Мореас Фрост
БЛУКАЮЧА ХВИЛЯ
Частина 3. Між Небом і Водою
Де там ті бродячі хвилі в океані? Вдень навіть із
вогнем їх не знайдеш! Однак одна з цих красунь,
ймовірно, заблукала, шалена, візьми й стань на
шляху прямування пароплава Головного Героя.
Загалом, так все не по ділу сталося, що з примхи
долі він особисто і впритул з нею познайомився.
Нікому не побажаю подібних супер «приємних»
відчуттів!
- Місток - баку*! Раз, два, три, як чути мене, прийом?! - проспівав я в мікрофонну гарнітуру, яку щойно вставив у стулку з'єднувального роз'єму, попередньо відгвинтивши захисну кришку на ньому.
У цей момент я перебував у просторій і досить глибокій ніші підбакового простору, поблизу дверей у боцманську підшкиперську. Якраз там, де знадвору, але прихований від зовнішніх опадів, зазвичай на всіх суднах на одній з переборок завжди кріпиться невеликий окремий ящик із герметичною кришкою, що закривається на спеціальні морські «баранчики». У ньому розміщується нехитре обладнання для зв'язку між баком і містком під час швартовних операцій.
- Бак - містку! - без будь-яких спотворень, чітко і розбірливо чую у відповідь голос свого шефа через дзвін зовнішнього гучномовця, встановленого вже ближче до палуби бакового простору на металевих леєрах швартовного майданчика. - Чую тебе відмінно! Давай-но ще порахуй до десятка і назад...
І порахував, і пожартував, навіть трохи поспівав у мікрофон на радість публіці на містку. Але, як це не дивно, все функціонувало просто чудово, як тому й треба. І, здавалося б, немає причини турбуватися. Закривай все по-штатному, та й топай назад. Однак начальник мій вважав по-іншому.
- Славо, не будемо спокушати долю, а діятимемо за нашим розробленим планом до кінця. Міняй усе гамузом, як і домовлялися...
Ну, міняти, так міняти, що тут сперечатися... І я покірно приступаю до розкручування викруткою гвинтів кришки блоку реле. Гвинти, мабуть, підкисли, піддавалися погано. Це зайняло деякий час. Нарешті, кришка - в руках. Рядком виклавши на верхній частині корпусу сусіднього блоку принесені релюшки, я вже хотів було приступити до процедури їх заміни, але тут чую навіть не голос, а дикий переляканий Сашкін вигук.
- СлавкО! Кидай усе!.. Терміново сховайся десь на місці і зачепися там за що зумієш! Краще за що-небудь міцніше і надійніше! Попереду, на підході, крута хвиліща! Скоро накриє! Тебе може конкретно залити! Міцніше тримайся!..
Проте мені вже й без його інформації дещо стало розумітися. До мене почало доходити, що попереду, перед судном, починає коїтися щось, зовсім не передбачене, нештатне і зовсім не обов'язкове і не бажане. А вже для мене і зовсім приховане. Адже бачити, що відбувається насправді в безпосередній близькості від мене, з точки свого перебування, я можливості не мав. Тобто міг орієнтуватися в обстановці лише за своїми відчуттями. І прийдешній перебіг подій, що розгорталися навкруги пароплава на тлі тривожного попередження мого соратника, мені підказував тільки одне - ми «зловили» якийсь незрозумілий водяний вал. Про подібні феномени я чув, так, у загальних рисах, не знаючи, вірити їм чи ні... Але от щоб самому зіштовхуватися з таким явищем?!... Ні, ніколи не доводилося.
А почало відбуватися таке, що мені, напевно, і в найдикішому або фантастичному сні не наснилося б!..
Буквально слідом за панічним попередженням мого начальника з капітанського містка, я відчув, що спочатку судно раптом дико затремтіло ні з того ні з сього. Ну, а незабаром з-під моїх ніг почала стрімко губитися палуба, ніби пароплав раптово почав кудись потворно провалюватися. Якщо і не весь цілком, то його носова частина різко гульнула донизу, одночасно нахиляючись на лівий борт. Тут уже, кинувши з рук мікрофон, я гарячково, але дуже скоро пробіг очима навколо - за що тут, у безпосередній близькості, можна зачепитися, щоб остаточно самому не впасти...
Скажу відверто, мої інстинкти загострилися миттєво, дистанції охоплювалися блискавично.
