Двадцятого грудня близько третьої години ночі у жіночому гуртожитку Національного економічного університету пролунав погано стримуваний чоловічий голос.

- В Токіо вже майже дев'ята, - від збудження Савелієві було важко стишитися.

- Так. Зараз має початися, - Марина забула шикнути на друга, бо на краєчку порожньої сцени, за якою вони спостерігали через камери з різних куточків міста, почалося якесь ворушіння.

Голова в Марини вже тріщала від навушників, тож вона зняла їх і тихенько розмовляла з нерозлучним другом через настільний мікрофон.

Обличчя Савелія відображалося на одному з бокових екранів й схоже було на сумний образ луни. Хлопець переїхав до України більше як півроку тому. Офіційна версія - робота та навчання. Насправді ж просто хотів бути ближчим до Марини. Навіть мову вивчив, хоч подруга ніколи йому не дорікала з цього приводу.

- Ні, я чув, що запуск буде о десятій. Зараз тільки офіційна частина. Всілякі там подяки й поздоровлення.

- О, боже. Я не витримаю, - застогнала дівчина, геть забувши, що в кімнаті не сама.

- Сам такий, - зітхнув Шинкевич.

- Скільки ж воно коштувати буде? - трохи згодом, вслухаючись в урочисті слова незнайомого японця на сцені, спитала дівчина.

- Не знаю, але я два роки збираю. Може, хоч на перший внесок вистачить. Навіть пити кинув, може щось з органів доведеться продавати.

- Геть здурів? - сполохлася Мара, точно не знаючи чи жартує друг, чи говорить серйозно. - Що ти там ще збираєшся продавати?

- Жартую, - криво всміхнувся Шинкевич.

- У вас, клятих фріків зовсім совісті нема? - пролунав розлючений голос з темного кута кімнати.

- Опс, ми розбудили Саніну, - Савелій не те щоб був наляканий, але подруга подруги його недолюблювала. А ще - спала ночами.

- Так! Ви мене розбудили! - гримнула дівчина, підводячись з ліжка й наступаючи з найгрізнішим виглядом. - У вас геть усі запобіжники повилітали! Нічого, що в мене сьогодні екзамен? В тебе, Петренко, до речі також!

- Олексо, сьогодні ж реліз... - спробувала виправдатися Маринка.

- Я знаю! - відмахнулася подруга. - Ти мені всі вуха ним продзижчала. Але, за дивним збігом обставин, окрім віртуального життя в тебе ще є й реальне. Не забула? - нависла та уперла руки в боки.

- Та ні, - винувато опустила голову Петренко.

- Ні? Тому чому о третій годині ночі ти не спиш, як нормальна людина?

- Це тільки на сьогодні... Будь ласка... - закліпала почервонілими вічками геймерка й склала долоні у благальному жесті.

- Арр... - махнула обома руками Саніна й відвернулася. - Добре! Тільки тихіше.

- Мені здається зараз найбільше галасу від тебе, - спробував обуритись Шинкевич.

- А всіляких схиблених телепнів не питали! - розвернулась та ткнула пальчиком в екран Олекса. - Ти погано впливаєш на мою дівчинку. Тож я тобі її не віддам.

- Вона сама мені віддалася... Багато разів, - хмикнув білявий, маючи на увазі їхню близькість у грі.

- Ага. У твоїх мріях, - хмикнула Саніна.

- Та годі ви вже, - Марина зніяковіла через двозначність перепалки.

- Все. Я спати. Почую ще хоч звук, викину до біса он ту залізяку.

- Мовчимо, - швидко відповіла Петренко, випроставшись на кріслі.

"Що вона там викинути збирається?" - майже одразу з'явилося повідомлення у чаті.

"SSD", - начепила навушники на голову, щоб урочиста доповідь японця не дратувала сусідку, та набрала відповідь дівчина.

"Страшна жінка", - шокований смайл та надпис.

"І не кажи", - зітхнула Маринка й кинула сумне личко.

Шарудіння клавіатури Саніну також дратувало. Але набагато менше, ніж бурмотіння, яке лунало до того. Тим паче, коли одягла навушники, які їй подарувала подруга на такі випадки. Непомітно дівчина пірнула у сон й міцно спала аж поки не пролунав дзвінкий голос будильника.

Олекса сіла на ліжку й солодко потягнулася. Потім різко обернулася на інше ліжко. Якщо Петренко не у ньому, вона за себе не відповідає. Але Марина була на ліжку й начебто міцно спала, уткнувши обличчя в подушку. Та все виявилося не так.

Щойно Саніна зняла навушники, як почула тихенькі схлипи. Зіскочила на підлогу та підбігла до подруги.

- Що сталося? - перелякано схилилася та повернула дівчину за плечі.

- Навіть якщо я вся на органи розпродамся, мені не вистачить грошей на те обла-аднання-а-а... - завила голосніше Мара.

- Тьфу ти! Ти геть здуріла? - обурилась Олекса. - Що ти таке кажеш? Які ще органи? Яке обладнання?

- Вірт-капсула VGAME із встановленим клієнтом. Вона коштує сто вісімдесят тисяч доларів. Ще двадцятку накинути і можна у космос полетіти.

Саніна присвиснула, почувши цифри, а потім просто мовчала деякий час, погладжуючи спину подрузі. Звісно, вона не могла повною мірою оцінити горя геймерки. Подумаєш, гра. Он їх скільки. Щомісяця, якщо не частіше, виходять нові. І навіть віртуальна реальність не така вже дивина. Окуляри начепила та насолоджуйся. Але Олекса про все це вже не говорила, бо кожного разу протягом року, поки Мара чекала релізу, спроба перемкнути її увагу на щось інше, була жорстко придушена. Подруга навіть чути нічого не хотіла.

