Сам хлопець не особливо любив поїсти, холодильник вщерть був забитий усілякими смаколиками - від борщу до найніжніших тортиків і круасанів зі згущеним молоком, "Але це ж не картопелька, з пилу з жару приготована сусідкою зверху". По правді кажучи, він і не здогадувався, звідки долинав запах. Але найприємніше було думати про пухкеньку дівчину з темним волоссям. "Хіх", - посміхнувся про себе хлопець...

У гостях же у Феді, навпаки, завжди прокидався звірячий апетит. Але людина він був скромна, йому доводилося стримуватися, і тільки в мами Дотя, як частенько називали його батьки, міг розслабитися і з'їсти тижневу норму. Хоча після, його все ж таки мучила совість. "Ех..." - зітхнув Федя.

Наш герой жив у власній квартирі, яка дісталася йому від бабусі, рідні буквально виперли його на "вільні хліби". І, зі зрозумілих причин, робилося це заради блага улюбленого чада, яке давним-давно оперилося, або, якщо брати наш випадок, - обзавелося щетиною, але все трималося за мамину спідницю і татів гаманець. До чужих спідниць, за комп'ютерними іграми, йому не було діла, хоча вони й миготіли перед очима час від часу.

Сказати, що життя Доті, після переїзду, змінилося кардинально, не можна. Хоча тепер його ніхто не сварив за пиво вечорами, якщо вчасно винести всі пляшки, не ремствував про його розпорядок дня, а точніше про його відсутність: і порядку, і розпорядку.

Мама навідувалася один раз на тиждень, забиваючи білого друга корисною їжею, а саме: котлетами, тушонкою, холодцем, всілякими салатами такими як шуба, олів'є, мімоза. Тут завжди можна було знайти банку супу, у морозилці чекали свого часу пельмені, вареники з капустою та інші мрії студентів. А поглиналися з холодного царства насамперед солодощі та пиріжки.

Прокидався Федір здебільшого в післяобідню пору, засинав - та по-різному, глибоко за північ, і найчастіше просто на клавіатурі, через що неодноразово був із пом'ятим обличчям і прізвиськом - "Квадрат".

Сьогоднішній день нічим не відрізнявся від решти, післязавтра - нагряне нова порція їжі, отже, цю потрібно якнайшвидше знищити.

"Викидати не хотілося б... Покликати приятелів? Але вони залишать після себе їдкий сморід курива, що ще гірше.

Так і уявив картинку, як мама хапається за серце зі словами: "Ти що куриш?" І помирає, сповзаючи по стінці докірливо дивлячись в очі, не переживши такого удару долі.

Так... Погана ідея... Краще викинути..."

Насправді Федя дуже цінував материнську турботу, і якщо щось потрапляло в сміття, то тільки для того, щоб не травмувати її ніжну психіку, і щоб не здаватися невдячною тварюкою, що не цінує чужої праці й не пожирає з любов'ю приготовану їжу. Іноді він підгодовував бродячих собачок, за що отримував схвальні погляди стареньких і закріпив за собою статус завидного нареченого.

Найпершим ділом він ум'яв тушковану качечку, а ось залишки салату підозріло пахли кислим. До вечора шлунок, затрамбований м'ясом, остаточно здався і волав про допомогу. Тому Федя вирішив пройтися за порцією ортофосфорної кислоти у вигляді баночки коли, яка не раз виручала його в таких випадках. Натягнувши свої парадно-вихідні джинси і білу футболку з малюнком черепа, хлопець вирушив до найближчого супермаркету.

***

Дві подружки, взявшись за руки,

швиденько перебирали ніжками в бік улюбленого магазину.

Студенти часто після лекцій забігали сюди за здобою і змітали з прилавків усе їстівне.

Але раптом парочка нахилилася і вимушено зупинилася.

- Тьху ти! - злилася одна з дівчат. - Ну як можна бути такою невдахою: ще й каблук зламала. Маш, ну що в мене за день то такий, ну, Маш... втішай, а то я розплачуся, - зверталася вона до своєї єдиної подруги, намагаючись відламати каблук до кінця.

- Ой та годі тобі! Теж мені невезуча... Каблук - це, до речі, прикмета хороша, хлопця зустрінеш або до заміжжя, я точно не пам'ятаю.

- Фе... Хлопця... Та що ж у цьому хорошого? Ти серйозно? - кидаючи в сміттєвий бак шматочок підборів, навмисне скривившись як після лимона, запитала висока, худорлява дівчина.

- Слухай, Альон, а хлопці то тобі чим не догодили? Може це ти спеціально так вбираєшся, у чорне, щоб їх відлякувати? - примруживши очі й пильно роздивляючись співрозмовницю, запитала дівчина.

До слова, імідж подруг "злегка" відрізнявся. Повненька Марійка намагалася всіма доступними способами підкреслити свої достоїнства, тоді як Альона скоріше намагалася їх приховати за допомогою темного кольору і мішкуватих речей.

- Ні, ну ти мене тепер ще й бентежиш... Нормально я одягаюся. Відлякувати... Ні, на таке й образитися можна. Я просила мене втішати, - надувши губки, відповіла Альона.

