-------------

На обкладинці: Власною персоною трудяга т/х « Аргунь».

                              Десь у льодових морях. Слідує в пристойному вантажу, при

                              низькій осадці. Кудись, як зазвичай, поспішає.

                              А повний хід у нього зовсім не поганий. Та й такий чахлий

                              льодок йому зовсім не перешкода.

Мореас Фрост

                                                 БЛУКАЮЧА ХВИЛЯ

                                        Частина 1. Теплохід «Аргунь»

    Головний Герой після тривалої відпустки отримує

нове призначення на свою колишню посаду другого

радиста на не зовсім бажаний і не презентабельний

за мірками комерції - теплохід «Аргунь» - так званий

потенційний «полярник». І ось він - перший рейс…

       Крутої осені 1979 року, після відгулу чергової довгогральної відпустки, що ознаменувалася моїм поспішним одруженням (дурнішого в моєму становищі вічного блукача й не придумати! сам себе не зрозумів! до чого було так гарячкувати?!... яка муха вкусила?!...), на свій черговий пароплав під назвою «Аргунь» я сідав усе в тому ж ранзі другого радиста. І, треба сказати, не в найкращому настрої. Цьому «доброчинно» посприяв прилипливий шлейф із відтінком пристойно відчутного душка, що давненько тягнувся до мене з одного знаного кабінету відділу кадрів пароплавства.

       Уже три з половиною роки вірою і правдою я відорав в рідній «конторі» на скромній посаді другого радіооператора і, що приховувати, ґрунтовно розраховував, нарешті, підвищитися в ранзі. Що називається впритул підійшов, дозрів до цього кроку. Мої внутрішні кар'єрні домагання мали під собою досить твердий ґрунт. Чи не половина моїх однокашників, які одночасно зі мною прибули після навчання за розподілом у Далекосхідне пароплавство, спокійнісінько собі борознять світові океани на оновленій, солідній посаді - начальника рації (останнє завжди повсюдно скорочували, щоб простіше вимовлялося і писалося від слова «радіостанції»). А у мене, на жаль, усе ніяк не складалося в цьому плані, не виходило зрушити з місця у розв'язанні питання свого професійного зростання. Не зі своєї волі, зрозуміло.

       Подібна несправедливість буття мене чимало напружувала. Тим паче перебуваючи в статусі вже одруженого «кадра». І річ навіть не в амбітності моїх домагань та особистому престижі чи хибному почутті низькосортності. Підштовхували банальні меркантильні міркування. Що тут приховувати? Зайві гроші для людини сімейної - ніяка не перешкода. Та хоч і не сімейної... Тут і математиком бути не треба - 105 рубликів вихідного окладу радиста проти щонайменше 165 - у начальника. Адже саме від цих простих цифр танцюють усі інші нарахування, надбавки та преміальні, зокрема, що найбільш чутливо для будь-якого моряка, який ходить у закордон, саме валютні виплати. Ось це вже найбільш показовий і цінний аргумент! Держава розорилася нам, морякам, аж на 22,5 відсотка інвалютних рублів від окладу на божий місяць чистого перебування за рубежами батьківщини - так звані «добові» у валюті. Так от на чашах терезів 23 інвалютних рублів за місяць у радиста проти 38 - у начальника рації. Є різниця? Ну, ось і я, на жаль, про те саме!.. Однак не тут-то було! Як кажуть, «знайшла коса камінь». А всьому виною - мій уже здавна і традиційно звично пойнятий тлінням конфлікт із нашим «гаряче улюбленим» (принаймні, для мене) інспектором із радіоспеціалістів - одіозним містером Аліним М.М. Він навіть розгорівся між нами з новою силою. Через мою непоступливу впертість. Але вона диктувалася, як мені не без підстав уявлялося, його черговим наполегливим небажанням дати мені це довбане «подання на атестацію» щодо складання кваліфікаційного іспиту на цю нашу горезвісну начальницьку посаду. Адже ж я не з його домашнього столу шматок хліба з маслом та ще й з ікрою чорною зверху стягнути хочу!.. Проте що серйозно міг я, елементарна радянська кадрова одиниця, до того ж без блату або штовхача за спиною, протиставити впертій позиції вершителя наших доль, цього нашого царя і бога, від якого безпосередньо залежала доля кожного з нас, простих смертних морських волоцюг?!... Та нічого абсолютно! В якості можливих відступних я ще в глибині душі сподівався не миттям так катанням видряпати й закарбувати місце на одному з групи суден, які регулярно погулювали в Європу, а то й давно прописалися там. Адже були такі пароплави, і чимало, які частенько відвідували порти нашої європейської частини Союзу. Хоч у такий спосіб, гіпотетично, міг з'явитися шанс побачитися зі скоростиглою молодою дружиною, так би мовити, ненароком і мимохідь, крім законної відпустки, яку я мав отримати лише через рік! Адже вона так і залишалася в Херсоні, де продовжувала працювати за направленням після технікуму. Мало того, вона була на фінішній, переддипломній прямій свого заочного навчання в ДІРТі - Донецькому інституті радянської торгівлі, і тому її приїзд до мене у Владик найближчим часом нами не планувався. Принаймні, до отримання нею диплома, якраз десь через рік. Але і в цій дрібниці-«милості» мені було суворо відмовлено злобливим інспектором.