Зрештою, Саніна зітхнула та мовила.

- Якось воно буде... Давай вирішувати нагальні справи. Сьогодні екзамен. Пам'ятаєш? Ти обіцяла батькові, що в цьому семестрі хвостів не буде.

Петренко в черговий раз шмигнула червоним носом та кивнула "угу". Спільними зусиллями вони підвелися й помандрували до ванної кімнати. Чималих зусиль вартувало дівчатам перетворити опухлу від сліз мордочку на нормальне дівоче личко. Але ціною цього подвигу стало спізнення на екзамен.

Олекса швидко попрощалася з подругою й майнула до своєї аудиторії, а Мара зітхнула та попленталася до своєї. На щастя, викладачка приймала студентів по черзі, тож дівчина все ж таки встигла в останню п'ятірку.

Наче компенсацію від долі, студентка отримала білет, який знала ідеально. Мара приречено зітхнула й швидко почала записувати тези. Першою закінчила готуватися й сіла навпроти викладачки.

Жінка подивилася на неї суворо, бо гадала, що студентка зараз буде вимолювати в неї оцінку, але натомість та почала чітко, хоч і з сумом в очах розповідати матеріал. Додаткові питання по цій темі також не збили дівчину з пантелику. Й серце вчителя трохи пом'якшало.

- У вас щось сталося? - спитала вона. - Може вам треба кудись іти?

- Ні, - зітхнула у відповідь Петренко. - Тепер вже спішити нікуди.

Жінка приклала руку до рота. Вона подумала, що в Мари хтось помер. До того вона збиралася поставити дівчині "добре", адже в неї було дуже багато пропусків. Але з огляду на нову інформацію, вирішила трохи підтримати нещасну.

- Все буде добре, - ласкаво посміхнулась студентці та стиснула її руку. - Життя налагодиться, незважаючи ні на що. Ви добре підготувалися до екзамену, тож заслужили "відмінно". Нехай це вас трохи розрадить.

Мара підняла погляд на викладачку. Від здивування та почуттів, що її переповнювали, на очі навернулися сльози. На п'ятірку вона зовсім не розраховувала, але це і справді стало розрадою. Хоч і невеличкою.

- Дякую... - спантеличено промовила вона, а викладачка бадьоро всміхнулася та почала швидко записувати оцінку у залікову книжку.

Забравши документ, Марина посміхнулася. Знову подякувала й отримала нове підбадьорююче рукостискання. Попрощалася з викладачкою та її предметом, на якому, відверто кажучи, розраховувала отримати тверде "задовільно".

Вже більш бадьоро спустилася сходами на перший поверх і попрямувала до їдальні. Треба ж було щось укинути в топку після всіх пережитих неприємностей.

Саніна не змусила на себе довго чекати. Стрімкі цілеспрямовані рухи показували її рішучість вирішити будь-яку проблему. Мара подивилась на подругу, як на незнайомку. І коли вона встигла перетворитися на таку собі бізнес-леді? Елегантний жакет та вузька спідниця, легкий макіяж, трохи недбалий пучок на потилиці були їй дуже до лиця. Втім, нічого дивного, адже Олекса в цьому році вже випускниця. Бакалавр.

Подруга підійшла з тацею та сіла поруч за невеличким столиком.

- Ну, як ти? - спитала, заглядаючи в обличчя, а потім полегшено зітхнула. - Наче вже краще. Принаймні очі вже не на мокрому місці.

- Я відмінно отримала, - поділилася звісткою Мара.

- Нічого собі. Треба частіше тебе до істерики доводити, - не втрималася від кпини Саніна.

З інтонації Олекси не зрозуміло було чи жартує вона, чи ні, але Петренко не образилася. Подруга ж бо не розуміє всієї важкості ситуації, в якій опинилася Маринка. Звичайна людина, що з нею поробиш? Але вигадати щось з приводу нової проблеми таки треба було.

На презентації, яка стала причиною її сьогоднішньої істерики, спікер повідомив, що віртуальний світ Соран буде розповсюджуватися лише через мережу самої компанії. Доступ до гри отримають лише ті, хто підпише угоду, й таке інше. В цьому, в принципі, нічого особливого немає. Хлопці хочуть себе убезпечити від судових позовів та злодіїв. Це зрозуміло. Та найстрашнішою виявилася вартість обладнання та обслуговування. Сто вісімдесят тисяч доларів. Без права на розстрочку або кредит. За таких умов дозволити собі пірнути у віртуальний світ можуть тільки справжні багатії.

А до них аж ніяк не відносилися Марина з Савелієм. Вони порахували, що навіть якщо поєднають свої збереження, знадобиться принаймні ще років сім каторжної праці, щоб назбирати на одну вірт-капсулу. Так довго чекати вони були не готові.

Звичайна людина сказала б: "Що такого? Можна й почекати. До того ж напевне невдовзі вартість гри зменшиться. Випустять якусь скорочену версію, спрощене обладнання, відкриється новий сервер... Чи що там ще в іграх буває?" Та для парочки схиблених геймерів це було наче катування.

По-перше, обоє вже скуштували цей неймовірний продукт. Поринули в омріяний світ й розвивалися в ньому. По-друге, дозволити комусь сильно обігнати себе на старті неприпустимо. Й по-третє, обоє розуміли, що якщо до гри входять люди, які спроможні не економити на донаті*, то у звичайних гравців шанси на розвиток стають мізерні.

____

*Донат (від англ. donate - жертвувати, дарувати). В онлайн іграх зазвичай позначає оплату гравцем додаткових бонусів, унікальних предметів і інших благ, які будуть недоступні звичайним шляхом, без оплати реальними грошима.