8 листопада 18:00
В цей час ми, зазвичай, всією сім'єю сидимо на кухні та п'ємо чай. Всі вдома... Всі сміються та радіють що ми разом. Кожен ділиться своїми досягненями та переживаннями, сумнівами та радощами. Ми розмовляємо на різні теми, а на кухні літають пахощі кардамону та кориці...
Так проходив кожен наш вечір і здавалося, що ніщо не може це змінити, але доля мені ше раз показала, що хороше завжди закінчується.
Заваз я та моя сестра їдемо з моргу... Так! Саме з моргу! Нащо ми туди поїхали? Да чорт йрго знає!! Тільки нерви потріпали!!
Ліна сидить на сидінні в маршрутці та плаче. Від її краси майже нічого не залишилося. Роспатлане волосся, очі червоні від сліз, а сама вона бліда як сніг. Сидить і плаче поклавши голову мені на плече та закривши обличчя руками. Їй боляче... Дуже боляче і це я розумію.
А я... А що я? Порожньо. Я взагалі нічого не відчуваю. Таке відчуття що навички сприймати та видавати емоції просто вирвали з мене, а на їх місці залишилася глибока рана, яка з кожною хвилиною все більше заливалася кров'ю. І єдине, що я відчувала, був біль. Сильний, нестерпний біль який майже неможливо терпіти. Всередені мене моє серце намагається витримати чергову дозу болю, а ззовні я з закам'янілим обличам дивлюся у вікно і глажу сестру по голові.
– Забери від мене руки!!!
Ангеліна закричала на всю маршрутку і люди почали на нас зиркати. Ні, навіть не так. Це раніше вони на нас зиркали, а зараз цілеспрямовано дивилися. Причому не з стурбованістю чи жалістю, а зі справжнею ненавистю. Що ми зробили цим людям, не ясно.
– Тихіше. На нас дивляться, – сказала я не своїм голосом, сама аж злякаласся. Голос не виражав абсолютно нічого.
– Як ти можеш? Як ти можеш так реагувати? Наші батьки померли! Розумієш? Їх більше немає... А ти просто сидиш та робиш вигляд, що нічого не сталося...
Під кінець своєї репліки її голос сів і останню фразу вона прохрепіла, але вона все одно вдарила мені нижче пояса. Навіщо вона так? Вона ж прекрасно бачить мої почуття! Вона повинна їх бачити...
Я промовчала. Її очі дивилися на мене як на злодія, але я витримала її погляд і просто покачала головою. Вона дивилася так на мене десь хвилину, а потім знову розплакалася та уткнулася мені в плече.
Залишок шляху ми проїхали в мовчанні. Прийшли додому та зразу лягли спати. Цікаве сталося вже наступного дня.