Володимир Сергійович Середа походжав із боку в бік в своєму кабінеті. Під важкими кроками чоловіка майже двометрового зросту під старезним лінолеумом жалібно скрипіли ще більш давні мостини.

Його помічник сидів за столом для нарад, який стояв впритул до робочого, й похмуро розглядав протерту темну стільницю. Він не поспішав якось коментувати отриману інформацію. Ситуація була складна, й хвилювання керівника він розумів. Принаймні йому так здавалося.

Втім, працюючи з Сергіїчем трохи менше п'яти років, Дмитро Кирилович не міг знати, що майже двадцять років тому при схожих обставинах шеф втратив свою дружину. Звісно тоді Середа не був ніяким керівником, просто опер, який жадав у всьому докопуватися до істини. Тоді він не сприйняв погрози серйозно й втратив кохану дружину Машу. Й тільки донька Юля, яку дивом вдалося врятувати, не дала впасти на дно...

Нарешті Володимир Сергійович зупинився й оглянув пусті світло-бежеві стіни, які спочатку його дуже дратували, але зробити ремонт руки так і не доходили. Зрештою учепився поглядом за помічника.

- Мені потрібен найкращий, Дмитре. Для Юлі. Щоб я міг спокійно додавити цих гнид.

- Ми забезпечимо найкращу охорону вам та вашій донці, - кивнув чоловік, й подумки полегшено зітхнув. Нарешті шеф став на себе схожий - безжалісний питбуль, який схопивши свою жертву за горлянку, ніколи її не відпустить.

Дмитро Кирилович пішов, а полковник сів у величезне шкіряне крісло - подарунок Юлі і єдина дорога річ в цьому кабінеті - й втомлено зітхнув. Взяв до рук смартфон і хвилину чи дві задумливо крутив його у руках. Потім відкрив телефонну книгу й натиснув на номер доньки. Чекав довго, а коли вона не відповіла, передзвонив. Цього разу відповідь пролунала майже миттєво.

- Щось термінове? У мене зустріч, - без вихилясів відкарбувала Юлія Володимирівна.

- Заїдь сьогодні до мене. Треба поговорити, - тим самим тоном відповів полковник.

- Добре. Але не раніше восьмої - пів на дев'яту. Давай. Бувай.

- Даю,  - гмикнув батько і відклав телефон.

Чоловіче виховання. Володимир ніколи не розпещував доньку й не сюсюкав з нею, коли вона була дитиною. От і вийшло, що тепер вони розмовляли, як ділові партнери, а не як рідні люди. Й характер в донечки став ще той, тому батько й передбачав який скандал закотить вона ввечері, почувши новину про охоронця.

Тим часом Юлія Володимирівна, яка під час розмови відійшла до вікна, повернулася до великого столу для перемовин, відклала телефон та посміхнулася.

- Знову прошу вибачення, - сідаючи звернулася вона до чоловіків, що напружено завмерли. - Продовжуйте.

Ані голосом, ані поведінкою не показала вона невдоволення перерваною презентацією, але всередині поломеніла лють. Заступник вловив її стан і з переляку зовсім втратив думку та почав мекати щось геть незрозуміле.

Дзвінок батька був зовсім не до часу, але без поважної причини він дзвонити не став би. Це єдине виправдання, яке рятувало світ від катастрофи всесвітнього масштабу на ім'я Гнів Юлії Середи.

Щоб уникнути цілковитого провалу зустрічі, жінка встала зі свого місця та підійшла до заступника. Погляд директорки змусив скам'яніти співробітника, що завинив, та випустити з рук пульта, який підхопили спритні пальці. Широко посміхнувшись партнерам й доповідачеві, Юлія Володимирівна сказала:

- Дякую, Юріє Олеговичу. Дозвольте я продовжу... - й не чекаючи відповіді, повела презентацію далі.

Зустріч пройшла успішно, й партнери виявилися такими поступливими, що зрештою навіть перехотілося звільняти до біса заступника.