       Кілька днів я бездарно топтав коридор відділу кадрів в очікуваннях і сподіваннях на диво, до останнього відтягуючи момент своєї капітуляції. Але сили наші були нерівні. Мої кровні грошові ресурси безнадійно і невблаганно танули просто на очах, а сатисфакції у вигляді гідного пароплава так і не підкочувало. Коротко кажучи, після неодноразових моїх демаршів у вигляді відмов від низки пропонованих вакансій, становище моє, як не зовсім благонадійного кадра, в очах інспектора ще більш ґрунтовно девальвувалося, явно погіршившись.

      Хай там як, не довго мені довелося комизитися, і чергове нове призначення з рук «гаряче улюбленого» інспектора Михалича не змусило себе довго чекати. І, хто б сумнівався, було воно далеко не найкращого ґатунку на ту пору з наявного багатого арсеналу його суднового потайничка в плані вакансій - реєстр грошовитих пароплавів для нас уже давно не був таємницею. Єдине, що якось заспокоювало й утішало - «полярка» вже позаду, і похмурих і порожніх (каботажних) рейсів (на крайню північ) уже не передбачається, принаймні, в найближчі пів року, і тим паче судно ось-ось має нібито ставати на японську лінію з перевезення лісу-кругляку, на так зване коротке плече. Дуже перспективна і на рідкість зручна робота - такі собі прогнозовані і не довгогрального плану рейси. Їх так і називали - «домашні». Потрапити на подібні - блакитна мрія всіх місцевих сімейних далекосхідників. Ось тільки я - не місцевий, хоч і став сімейним.

       А ще, як виявилося, на «Аргуні» сидів «начальником» мій однокашник із роти, що паралельно випускалася з училища з нашою ротою - Сашко Падалка, мій земляк, родом з України. Природно, я його добре знав, як і він мене. З тих пам'ятних часів, коли після нашого приїзду до Владивостоку ми - випускники обох рот, варячись у власному соку й усім кагалом обтираючись у відділі кадрів пароплавства в довготривалому очікуванні перших своїх призначень, з ним не зустрічалися. А тут він, вважай, пів року, якраз із весни всю «полярку» копітко «пропахав», освоюючи нову посаду.

       Усезнавець і злопам'ятний паскудник Алін, імовірно, тріумфуючи свою перемогу, що йому так легко вдалося законопатити ще одну далеко не найбільш центрову «прогалину» з вакансіями, так і не забув підколоти мене наостанок напутньою промовою.

       - Вважай, що тобі ще пощастило... Підеш на допомогу до свого бойового соратника - Падалки. Мені тут на тебе дивитися - ніякої радості. Обдаруєш ЙОГО своєю персоною. Нехай ВІН тобою милується... Ну, або ти ним... Ось тримай свій «напрямок», пароплав поки що стоїть на рейді. Одна хороша новина для тебе - буде вантажитися тут. Коли, чим і куди - інформацією не володію. Усе. Працюй! І шуруй скоріше з очей моїх геть, від гріха якомога далі, оформлюйся давай...

      Більше я не став спокушати долю. Згнітивши серце і з нульовим ентузіазмом беру в руки свою ближню «долю» - «бігунок», як ми його називали. З ним необхідно неодмінно засвітитися в службі зв'язку - відмітитися там. А дорогою ще й зазирнути в контору Капітана порту, роздобути прописку судна в паспорті моряка.

      Ну, що ж, «Аргунь», так «Аргунь»… У моєму такому «особливому» становищі на цей момент було б украй наївно очікувати від товариша Аліна чогось такого-растакого екстравагантного - щоб і рангом соліднішим, і рейсами благороднішими.

     «Гаразд, на сьогодні головне завдання - зиму відсидітися, поки кон'юнктура рейсів у пам'яті, а там видно буде, може, бог дасть, щось та й вдасться збагнути... Прийде день - буде і їжа...» - з надією, але і з чималою часткою туги подумалося мені.

