Поява доньки у вранішній час суботи одразу насторожив обох родичів. Але розпитувати з порога не стали. Мама запропонувала поснідати, бо донька "стала худа, як тріска й на неї шкода дивитися". Маринка радо погодилася й сіла за стіл. Розумно розсудила, що починати важку бесіду на голодний шлунок не варто. Батька згода доньки одразу заспокоїла, а може, то було через те, що улюблениця нарешті знову снідає разом з ним...
Молочну кашу дівчина не їла вже кілька років. Раніше вона ненавиділа ті ранки, коли мама пригадувала бабусину науку та готувала молочні каші на сніданок. Але тепер "смак дитинства" навіть сподобався, й Мара попросила ще. Це насторожило маму ще більше. Вона поставила нову порцію перед донькою, але не втрималася та спитала:
- Марино, що трапилося?
Дівчина сполохано завмерла з ложкою на пів дороги. Опустила ложку назад в тарілку й зітхнула.
- Нічого особливого. Тільки не сердьтесь.
Батько, який вже майже забув про роки поневірянь, коли його Морквинка вирішила покинути рідний дім, спокійно пив каву та продивлявся новини в своєму смартфоні. Але слова його дівчинки поселили у серці нову тривогу.
- Це ще що за новина? - насупив він брови.
- Ну от, почалося, - приречено видихнула Марина.
- Ти сама це почала, - пирхнула Людмила Сергіївна. Зазвичай зовнішньо спокійна та розсудлива мати цього разу чомусь не стримувала себе.
- Мабуть, що так. Пробач, - зітхнула Марина. - Через хвилювання веду себе незрозуміло.
- То що там сталося? - допитувався Сергій Іванович.
- Мені запропонували роботу, - швидко випалила Петренко й почала швидко їсти у марній спробі сховатися за ложкою.
- Он воно що, - заусміхалися батьки.
А потім засипали питаннями: чим займається компанія, чи велика вона, чи офіційне оформлення, чи престижна робота? Марина на всі питання відповідала ствердно, навмисне уникаючи того, що це славнозвісна Нанракано, а працювати вона буде не якимось менеджером, а модератором віртуальної гри.
Задовільнивши цікавість батьки виглядали задоволеними. Отже прийшов час потроху видавати ту інформацію, що буде сприйнята не так радісно.
- Але мені доведеться переїхати до Києва, - обережно промовила найстрашніше, а потім швидко додала пом'якшення: - Принаймні на деякий час.
Батьки перестали всміхатися, але поки що не виглядали засмученими, радше - спантеличеними.
- А як же навчання? - першою знайшлася мама.
Вона сильніше від усіх хвилювалася з приводу освіти доньки, тому й накручувала чоловіка, щоб той тримав Марину у залізному кулаці. Залишаючи за собою роль м'якого провідника.
- Доведеться перевестися на заочку, - зітхнула, зробивши найсумирніший погляд, на який була здатна Марина. - Та навіть якби я не їхала, то довелося б так зробити. Робота ж офіційна.
Мама кивнула, погоджуючись.
- А як же ми? - набичився Сергій Іванович.
Те, що дитина поїде з міста хтозна куди й хтозна наскільки хвилювало його більше, ніж якесь навчання. Й зараз це проявилося повною мірою. Він навіть забув про свою роль поборника знань.
- Тату, компанія міжнародна, й поки що не має представництва в нашому місті. Щойно воно з'явиться, я одразу повернуся.
- Підеш туди працювати, коли з'явиться, - фиркнув чоловік й демонстративно сховався за денцем чашки, відпиваючи каву.
- Ти сам чудово розумієш, що такі пропозиції двічі не робляться, - не стримавшись, дівчина хлопнула по поверхні стола долонями.
- То знайдеш іншу роботу! - гримнув у відповідь кулаком батько.
- Ні, - Марина зсунула брови й видала свій останній аргумент: - Я не буду шукати іншу роботу, бо вже погодилася. Я повнолітня й сама вирішую, що робити зі своїм життям. Щойно здам сесію поїду до Києва.
- То ти не радилася, а просто вирішила повідомити? Знову?! - батько підскочив з місця. - Чудово! Можеш їхати, куди тобі заманеться, але сюди тобі - зась!
- Сергію! - з докором вигукнула Людмила Сергіївна.
- Що?! Люсь, ти взагалі чуєш, що каже ця шмаркачка? - не міг заспокоїтися чоловік. Сиве волосся на лобі змокло від поту. Чудовий спокійний ранок перетворився для нього на суцільний жах.
Обидві жінки, не змовляючись, одночасно зітхнули. Тато дуже часто дратувався й бурхливо ображався. Побачивши таку єдність, Сергій Іванович розсердився ще сильніше та вискочив з кухні.
- Мам...
- Ні, - суворо відгукнулася Людмила Сергіївна. - Я також ображена на тебе. Так, звісно, ти вже доросла, але навчання оплачуємо тобі ми, тому, гадаю, маємо право голосу.
- Ви його оплачуєте, бо самі його хотіли. Я не пручалася, коли мене запхали до університету... Ну майже... Тоді я не знала, чим хочу займатися, тому мені було байдуже. Але тепер переді мною такий шанс!
- Як два роки тому?
- Ну, може не такий грошовитий. Але це постійна робота.
- Люба, я не через гроші турбуюсь, а через те, що тобі доведеться поїхати. А раптом там щось станеться.
- Савко за мною нагляне.
- Савко? Йому також запропонували цю роботу? Невже це?...
- Так. Ти ж чула про завод Нанракано, що побудували під Харковом минулого року? А головний офіс в них у Києві. Перед новим роком був реліз вірт капсули та гри. Пам'ятаєш, в мене тоді ще депресія була?
- Я думала це через втому після сесії.
- Та ні... Коротше, мам, це шанс, який я не можу втратити. Я не тільки займатимусь тим, що люблю, мені ще й гроші за це платитимуть.
- Я розумію, - Людмила Сергіївна зітхнула.
Минулого разу вона була надзвичайно вдячна долі за те, що та компанія нагодилася, й Марину поставили на ноги після нещасного випадку.
- А татові зможеш пояснити?
- Спробую. Але якщо ти пообіцяєш мені слідкувати за своїм здоров'ям. Глянь на себе, ти наче примара, - Марина угукнула у відповідь. - А ще дзвонитимеш, або, принаймні, писатимеш, щодня, а не так, як зараз.
- Добре.
- І житло своє покажеш, як приїдеш.
- Житло я і зараз можу показати. Савко цілий тиждень там обживається.
- Ви разом житимете?
- Поки що так. Треба трохи освоїтися, ціни вивчити. Та й разом не так лячно.
- Бідний хлопець, - зітхнула мама.
- Чому це?
- Він так за тобою упадає, а ти навіть двозначності материного питання не зрозуміла. Ти так ніколи заміж не вийдеш.
- Пффф. У нас не такі стосунки. Й взагалі, нащо теє заміжжя? Зараз зовсім не обов'язково вступати у шлюб, щоб відбутися як особистість.
- Авжеж. Слова "кохання" в нашому лексиконі немає.
- Було та загуло, - ображено буркнула Марина.
- Хіба одна невдача у грі зменшить твою рішучість її пройти?
- То ти пропонуєш мені зустрічатися з десятком хлопців, щоб знайти кохання?
В мами аж обличчя сіпнулося від такого висновку, але вона стрималася та лагідно продовжила:
- Я пропоную тобі не закривати своє серце. Дай чоловікові, який тобі сподобається, шанс. Ото й усе.
- Гаразд, - закотила Мара очі. - Обіцяю.