З нарадчої Середа одразу рушила до свого кабінету, дорогою віддаючи розпорядження секретарці. Дівчина була дуже кмітлива, тож щойно отримала останні вказівки, перестала бути хвостиком директорки та випарувалася виконувати доручення.

Юлія Володимирівна швидко йшла широким коридором, намагаючись не звертати уваги на те, як перелякано сахалися в різні боки "продажники". За хвилину відчинила двері до власної приймальні й полегшено зітхнула, нарешті на власній території. Далі день пішов, як зазвичай - папери, керівники, підлеглі.

З офісу вийшла майже о восьмій. Сашко... Олександр Вікторович вже чекав на неї біля виходу, відчинивши двері службової автівки. Жінка із вдячністю посміхнулася йому та пірнула в ароматне черево автівки. Водій сів за кермо, завів мотор і завмер. очікуючи вказівок.

- Треба до батька спершу заїхати. Адресу пам'ятаєте?

- Так, Юліє Володимирівно, звісно, - як завжди, ввічливо озвався чоловік.

Машина м'яко рушила з місця. Жваві вулиці центру міста швидко замиготіли за вікном, поступово змінюючись на пейзажі спального району. Нарешті вони заїхали до тихого двору, де Юля Середа провела своє дитинство та юність.

Не встигла жінка взяти сумочку, як дверцята вже були відчинені, й водій простягав пасажирці руку. Вона із вдячністю прийняла допомогу й, пообіцявши повернутися якомога швидше, пішла до під'їзду.

Батько зустрів її з похмурим обличчям та здавався трохи п'яним.

- Привіт. Щось трапилося, - питання прозвучало м'яко та нагадувало не питання, а ствердження.

- Тут така справа, - розвів руками Середа-старший. - Ходімо, не в порозі ж розмовляти.

Юля слухняно рушила за батьком, мимохіть розглядаючи до болю знайомі стіни. Ремонт було зроблено вже доволі давно, але в очі це не кидалося. Як і раніше, всюди царював ідеальний порядок. Про те, що ту живе одинокий чоловік, свідчила лише повна відсутність жіночих речей.

Зайшли на кухню, сіли за стіл на вузьких диванчиках кухонного куточка. Володимир зітхнув та, як міг, окреслив ситуацію. Розповів про погрози, які, в принципі, були звичною справою, але тепер розправу обіцяли ще й Юлі. Та ще й не зрозуміло, звідки саме вітер дме.

Юля, несподівано ставши потенційною жертвою, не те щоб злякалася, але інформацію сприйняла. Геройських промов не казала, а спитала у батька поради, що їй тепер робити.

Володимир Сергійович навіть не очікував такого щастя, тому одразу, на радощах, повідомив, що з завтрашнього дня їй на хвіст впаде бодіґард. Що буде він віднині з нею вдень та вночі, поки не піймають виродків, які посміли його донці погрожувати.

Ось тут ідилія і скінчилася.

- Тату, ти серйозно? - підняла витончену брову жінка. - Я не дитина, щоб всюди з нянькою ходити. Не зірка шоу-бізнесу, й не політиканка. Що мені керівництво на роботі скаже? Крім того, ти ж знаєш, яка багато важить для мене особистий простір після усього. Не буду я незнайомого чоловіка до свого дому пускати.

- До речі, твою квартиру треба буде буде на жучки перевірити й сигналізацію підключити... й камери у вітальні та біля входу.

- Тату, ти мене взагалі слухав?! - спалахнула Юля.

- Я тебе слухав. А тепер ти послухай мене. Я не хочу втратити тебе так само, як твою матір. Я також колись думав, як ти. Що наді мною будуть сміятися, що все це зайві перестороги. Це призвело до невиправних наслідків... Навіть, якщо ти проти, людину я призначу. І якщо не дозволиш квартиру оглянути та убезпечити, закрию тебе десь у тихому місці й не подивлюся, що баба тридцятирічна!