*Теплохід «Аргунь» - спроєктований як типовий лісовоз. Побудований на польській корабельні в Гданську 1965 року. Хоч далеко і не новенький - вік давно перевалив за десяток років - але все ще досить міцний. Він же - суховантаж, здатний перевозити будь-які генеральні вантажі, аж до сипучих, природно. З житловою надбудовою острівного типу, тобто посередині корпусу. До того ж пристойного льодового класу. Це передбачає скошену, як у криголама, вилицю - підводну носову частину - форштевень і відповідну товщину металу корпусу і посилену його міцність. Ось чому доля подібних пароплавів - диміти на арктичних просторах у літню навігацію до кінця днів своїх, як мідному казанку, втім, як і минулому моєму пам'ятному пароплаву «Толя Шумов» (ось уже де намучився незрозуміло за що!). Тільки «Аргунь» трохи більше буде. Довжиною - майже 125 метрів. Ну, і, відповідно, більшою водотоннажністю. Бере на борт близько 4670 тонн. Але може і всі 5000 взяти. Чотири трюми - два спереду і два ззаду, оснащені вантажними стрілами. Ну і, зрозуміло, машина (двигун) значно потужніша, забезпечуючи цілком пристойну швидкість ходу до 16,5 вузлів (30,5 км/год).

        ... Отже послугами рейдового катера я вже власною персоною на цій самій «Аргуні».

      Справи приймати було ні в кого. Та, в принципі, і хазяйство у другого радиста на судні не вельми й велике. Попередника мого не значилося фізично через взагалі відсутність на борту такого, оскільки судно перебувало в Арктиці лише з начальником рації. Загалом, подібне було зовсім не рідкість. Флот із кожним роком зростав і оновлювався, і кваліфікованих кадрів у пароплавстві в усі часи бракувало. Тим більше для такого непрезентабельного сорту пароплавів. До того ж усі, хто міг, норовили під літній період з різних причин ховатися, як таргани, хто куди, аби зайвий раз не залетіти в «місця не настільки віддалені», а саме в арктичні постачальницькі експедиції, так звану «полярку».

       Після мого, традиційного для штурманів і радистів, представлення і знайомства з «кепом» (капітан судна), підіймаюся до своєї каюти-«голуб'ятника», тобто на самісінькій верхівці розташованій (її мені ще належить як слід обживати). До речі, вона - єдине житлове приміщення на цій високій палубі. По суті, спочатку її призначення - лоцманська, але ось з чиєїсь «доброї» руки віддана під житло радиста. Двері каюти (вона з правого борту) через довгий прохід дивляться прямо на вхід до мого робочого місця - радіорубку. Поруч із нею, праворуч, вхід у штурманську рубку. На цій же палубі, недалеко, металеві запірні двері - вихід назовні, практично на праве крило капітанського містка, до речі, поруч із яким моє персональне завідування - акумуляторний відсік.

       Входжу в каюту. Кидаю валізу на диванчик. Оцінюю досвідченим оком далеко не гігантські хороми та ненав'язливість вкрай спартанського оздоблення (оздоблення - гучно сказано!) свого нового довготривалого притулку. Ну, типова монастирська келія! Розвернутися ніде! Більш тісного за розмірами й настільки непрезентабельного житла на жодному з колишніх пароплавів у мене ще не було. Навіть дихання спирає, так обстава на організм тисне...

        Напівлежачи присів на досить вузенькому односпальному ліжечку (і як у нього пристойну дівчину затягнеш, якщо й самому розвернутися ніде?!), впавши в пелену цілковитої апатії, що оповила, марно намагаючись налаштувати себе морально та психологічно на майбутні принади суднового життя... Теж, зрозуміло, справа важлива - якнайшвидше в робоче тіло увійти після тривалого неробства відпускного берегового життя, що розслаблювало.

    Тут і Сашко, мій «начальник», у гості намалювався. Посиділи, перекинулися про те про це, дещо пригадали з поточного життя, поділилися наболілим. Але найголовніше в нашій справі - повне досьє на «мастера» (капітан судна - морський жаргон, від англійської master ) - головного і єдиного нашого боса і на його ліву руку - «помполіта» (офіційно - перший помічник капітана) - як правило, узаконеного «сексота» на судні. Це - перші люди, з ким нам доводиться часто напрямки та безпосередньо мати справу в роботі. Лише вони можуть нам, кожен, звісно, у своїй справі, наказати щось, примусити до чогось, або неухильно попросити про що-небудь. Іншими словами, владу свою вжити. Але тут, схоже, бог милував. За словами мого напарника, що один, що інший - цілком адекватні, навіть у міру демократичні. Хвала Господу, хоч у цьому плані підфартило! А це вже багато.

