Я йшов, тому що мав ноги, і навпаки – я мав ноги, бо йшов вперед. Це була моя єдина мета. Рух – як причина мого існування в цьому світі, здавалось, я йду вже вічність.

Я йшов і йшов, суцільний рух пастельного хаосу навколо мене. Час пролітав повз, він тут здавався чимось матеріальним, таким, до чого можна доторкнутись, скуштувати на смак – для сміливців. Мені здалось, що вже пройшло зо сім тисяч років, відколи я зробив перший крок, і лиш звук – єдиний маяк, орієнтир, щоб не втратити власного я і не змішатись з цими розводами, бездоганним хаосом.

Я думаю, це найгармонійший і найурівноваженіший рух, повна його анархія і при цьому все на своїх місцях, все правильно. Хаос – бездоганність, парадокс, несумісна сумісність. Це як рух в усіх можливих напрямках і водночас рівно направлений рух до вибраної точки. Так певно себе почуває маленька частинка всесвіту – він розширюється постійно у всіх можливих напрямках, і ця частинка – разом із ним. Хоч сама вона, відносно всесвіту, має свою долю, орбіту, свій шлях. Вона рухається саме так, як треба.

Щось легенько лоскотнуло мене по плечу, я стрепенувся. Потім – по іншому, я підняв погляд вгору, а там темним яструбом ширяла якась химера. Та ну нах…, гарпун їй в спину, невже знову? Сіма грається, ну, а хто ще? Раптом я підійшов до великої купи нарубаних пастельних дров. Обійшовши її, в центрі, як у півмісяці стояла баба – маточка пана Романа. Її обличчя було розписане темно-червоним кольором, малюнок схожий на японську маску кабукі. Лівою рукою стара опиралась на сокиру. Одяг на ній був автентичний, як у карпатських бойків.

Вона махнула правицею – і в тій стороні, як гірлянда, загорілись ліхтарики. Сіма пронеслась знову над головою, наче Мессершмідт. Стара посміхнулась майже беззубим ротом з запалими щоками. Я побрів далі, з кожним кроком наростало відчуття чиєїсь присутності. Я підійшов до першого ліхтарика. На мій великий подив, це був світляк розміром з лампочку. Він дрібно лопотів крильцями і видавав ледь чутне дзижчання, яке зливалось з цим дивним пастельним світом.

Так я і крокував далі по дорозі з світлячками-дороговказами над головою. На горизонті пропливли, наче вітрила, шхуни, а потім і ще, і ще. Я наближався до узбережжя, а в повітрі відчувався такий знайомий присмак солі і свіжий морський бриз. Невдовзі слух зірвався першими звуками накату хвиль на піщаний берег, такий прибій буває лиш від атлантичних, великих, довгих і спокійних хвиль. Таке часто можна почути на пляжах Біскаю.

Я вийшов на піщану косу, вдалині виднівся вогник, а мої світлячки закінчились. Мені здалось, що я мандрівник з картини “По дорозі в нікуди”. На рейді в бухті стояв з десяток вітрильників, вони сяяли, як новорічні гірлянди. Я підходив до вогника і вже розрізняв тихі голоси і сірі постаті навколо багаття.

- Чого так довго?

- Шо-о, Масяня?! Ше раз так зробиш, побрию налисо. Шо то в тебе за хрінь в руках? – мій котяра був дозорним чи шось типу того, кроків за п’ятнадцять від загалу, і стояв так, що в темряві й не помітиш.

- В голові в тебе хрінь з ракушками, а це кремнієвий мушкет.

- І нашо він тобі здався?

- Треба значить, ти ше б спитав, навіщо мені чоботи і картуз! – котяра розтягнувся в єхидній посмішці.

- Не перегравай, Вусатий! Здоров був, підходь, давно тут сидимо.

- Мік, радий бачити, де так довго був?

- Ну ти ж в курсі – багатьом, як і тобі, треба вставляти мізки на їхнє законне місце, тобто – в голову. В тебе наче прогрес намітився. Вусатий, шо скажеш?

- Наче так, остання тенденція обнадійлива.

- Доктор, япона-бога-мать...

- Вусатий, на вахту марш.

