Глава 2 Повернення
Під розмірний перестук коліс по коліях, потяг віз нас додому, годину тому ми покинули містечко Дорн. Сапери які там залишились для допомоги в розмінуванні місцевості, наостанок влаштували нам прощальний марш. Грали діди з полкового оркестру, чесно без поняття що полковий оркестр робив на передовій. Решта віддавши військове вітання та стоячи в шеренгах на платформі прощались з нами та обіцяли що скоро приєднаються.
Двох котельний паротяг виробництва поліса Рур, збираючи над вагонами справжні хмари пари, жваво нісся по рейках, минаючи маленькі села та безкраї поля. По боках кабіни локомотива ми закріпили прапори коаліції. Яскраво червоний стяг об'єднання незалежних міст, з вписаними шестернею та колоском довкола глобуса у верхньому куті, та наш Рутанський, синє тло якого розсікав від краю до краю білий хрест з золотистими боками, середину якого вінчав щит з двоголовим орлом та короною з перехрещеними лезами вниз мечами. Далі вздовж всього потяга, з вікон вагонів були виставлені штандарти військ які їхали додому. Там був і наш інженерно підривний, і штурмовиків навіть один артилерійський був. Всі вони гордо майоріли під потоками повітря.
Власно кажучи не всім пощастило як мені їхати в пасажирському вагоні, багатьом довелось тіснитись в товарних, але ніхто не засмучувався, для багатьох так було навіть краще, адже розваг в широкому товарному вагоні можна було вигадати значно більше аніж в тісному пасажирському. Як мені вже розповіли, артилеристи влаштували імпровізований конкурс талантів з головним призом у вигляді пляшки дорогого Аваленського коньяку, котрий виготовляла для імперських еліт сім'я Арб-Нортерів.
Мені теж пропонували приєднатись, адже як казали конкурс відкритий для всіх, але то не для мене, мені спокій купе більше до вподоби, та і якихось видатних талантів я не маю, хіба що дуже швидко копати тунель.
На одному з перехресть польової дороги та колії, нас вітаннями зустрічала Народна поліція Рейвару. Вона була сформована з, в основному, місцевих ветеранів, а полк Волтських стрільців який був частиною нашого угрупування, в повному складі переформували в частину поліції.
Розмахуючи своїм стягом з синім тлом та діагональною червоною лінією з білими краями, котра символізувала відбиття променів світанку на однойменній річці, та стоячи на трофейній танкетці, поліціянти махали нам кашкетами та руками.
Ми теж в стороні не залишалися, і зібравшись біля вікон або у дверях високих вагонів вітались у відповідь. Хтось з наших жбурнув поліціянтам каністру, як я дізнався згодом зі спиртом. Схоже то був залишок ще бартеру з танкістами.
- Сьогодні на сході Рутанії обіцяють +17, помірну хмарність, ближче до вечора можливий дощ, - зачитував в слух газету "Королівський вісник" мій сусід по купе, нас їхало четверо, підпоручик Вальтер, котрий спочатку бив газетою мух, а згодом зачепився очима за один з заголовків і тепер майже годину її читає, старший канонір Рук який зараз чистив свій протез на нозі, постійно щось крутячи викруткою та протираючи хусткою різні деталі.
Взагалі медицина в області протезування за останні тридцять років розвивалась з нереальними темпами. З примітивних і гротескних залізяк які були колись, галузь еволюціонувала в складні протези котрі з легкістю замінювали кінцівки ледь не повністю, та що там кінцівки, органи тепер теж можна замінити. Конкретно в Рука перехідна модель, звичайно не найновіша та не така елегантна як роблять зараз, проте дозволяє вести повноцінне життя не обмежуючи себе як то зі старими аналогами.
Єдина проблема яку так і не вирішили це біль та реакція організму на сторонній об'єкт в організмі. Цю проблему поки що вирішують спеціальними ліками які вводять тіло в оману і блокують негативну реакцію, або більш популярним, особливо серед ветеранів, препаратом на основі опіуму, який просто глушить неприємні відчуття. Хоч другий варіант дешевше і простіше у виготовленні в нього є великий мінус, він викликає залежність.
Ще з нами їхав санітар Ульвер, котрий від початку поїздки закрив обличчя книгою "Лекції по онкологічній хірургії професора Елівіра Валькід-Ребера" і всю дорогу міцно спав, час від часу хроплячи, чим змушував сторінки лопотати.
"Певно книга дуже цікава що так уважно читає" - зауважив канонір відволікаючись на звуки санітара.
Ну й останнім в купе їхав я, приблизно пів години я зашив рукав кітеля, якого я розпоров об цвях ящика коли допомагав завантажувати багаж. Що найбільш прикро в цій ситуації це те, що я спеціально його поправ за день до від'їзду, навіть черевики вичистив ледь не до дзеркального блиску.
