Сонячне проміння пробилося крізь цупкі занавіски і впало на обличчя Асі. Невдоволено, вона почала буркотіти і встала з ліжка. Дівчата ще солодко спали у своїх піжамах. Здається, вона єдина не спала. Годинник на стіні відбивав шосту годину. Асі захотілося пити і вона пішла на кухню. Бутлі з водою стояли під столом і дівчина була змушена залісти під нього. Добряче вдарившись головою Ася розбудила хлопців, які завжди були на поготові. Антон наказав збирати тільки все необхідне і не забути документи. Здається вони збираються втекти із цього проклятого місця.
***
Сонце почало сідати у густі чорні хмари, перетворюючи їх у вогняну вату. Всі вже давно зібрали речі і Антон уже в котре повторював нудний інструктаж. Вони мали слідувати трьом правилам:
1. Не відставати і не бігти поперед когось.
2. Хлопці йдуть спереду і ззаду колони, а дівчата посередині.
3. Не видавати різких і голосних звуків.
Ася все це давно знала і хотіла швидше звалити з міста. Ось сонце вже перетнуло горизонт і містом запанувала тьма. Лише місяць і поодинокі зорі дарували місту свої тьм'яні промені. Обережно, що б не  спричинити шуму, компанія вийшла на площадку в під'їзді. Тихо, скрадаючись, вони вилізли на кришу. Антон і Саша закрили люк, через який вони сюди потрапили. Ася з дівчатами тримали портфелі і мовчки спостерігали, як Олег запускає сигнальну ракету. В одну мить, небо сповнилося червоними іскрами, здається, кожна вулиця маленького містечка на секунду освітилась. Повільно, вони падали на землю чи  розчинялися в повітрі. Хлопці захоплено дивились на це дійство. Антон швидко дістав свого фанарика і віддав Олегу. Розсіяний потік світла пронизав нічну пітьму. Так їх мали знайти рятувальники. Кожна хвилина тягнулася вічність. Тільки як минуло сім хвилин, тьму прорізав потужний звук гелікоптера. Ася не вірила своєму щастю. Вона нарешті покине це місто. Потужний потік світла військові напривили прямо на дітей. Переконавшись, що це не заражені, вони скинули драбину. Перші полізли дівчата. Ася лізла друга і в неї перехоплювало подих. Вона вижила. У світі, в якому, здається, немає виходу. Емоції зашкалювали. Вона ще ніколи так не раділа. Військовий вказав на крісло біля ілюмінатора. Ася сіла і через хвилину до неї підсів Сашко.
Він взяв її за руку. Вона відчувала себе в безпеці. За склом виднілися одинокі, сповнені жалю і тривоги, будинки. Ася відчувала радість, але водночас і біль. Місто, в якому вона виросла, тепер вже належить природі. З її очей покотилися сльози. Сашко обійняв її і прошепотів:
- Не плач. Ти не одна-нас двоє. Ми ті, що хотіли і вижили. Ти особлива. Я люблю тебе!
-Я тебе також люблю! - прошепотіла Ася і міцніше стиснула його руку. *********************КІНЕЦЬ*******