Тихо, так що б ніхто не чув, перебираючи ногами Ася бігла до будинку.  За п'ять хвилин вона мала б бути на місці. УДАР!!! За ним ще один! Вона не встигла зрозуміти. Позаду була людина, ні... не людина. Тільки обриси. Це було чудовисько. Пусті, затуманені червоні очі, в яких можна роздивитися смерть. Шкіра зеленкуватого відтінку, клаптиками висіла на руках, а м'ясо і кістки зовсім не трималися між собою. І хитка  впевнена хода, яка несла смерть. В руці у цього "зомбі" був великий дерев'яний шматок від якось чи то стола, чи то стільця.  Ася відповзла до якогось дерева. Піднятися не могла. З рани на голові текла кров. "Ось він її кінець"- подумала дівчина. Вона не хотіла дивитись на свого вбивцю і міцно заплющила очі. Вона б всерівно не втекла. Секунди здавалися вічністю. Затамувавши подих, вона чекала, що з нею розправляться так само швидко, як і з цуциком, якого її подарували. Але замість ударів зомбі, вона почула голос юнака.

- Чому сидиш? Піднімайся швидше і біжи додому, поки ці зас**нці не прийшли. Я тебе проведу, але не довго. Тільки до будинку! - промовив він і допоміг Асі піднятись. Зомбі лежав неподалік з проламленим черепом з якого виднівся металевий гак.

- Дякую! Ти врятував мені життя. Як я можу віддячити тобі?- дівчина підняла свої очі і подивилась на рятівника.
Її серце забилось швидше, не через страх, а через... Вона такого ще ніколи не відчувала. Вона закохалась. Так невчасно, але він здався їй тим, кого вона шукала. Її ідеал. Ася давно хотіла мати хлопця. В нього було чорне, зачесане на бік волосся, блакитні, як небо, очі і сяюча усмішка. Здається, він був світлим промінчиком, який подарував Асі кохання.

- Ти де літаєш?, - запитав він- Чуєш? Нам потрібно йти!
Дівчина подякувавши ще n-ну кількість разів, показала шлях, який потрібно їм пройти. І майже біжучи, вона наважилась на питання.
- А..а...а як тебе звати?
- Мене? Олександр. Можна просто Саня.- посміхнувся він і здається світ став світлішим.
- А мене Ася, - відповіла дівчина, але враз усмішка зникла,- мені чотирнадцять і в мене сьогодні день народження, а ще я неможу знайти батьків. Я дзвонила і вони не відповідають.- майже переходячи на плач, сказала Ася.
- Я думаю все нормально. Їх просто вивезли з зараженої зони і вони не можуть тебе забрати. Тому ти маєш бути вдома, що б вони могли тебе знайти. - почав переконувати Саша.
- Знаєш, коли я побачила цю недо-людину, в мені проснулося відчуття скаженого страху. Напевно, це було дихання смерті.
- А ти мені подобаєшся! - тихо сказав Саша, хоча Ася все почула.
°°°
Далі буде...