- Мік, я навіть не запитую, де ми, але чому він з мушкетом і в чоботях, кого ми боїмося?

- Та так, ти сюди нормально добрався? – його голос посерйознішав.

- Баба дивна була, хоч з тобою завжди все не так, як у людей. Наче без проблем.

- А, ти про голема, то Вусатий балується і більш нічого?

- Ну, ше як тоді, коли Сіма думала, шо вона служить в Люфтваффе — якась схожа хрінь в пір’ї зверху пролетіла декілька раз.

- От, мій друже, а ти кажеш – нічого. Ці проекції – для тебе, вони безпечні, а от для нас становлять навіть дуже відчутний менінгіт.

- Як це?

- Просто це! Ми з Вусатим, як не крути — світлі, можна сказати — позитивно заряджені. А от такі штуки, назвемо їх мінусовими, вони несуть у собі негатив і навіть не обов’язково твій. Оця проекція може реально спричинити шкоду, наприклад Вусатому. Плюс і мінус — шіш-кибаб, який нявкав.

- Стояночка, Масяня ж казав, у них з Сімою типу гармонія?

- Це не Сіма. Це – рафінований негатив, якшо вже тобі так цікаво. Воно вийшло з неї — так, але воно живе своєю енергією і ця енергія йде від усього негативно, шо є між вами двома, між тобою, світом і космосом – зрозумів?

- Нє, шо знач...

- Шо саме із сказаного мною тобі втовкмачити ше раз?

- Шо значить між мною і космосом, це тут до чого? Яка ше негативна енергія???

- Ти чув про закон збереження енергії? Вона береться нізвідки і нікуди не дівається, і навіть найменша думка, згенерована тобою, має у собі зарядженні часточки. Вони проносяться крізь світи і простір, хоч і залишаються на місці — відносний рух. І от в таких відносних речах, як сни, отакі відносні штуки можуть відносно використовувати зовсім реальну енергію — твою, і не тільки. Точніше, навіть переводити її з одного стану в інший. Так, шось я розійшовся! У Ніколи вийшло б краще, Тесла уміє вставити мізки на місце, складно тут все! Містер ФЕН з ним також любить подискутувати, каже, шо Нікола розуміє його як ніхто інший.

- Мік, хоч змусь мене медузу з’їсти, але я точно заплутався так, шо аж дим з комп’ютера пішов. У мене повний когнітивний дисонанс, а ше мені здається, шо Сіма мене досі кохає, лиш якось дивно. Вона трохи цікава, і була такою, відколи я з нею познайомився.

- Білявку в бандероль і в файне місто Чернівці?

- Ти знав з самого початку все і навіть натякнути не хотів?

- Як я мав це зробити? На лобі у тебе чи на попі у Сіми написати? – Мік посміхнувся своєю фірмовою посмішкою.

- Нам пора! – сказав мій кіт.

- Вусатий, пильнуй!

Прогримів і блиснув постріл в пастельне небо, щось кевкнуло. Над нами пронеслись крила.

***

Неспішною ходою з Мазоха вийшов смуглий іноземець і попрямував далі львівською бруківкою. Дядько йшов вільно і легко, він не був обмежений умовностями цього міста. Львів взагалі склав чудове враження, тут були приємні люди, багато чого цікавого й особлива атмосфера. Останнє навіювало приємні спогади з минулого десь в закутках свідомості і це підіймало йому настрій.

Мандрівник блукав старовинними кварталами з півтори години без певної мети, аж тут перед ним відкрився собор Святого Юра. Від цієї будівлі йшло наче якесь таємне і приємне світло. Воно несло в собі спокій та умиротворення. Сонце зайшло за головний купол і він наче одягнувся в ореол – прекрасна картина. Він подумав про минуле і гаряча сльоза скотилась з кутика ока.

Пам’ять знову сколихнула давно забуті спогади, від них стало млосно. Рука теребила папірець з номером. Ці цифри, як ниточка, яка зв’язувала його і минуле. Він боровся з собою: хотів і не хотів набрати їх водночас. Повз пройшли дві, одягнуті в чернечий одяг, жінки. Його охопила туга за давно втраченим, і, здавалося, зовсім забутим. Останній погляд на собор – і чоловік побіг геть. Він нісся так швидко, як тільки міг.

