- А я сьогодні іспит з біохімії завалила, - сумно поділилася Олена про наболіле, підперши підборіддя руками. - Не знаю. З боку подивитися - здається все просто. Вивчив кілька тем, написав курсову і отримав свою законну трійку. Тільки я чомусь заздалегідь для себе вирішила, що не здам. Ні не спеціально, ні. Я, звісно, старалася. Прочитала весь конспект на дозвіллі, ну найскладніші теми. Та й "курсак" у мене нормальний, допомогли. Але ось відчувала, що завалю. Шосте відчуття, розумієш? Ні? Ну от, коли знаєш, як не старайся, а нічогошеньки не вийде. Не отримаєш ти бажаного і все. Навіть якщо насправді це в твоїх силах! Ё!

- Ні, ну якщо в твоїх силах, то чого? Чого не вийде, якщо в твоїх сліпах?

- Ха-ха! Ти хоч зрозумів, що сказав! Ха... - усміхнулася дівчина.

- Що думаю, те й сказав, - злегка скривдженим тоном відповів Федя, а потім серйозно додав: - Ти, от, послухай: у тебе є сила, розчавити ось це яйце? Це я до прикладу, є в тебе сила? - підвищивши голос, підбадьорюючи як фітнес тренер, запитав він.

- Є.

- Дави!

- А воно варене круто? А то досить з мене сьогодні вимазуватися, - з обережністю покосившись на куряче яйце, запитала дівчина.

- Дави, не бійся!

- На, - злегка сплющивши в кулаці, до того як потріскається шкаралупа, Альона дивилася на результат своїх діянь.

- Ось бачиш: є. І що може тобі завадити його розчавити, якщо сила - є... єть... єть... єст... Є!

- Так то-то ж, - усміхнулася дівчина. - А якщо його в холодильник покласти. А холодильник замкнути. Тоді як?

- А... - з розумінням протягнув Федя. - Тоді так... Так, стоп! Але ж від тебе ніхто не ховав конспекти в холодильник! Що завадило тобі їх вивчити?

- А я сама туди сховалася від конспектів. Розумієш?

- А... Тоді так... - киваючи протягнув хлопець.

- Слухай, Федь, а чому Квадрат?

- Що? - Намагаючись сфокусувати свій погляд на співрозмовниці, перепитав він.

- Ну, Квадрат, це ж твоя кличка, я так розумію?

- А... Тоді так...

- Що так?

- Прізвисько моє. Ну то фігня, не цікаво. Ти ось, краще вилазь із холодильника, добре? А то застудишся, - усміхаючись серйозно попросив хлопець.

- У сенсі?

- А тут уже без сенсу. Розумієш?

- А...

- Тоді так...

Маленьку кухню наповнив сміх.

- Знаєш, я так заздрю одній дівчинці, прикинь, у неї все виходить: і з хлопцями, і з оцінками. Я не знаю, як у неї виходить бути першою в рейтингу? Ех, одним п'ятірки, а іншим - перездавати.

- Ні, ні. Заздрість - це погане почуття, - зауважив Федот.

- Чому це раптом? Я ж не по-чорному заздрю, а так білою заздрістю. Нормальне це почуття.

- З чого б це раптом? - пожвавився хлопець, радіючи новій темі розмови.

- Ну, наприклад, воно змушує рухатися нас уперед. Домагатися чогось більшого...

- А якщо насправді тобі це не потрібно? - пильно дивлячись Олені в очі, продовжував ставити запитання.

- Це як? Якщо хочеться, значить - потрібно.

- Ну сама посуди. Ти прагнеш чогось із заздрощів. Скажімо, у друга є мерседес. Гарна машина?

- Так...

- І ось я працюю на 3-х роботах, економлю кожен гріш. Хліба зайвий раз не їм, щоб випендритися і купити собі точно таку тачку, і бажано модель новішу.

- Ну на те вона і є мрія. Круто ж буде! - плеснувши в долоні, зауважила дівчина.

- А якщо, припустимо, я живу з батьками. І мені потрібніше переїхати. Купити житло, а я купую тачку. Де тут логіка? Що насправді мені потрібно? - підвищуючи голос, урочисто закінчив Квадрат.