Зараз же я лежав на нижні полиці й слухав прогноз погоди від Вальтера, щось робити бажання не було ніякого, буденна рутина перетекла в виснажливе вичікування прибуття, коли навіть секунди здавались вічністю.
-"Може дійсно треба було піти на конкурс талантів?"- гадав я помираючи з нудьги.
Почулись декілька гучних свистків з, схоже наближаємось до станції, народ у вагонах відразу оживився, неначе старий механізм в якому жваво закрутились шестерні, всюди чувся рух. Якщо я не помиляюсь це повинна бути прикордонна станція далі вже Рутанія.
Потяг почав пригальмовувати, накинувши кітель я відчинив двері купе, щоб відразу ж потрапити в чергу до виходу. Щойно я зміг протиснутися крізь щільний потік натовпу мої ноги ступили на чисту платформу. Очі заплющилися від яскравого сонця. Потративши декілька секунд на адаптацію до нового освітлення я оглянувся, так дійсно то була прикордонна станція.
Пам'ятаю як ще в другу війну років, десь сімнадцять років тому це була наша кінцева зупинка, тоді ми великими пішими колонами йшли до передової. Тепер ніщо не нагадувало про ті часи. Невелика споруда вокзалу була акуратно пофарбована, тої кількості вантажівок і солдатів навіть у згадці не було. Спокій та тиша.
Майже половина з тих хто прибув на потязі, як вже встигли прозвати його написом штурмовики "Аранте мір корзо" або в перекладі на рутанську "Дорога додому", вже скуповували майже всі цигарки й папіроси які тільки продавали. Мені ж було байдуже, я хоч і палив, залежності не мав, та і в ті рідкісні випадки мого паління я був станові великого стресу, особливо коли нас спочатку ледь не завалило в тунелі, а потім мій взвод відбивався від переслідування орди, разів так в десять більше за нас, імперців.
Поправивши кашкета я покрокував до невеликої пересувної кав'ярні. Наближаючись до вантажівки де була обладнана кав'ярня мене помітила власниця, котра до цього щось налаштовувала на кавовій машині.
Сліпуче посміхнувшись зубами вона сперлась на стійку, демонструючи свій досить пишний бюст.
- Добро дня пані, філіжанку теплої кави та чогось солоденького, - мовив я відповідаючи посмішкою то власниці. Хотів би я теж посміхнутись як вона, але боюсь мої недоглянуті зуби її налякають.
- Кава зараз буде пане офіцере, а з солоденького тут тільки я, - розсміялась дівчина і прийнялась крутитись біля апарату.
Я терпляче чекав на своє замовлення подивляючись час від часу на годинник.
Кава була тим, без чого я тепер не уявляв свого життя, постійна робота в ночі змушувала не спати по декілька діб, тоді про сон мало думалося, потрібно було прокладати дорогу до перемоги нашим військам.
Отримавши свою духмяну каву і додатково підмигання від дівчини я розрахувався декількома монетами й спокійно пив спостерігаючи як солдати з цигарками ніби змагаються з потягом хто більше диму випустить.
- А як воно було там, напевно не така смачна кава, - ніби ненароком почала дівчина.
- Дійсно, такого там не було, хіба що за великі гроші або як передадуть з дому. В основному ерзац з жолудів.
- Бідолашні.
- Угу, - погодився я згадуючи недавнє минуле. Лице огорнув подих прохолодного вітру, точно як перед одною операцією, в мить перед очима з'явилась картина минулого.
Ми сидимо біля багаття, я, Вран, Роберт і Вільд. На відміну від інших командирів я брав малі групи, так просто безпечніше.
Допивши тоді свою кружку ерзацу ми вирушили до передніх позицій. Пробираючись по лабіринтах траншей ми дійшли до точки призначення, вояки котрі там стояли побажали нам вдачі та по традиції стукнули руками по своїх кірасах, знаменуючи, що якщо ми не повернемось нас будуть пам'ятати.
Минаючи колючий дріт та вирви від снарядів і бомб, ми дійшли до екватора, так на професійному жаргоні ми називали місце з якого починали робити підкоп.
Я і Вільд почали рити землю, Вран спостерігав за оточенням, а Роберт готував вибухівку.
Викопуючи лопаткою груди землі я передавав їх Вільду, той натягував трос з невеликим відром, і крутячи котушку передавав цю землю до початку підкопу де її приймали викидували.
Так метр за метром ми пройшли достатню глибину, поки після одного мого необережного руху земля переді мною не провалилась, а там у світлі ліхтаря з'явилась чиясь нога в підбитому стальними пластинами чоботі, схоже ми найшли на вирву в якій був Імперський розвідник.
- Екоростоир! - загорланив противник стріляючи в те місце де його нога пішла під землю. З перекладу на рутанську імперець крикнув "Кроти", так вони прозвали нас за нашу специфіку ведення війни.