Перехожі сахалися в різні сторони. На світлофорі дивом проскочив трамвай, остаточно втративши орієнтацію. Його свідомість повернулась до нормального стану в якомусь сквері. Напівлежачи на лаві, мандрівник побачив першу зірку і відчув холод, по тілу раз за разом пробігали стадами дикої прерії мурашки. Папірець так і залишився в побілілих від холоду пальцях.

Подих вітру привів його до тями і струснув те дивне оціпеніння. Він дістав записник, олівець – папір прийняв перші рядки, написані ним. Холод дуже дошкуляв, але він ще з пів години продовжував писати.

***

- Гарний постріл, Вусатий, – сказав Мік.

- Гайд звідси, воно повертається!

- Повний вперед, шо стоїш?! – бігом за Вусатим.

- Куди?

- Швидше перебирай ногами, а там побачиш! – прикрикнув він. Усі, хто був біля багаття, беззвучно покрокували за ним, – йо-хо-хо і діжка рому, – рок-н-рольщик порівнявся з Масяньою і говорив щось йому на вухо.

- Скажеш нарешті, куди ми йдемо?

- Скажу, подивись праворуч.

- Там темно.

- Уважно дивись, ти взагалі, коли дивишся, чи шось робиш, особливо коли приймаєш доленосні рішення, будь уважним і звертай увагу на дрібниці. Як кажуть, диявол криється саме в них.

- Дякую за цінну пораду, але я нічого не бачу.

- Ти і танк перед носом не побачиш, якшо не вникатимеш у суть речей.

- Бла-бла-бла! Мік, ну чому ти не хочеш бути нормальним, хоч іноді, таким, як усі?

- Коли тобі шістдесят, а з тобою хоче переспати половина студенток старої і нової Англії, таким як усі… І ти знову забув, я і ти – це…

- Я пам’ятаю! Там проблиск, – викрикнув я, – ми шо йдемо на маяк?

- Нарешті, шоб бачити все, треба знати, коли і куди дивитись, нічого надзвичайного.

- Все, посиплю голову піском і буду слухати «Боні Ем»!

- Ша, малий, все добре. Нас вже чекають, туса буде знатна – справжній рок-н-рол, там і покумекаємо, звідкіля вітер дує, – Мік хлопнув Масяню і мене по плечах.

Котяра підійшов до дверей першим, морок розсіював скупий керосиновий ліхтар. Вусатий підняв масивне мідне кільце в зубах лева і тричі стукнув в двері. Луна була така, що, здавалось, почули навіть на місяці. Відкрилась бійниця, донеслись звуки гулянки і скрипучий голос наглядача:

- Ну, кого там ще крива акула принесла в темну ніч?

- Дозвольте пришвартуватись в вашій бухті, Команданте, — голос Масяні аж стікав медом.

- Вусатий, чорти б тебе побрали, ти?

- Сі, Команданте, і не сам, зі мною ще декілька старих друзів. Ми так і будемо за дверима стирчати чи, може, пригостиш гарну компанію добрим ромом?

- Гарний ром, кажеш, а хвіст русалки!!! Ти ше за минулу гулянку винен, як пес блохам.

- Фу, мене з псом порівнювати, – у голосі кота почулася образа.

- Одноокий, чого розійшовся, стара фурія? Всі свої, всі друзі, впускай, чорт би тебе побрав, а то в горлі пересохло, наче в Сахарі!

- Мік, побий мене ураганом з Південних морів, і ти тут?

- І я тут, – засяяла мільйон доларова посмішка, – вони ж без мене, як кошенята в мішку.

- Вусатий, залиш свою пукавку на вахті і шоб ніякого гармидеру сьогодні!

Вежа маяка, як і все навкруги, була астральним місцем і візуально не перевищувала в діаметрі чотирьох метрів. Як тільки я зайшов у середину, вона вміщала в собі величезний хол зі сценою вар'єте, величезною барною стійкою, бельетажем і балконами в хтозна скільки поверхів. Тут веселилась величезна юрба, бармени наливали, дивні відвідувачі випивали, офіціантки бігали і подавали, оркестр розігрівався в оркестровій ямі.

