Вклавши Дару спати, Лад за звичкою вийшов на кухню. Бідне дівча, треба ж було так натерпітись. І як вона тільки примудряється знаходити такі хардкорові пригоди на свою, кхм... чудову голівку?!
Присівши на тонке пластикове підвіконня, дракон став нервово палити, одну цигарку за іншою. За нікотинові палички він брався не часто, але коли брався, то його неможливо було зупинити, доки він не викурить щонайменше пачку.
- Не знайдеться зайвої?
Мовчки простягує почату сигарету демонові, запалює іншу. Мовчки синхронно затягуються і випускають у прохолодний весняний вечір рівні кілця диму.
- Я матиму зникнути на деякий час. Люц точно вліпить догану і кине кудись за Північне коло тижнів на три. - Мефістофель легким жестом відкидає недопалок за межу світла від енергозберігаючої лампочки, що вкручена в тарілкоподібну люстру. Підводить очі до зір. - Та й наша угода більше не актуальна, тож...
- Хочеш влаштувати прощальний вечір? - недопалок Лада летить слідом.
- Для протоколу - це була не моя пропозиція. - губи спокусника витягуються в хитрій посмішці.

Вони заледве дочекались кінця телепортації - Ладомир подумки кляв щити, які у великій кількості поставив перед входом у свою оселю. Одразу по завершенню переміщення перший одяг впав долі.
Вони були як два поранених звіра: забувши думати про наслідки, обидва шукали рятівного оплоту або забуття - більше нічого не могло полегшити їх страждання. Біль протверезлював, додавав навколишній реальності чіткості, а за ним приходила насолода, що зафарбовувала думки у ціанідно-мигдалевих тонах. Вони зривались на неймовірні висоти, а потім падали і знову, не встигши оговтатись, мчали ліфтом на сьоме небо, начхавши на те, що їх там ніхто не чекає.
Та все скінчилось. Їм не стало сили продовжувати цю шалену втечу від часу. Вони розуміли, що це не любов, та в своїй нелюбові були більш певні, ніж деякі смертні в ефимерному коханні.
Демон вдягся швидко. Сівши на ліжку, провів рукою по волоссю.
- Поцілуй її за мене. Можливо ще побачимось.
Дракон сверлив поглядом спину Спокусника, який раптом чомусь осунувся. Не витримавши, повернув його обличчя до себе.
Очі... Глибокі аквамаринові очі, повні невимовної туги і скорботи.
- Чому синій? - тільки й видушив з себе Лад.
- Бо море завжди було моєю пристрастю. Недосяжною, але бажаною. - демон сумно всміхнувся.
Дракон більше нічого не питав - лише подарував йому на останок один із тих зболених, пристрастих поцілунків до чорних кіл перед очима, до гострої нестачі кисню, до судом в легенях.
І він пішов.
Пішов, аби приходити до Лада в довгих тривожних мареннях напівбезсонних ночей повні.