- Дякую за бабу, - пробубоніла Юля, але сперечатися більше не стала. Розуміла, що слова батька не пусті балачки.

- Та на здоров'я! - через емоції, що переповнювали його, полковник не помітив сарказму в голосі доньки, й капітуляції радів щиро. - Завтра о сьомій Максим буде у тебе. Він тобі все розповість.

- Добре, - втомлено видихнула жінка.- Я вже піду. На мене водій чекає.

- Його також треба перевірити...

- Облиш Сашка! - знову спалахнула Юля. - Він у мене вже давно працює і жодного разу не вбив!

- Людей підкупають...

- Не хочу цієї параноїдальної маячні. Він чи не єдина людина, яка розраджує мене після розлучення.

- О-ум, я не знав, - знітився батько, й Юля зрозуміла, як двозначно прозвучали її слова.

- Та я не те мала на увазі, - махнула вона рукою, намагаючись розвіяти безглузде припущення батька. - Просто він піклується про мене... щиро... Ой, годі... Все, тату, я пішла. Бувай.

Юля вискочила з квартири й надзвичайно спритно збігла на своїх шпильках сходами як колись у дитинстві.

Побачивши керівницю, Олександр вийшов з машини й як зазвичай підійшов до пасажирських дверцят, як вишколений пес. Потім швидко та з комфортом доправив Юлію Володимирівну додому, щоб наступного дня о восьмій чекати її на стоянці неподалік від будинку.

***

Набридливий дзвінок телефону витяг Макса з ліжка у його законний вихідний. Але це було б не так прикро, якби в цей час під ним не стогнала палка крихітка, яка якимось дивом опинилася вранці в його ліжку.

З ревом жалю Макс підскочив з ліжка, залишивши ображену дівчинку, й побіг по квартирі у пошуках своєї куртки, в кишені якої розривався проклятущий смартфон.

Надпис на екрані "МИХАЛИЧ" засмутив ще більше, ніж перерваний ранковий (чи вже обідній) секс. Але не відповісти керівництву він не міг.

Краще б не відповідав.

Перервати довелося не тільки секс, але й відпустку. Вже за годину Макс з'явився перед ясні очі Михалича й отримував інструктаж щодо нового об'єкта охорони.

Жертвою погроз була жінка тридцяти років, але на світлині виглядала молодше. "Може давня?" - подумав Кирієнко, вдивляючись у виразне обличчя з високими вилицями та хижо зіщуленими зеленими очима. Схоже фотографували без відома жінки, просто якісна апаратура дозволила достатньо сильно збільшити картинку.

- Коли зроблено світлину?

- Півгодини тому. Тут така діяльність вже розгорнулася, що тобі й не снилося, Кирієнко. Важлива особа ця Юлія Володимирівна.

- Знаю я цих важливих... - Макс хотів сказати "ляльок генеральських", але вчасно схаменувся, що перед ним керівник. Проте Михалич зрозумів його без слів і насупився.

- Слухай сюди, Кирієнко. Ти спец, звісно, хороший, але кирпу не закопилюй. Не забувай про правила пристойності, етику... ну... загалом не грубіянь.

- Ображаєте, Михаличу. Чи ж я з симпатичною жінкою спільної мови не знайду, чи шо?

- Так, і без цих твоїх... - чоловік зобразив руками обмацування жіночої фігурки. - Словом, руками не чіпати, очима не роздягати.

- А якщо вона на мене кинеться? - гмикнув Макс.

- Ввічливо відмовити.

- Навіть так?

- Хочеш й надалі довго та плідно працювати? - Михалич дочекався недбалого  короткого кивка. - Тоді не осоромся в цій справі.

На цьому інструктаж було завершено. Кирієнко взяв теку та й пішов собі. Товариші по службі зустрічали його здивованими поглядами, але вітали як зазвичай.

Далі пішла звична рутина, де багато кави та головного болю. Під кінець робочого дня Макс готовий був захищати й заздалегідь ненавидів свою підопічну.