- Ха-ха-ха. Та годі? Я знаю, що ти на мене не образилася. Може розкажеш чому ти така засмучена? Може тебе немає кому втішити? - перейшовши на гучний шепіт, оскільки парочка зайшла всередину магазину, продовжувала Маша. - У? Давай признавайся: подобається хто?

- Ти знову за своє, - закотивши очі, Оленка швидко відвернулася в пошуках йогурту. - Я просто голодна, завалила іспит, та ще й каблук зламала! Хіба цього мало? Маш, ну справді, я маю право засмутитися хоча б з однієї причини з перерахованого вище.

- Гаразд, гаразд, я зрозуміла: у тебе сьогодні немає настрою. Може тоді вінішка? А? - загадково підморгнувши, задумалася шатенка.

- Ні.

- Чорт, як я з тобою дружу. Тобі казали, що ти зануда? Та годі. Не хочеш, як хочеш. Загалом не сумуй. Я маю йти. У тебе був сьогодні важкий день, я вірю. Доберешся додому, набери мене. Ок? - глянувши на час і загадково посміхнувшись, попрощалася дівчина.

- Біжи вже, - зітхнувши, відповіла Альона.

Але на цьому пригоди дівчини не закінчилися. Сьогодні на неї чекала та фатальна зустріч, яку пророкувала подруга. Щойно вона опинилася на вулиці, шлунок почав активно протестувати проти голодного життя, - з самого ранку жодної крихти.

Тому, не довго думаючи, Оленка почала відкривати пляшечку просто на ходу. Хоча не любила вона їсти на вулиці, чекати було вище її сил.

Сховавшись у неосвітленому закутку, дівчина пригальмувала, щоб приборкати таки свій шлунок.

Але йогурту він отримав лише ковток, весь інший вміст пляшечки опинився на одязі й у чорному волоссі його господині, трохи цілющого напою дісталося й хлопцеві, що так несподівано налетів на Олену.

Дотя, округливши очі, перелякано дивився на дівчину, не знаючи, як поводитися. Накричати: "Якого вона вирядилася в чорне, щоб людей лякати?" Він реально ледь штани не намочив. Не злякаєшся тут, коли врізаєшся в щось м'яке, непомітне в темряві, а воно ще й булькає, і тепер на шиї щось неприємне й липке. Брр.

- Ну, виродку, я тебе зараз прикінчу! - корінь усіх проблем матеріалізувався, і вона потягнулася до нього своїми кістлявими пальцями. Чорний балахон ефектно розвивався, рожевий йогурт на обличчі й одязі дівчини повільно стікав, капаючи на асфальт. Ошелешений хлопець, який явно не очікував такого розвитку подій, безшумно задкував назад. Альона, витягнувши руки вперед, накульгувала за ним. Вона помітно поступалася супротивникові у вазі, але це її не особливо турбувало, наразі всі демони були на її боці.

Скрутити цю липку істоту, і не дати себе покалічити, чи дати деру? Ця особа швидше за все неадекватна. Та ще й похмурий прикид.

На щастя цієї парочки, їх побачив спільний друг, що не дивно за близькості університету, де всі троє навчалися.

- Картина маслом! - донісся дуже знайомий хрипкий бас збоку, почувши який, Альона швидко перетворилася на кам'яну гарпію і лише свердлила кривдника повним ненависті поглядом.

- А що це у вас тут відбувається? Олен, Квадрат тебе що за косички смикав?

Федя відступив на кілька кроків до свого рятівника.

- Та я випадково не бачив її, а вона обляпалася, - майже пошепки, винувато дивлячись на дівчину, виправдовувався хлопець.

Міша, душа будь-якої компанії, був найдрібнішим із присутніх, а його лукавий погляд завжди діяв заспокійливо на оточуючих.

- То в чому проблема, голубки? Федя, ти ж поруч живеш, супроводи дівчину, нехай приведе себе до ладу, - хмикнув він, оцінювально глянувши на Олену. - Відбілювач тут не впорається, - розмірковуючи в слух, додав він, натякаючи на її чорний одяг.

Остання фраза ніби вивела дівчину зі ступору.

- То ти поруч живеш? - хапаючи кривдника за рукав, запитала вона. - Тоді досить прохолоджуватися, мені потрібно швидше позбутися цього бруду. Ходімо швидше, - квапила Альона. Рішення вирушити до ледь знайомого хлопця було ухвалене блискавично - заявитися сьогодні додому в такому вигляді їй не дозволяла гордість, це б стало останньою краплею і новою хвилею насмішок, але вже не в спину, а в обличчя.

Михайло довго спостерігав за дивною парочкою, поки ті не зникли з поля зору: висока, худорлява дівчина раз у раз накульгувала на одну ногу, начебто вони були різної довжини, а повненький хлопець, втягнувши голову в плечі, здавався нижчим за свою супутницю. "Вінчестери. Хм. Так... Сьогодні буде вечір "Надприродного" чому б і ні?" - подумав він.