Подумалося про п’ятий вимір, паралельну реальність і астральний простір. В натовпі, крізь який ми протискались, зустрічались найрізноманітніші персонажі. Здається, я навіть Кенні з Південного Парку помітив — така собі солянка. Нарешті ми присіли за різний стіл, стільці були з добротного дуба, посеред столу стояв свічник у формі черепа, тихенько горіла воскова свічка, – це було зрозуміло по запаху гарячого воску. У повітрі стояв смачний аромат барбадоського рому впереміш з морепродуктами, цитрусовими і корицею. Підійшла симпатична дівчина, як з дорогої реклами, одягнена в корсет. Масяня обняв її за талію і щось шепнув на вухо. Вона посміхнулась, підморгнула і зникла в натовпі.

- І так, гра триває, панове присяжні і засідателі, — промовив гучно Мік.

- Якщо ти можеш потягти цю візуалізацію, то ми рухаємось в правильному напрямку, — додав мій котяра.

- Ти — кіт, а не професор!

- Я можу бути ким завгодно, мої можливості не обмежені фізикою звичайного світу.

- Добре, а до чого тут Сіма?

- Це те, що відкриває приховані горизонти твоєї підсвідомості, які тут і зараз реалізуються. У тебе є багато запитань, правильних і не дуже, в кінці вони приведуть тебе до того єдиного, яке ти хочеш поставити. Як я і казав, ми лише скромні провідники, — рок-н-рольщик посміхнувся. Офіціантка принесла величезну тацю із пузатою карафкою і зажареним восьминогом в паприці з лимонами і зеленню.

- Спритна мала! Га, Вусатий?

- Сільвія? Так. Це через неї одноокий кіпішує, боїться, шоб не втекла! Вона тут всю службу тримає, над нею тільки Мадам — стара карга.

- Так от звідки валеріанка! А я думаю, куди це ти зачастив?

- Березень на носі, природа — шо тут поробиш?

- Продовжимо, — він розлив ром у керамічні кухлі, — одна стародавня і мудра цивілізація потратила вічність, шоб створити комп’ютер, який відповість на найважливіше запитання. Коли комп’ютер був готовий — весь світ зібрався почути відповідь. А у відповідь була тільки тиша.

- Це ти зараз про Ніцше і безодню?

- Ні, це я зараз… Замовкни, випий і не перебивай старших. Так от далі: ця цивілізація потратила ще одну вічність, шоб розібратись, чому не видає жадану відповідь справна диво-машина. І коли вони розібрались, виявилося — їй банально ніхто не задавав те важливе запитання, відповідь на яке і була метою її створення. Як кажуть, дурень знає всі відповіді, а мудрець знає запитання. – Мік підняв кухоль і влив в себе.

- Мораль всього вище сказаного така: в кінці залишиться одне запитання і буде тільки одна відповідь, — продовжив мій котяра, потираючи вуса після кухля.

- Вусатий правий. Відкинь усе лишнє. Зараз саме час починати продовжувати.

Юрба притихла і світло приглушили, на сцену вийшов конферансьє у фраку і білому, довгому, кучерявому парику. Басовитим голосом він оголосив номер: “Танець веселих дівчат”. Гості зірвались оплесками, диригент змахнув паличкою — заграла музика. На сцені з’явились файні панянки стриптизерського вигляду в чорно-білих корсетах, відповідній білизні і панчохах.

Я сподівався побачити канкан чи щось схоже, але веселим танцем тут виявилось «Лебедине озеро», кордебалет робив свої па без прими. Дівчата всі були як на підбір – кошерні, але балет – ніколи не любив балет, особливо якщо там беруть участь чоловічі особини в трико. Я хотів запитати у свого кота про програму, та він вже злиняв і сидів біля Сільвії за баром. Мік прискіпливо дивився на мене:

- Заздрість – то дурна штука!

- Ти про шо зараз?

- Ніж заздрити комусь, краще побудувати свій побут.

- Ну, коли ти у гармонії, то і твій побут десь там, а до чого тут заздрість?

- У тебе є друг Колюня!

