Я вмив лице холодною водою зі старого проржавілого відра, котре стояло біля криниці в наметному таборі, щільно, наскільки це можливо, витираючи липкий піт та бруд зі свого шорсткого лиця з давньою небритістю я підняв голову до передлітнього сонця. 

Те своєю чергою ласкаво облизувало землі теплими проміннями, які час від часу ховались від все таких же важких хмар минулої зими.

Війна закінчилася, від цього здавалось навіть дихати легше, хоч Коаліція і перемогла та перемога була пірровою, щоб там не розповідали газети та радіо. Наш останнійнаступ та форсування Рейвару коштували нам чи малої ціни. Особливо окремим інженерно-підривним військам в яких я з недавніх пір ніс свою службу. Ми були сформовані незадовго до завершення бойових дій і разом зі штурмовиками втратили найбільше людей.

Я поглянув на нашивку на рукаві свого кителя, бомба з запаленим ґнітом та перехрещеними під нею саперною лопаткою та багнетом, найбільш влучно описати цей рід військ такою собі картинкою напевно не могло ніщо. Хай би як грізно не виглядали ті ж самі штурмовики з їхніми черепами на геральдиці, вогнеметами та автоматичними рушницями, наша робота була ні на йоту не легша.

Робити підкоп під траншеями та бетонними бункерами з дотами та закладати туди вибухівку, би зненацька зробити прогалину в обороні куди відразу ж вгризались штурмові роти, було пекельно складно. Тунелі по якім ми повзли, як щурі, часто обвалювались, ховаючи під купою землі цілі взводи, підривалися на артилерійських снарядах та бомбах, які не вибухнули й залишились в ґрунті, страждали від нестачі повітря та отруйних газів, які Імперці згодом почали розпилювати, щоб викурити нас як бджіл із гнізда. Все це та багато інших небезпек стали причиною одної з найвищих смертностей в об'єднаній армії.

Так, тактика показала себе ефективною і великий застій знову трансформувався в динамічну війну, але противник швидко адаптувався і після форсування річки та програшу в танковій битві під селом Дерояз був підписаний мир. Тепер ми знаходимось на території нової Рейварської республіки, котра була окупована Ісарійською імперією майже пів віку тому. Ця держава стала буферною демілітаризованою зоною, і ми потроху покидаємо цей край, котрому спала доля бути ареною здавалось вічних битв.

Я пам'ятаю ці місця ще до другої війни, поля з насиченою соковитою травою, могутній Рейвар який своїми спокійними водами вводив у транс, ще пам'ятаю те кафе на Князівському бульварі, там був найсмачніший яблучний штрудель. Але завершилась вже третя війна, все те що я пам'ятав бувши ще сімнадцяти річним парубком із 47 стрілецького полку Королівських військ Рутанії, тепер ніщо інше як руїни та сіра випалена земля. Від цього брала не аби яка туга, та вже нічого не зміниш, на найближчі роки сторони будуть зализувати рани, а імперія ще й шукати нового правителя. Старий Віріш другий помер ледь не за тиждень до кінця, спадкоємець престолу Араель загинув від отрути на дирижаблі лайнері п'ять років тому, коли він летів з дипломатичною місією на північ, то власно кажучи й послугувало причиною через яку Віріш продовжив завоювання свого батька, Віріша першого. А теперішній регент, як кажуть чутки, мало кого влаштовує з імперських еліт. Тому я та мої побратими, маємо велику надію на мирне доживання своїх років.

Повертаючись в реальність я покрокував до намету нашого відділення, життя, не дивлячись на недавню війну, кипіло як в нас, так і в містечку під яким ми й були розгорнуті.

Вантажівки з відкритою кабіною гучно гримаючи своїми залізними колесами весь час їхали вперед та назад до залізничної станції.Всіх поранених вивезли в першу чергу, зараз на потяги в день та вночі вантажити снаряди, гармати, вцілілу техніку та купу іншого. Як влучно помітив мій побратим Роберт "нас час переформовувати з підривників в елітні вантажні війська", і в нього була правда, всі хто ще не покинув це місце допомагали у завантажені безлічі вагонів. В самому містечку все теж почало повертатись у звичне річище. Похилі люди які через свою впертість не покинули домівок тепер організували такий собі ринок де продавали воякам всяку всячину. Той самий Роберт виміняв там мило і сто грамів насіння соняшнику за декілька трофейних медалей, які віз зібрав з трупа якого породистого як пудель ернц-офіцера. Коли мій безсмертний ад'ютант Вран ввічливо поцікавився "Нахріна він це зробив?", Роберт спокійно, навіть меланхолійно відповів: - "Щоб помитись і полузати насіння". Вран тоді цілий день дивився на того як на ненормального.

- Бажаю здоров'я пане поручику! - гукнув такий собі низенький чоловік з жовтими через постійне паління табака зубами та перемазаним машиним маслом лицем.

