4.
Тієї ночі я не могла заснути. З голови ніяк не виходила історія про загадкову скрипку.
Ох мозок, мій мозок... Що ж ти робиш зі мною? За що шматуєш? За що так мучиш мене?
Ні, ні, ні, ні.. досить! Треба спати! Завтра понеділок, найжахливіший день, який взагалі існує, ще й як на зло контрольна робота з алгебри, треба хоч трохи набратися сил і зосередитись.
Все.. я засинаю... я засинаю... я засинаю... я засинаю... я засинаю, чорт забирай! Попри всі можливі зусилля поринути у безтурботний світ, мені вдалося лише за півгодини до зібрання в школу.
Ранок зустрів мене не дуже привітно. Будильник ревів над вухом немов скажений, а на вулиці періщив дощ. Ненавиджу понеділок! Ненавиджу дощ! Ненавиджу хмари! Ненавиджу осінь!
Не поснідавши, я вийшла розізлючена з дому. Я йшла по вулиці. Мені було на все байдуже. Я навіть не оминала калюжі, так і попрямувала у мокрих туфлях до школи.
На диво, у класі нікого не було. Лише я. Я і тиша... Раптом почулися кроки і шурхіт. До класу зайшов Тоха.
Антон був трохи дивакуватим хлопцем. У нього не було ні друзів, ні ворогів. Здавалось, що він живе немов у вакуумі. Щоб його не спитали, він усміхається або взагалі мовчить. Може таким чином уникає проблем? Хто зна..
" Привіт, давно вже сидиш тут?" - промовив Тоха.
" Якого біса ти причепився до мене?! Невже не бачиш, що я не в настрої?!" - гримнула я і неохоче почала листати книжку з формулами і означеннями.
Рівно через десять хвилин зійшлися однокласники,почалась контрольна.
Я сиджу. Сиджу і не знаю нічого! Що ж робити? Може.. заховати зошит?.. А якщо хтось побачить? Ні.. ні.. погана ідея..
" Псс.., - почулось ззаду.
Я повертаю голову і не вірю своїм очам. Тоха суне листок з відповідями мені в руку!
" Ось, тримай. Бери, поки ніхто не бачить." - тихо промовив він.
Навіть не подякувавши, я швидко почала переписувати приклади. Лише закінчивши це безглузде заняття, на зворотній сторінці Тохиної шпаргалки я побачила напис : " ЗУСТРІНЕМОСЬ НА ПЕРЕРВІ".
Ох мозок, мій мозок... Що ж ти робиш зі мною? За що шматуєш? За що так мучиш мене?
Ні, ні, ні, ні.. досить! Треба спати! Завтра понеділок, найжахливіший день, який взагалі існує, ще й як на зло контрольна робота з алгебри, треба хоч трохи набратися сил і зосередитись.
Все.. я засинаю... я засинаю... я засинаю... я засинаю... я засинаю, чорт забирай! Попри всі можливі зусилля поринути у безтурботний світ, мені вдалося лише за півгодини до зібрання в школу.
Ранок зустрів мене не дуже привітно. Будильник ревів над вухом немов скажений, а на вулиці періщив дощ. Ненавиджу понеділок! Ненавиджу дощ! Ненавиджу хмари! Ненавиджу осінь!
Не поснідавши, я вийшла розізлючена з дому. Я йшла по вулиці. Мені було на все байдуже. Я навіть не оминала калюжі, так і попрямувала у мокрих туфлях до школи.
На диво, у класі нікого не було. Лише я. Я і тиша... Раптом почулися кроки і шурхіт. До класу зайшов Тоха.
Антон був трохи дивакуватим хлопцем. У нього не було ні друзів, ні ворогів. Здавалось, що він живе немов у вакуумі. Щоб його не спитали, він усміхається або взагалі мовчить. Може таким чином уникає проблем? Хто зна..
" Привіт, давно вже сидиш тут?" - промовив Тоха.
" Якого біса ти причепився до мене?! Невже не бачиш, що я не в настрої?!" - гримнула я і неохоче почала листати книжку з формулами і означеннями.
Рівно через десять хвилин зійшлися однокласники,почалась контрольна.
Я сиджу. Сиджу і не знаю нічого! Що ж робити? Може.. заховати зошит?.. А якщо хтось побачить? Ні.. ні.. погана ідея..
" Псс.., - почулось ззаду.
Я повертаю голову і не вірю своїм очам. Тоха суне листок з відповідями мені в руку!
" Ось, тримай. Бери, поки ніхто не бачить." - тихо промовив він.
Навіть не подякувавши, я швидко почала переписувати приклади. Лише закінчивши це безглузде заняття, на зворотній сторінці Тохиної шпаргалки я побачила напис : " ЗУСТРІНЕМОСЬ НА ПЕРЕРВІ".
Коментарі