Кілька наступних днів мені снився цей пес, я вже думала чи він справжній, чи міфічний, чи що він взагалі таке... я навіть забула своє домашне завдання вдома. Зранку, я йшла до школи і проходила повз іншу. На ганку сидів маленький хлопчик, він замальовував весняні квіти й метеликів на них. Дивлячись на це, у мене з’явилась ідея! Я вирішила, що годин у п’ять, я прийду до Мартінівського дому і спробую замалювати песика. Бінго, в мене вийшло!
На папірці було щось схоже на собаку, але з незвичними горизонтальними смужками вздовж хребта. Із зацікавленості, я почала приносити їжу і залишати біля щелини, на наступний раз приносила ще, забравши кожного разу мисочку… Мені було дуже цікаво то було принято рішення слідкувати за песиком і згодом написати статтю у шкільній газеті. Принесши знову їжі, я не встигла й до гаражу підійти, як почула чийсь голос. Настільки злякалась, що й не почула про що саме казали і було їх двоє, троє або ж один. Я продовжувала ходити до цього дому протягом кількох місяців. Нічого не змінювалось, але думка про чиїсь голоси не полишала мене ні на хвилину. Вкотре прийшла до пса, але вже в цей раз з точним планом, упіймати, сфотографувати і спробувати погладити його. Я нікого не побачила, тільки дивну записку біля дверей дому. Схопивши її , я швидко прибігла додому і подзвонила Вірджи:
- Уяви, я не побачила ніякого песика сьогодні!- сказала я
- Ми теж нікого не бачили там… - Вірджі
- А що ви там робили? Чого мене з собою не покликали?!
- Ми робили тобі сюрприз, ми зняли дошки з вікон і виблагали у дядька Тома нове скло для вікон!
- А навіщо? Це типу наше місце для зборів буде?
- Так, щось типу того.- сказала вона неохоче
- До речі, а це не ви мені записку на поріг підкинули?
- Ні, ми не цим займаємось! Ми діагностику будівлі проводимо!
- Окей, тоді до завтра, сподіваюсь все налагодиться…
- Так, тримайся, ти ж знаєш я з тобою!
Так я і дізналася, що це був невідомий з акуратним доволі знайомим почерком.