- Як там наш "Бублик" Максиме? - цікавлюсь у свого підлеглого механіка водія нашого бронетранспортера. Машина була створена на базі вантажівки Лев, яка активно використовувалась в Рутанії. Висотою у два з половиною метри та довжиною в шість вона була оснащена невеликою туреллю з легким кулеметом, бійницями по бортах десантного відсіку, та легким бронюванням яке і від куль не завжди рятувала, що вже казати про снаряди. Своїм виглядом ця машина нагадувала коробку з масивними колесами та великою трубою, яка бухкала сірим димом від парового двигуна. Чому тут стоїть паровий двигун замість бензольського або хоча б гібрида відомо тільки конструкторам, хоча я, та і Максим, вважаємо що питання стоїть в ціні виробництва. А чому цю тушу у світі автомобілів назвали "Бублик" історія досить кумедна. Як казав сам Максим, бронетранспортер нагадував йому телята Бублика якого він пас в дитинстві, і коли теля виросло у великого і сильного тура він далі ласкаво його називав Бублик, та і сама тварина судячи зі слів була досить доброю та спокійною. Ось так і склалось що поки у всіх гордо служив "Тур", "Гвардієць", "Король доріг" - нас на поле битви віз"Бублик".

- А що йому буде, так, декілька легких подряпини та порвана трубка подачі газу, роботи на пів години, - витираючись брудною хустиною відповів Максим, - до речі, третій взвод просить їх замінити на станції.

- Я один раз на таке повівся, потім полковник Арвел мені втик зробив за те що трійка напилась ледь не до гарячки.

- Та ні, кажуть машини в багні застрягли, поїхали витягувати ось і людей не хватає.

- Передай цим ледарям що ми поможемо витягнути техніку, а вантажать хай самі, вони й без того дві зміни пропустили.

- Жорстока ви людина пане поручику, - підбив підсумок другий механік, який виліз з бронетранспортера, і прийнявся витирати руки об комбінезон.

- Така моя робота офіцера, бути жорстким та безсердечним.

Розвіявшись в трьох над моїм зауваженням, я полишив братів механіків, а сам вирішив перевірити роботу третього взводу на станції. Сонце приємно гріло тіло, остання свинцева хмара відступила і тепер голубий океан неба був чистим та надзвичайно тихим. Легенький вітерець тільки доповнював панівний спокій, колихаючи травичку та гілля дерев.

Минаючи повалені будівлі й мірно крокуючи по побитій бруківці, до моїх вух донісся гучний регіт та музика, завернувши за кут моїм очам предстала картина розваг вовків, як вони себе прозвали, з вісімдесят шостої штурмової роти, сьогодні, якщо мені не змінювала пам'ять, вони ввечері будуть їхати додому. Зібравшись на площі один з них вдягнувши трофейного мундира з офіцерським кашкетом, та начепивши на груди

здається всі нагороди, які вони тільки змогли здобути в боях, під жваву мелодію баяна витанцьовував національного танцю одного з міст держав об'єднання незалежних міст. Відбиваючи підборами своїх чобіт ритм він пародіював звернення імперського регента до військ імперії після завершення війни, замінюючи деякі слова на свої досить грубі аналоги чим викликав не аби який регіт народу. Від крутих реверансів трофейні пагони, які як намисто висіли у штурмовика на шиї здіймалися вверх, як то спідниця молодиці на вітрі.

- Вашє благороддіє, - з чітким акцентом на ламаній ісарській співав танцюрист, - смію доложіть, що ми всьо просрали, не веліть мяні казніть, - і далі він пустився в танець, а бійці тільки й знай регочуть і підспівують.

- Веселе видовище еге ж? - поцікавився басистий голос за моєю спиною, відразу ж озирнувшись я побачив чоловіка моїх літ, одягнений він був, на відміну від інших, у парадно вихідну форму. Темно голубий китель вінчали срібні ґудзики та високий червоний комір, з вишитим срібною ниткою двома зірками які свідчили про звання капітана. На голові був кашкет з кокардою рутанських військ, пояс підкреслював широкий шкіряний ремінь та причіплена кобура з револьвером. Штани, такого ж кольору як і китель, завершувалися на колінах і плавно змінювались начищеними чоботами. Груди прикрашали декілька нагород, а завершував образ потворний шрам на лівій щоці від губ до вуха.

- Арне! - мовив я розкидаючи руки для обіймів.

- Привіт Віле, все-таки живий чортяка! - засміявся капітан штурмовиків міцно, ледь де до хрусту, обіймаючи мене.

- Бачу відпустка в госпіталі пішла тобі на користь, згадав як посміхатись, - зауважив я роздивляючись старого друга.

- А чого ти взагалі повернувся, невже з вовченятами скучив? - зробивши акцент на останніх словах цікавлюсь в друга.

- Так хвилююсь, ти ж знаєш крім дурі в їхніх головах нічого не має.

Арн командував своєю ротою ще з середини війни, він застав як і старий склад, так і новий, коли роту формували ледь не з нуля після важких боїв за укріп район Хац, як минули ті страшні битви до нового складу він ставився як до дітей, важко переживаючи кожну втрату особового складу, та після серйозного поранення коли уламок ледь не позбавив його життя, командування на себе прийняв його заступник який що тижня відправляв листи з доповіддю про стан роти.

