І ось, в пошуках натхнення ми випадково посперечалися із старшокласниками, що типу ми не малі і ми зможемо пролізти у давно закинуту Мартінівську будівлю. Мартінівський дім був на вулиці Магніфісент Майл, що не далеко від нашої школи. Ми розуміли, що нам все одно прийдеться туди йти, бо як не ми, то старшокласники нас туди притягнуть. Було страшно іти, бо бабусині розповіді про алхіміка Мартіна достатньо сильно лякають.
Зрештою, в п’ятницю ввечері, ми нарешті зібралися. Перед тим як вдертися у будинок, ми пройшлись коло нього і хлопці якось швидко заспокоїли схвильованих дівчат.
Дівчата мовчки почали по черзі пролазити в маленьку щелину біля гаражу. Хлопці ж залишилися на вулиці, при цьому зауваживши, що вони повідомлять як щось станеться на вулиці. Ніка пролізши у щелину здивувалася, вона не розуміла, чому у середині будівлі стоять меблі, навіть без пилюки, усе прибрано і гарно…оце ж так дивина!
Дівчатка помітили , що вхід в дім є тільки через щелину, вікна на диво заколочені старими дошками. Проходивши повз якусь лабораторію ми помітили маленького цуцика з великими ніжно голубими очима та сніжно-білим хутром. Більш незвичним був колір очей собаки, але ми не надали цьому значення. Швиденько пройшовшись по будівлі, наробивши кучу фоток, ми вилізли і сказали, що у нас багато доказів того,що ми тут були.