НОА

Він слухав її майже не перебиваючи. Це був шлях, який вона пройшла самотужки. Шлях мрійниці, котра не дивлячись ні на що змогла врятувати дитину, яка жила у ній. Змогла стати чимось важливим та значущим.

Хоча кожна людина значуща у своїй мірі. Хіба ж існує море без крапель води, квіти без пелюсток? Кожен важливий, і коли людина зрозуміє це по-справжньому, життя зміниться. Можливо її будуть долати сумніви, що увіп’ються у шкіру своїми гострими зубами, а можливо це буде переродження.

Сила кожної людини в її слабкості. Подолавши цю слабкість, робивши безліч помилок, тільки тоді ми починаємо знайомитися зі справжнім собою. Без раптових помилок – не буває перемог. І це була істина, що світлом сяяла в його серці, була наставником, поводирем, диктором.

Серед усього шуму думок, саме знання того, що усі твої помилки шлях до перемоги, приглушувало страхи, дарувало надію.

Слухаючи розповідь Анни, Ноа знаходив у них щось знайоме та рідне. Згадуючи своє дитинство та підлітковий вік, хлопець розумів що їх душі споріднені, схожі. І поки ця таємниця не була розкритою, він міг залишатися для неї незнайомцем, простим мандрівником, яким він і був насправді.

— Знаєш, а ми з тобою схожі. Страхи так само з’їдали моє нутро. Коли мені було 16 я втратив кохану людину, що померла від раку. І цей тягар я несу з собою через роки. Це горе, що зробило мене тим, хто я є зараз, — на якусь мить мовчання полонило простір купе, де були тільки вони двоє. — Коли помирає кохана тобі людина – частина тебе помирає разом із нею. Ось я сиджу перед тобою неповноцінний, зламаний, та сильний водночас, тому що я просто не можу дозволити собі бути слабким.

Життя це вир в якому кожного з нас спіткали небезпеки, втрати та надбання. Проте, здається найважливіша нагорода у житті Ноа, це можливість знайти себе та своїх. Тому що ці люди десь обов’язково ходять. Де ж вони все-таки є ті свої?

— Я пам’ятаю, що в якусь мить моє життя втратило будь-який сенс. В ньому не було світла чи темряви, а лиш неосяжна порожнеча, в яку я падав в надії, що це все закінчиться. — погляд дівчини змінився. Він був настільки здивований та стурбований відвертістю хлопця. А Ноа продовжував свій монолог. — І тоді в моєму житті з’явилася ціль. Вона була недосяжною. Людина, яка в житті своєму ніколи не писала взяла ручку, та написала перший вірш. Я досі пам’ятаю його напам’ять. Там не було ритму, послідовності, проте там була душа, яка відкривала усі завіси, виходила на світло з непроглядної темряви.

Ноа почав писати у віці 16 років. Це було єдине спасіння від болю втрати коханої людина. Єдиний порятунок – це прийняти біль, трансформувати, та створити щось дивовижне, справжнє та чисте.

Саме тоді у ньому зародився митець, творець, який невпинно, ночами безперервно створював сюжети своїх нових книг, писав вірші та мріяв, що колись його зрозуміють.

«Я хочу, щоб ви знали, наскільки важливі один одному. Щоб підійшли до коханої людини й сказали, як сильно ви любите її чи його». - він втратив цю можливість, проте хотів її подарувати іншими, тим, хто не може наважитися.

Вийшовши з купе на черговій зупинці хлопець знову запалив цигарку яка заспокоїла, сповільнила хід його думок.

Навіщо він це все розповів? Чи стане це початком чогось нового? Чи варто було відкривати настільки глибокі таємниці, що були надійно сховані у його серці?

Думки знову перепліталися червоними нитками, ткали своє полотно реальності в якій запитань було більше ніж відповідей.

Життя складно збагнути. Це була інша істина, яка також переслідувала його протягом багатьох років.

З часом Ноа зрозумів, що все складне – просто. Кожна квітка в саду виконує свою роль, кожна піщинка, що омивається морською хвилею виконує свою роль. І інколи бути піщинкою це доля, призначення. Піщинка маленька, вітер може підняти високо в небо, змити хвилею, зрушити її з місця. Проте інколи лише одна вона може зупинити натиск води, утримати піщаний замок, стати опорою. То чому ж всі люди так прагнуть до величі? Чому він хотів бути чимось значущим, коли народившись хлопець вже був таким.

По гучномовцю сповістили, що потяг під номером 37 відправляється, а провідниця, що стояла під літнім спекотним сонцем глянувши на Ноа, натякнула, що варто заходити всередину.

Зустрівшись поглядом з Анною, вони продовжили свій діалог, який був розмовою споріднених, близьких душ. Та чи знала вона хто він? Можливо вона також вирішила влаштувати невеличку виставу, гру в якій їм виділено головні ролі?