Праворуч від мене, біля бічної переборки ніші, де я якраз і перебував, поблизу трапа для підйому на швартовну палубу, на відстані витягнутої руки, вертикально, від низу до верху, проходила траса з двох сталевих дводюймової товщини труб, що пролягали паралельно. На моє щастя, вони відстояли від перегородки сантиметрів на десять. Неймовірними зусиллями, а точніше кажучи, і досі мені не зрозуміло якими, можливо, мій ангел-охоронець для мене свої крила розчепірив, мені таки вдалося, якимось дивом дотягнувшись, вчепитися в них мертвою хваткою. Ба більше, що виявилося життєво важливим для мене в ситуації, що склалася, я примудрився просунути ліву руку, зачепивши її замком за обидві труби одночасно, притиснувшись до них грудьми. Більше тут триматися за що-небудь зовсім не випало ні-чо-го підходящого. Принаймні, в найближчому радіусі моєї руки. Це ВЖЕ виходило дуже вдало! І, нарешті, тим виграшніше для мене - місце це було під захистом палуби зверху. А отже, і це виявилося найціннішим, мені не загрожував різкий динамічний удар багатотонного преса води зверху на нічим не захищені голову і тіло, якого напевно не зуміла би пережити жодна з живих істот на планеті.
Ось у такому положенні я і застиг на місці в очікуванні зустрічі з прийдешньою стихією. Хоча поправлюся, слово «очікування» - гучно сказано, і, мабуть, тут воно не зовсім доречне - не вірно відображає перебіг подій, бо все відбувалося і змінювалося вкрай, вкрай швидко - складалося з якихось миттєвостей, що спресовувалися в лічені секунди перед самим прецедентом.
Саме так я і збагнув (поки що мені вдавалося щось міркувати), що судно, спадаючи носом і з креном на лівий борт, кудись завалюється. І наступної миті пароплав струсонуло так, що мені здалося, що ніс судна зараз відірветься від решти його частини. Настільки його тряхнуло! Стрясло і мене, та так, що нібито руку на трубах до біса відірвало!.. Але, перебуваючи у владі стресу, болю я не відчув. І свідомість поки що загострено працювала. Склалося враження, ніби пароплав ткнувся в щось дуже нам не дружнє.
А з судном одномоментно явно відбувалося щось неймовірне і недобре. Усе ще перебуваючи на вістрі почуттів, дивлячись зі своєї точки огляду вздовж поздовжньої лінії судна, я примудрився засікти, як його корпус, деформуючись під дією невідомих сил, дещо потворно витріщився догори у своїй поздовжній вертикальній та ґрунтовно перекосився в горизонтальній площинах... Немов ці злі сили намагалися спершу зігнути, а потім на додачу ще й скрутити пароплав у спіраль. Дуже своєрідно лякаючий ракурс позначився для мене! І, чесно зізнаюся, мені стало моторошно страшно.
«Ух, ти ж, мама дорога, що робиться-то!..» - тут же моторошно-перелякано стрельнуло в голову.
Далі для мене нез'ясовно померкло світло. Схоже чиясь реально велика тінь різко затулила від мене сонце, грізно нависнувши над головою. І з цього моменту думати мені вже більше не довелося. Усе, що могло б у мені зародитися в подальший час, тієї ж секунди просто нещадно потонуло, захлиснулося, поглинулося великим масивом води, який несамовито обрушився на носову частину судна. Суцільної води. Густої води. Пароплав, ніби захлинувшись, запірнув у цю щільну воду...
Ні, це зовсім не та водичка, що ласкаво хлюпається у вашій ванні під час купання. І зовсім не та, в якій ви із задоволенням борсаєтеся і плаваєте, купаючись у спекотний день у морі. І точно не та, що викидається нехай навіть високим, але грайливим прибоєм до морського берега. І навіть не та вода, в яку, приміром, можна за бажання, занурившись на пристойну глибину, натурально випробувати її відверто неласкаве ставлення до вас...
Це були сотні, а може, і більше, тонн розгніваного і неприборканого масиву води, що зриває і трощить все на своєму шляху проходження, і забирає з собою все, що погано лежить або недбало закріплене, а те, що навіть і добре закріплене, - гне і курує.
Остання думка, що відвідала мене з тим немилосердним об'ємом води, який відразу обрушився на мене бурхливими щільними вирами, що проносився по моєму нещасливому тілу, наче злісний буревій, і промайнула усвідомлено: «Боженька, допоможи мені!». І все! Встиг лише схопити ротом, скільки зумів, повітря...
