ІV
Коти:
Пропахли рибиною міські порти.
Мабуть, щоб запах сховати терпкий,
Крові і трупів, з яких вона льє,
Й бруду, що спокою всім не дає.
Люди замкнули раптово роти.
Мабуть, щоб сморід не вліз в животи!
І офіцери в мундирах ідуть,
Та лиж байдужість з собою несуть.
Зате все місто укрили страхи,
Про ваші відчаї знають коти!
Не люди, не пси,
Не стіни й двори,
Не злі язики,
І не трупи з Сени!
Скільки тут цікавих обличь!
Кожен вигадує власний свій клич.
Убивця кожен тут має ім’я.
Вбивства не злочин, а їхнє життя!
Від головорізів місцевих вся кров,
У жилах кипить, ніби він вже прийшов!
Таким охрестили і містера Хайда,
Що з лікарні Джекіла виходить охайно.
Й старих забиває до смерті,
За радісним мотивом Верді.
Як лезо оголить своє Свінні Тод,
Умить завмирає навколо народ.
Коли з тіні вийде один чоловік,
В пітьмі прогуляється містом й убік,
Спокійно крокуючи вуличками,
Шукаючи когось провулочками.
Гуляти тоді тобі друже не слід.
Він наче собака почує твій слід.
Тоді-то твій вік назавжди мине.
А тіло спотрошене зранку все місто знайде.
Ім’я його вічно блукатиме тут.
Приблудо, тобі Джек Різник зовсім не друг!
І так усі котячі роки,
Ми дивимося на все з висоти.
Ми бачимо всіх, ми знаємо все!
Ніщо від котячих очей не втече!