- Я недавно дізнався про Фіда, прийми мої співчуття, він був хорошим бійцем, - мовив капітан ховаючи свою посмішку та ставлячи руку мені на плече. Фід, він був мені не просто побратимом чи другом. Для мене це був як старший брат. Знались ми ще з гімназії, разом пішли добровольцями, разом воювали. До тих пір поки він не загинув від газової атаки, не встигнувши вдягнути протигаза, він помирав в страшних муках буквально випльовуючи свої легені.

- Дякую, то було давно і біль вже притупилась, сподіваюсь десь там йому краще, - мовив я, задумливо здіймаючи очі до все такого ж чистого, весняного неба. Ми мовчки стояли думаючи про своє, ніхто з нас не наважувався порушити тишу, поки Арн не вирішив завершити наші пірнання у спогади:

- Може прогуляймося, я бачив місцевий недалеко звідси відкрив щось на кшталт кафе, кажуть доволі непогано годує.- чому б ні, - погодився подумки я, зрештою третій взвод ніде не дінеться, можливо когось з цих ледарів я зустріну в тому кафе. Йдучи спокійним кроком ми говорили про все що можна, політика, армія, подальші плани на життя, найбільше я цікавився як там на великій землі.

- Там все по-старому, - задовольняв мою цікавість Арн, - хіба що змінились портрети короля, а так нічого нового.

- Напевно на тебе дівчата липнуть як бджоли на мед? - лукаво припускаю я прикриваючи очі.

- Годі тобі, таке опудало як я, час вивішувати на стендах "Їх розшукує міліція". Так за такими діалогами ні про що, ми дійшли до кафе. Кафе то було важко назвати, перед дивом вцілілою будівлею розставлені діжки з табуретками, над входом з вибитою вітриною висіла назва на рейварській "Урт і Мальті", певно імена власників. Біля дверей імпровізована барна стійка за яким клопотав чоловік років п'ятдесяти на вигляд з пишними вусиськами, на яких вже виднілась сивина. В середні будівлі була організована кухня де як бджілка метушилась пишна жінка ледь молодша за чоловіка.

- Два пива і грінок з часником, - одразу випалив Арн щойно ми підійшли до чоловіка. Я з подивом подивився на друга на що він знизав плечима і відповів:

- Ну ж бо, коли ти в останній раз пив щось нормальне, а не ерзац-каву чи ту гидотну самогонку, яку гнали танкісти. Чи ти до кінця життя будеш пити спирт з присмаком машинного мастила?

Ну тут була його правда, самогон який ми міняли на харчі передані з великої землі справді був жахливим. Особливо гидко його було пити знаючи що самогонний апарат який робив те "чудо" був зроблений з запчастин бензольного двигуна. Власник бару прийняв замовлення і розтягнувся в широкій посмішці, яка через кругле лице з червоними щоками та великі вуса, здавалась ще більшою. Щось тараторячи на верхньорейварському діалекті він прийнявся заповнювати кружки, а жінка почала швидко смажити скоринки темного хліба.

Смакуючи пиво та хрумтячи легкою закускою, ми продовжували розмовляти. Арн спершись ліктями на діжку, розповідав про своє життя після поранення.

- До речі, - мовив я роблячи декілька ковтків, - як твій брат?

- Вже краще, - тяжко відповів Арн, - мене впізнав тепер з третього разу, а не з п'ятого, сам знаєш, після того, як його літак збили, я собі місця не знаходив, та зараз йде на поправку. Заїкається страшно, останнього разу як я до нього прийшов, він щось малював олівцем на столі, а потім різко щось згадав і почав ритися в речах, виявляється порошок з щіткою шукав, хотів зуби почистити. - не дивлячись на очі сповнені суму, слова Арна були сповнені теплом до молодшого брата.

Далі ми сиділи в тиші, розмова не йшла, я дивився на пустий стакан і гадав про своє, поки Арн знову не порушив тишу:

- Власно кажучи, - промовив він дістаючи з кишені листівку, - я прибув сюди не тільки до своїх підлеглих через мене попросили тобі передати листа.

- Листа, від кого? - не розуміючи хто мені міг написати питаю в капітана.

- Подивився. - не змінював тонн Арн. Гадаючи над тим що я побачу я акуратно розірвав печатку і розкрив досить дорогий на вигляд папір, пробігши очима по шапці листа та перших реченнях мій подив тільки збільшився, я з круглими очима подивився на Арна:

- "Щит"? Для чого я їм здався?

- Повір мій подив був не меншим коли я отримав такого ж листа, але повір те що вони тобі скажуть надзвичайно важливо, я не можу зараз тобі все пояснити, не тут. - і ніби в підтвердження своїх слів він обвів очима оточення.

Я продовжив мовчки роздивлятись текст на білому папері, в голові крутився шторм з різних припущень для чого я здався агентам "Щита", та всіх їх я відразу відкидав або через нереальність, або через надмірну дурнуватість. Зрештою я вирішив не думати про це, а просто змиритися з наказом, який судячи з підписів і печатці був з не аби яких верхів.

Щось мені підказує що свої плани на майбутнє мені знову доведеться відкласти