- Ну... так на квартиру ти ж не орав на трьох роботах, ти ж хотів тачку. Це ж твоя мрія... так і купуй Мерс.

- Так і куплю. Але заради чого, якщо я взагалі не люблю сам їздити за кермом. У мене навіть прав немає, віриш?

- Так це ж твоя мрія! - широко розплющивши очі, дивувалася Олена, намагаючись вловити суть захмелілою головою.

- Так от, це не мрія, а почуття заздрості! І треба розділяти ці поняття ясно?

- Ну ти й загнув, Федь. Я вже заплуталася. Та навіть якщо так. Ти завжди можеш її продати. Головне, що ти чогось досяг, - продовжуючи відстоювати свою точку зору, парирувала гостя.

- Та я і так би чогось досягнув, а так тільки здоров'я угробив, ех, та ти не зрозумієш. Розумієш, заздрість, це... Ну, коли ти хочеш опинитися на чужому місці, коли тобі хочеться чужу річ.

- Украсти, чи що?

- Та чому одразу вкрасти? Та хоч би й украсти, купити, домогтися своїми силами. Але ти хочеш чуже. Розумієш? Ти заздриш чужому успіху.

- Та й це мене спонукає домогтися бажаного, стати кращим. Це ж добре!

- Ось, ось - воно! Бути кращим - це гарне бажання! А бажати чужого, не важливо, що саме - це погане бажання: воно йде від заздрості. Розумієш? - стукнувши кулаком по столу для солідності, доводив Федя. - Чуже. Не твоє. Може ти здатна на щось більше, але в іншій іпостасі.

Заздрість - вона базується на матеріальному, а не духовному. Бути кращим - це спонукає рости над собою, а не тягнутися за вигаданим ідеалом.

Я не маю бути кращим за когось одного або ж за всіх одразу. Я маю бути кращим за себе, кращим, ніж секунду тому. Це рух до розвитку. Рости над собою, а рости над кимось - це вже боротьба, де ти закриваєш очі на деякі вчинки, які за звичайних обставин не зробив би.

- Ну щось у цьому є, напевно, - не витримавши натиску погодилася дівчина.

- Звичайно є! В одному випадку ти тягнешся тільки до однієї вершини, розвиваєшся однобоко, а в іншому - повноцінно! - переможно закінчив Квадрат.

- Так. Здається, я тебе розумію! - засяявши від радості, немов на Аліну зійшло осяяння, вона спробувала перефразувати все своїми словами: - Якщо уявити, що є маленький, пишний кущ. А я - молодий паросток, якому захотілося бути вищим за кущ. І починаю вкладати всі сили, щоб стати вищою, і тягнуся-тягнуся все вище і вище. Ну знаєш, як рослини витягуються, коли мало світла?

- Ні.

- Ну вони такі бліді, і їхнє стебло стає таким тонким і крихким...

- А... зрозуміло. Ти ботанік чи що? - уточнив для себе хлопець.

- Так. І ось, паросток дістався до своєї мети, став вищим за кущик і... зламався! Бо стеблинка була надто тонкою і не витримала навантаження. Може він би переріс кущ не так швидко, але став би могутнім деревом, кленом. Так, мені подобається клен, а так він - зламався.

- Ну щось у цьому роді.

- А хто ти по життю: кущ чи паросток?

- Я? - задумався Федір. - М... Я, напевно, насіння, яке не потрапило в благодатний ґрунт. Я ще думаю, чи варто пускати корінці.

- Ну ось приїхали, про що ми взагалі тут просторікуємо?

- А я, думаєш, пам'ятаю? Про маточки, про тичинки, - засміявся Федя власному жарту.

Сьогоднішній вечір затягнувся допізна, молоді люди раз у раз говорили, говорили, говорили - сміялися. Два диваки, які ставили питання про адекватність одне одного, раз у раз філософствували над життям, своїм становищем на дорозі до мрій, а точніше, визнавали свої промахи, а свої виправдання - безглуздими. Про важливість досягнення цілей і про те, що рухаються, найчастіше зовсім в іншому напрямку. Сьогодні була дійсно доленосна зустріч - зароджувалася дружба!

Дорогий читачу! Дякую що приділив час цій розповіді. Сподобалося? Скажи про це! Ну, або ❤