- Він тут до чого?

- У нього з’явилась дівчина, і, здається, у нього серйозні наміри. Ти не заздриш?

- Ні! Мені з ним Сашу не ділити, до чого тут заздрість?

- Може, тому, що в нього все добре. Вусатий молодець, га? Він такий, шо його кожен раз як останній! Про сьогоднішню гулянку: це теж його ідея, він — голова, хоч і руда.

- Ні, такої заздрості теж не відчуваю. А — Масяня на мене також справив враження сьогодні, хоча коли виглядав, як слон — більше, — рок-н-рольщик розсміявся, я підхопив. — Ми наче про Сіму хотіли поговорити?

- Обов'язково, та спочатку треба Кіта знайти. У мене його гітара, він сьогодні буде лабати.

- Кіт — це якийсь Річардс?

- Малий, ну так все гарно йшло, якшо я Джаггер, то хто ж тоді Кіт

- Нє, ну я зрозумів, просто завжди хотів його побачити, а краще — послухати наживо.

- В-у-а-ля, він має бути десь тут, старий чортяка.

- Ти також...

- Ні, в цьому просторі я на сцену ні ногою, ти ж бачив — тут таке робиться!

- Ти типу вартовий?

- Типу я налив, і ми зараз хильнемо!

Мік підняв кухлик і звичним рухом влив смачний ром у своє єство, стиснувся і закрутив головою від задоволення.

- Ром — майже напій богів, якшо він із Барбадосу. Он де Кітті, я зараз, – він встав, зловив центр рівноваги, налив ще два кухлі і пішов до містера Річардса.

- Сиди спокійно і не обертайся, — знайомий голос донісся ззаду.

- Сіма, ти?

- Я ж сказала, не рипайся! Дивись на сцену!

- Я...

- Мовчи і дивись!

Тим часом веселих дівчат як корова язиком злизала, а я і не помітив. Крізь завісу з'явилась голова в мексиканському сомбреро і знову зникла. Оркестр готувався до нового номера. Тонкий пучок світла прорізав сцену навпіл. З'явився вже знайомий конферансьє: ”А зараз неперевершений Містер Річардс, він виконає кавер на композицію “Тіто і Тарантула” “After Dark”.

З-за лаштунків донісся той самий вступний перебір, завіса поволі піднялась, прожектор побляк і переніс своє світло на виконавця. А на сцені тим часом з'явились демонічного образу дівчата і викотили рятівне ліжко (в формі Інь і Янь), на якому спала Марічка. Дівчина, схожа на Сальму Хайєк, із списом в правій руці і жовтим удавом на шиї, стала в головах ліжка.

- Ого, спецефекти!

- Це все ти!

- Сіма, до чого тут вона? Це справа між нами, вона нічого не зробила і нічого не знає!

- Байдуже, — Кіт видавав в цей час дзвінкі перебори в супроводі оркестру. – Ти — олень, чому ти не розумієш?

- Шо саме я маю розуміти? У нас було все добре, потім тебе наче шось вкусило прямо за мозок і ти зникла, самоліквідувалась, пропала. Я всю Вінницю обшастав!

- Олень!

- Ти мені сказала, що це просто дорослі ігри.

- І шо, побалувався — і місяця не пройшло!

- Взагалі-то шість, — мою шию обхопили тонкі і міцні пальці.

- Ти використовував мене!

- Так, як і ти мене!

На сцені спалахнуло полум'я, дівчина занесла спис над Марічкою.

- Охолонь, я тобі нічого не обіцяв!

- Я майже повелась, майже вручила тобі себе, мудак, — спис завис над сплячою дівчиною і відблискував холодним гартованим металом, – у мене просто слів нема. Ти, ти знаєш хто ти після цього?

- Після чого? Шо такого страшного я в тебе взяв?

- Майже взяв, тобі не зрозуміти, ти такий, як і всі, всі ви! Так не можна, ти граєшся живою душею.

Спис набирав інерцію і хотів прошити ніжну білу плоть з кожною секундою все сильніше.

- Це боляче. Ну, і хто з нас кращий? Заглянув в зуби, оцінив?

- Сім, а до чого тут вона? Це ж наша справа, не вмішуй сторонніх!

