Як, як, як він міг втнути таку дурницю?!
За мить опиняється на чистому піщаному пляжі, перед поглядами зір. Варто було лише на трошки її залишити, а вона примудрилась вляпатись. Щит дав тріщину - хтось довго і настирливо бився в нього рогами. Або не рогами... Трясця! Треба зв'язатись з перелесником, попросити його дістати якогось амулета. Не вистачало ще, щоб якийсь темний заліз на його територію.
Відпускає останні мотузки контролю, не забувши накласти приховуюче закляття - смертні його не побачать без його на те волі, а от дрібна нечисть... Не тільки побачить, а й розпатякає Дарі. А вони вже й так посварились. Ні, він хоче зберегти спокійний сон.
Спину пронизує спалах глухого болю, який одразу ж зникає, поступаючись відчуттю легкості. Повернення крил - єдина частина трансформації, яку він досі відчуває. Що поробиш - не часто доводиться політати, коли маєш глядіти людське дитя на порозі пубертатного періоду.
Ось, нарешті, таке довгоочікуване відчуття польоту! Він не знав, скільки провів у небі - годину, три, п'ять. Він упивався відчуттям вітру, що напинав перетинки крил, лоскотав обличчя, манив у відчайдушні віражі. Він не марнував і хвилини, даної йому на розмову з небом .
Коли перші ознаки втоми покотились відлунням по м'язах, він шубовстьнув у воду затоки. Мілко, але альтернативи не було. Освіжившись, вийшов на пляж бетонними сходами. Одяг неприємно лип до шкіри - ще одна сорочка піде на смітник. Пісок налипав на ступні, вряди-годи колючись мушлями, але він на те не зважав. Стомлений, але задоволений, вклався біля коренів однієї з плакучих верб, що росли вздовж набережної. Не дивно, що Дара любить це місце - тут панує дивна атмосфера умиротворення. Дара... Треба було придумати, як з нею помиритись. Звісно, вони і раніше сварились, але щоб так...
- Які віражі! Я вражений!
Лад скочив на рівні ноги, наче його садануло струмом.
- Ти... - прошипів дракон, вгледівши, хто був його непрошеним візаві.
- Я. - Мефістофель свавільно зіперся  плечем на стувбур дерева, сплівши руки на грудях. - Слухай, а наша мила дівчинка в курсі, що ти не зовсім людина, чи то пак, не зовсім муз?
- Вона не наша. - процідив дракон. На загострених вилицях заходили жвала, тонка шия пішла візерунком судин.
- Не думав, що ти так швидко мені її віддаси. - прицмокнув язиком Спокусник.
- Сволота. - одна мить - і демона притиснуто до дерева. Чорні ниті волосся зачіпаючись на нерівності кори, утворили складний візерунок, схожий на павутиння. В синіх очах, від зіниці тягнуться списи холоду, розтинаючи духом азарту досі спокійну аквамаринову гладінь. Кінчик білих вуст сіпається, вигинаючись у посмішці.
- Фі, як не ввічливо. - він навіть не намагається опиратись, хоча кров поволі підступає до білого аристокраичного лиця. - Ти мене все одно не вб'єш, тож радив би аккуратніше ставитись до Того, в чиїх руках твоя доля.
А він же ж правий, чорт забирай! Зараз, досить одного його слова - і Дара віддасть свою душу, гонима бажанням відігратись, зробити йому гірше. Ні, цей продисвіт має будь-що мовчати!
- Чого ти хочеш? - рикнув Лад, знехотя відпустивши шию Мефістофеля. Та перш ніж його рука встигла опуститись, спокусник перехопив тонке зап'ястя.
- Я чув, що в драконів у жилах тече чистий вогонь.
Тепер вже льодово-блакитні очі зметнулись вгору, зустрівшись з очима дракона і терпляче очікуючи відповідь.
- Так. - видушив з себе Лад, розуміючи чим це закінчиться.
- Чудово.
Вони миттєво помінялись місцями - виступ на дереві саданув під ребра, аж дух забило, а перед очима замиготіли зірочки. Мефістофель, не перериваючи зоровий контакт, підніс його зап'ястя до вуст. Ікла демона загострились і плавно ввійшли в м'яку плоть, тонкі губи жадібно присотались до рани, ковтаючи рідке полум'я. Ладомир дивився на це, і не міг зрозуміти, чому те видовище так його заворожує.
Зробивши декілька великих завершальних ковтків, демон відпустив його руку, і навис над ним, спираючись на стовбур верби. Дракон помітив, що серце, не знати, чому, забилось частіше. То, певно, через знекровлення. Так, ніяк інакше.
- Задоволений? - Лад намагався змусити свій голос звучати рівно.
Демон не відповів. Натомість, він абсолютно безцеремонно припав до його вуст, затягуючи в глибокий поцілунок. В Лада потемнішало перед очима, і раптово відчулась гостра потреба кисню. Чужі пальці жадібно притягнули його до свого власника, і взялись свавільно блукати його тілом, раз по раз викликаючи тремтіння. Скинувши заціпеніння, яке досі ним володіло, дракон спробував відштовхнути Спокусника. Демон піддався, відступивши на крок назад.
- Та як ти смієш? - Лад відчув, як обличчя заливає фарба.
- Я смію все, що хочу, сонце. - нахабні блакитні очі ковзнули знизу вгору, демон злека закусив нижню губу. - І я б не радив опиратись - я все-таки бережу твою таємницю.
І він зник, залишивши Ладомира з розгубленістю, обуренням, і нестримним бажанням втопитись на цьому нещасному мілководді.