«Всі мої жалі»

Не проростай в мені,

Я не твоя земля,

Тобі не вирости на спаленій душі,

І з кожним днем таких як я

Все більше в морі самоти.

НОА

— Розповісти про себе, це багато про що. Знаєш це й про зовнішнє, але і про внутрішнє. В мені завжди жевріла така надія, котра підіймала з колін в найважчі часи, дарувала крила над прірвою. — сором’язливий голос хлопця відлунням звучав у голові дівчини з чиїм поглядом він боявся зустрітися.

Перон, знайомий потяг, чий стук відбивається гомоном у серці.

Чи замислювалися ви куди всі так поспішають? Для чого купують квитки, пакують важкі валізи та стрімголов мчать до перону, де можливо почнеться їх краще, або гірше життя? У чому полягає сенс будь-якої подорожі? Це випробування чи шлях до себе майбутнього? І чи готова людина втратити себе зараз майбутнього?

Темне волосся розвівалося в осінньому прохолодному вітрі, підкреслюючи втомлений, хворобливий вигляд хлопця. Його очі блукали у пошуку знайомої людини.

Перон був переповнений, метушливий, усі кудись поспішали. Галасливі дітки бігали колами та намагалися впіймати метелика. А він своїми тендітними, немов шовк, крилами змахував та підіймався у височінь, туди, де свобода змішується з вітром та сонцем. Де все буденне життя здається неважливим. Де ти відчуваєш силу висоти, свободу, що спрямовує тебе у неймовірну подорож між реальністю та незвіданим.

— Здавалося, що колись моє життя втратить сенс, стане сірим каменем, котрий просто буде омивати течія. Я завжди хотів бути мрійником, та мої мрії здавалися неможливими. Хіба ж знав, що щастя ховається у тиші буденності, в обіймах близьких, у коханні. — вуста вивільняли істину, поки руки друкували черговий розділ особливої для хлопця книги.

Він почав писати, коли йому було 16 років. Біль, що межував з безумством всередині його душі, шукав шляхи вивільнення. Саме письмо та поезія стали втіленням свободи та можливості порятунку.

Ви колись втрачали людину, без якої життя здавалося порожнім, як келих без вина? Чи було у вас відчуття того, що бракне повітря, серце стискається, а думки з’їдають зсередини залишаючи лише оболонку?

Чи можна впоратися з болем, та подолати цю перешкоду не втративши себе? А що, якщо я скажу вам, що коли помирає кохана людина – частина вас помирає разом із нею? Чи готові ви почути цю правду? Чи вистачить душі та сил душевних, щоб боротися далі не зважаючи ні на що?

Колись ці думки кружляли у голові темноволосого хлопця немов зграя воронів, що намагалися вполювати свою жертву – і цією жертвою був він. Гострі, немов леза кігті впивалися у його тіло, залишаючи невимовно болючі рани. Знівечений, зламаний та все ж таки міцний, як той камінь, який омиває течія.

Що якщо камінь, це не просто камінь? Чи закрадалася думка, що він загартований течією, стійкий, незламний, як людський дух. Що швидше зламається, душа людини, чи той малий, непомітний камінець, що невпинно омивається течією?

На ці питання відповіді не було, як і на багато інших питань що перехоплювали дух, змушували серце битися частіше.

Звук потяга, що наближався по колії змусив хлопця виринути з глибини його роздумів.

Привітна провідниця усміхнулася. Її стомлений та щасливий погляд здавався чимось неймовірним у цьому похмурому середовищі, де сірий пил полонив людські душі.

— Ваші документи на проїзд та паспорт, будь ласка! — дзвінкий, бурхливий, як течія голос промовив з впевненістю та ніжністю водночас.

Хлопець простягнув своїми довгими пальцями документи, та після схвалення попрямував всередину потягу.

Знайомі декорації, дерев’яні панелі, вікна, що були розміщені по довжині усього вагону та двері купе, що відчинялися настільки часто, що створювали приємну вуху симфонію звуків. Ноа завжди любив такі довгі, затяжні поїздки у потягу.

Знайомство з новими людьми не втішало його, та звук руху потягу, циклічне постукування та пейзаж за вікном завжди надихали його на роздуми.

Що таке подорож? Це відправна точка для польоту твоїх думок, чи все ж таки це відчуття свободи?

Кожна подорож — це надбання. Пошук своїх, пошук себе, знайомства та втрати, щастя та розпач. Хіба ж людина може відчути справжній смак життя, не пізнавши цього? Не змерзнувши, не відчувши вогонь на шкірі, не втративши. Ким би був Ноа не відчувши цього усього?

