День восьмой
Вдруг вонзился луч во тьмы пучину, Отразился от зеркальных вод. Свет и тьму на день и ночь раздвину, Вечер будет – первый день пройдёт. Собираем нижних вод бездонность, Выйдет сушей камень – материк. Сеют травы добрые ладони, Плод деревьев под листвой возник. Стало так и дух летит навстречу. Снова вечер, утро – третий день. Спит сынок мой маленький доверчив. Бог творит миры – Ему не лень. Дуют ветры надо мной летучи, А дороги – камень да гранит. Проплывают над дорогой тучи, Мелкий дождик по полям строчит. Будет время – ложь его обманом, – Где же брат твой? – Он уже не мой! Смерть возникнет из болот туманом, А на смену ей придёт любовь. И покамест две они тут рядом, Скрыты правда, красота, но ложь, Прикрываясь праздничным нарядом – Словом страшным, острым словно нож... Пусть подобны, но в подобье странном Гений будет счастлив и злодей. День шестой, пока ещё так рано, И любовь не защитит людей. На кусочки разбиваю строчки, Словно сердце – все они стучат. Правда смоет лжи и смерти точки. День седьмой. Господь, Ты будешь рад! Вдруг вонзится луч во тьмы пучину, Отразится от зеркальных вод, И найдём мы главную причину, И починим – день восьмой придёт.
2022-10-20 11:59:28
0
0
Схожі вірші
Всі
Тарантела (Вибір Редакції)
І ніжний спомин серця оживився В нестримнім танці тіла — тарантели, Коли тебе відносить в зовсім інші Світи буття — яскраві й небуденні. Коли душа вогнями іржавіє, Кричить до тебе екстраординарним Неспинним рухом палкої стихії! Чому стоїш? Хутчіш в танок за нами! Бо тут тебе почують навіть боги, Суворі стержні правди на планеті. Танцюй-співай у дивній насолоді, Бо то є радість в ритмі тарантели!... Твоє ж життя невічне, зголосися? В мовчанні втопиш душу і печалі? Чи може разом з нами наймиліше Відкинеш маску сорому й кайдани? *** Переклад в коментарях 🔽🔽🔽
43
33
8890
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11978