А далі, пам'ятається лише морок темряви, що поглинув мене, тому що, перебуваючи в полоні води, я надовго заплющив очі. Але навіть якби й захотів їх відкрити, то навряд чи зумів би, напевно. Хоча, здавалося б, яка це не складна справа, що ми навіть не помічаємо, коли вона відбувається у звичному нам середовищі. От тільки не тут і не зараз. Тим паче перебуваючи в такому далеко не тихому жаху. Ті неміряні тонни води, що шаруділи шаленим напором, прокочуючись по кожному міліметру мого тіла і з шаленим натиском щільно лизали його з усіх боків, не дозволили б цього зробити - який там, розімкнути повіки!.. Себе б відчути... Та, власне, я й не робив жодних спроб навіть чимось ворушити. Мене просто судорожно заклякло на тих трубах. Точніше, в нервовому спазмі клемануло руку на них мертвою хваткою, що утримувала мене в деякому обсязі одного простору. Зате все моє тіло гуляло й тріпотіло, як крила птаха, і танцювало навколо цих труб, піднімалося вгору й у боки ногами і знову опускалося донизу, вібрувало й судорожно смикалося. Ймовірно, у клекотливих гуляючих вирах неоднорідних мас води, що полонили собою підбакову нішу судна, а просто кажучи, бурхлива стихія намагалася вирвати мене з чіпкого захоплення труб.
Що цікаво, за всіх знущань злісної стихії над моїм тілом, я зовсім не відчував жодного болю. І навіть не реагував на температуру води. Я взагалі перебував у якомусь дивному підвішеному стані «здерев'яніння», але з точністю до навпаки. Був наче безвольна ганчірка в бочці з водою, що колихається. Лише відчував хвилі жахливого тиску, що накочувався на мене. Вони гралися моїм безвольним податливим тілом з усіх боків - то плющив, обтискав і все стискав і стискав мій організм, немов у велетенських лещатах, видавлюючи з мене залишки повітря, то раптом ніби відступаючи, злегка відпускав...
Потім у якийсь момент, скоріше, це трапилося вже в завершальній фазі мого підводного полону, абсолютно не підвладне моїй волі тіло невідомою силою розвернуло спиною до перегородки, м'яко поставило на ноги і наостанок геть із жахливою силою приплюснуло до неї...
І все!.. Все нарешті скінчилося…
... Розплющив очі я, лише коли відчутно вловив крізь повіки яскраві промені сонця. Велика вода вже спала. Я, як і раніше, залишався в тому ж положенні приреченого - «прикутим» рукою до труб. Але на ногах утримувався насилу. Відповідно, ясна річ, весь мокрий. Свідомість поступово поверталася до мене, а разом із нею і відчуття холоду. Зубами застукав. Помітив людей, які біжать від надбудови в мій бік, хлюпаючи по залишковим потокам все ще стікаючої води, яка нещодавно грізно бешкетувала, а зараз така лагідна.
І тільки тепер я, нарешті, остаточно повернувся до тями. І з жахом прийшло усвідомлення того, що на ті кілька десятків секунд, на які взяла мене в свій полон і мучила стихія водного танцю, мені вдалося хвацько зазирнути в очі Посейдону на краю його непроглядної безодні і при цьому не потонути в його погляді. А може, навпаки, саме пощастило?.. Що лише тільки злегка заглянув?..
Але, мабуть, не потрібен я був Посейдону! Принаймні цього разу!
Як це не показується дивним, я виявився по пояс голим. І саме це для мене залишається справжньою загадкою донині. І добре б на мені була тільки сорочка... Але ж ще й легка курточка-вітровка була зверху. Щоправда, не застебнута на блискавку. Але ж я не розтискав рукою рятівних труб! А може, все-таки розтискав?.. Теж ще питання... Але ось штани Посейдон точно знімати з мене не захотів. Утім, їх надійно оберігав ремінь. Зате без докорів сумління забрав мої туфлі, разом зі шкарпетками. І зараз стояв я босоніж на холодній сталі палуби. Стояв і весь виходив тремтінням... Чи то від холоду, чи то від позамежного нервового напруження. Але, скоріше, від того і від іншого, разом узятих...
-------------------
*бак - носова, передня частина судна.
Продовження в Частині 4.........