Знайшовши своє купе, та привітавшись з дівчиною, що сиділа у ньому, хлопець вийшов запалити цигарку перед відправкою у подорож, що назавжди змінить його життя, мислення та сенс існування. Як погода може змінюватися в одну мить, серце перестати битися, так само і майбутнє, яке чекало на Ноа змінило його.

* * *

— Вітаю вас! Бажаю вам приємної поїздки! — слова лилися немов потік води в бурхливому струмку його голосу.

— І вам! — промовила дівчина, що так сильно була заклопотана своїми роздумами.

Він одразу впізнав цей силует, це волосся, що переливалося немов червоне, насичене, терпке вино на сонці.

Ця інтонація у голосі була знайома, немов кожна частинка його тіла, душі. Проте страх зізнатися, відкритися не давав змоги Ноа почати відверту розмову першим. Здавалося, що значно простіше буде прикинутися незнайомцем, відлюдником, яким він і був у житті.

Хлопцю завжди було приємніше слухати, бути спостерігачем, аніж дієвою особою. Його таємниці були настільки інтимними, важливими для нього, що здавалося навіть від себе він був готовий приховати їх.

Звичайно в його житті були люди, яким він міг довірити потаємну частинку себе, що знівечена, спалена під променями пекучого сонця. Проте щоразу, коли Ноа відкривався, його зраджували, викидали з життя, як зламану іграшку, на звалище.

Саме тоді вперше в голові хлопця зародилася думка, що світ це велике сміттєзвалище зламаних іграшок. Та чи готовий він бути серед них? Чи вистачить у нього сил полагодити не тільки свої думки, але й душу, що потріскалася під натиском обставин та часу.

Але в кожного у світі є другий шанс. Пошук істини, душевного спокою. Можливо, в момент, коли людина втрачає віру в себе, з’являється хтось, хто допоможе знову повірити у диво?

Потяг почав рушати з місця. Краєвиди плавно змінювався переливаючись барвами зелені та сонячного світла. Невеличкі затишні оселі були немов провідниками, гостями що зустрічали їх на шляху. Дім – це місце сили.

Саме так вважав Ноа. У його житті, словах та діях завжди червоною ниткою перепліталося уявлення про місце сили та затишку. І це місце не оселя, чи будинок, це рідні люди. Саме вони були тим притулком віри, прихистком надії, де можна було перечекати будь-які грози та зливи.

Розмова зав’язалася сама собою. Попри страх хлопця, вуста самі почали говорити та знайомитися. Він хотів, щоб його супутниця була чимось значно більшим саме в цей момент. Щоб вона була всесвітом, неймовірним, неосяжним, таємничим і таким могутнім. Ноа завжди бачив у людях їхню силу. Вона була немов нестримна лавина, що знищувала всі перепони на своєму шляху.

Саме такою була Анна.

— Я хочу, щоб ти сьогодні була відверта зі мною. Нехай ми незнайомці, проте, якщо я зможу бути поводирем у твоїх мандрах, я буду ним… — впевненість в словах хлопця не залишала жодного компромісу для дівчини. Вона лише спокійно зітнула, похиливши голову, та почала розповідати свою історію.

— Я завжди була чужинкою у цьому світі. Народжена не тому, що мене хотіли, а тому, що так треба. Я мала все, окрім оцього відчуття бажаності. Любов у моїй сім’ї була не частим гостем.

Я завжди кудись тікала: до бабусі, до друзів, у себе… Я шукала те, чого мені так не вистачало. Вимагала віддавати навзаєм усіх себе. Думаю, ти вже здогадався по моєму вигляду, що у мене це не вийшло. Бо люди не звикли віддавати більше ніж можуть.

І тоді у мене з’явилася найрідніша подруга — Кам’яна Анна. Вона відкрила мені шлях до любові. Це все ще була я, але вже більше з каменю. — дівчина сумно розсміялась, стиснувши між долонями підстаканник з чаєм. — З нею я нарешті відчувала себе цілою. З нею ми писали книжки. З нею втікали від світу. Вона була єдина, кому я могла довірити свої страждання нерозділеного кохання.

Мені більше не потрібні були друзі. Особливо, якщо вони не розділяли моє захоплення. Далі мене накрило стрімким потоком років. — Анна відхилилась на спинку сидіння. — Через сім років я вперше відчула обійми самотності. На той час у мене вже було п’ять товстих книжок і новий світ, який я хотіла розділити з іншими.

Тоді я спробувала повернути друзів, але швидко зрозуміла, що мені з ними більше не цікаво. І я знов зникла на декілька років. Я дозволила собі замурувати серце у кам’яну броню. Тепер я справді перетворилася у Кам’яну Анну.

Усе інше вже не мало значення. Я поховала любов, як таку, залишивши лише страх самотності, який одного разу зруйнував моє кохання.