     - Нічого, Славе, не сумуй і не сприймай близько до серця своє призначення. Нічого ж не зміниш... Те, що спрацюємося з тобою, не сумніваюся. І, звісно, я радий, що саме ти будеш поруч. Вчити тебе, слава Богу, нічому не треба, сам кого завгодно навчити можеш. Куди діватися, трохи попрацюєш ще тут «другим», характеристику здобудеш нормальну, і нікуди Миколка не дінеться, підмахне і тобі в ШРМ (радіоскорочення, за радистським жаргоном - начальник рації). Який резон йому нормальні кадри непристойно довго гнобити?.. Тим паче що їх і так у пароплавстві хронічно не дістає...

       - Та годі, Шурику, хрін із ним, із цим мироедом Аліним. Ясна річ, живі будемо - не пропадемо. Але давай ближче до конкретики, до нашого життя… Пароплав-то куди зараз «поскаче», є вже вірогідна інформація?

        - Ніби як, чув краєм вуха, на японські лісові перевезення нас готують. Але ось один рейс, поки все остаточно владнається, повинні зганяти в бік Курил, в Охотське море, до рибалок, баночку і гофротару їм підкинемо. Ну, і постачання деяке. Вважай, за кілька тижнів, ну, може, максимум за три обернемося. Звісно, голими йти до рибалок - блюзнірство, дуже варто було б горілкою затаритися... Сам знаєш, там вона в пошані, на вагу золота проходить.

        Само собою, я чудово розумів, про що він говорить, був уже раніше досвід подібних контактів із рибалками кілька разів в моєї морській практиці.

       - Те, що на Джапанейзію стаємо - це добре. Мало втішного - в іншому. Горілку брати нема за шо. Грошенят-то у мене після відпустки, сам розумієш, вважай, нуль.

     - У цьому плані - ноу проблем, не горюй, гроші на бочку кладу я. Напередодні нам чергову зарплату підвезли. Твоє завдання - знайти її, шкідливу, у потрібній кількості й занести на пароплав. Після вже якось поквитаємося. От тільки де таку прірву добути? Зараз із цією справою вкрай потворно в місті.

       - Це так. На яку кількість розраховуєш?

       - Думаю, скромно - по ящичку. І то непогано було б…

      - Гаразд. Мабуть, спробую цю справу залагодити. Є деякі давнішні «кінці». Звісно, якщо в декого пам'ять не коротка. Саня, от тільки чую, не дешевим виявиться весь захід, що ціна буде далеко не ресторанна, а з пристойною націнкою з огляду на поточну обставину в країні. Доведеться брати поправку в більший бік... По-іншому навряд чи вийде. Адже продукт конкретно дефіцитний. Та й кількість... Цифри не бентежать?

       - Ну, а що тут поробиш? За ціною не постоїмо! Тут уже скупитися ніяк не можна. Тим паче все має окупитися з лишком... Найімовірніше, завтра нас поставлять під навантаження до причалу. І можна буде починати «операцію». І треба поквапитися, часу не так і багато. Через пару-трійку днів, імовірно, відчалимо.

    - О-кей, тоді готуй гроші. Щойно «прив'яжемося», одразу й почну кампанію.

        Ось із цієї розмови й почалася наша спільна робота. У принципі, дружна.

        ... Операція «Горілка» пройшла на ура. Старі «кінці» не підвели. Кабацькі комерсанти й самі непогано «погрілися» біля нашого «багаття». Щоправда, повивертали з нас кишені - довелося брати горілку прямо зі складу одного з ресторанів, де в мене було потрібне знайомство, за полуторною ціною! За ціною добрячого коньяку! Але вибору-то в нас не було. А де ж іще можна було б урвати стільки горілки, якщо в рідних магазинах черги за нею тіснилися далеко за дверима, на вулиці, а на руки давали лише по два примірники.

       Так, до речі, до рибалок нам сходилося більш ніж урожайне. Реально, було зовсім не шкода витрачених на дороге спиртне грошей. Червоною ікрою в банках і пристойною рибою рідкісних сортів у різноманітному виконанні затарилися ґрунтовно. По приходу до Владика в тому ж самому «блатному» ресторані практично весь наш «улов» (трохи, природно, залишили собі) пішов «на ура» з підсумковим майже потрійним підйомом за прибутком. Ось це, я розумію, комерція!

     Ну, а потім, як і планувалося, почалася і бадьоро понеслася калейдоскопом, закружляючи нас, цей самий нам завчасно визначений і приємно очікуваний «струмінь» - японська лісова «карусель».