- Ах, сторонніх, а я, бідняжка, думала...

- Бідняжка, шо за... Марічка?!!! Ти не Сіма!

- Я ж сказала — олень, як ти міг? Я в сто разів краща, — ці слова вилетіли з такою силою, що рука зі списом здригнулась.

На ліжку мирно спала зовсім не Марічка, то була Сіма в своїй світлій подобі. Шовкове покривало точно повторювало контур її стегна і плавно спускалось по талії, щоб продовжити сходження до передпліччя, де і закінчувалось, трохи безсоромно оголюючи верх грудей. Я відчув приплив крові — в прямому сенсі, у мене була ерекція. Сцена червоніла від люті — Марічкиної люті. Демонічні дівчата бісились в шаленому екстазі і просили жертви у своєї королеви.

Міка, як на зло, не видно. ЇЇ пальці похололи і вона ще дужче стисла мою шию. В очах забігали червоні метелики, але руки мене знову не слухались, я не міг ними ворушити. Моя свідомість майже виривалась з черепа, він наче зменшувався у розмірах пропорційно зусиллю обіймів на шиї. Час завмер в ту мить, коли я помітив рух занесеного списа. Він мав таку скажену енергію і прискорення, що міг пройти крізь Землю, через саме ядро, залишаючи кривавий слід за собою.

Потім спалах, звук пропав, скажений біль у вухах, я знову дихав вільно, хоч кожен подих займав вічність. Кутиком ока помітив блискавку — жовту з гривою. Масяня скаженим левом летів над Сімою, змітаючи все на своєму шляху. Час повертався в нормальний стан — все прискорювалось. Я крутнувся і побачив сталеву Марічку, вона припала до дубового стільця з добротною вм'ятиною в боці. Позаду виднівся Мік з оскаленим мушкетом, із якого ще виходив димок і розносив запах горілого пороху.

Мій котяра тримав у пащі велику сіру мишу. Хоч її очі вже і потьмяніли, та лапа міцно заціпеніла на списові. Марічка поворухнулась, миттю зробила сальто і вже стояла на ногах. Демонічні дівчата повторили її рух і приземлились позаду неї. Їхні очі зі скаженим блиском випромінювали лють — її лють. Останній акорд злетів зі струн. Містер Річардс завершив грати, запанувала пауза, голови всіх присутніх звернули свої погляди на нас.

- Пішла нах... звідси, дзвінкоголова! — Сільвія тримала два зведених револьвера “Colt”! – Заклад приносить свої вибачення всім за незручності, – дівчина натиснула на гашетку, сталева луна рознеслась по холу, і потім так ще з десяток разів.

Марічку, всю у вм'ятинах, віднесло аж на сцену. Вона схопила спис і метнула в Сільвію. Спис роздвоївся на ходу: одна частина летіла в дівчину, інша — в мене. Я рефлекторно подався назад. Але там, де щойно були столики і тверда підлога, виросли поручні і балкон, а потім – тріск дерева, красива люстра в куполі, блиск леза над лівим оком, пекучий біль і вільне падіння з хтозна якого поверху. Остання картинка, яка залишилась за поручнями, — скажена бійка всіх з усіма, пляшки об голову, з коліна в пах і таке інше.

А тим часом я летів і все в мені стискалося, включно з сфінктерами. В той момент, коли я вже відчував землю і її твердь — відкрив очі, серце майже вилітало з грудей, я лежав на підлозі і мене справді боліла ліва брова.

- Ви шо там, дурбелики, показились? Дайте виспатись! — голос Перчика повернув мене назад в реальність. Марічка спала по діагоналі на весь диван. Страшно захотілось відлити і закурити. А ще кажуть, слабка стать!

Я вийшов на темний ганок і думав залишити геолокаційну мітку десь поряд, однак засоромився і знайшов спеціально відведене місце, перекинувши по дорозі якийсь кошик і ящики. Біля сараю з дровами стояв пан Роман з сокирою. Виглядав він досить гротескно в бідному світлі єдиного приганкового ліхтаря. Вуйко привітально кивнув і знову зник в темряві дверного пройму.

Мандри ІІ

Коментарі