І
Вероніка:
Нічні створіння прогнали всі сни.
Їхнє коріння виходить з пітьми.
Людські обличчя шепочуть мольби.
За їхніми вікнами ходять коти.
Бродячі, пухнасті,
Голодні, вухасті,
Товсті і худющі,
Забуті і злющі.
На кожному даху сидить собі котик.
Він дивиться зверху на світло на площі.
І кожному з нас до болю цікаво,
Дізнатися кому сьогодні на страту.
Безхатьку чи з домом,
Голодному, злому,
Чи доброму батьку,
Чи грізному дядьку,
Чи дівчині ніжній,
Чи жінці заміжній,
Усіх під одного,
Візьмуть вони строго.
Вони – справжні кати’.
Та хто вони?
Знають тільки коти.
Бернард:
Старому котові багато вже років.
Він жив як багач, змінив кілька домів.
На даху будинку померлого кока.
На доріжку глядить своїм один оком.
Під домом гуляють п’яниці без крову.
Їх кок пригощав своїм фірмовим ромом.
А тепер вони як безпритульні собаки,
Шукають свого, чого саме - не знати.
В темнім провулку вузькім тінь минає.
Щось тихо обох чоловічків питає.
Ті п’яними пиками тільки кивають,
Як раптом назавжди удвох замовкають.
Не дивно всім нам, хто ось це помічає.
Таке в нашім місті так часто буває!
Розмарі:
Куди він повів їх ніхто вже не знає.
Таке в цьому місці так часто буває,
Що люди на це свої вічі ховають,
І в ліжку з молитвами вік доживають.
А на крамниці чоботаря,
Присіла киця із людським ім’ям.
Вона споглядає за кроками тіні,
Яка потягнула двох п’яниць до Сени.
Грошей нема у їхніх кишенях.
Тепер їхній дім – це річка, й на дверях,
Кожного дому вся лондонська варта ,
Об’яви розвісять про нового ката.
І знову людські голоси розбіжуться.
Одні впадуть в горе, другі’ – засміються.
Якби ж вони нас змогли розпитати,
Мабуть б увесь Лондон пішов би за грати!
Бернард:
От тільки нема на це розуму в них,
Усе місто – зграя сліпих і глухих.
Вероніка:
Не бачать, не чують,
Не знають, не мусять,
Так злять і дратують,
Хто менший – мурдують,
Хто більший – слугують.
Такими створила їх власна жадоба,
Навіщо ці смерті?
Кіріє:
Спитай в їхнього Бога!