Принцеса в вежі виросла бліда, немов поганка в осінь дощову, з ламким волоссям, розладами шлунку – ну так, як жерти все, що є, а потім різко на жорстку дієту, що зветься ще в народі «лютий голод», то дивно, що живою залишилась, хоч й ненадовго, я вас запевняю – задишкою і зором на нулі. Людей же розрізняла лиш по статі, ще трохи віку й давності зубів, навчалася на казочках і знала лиш, як у бійницю виглядати справно.
    
     Її стеріг дракон, сердега наш – в історії єдиний, хто гідний співчуття – а все тому, що батечко-король ростив його із малку, немов пса. Коли вам мулько, де він го’ дістав, то в хроніці розгляньте розділ №5 пункт «Д», якщо ж до суті, в тім краю давно були дракони в службі у корони, ще з тих часів, як предок непутящий їх заключив угоду безстрокову, де всяк прямий його нащадок коритися мав волі короля, а той, натомість, доглядав їх яйця – ну, ті, з яких вилуплюється ящір.
     Так от, стеріг наший дракон оцю мегеру з кров’ю голубою, клянучи предка й молячи своїх богів, драконівських, аби прислали як можна скорше хоч якого принца, щоб перед ним зіграти свою роль і в спокої дожити світлих днів, без бою, крику й смраду людських тіл.
    
     Тим часом принц – ще те мурло й голота – з’явився по-під стіни вежі… Хотілося б сказати, що давно, шукав її він, стоптавши пару-другу шкарбанів, але насправді лиш тому помітив стіни, що гарну об той мур набив на лобі ґулю. Так от, це п’яне, брудне, очманіле диво зненацька взявсь принцесу визволяти – чи то життя привільне остогидло, чи з ким з дружків побився об заклад – от тільки меч пропив…чи заплатив ним дамам, у не такім далекому борделі… Перебуваючи в легкім афекті, пішов дракона бити голіруч. Ну, голіруч, теж буде неправдиво: за щит і меч він взяв свої онучі.
     І от, пройшло не так багато часу – дурман не встигнув вивестись ніяк – дракон був честю вражений надовго…бо ж газову атаку винайшли кількасот літ по тому.
    
     Принцеса, вчувши тільки перегару смрад і аромат стійкий брудних онуч, вкрай окосіла, хоч даюся диву, що мала куди далі вже косіть. Як потім зрозуміло стало, сей принц сміливий – хоча точніше візьмемо, бухий – далекий родич цій принцесі кволій: який чотириюрідний племінник дідуся по маминій родині. Та врешті, їх батьки взялися об’єднати землі, а заодно й бідових діточок.
     Тож, доки  не розвіявсь вплив дурману та онуч, весілля грали всенькою родиной.
    
     Закінчити, по звичаю старому, повинно нам веселими словами: «Жили вони ще довго і щасливо», – та не підійметься в руці перо, бо правда в тім, що «довго» – то є «нещасливо», чи одному, чи всім-обом; якщо ж «щасливо» – значить хтось помер: або принцеса від чуми чи в родах, або той принц, що, перебравши вин, не зміг забрать з-під носа вищезгаданих онуч, підкладених принцесою косою одної довгої, холодной ночі.

     Та пара ця і в смерті справі не повторила шлях всіх королів: принц справді задихнувсь вночі онучами, принцесу через рік скосив… дракон своїм хвостом, коли вона вернутись в вежу намагалась. Та й не зі зла, а просто не помітив між бур’янів, що розрослись навколо стін.