Сьогодні кава як завжди гірка, знаєш, з часом присмак гіркоти мені навіть став подобатися. Вітер прохолодніший аніж  вчора, тому сьогодні  все ж таки надягнув шарф. Вибач, що не зміг прийти раніше, було купа справ. Та я знаю, ображатись ти не будеш, я взяв тобі каву як ти любиш, з цукром та молоком. Я все частіше згадую нашу першу зустріч. Деякі спогади завжди залишаються настільк реальними, що прокручуєш їх знову і знову. Вони стають теплішими, особливо в холодну пору року. 

Я давно вже не прокидався з самого ранку, не займаюсь бігом як раніше. Втратив форму, та і не тільки форму, втратив бажання. Останні три роки пройшли крізь мене,  неначе я був замкнений, хоча я частенько знаходився між людей, та я знову став неведимкою. Думаю, ти від мене очікував завсім іншого. 

І я знову повністю розгублений. Цей дурнуватий календар, який висить прямо над моїм ліжком, тільки і чекає, коли я зірву пройдений день, аж бісить! Сестра весь час торочить, про прекрасний світ навкруги. Варто лише піднятися з ліжка і виглянути у вікно. Можливо це б і мало якийсь сенс, три роки тому, але не зараз. Одно разу ти мене запитав, що я буду робити, коли ти зникнеш, тоді я не знав відповіді на це запитання. Якщо чесно, я і зараз не знаю відповіді на це запитання...

                                                   Три роки тому.

- Нанні, хоч я і згодився сходити з тобою до бару, але тут так гучно і людяно...  

- ааа... Ну годі братику,розвеселись трохи, чого ти завжди такий серйозний, познайомся з кимось, знайди собі друзів, а то завжди сам. Піди поговори з живою людиною. Це називається діалог коли двоє...

- мені і тебе вистачає, ти часом така бовтушка... 

- Солоооо, я не це мала на увазі... - Нанні, ще хвилин 10 розповідала, про важливість відносин.     

       Я мовчки її вислухав, і дав зрозуміти, що повністю згоден. Та надалі продовжувати розмову, мені зовсім не хотілось. Нанні лише посміхнулась і  повернулась до своїх подруг,  я вирішив більше її не туртувати. Мені ніколи не подобалось з кимось проводити час, окрім моєї сестри. Для всіх інших я був досить дивним, мовчазним. Мої погляди, завждим відрізнялась від інших, тому я навіть і не намагався з кимось потоваришувати. Завжди бути в стороні, ця думка мені здавалось досить вірною. Нарешті пляшка пива вже була порожня, в барі було надто душно, тому я вирішив, вже час йти додому. Дорогу вкривав тонкий шар снігу. Я подивився на свої білі кросівки і видихнув. Поруч стояв високий незнайомець в чорній куртці, перебираючи в руках сигарету. Було тяжко відвести погляд від його виразного облица, особливо від легкого рум'янцю на щоках. 

- мені здається ти не палиш, та я спробую... Не буде запальнички?  Я взагалі сам збираюсь кидати, та весь час щось заважає..

Соло"...." 

-  то це... певно відповідь ні. Я так розумію..

Його голос, застав мене зненацька, після перший двух слів, мій розум мене покинув. Знову це відчуття, давно вже такого не було. "Ні... Ааам... Тобто ні, я маю на увазі, я не палю" - і я нервово замахав головою. В цей самий момент мені захотілось зникнути, одягти плаща-невидимку, і бігти швидко як тільки можу. Але в чому була причина, те що я не вмію нормально говорити з людьми, або знову, це дивне відчуття. Потрібно швидко йти поки ще більше соромно не стало. Я попрощався, якщо це можна так назвати, кивнув незнайомцеві і відразу пішов. 

          Їхати на таксі зовсім не хотіло, винекло бажання нічної прогулянки. Незважаючи на легкий мороз, який пощіпував мої щічки, додому зовсім не хотілось. Пройшовши зовсім трохи, мені здалося, що мене хтось кличе. Я обернувся і побачив як темний силует швидко наближається в мою сторону. Тяжко було зрозуміти, хто саме це був. Можливо сестра, але чого б це їй за мною бігти, могла б просто зателефонувати. Позаду мене два ліхтаря, так і не засвітилися. Тому я стояв під самим ліхтарем в оствітленні. Раптом хтось все ж таки помилився. Від того, що я стояв нерухомо, світло згасло. І я підняв руки до гори і почав махати. Цього разу все стало яскравішим. Переді мною був високий незнайомець в чорній курткі.