Швидко повзучи назад я молився і благав вищі сили, щоб лиш би тунель не завалився, спереду до вух донісся шиплячий звук, газова граната. Натягнувши протигаз ми повзли ще швидше, задихаючись від нестачі повітря через забиті фільтри ми нарешті покинули підкоп.
- Осес воосно...- ще один викрик наздогнашвшого по поверхні нас імперця обірвав Вран, який влучно обірвав тому життя зі свого карабіна.
Чесно гадки не маю як вони вичисляли початок тунелю, але робили вони це щоразу все краще.
Буквально вилітаючи з-під землі зриваю набридлого протигаза і відразу направляю револьвер на імперця з автоматом.
Глухий постріл, звична віддача б'є по долоні й ще живий ворог важким вантажем падає на переплетіння колючого дроту, шматуючи свій одяг, драпаючи нагрудника з наплічниками та волаючи від болю.
Роберт діставши свого пістолет кулемета починає щедро засівати противника свинцевим градом, під сухе теркотіння ми починаємо відходити.
Мої раптові спогади обірвав свисток паротяга, повернувшись в реальність помічаю що дівчина якось занепокоєно дивиться, вибачившись, сам не розумію за що, кладу пусту філіжанку і біжу до потягу.
Стрибнувши на сходинки вагона останній раз повертаюсь, щоб подивитися на дівчину, в неї все такий же погляд нерозуміння і подиву, богиня мати, чому я почуваю себе ослом?
Повертаючись в купе, бачу що мої сусіди в трьох активно розгадують кросворд в кінці газети, схоже Вальтера все-таки її дочитав.
- Стародавня споруда, що є кількома поставленими вертикально у землю довгастими каменями, утворюють одне чи кілька концентричних кіл, сім букв по вертикалі, - читав Вальтер чухаючи олівцем лоба.
- Кромлех, - не думаючи сказав Рук.
- Ти диви, підходить, а ти звідки знаєш? - з не аби якою цікавістю питає Вальтер.
- Так я ж на археолога вчився, - буденно відповідає Рук, - але як сам бачиш, життя вирішило що мені краще бути артилеристом, і копати землю не лопатою, а гаубичними снарядами.
- Так їдем далі, богиня дому Авеїна на Ісарській, ух ти ж бляха, - невдоволено завершив Вальтер, - я з ісарської знаю тільки два слова і ті не культурні.
- І це напевно найдовше слово в кросворді? - іронічно спитав Рук.
В іронії Рука була велика правда, ісарська мова, основна мова Ісарійської імперії, славилася своєю громіздкістю, коротких слів було дуже мало, тому всі носії говорили скоромовками. Звичайно простий люд ковтав багато звуків що робило розмову легшою, а ось аристократи вважали що чистота крові напряму залежить від чистоти мови тому всі звуки чітко вимовляли.
- Арвоесільноар, - після деяких роздумів відповів я.
- Ти як то вимовив, - з круглими очима подивився на мене Вальтер і Рук.
- Та ви пане людина науки, - сказав Ульвер, сяючи посмішкою.
- Скоріше причина як у Рука, тільки я вивчав мови, щоб потрапити на лінгвістичний факультет в Королівському університеті. Але з сімнадцяти років я на передовій.
З цікавістю слухаючи мене Ульвер вирішив спитати на Ісарській:
- Іс ноар есекісельекир доособорес воир воосельосдоісертоес моосвоїн?(І на скільки добре ви володієте мовою?)
- Ноар доосестоартономоур орісвоноіс(На достатньому рівні), - відповідаю я трохи помаліше, ніж Ульвер. Все-таки практики в мене не так багато тому доводиться будувати мовні конструкції по складах перед тим як їх сказати.
- Я так ніби знову в полон потрапив, - мовив Вальтер, слухаючи наш діалог.
За такими собі розмовами та імпровізованими розвагами, час минав трохи швидше, разом пообідавши припасеними харчами, мене почало клонити в сон.
Так ранок поступово замінювався полуднем, а той помалу почав перетворюватися у вечір, вже коли небо забарювалось вогняними відтінками вечірнього сонця, ми досягли кінцевої точки маршруту.
Прокидаючись від неспокійного сну, весь мокрий від поту, пробую зрозуміти що відбувається, десь після хвилини роздумів зрозумів що ми майже приїхали, у вікнах минали залізничні ліхтарі та міська забудова. Ряди акуратних двох-трьох поверхових кам'яниць зустрічали нас осяяними вікнами, краєм ока побачив будівлю з великим зеленим куполом, її я впізнав зразу, то була галерея науки, відкрита зовсім недавно, я як був останнього разу і відпустці її ще будували.
Злізаючи зі своєї лавки починаю пакувати невеликий багаж, всі мої речі поміститися в похідну сумку та невеликий саквояж, та і в інших також, що нам зрештою було возити? Максимум це трофеї, та і ті не були в основному сильно габаритними.
Знову потрапляю у звичну чергу з вояків, намагаюсь нікому не віддавати ноги, чотири металеві сходинки й ось я опинився на пероні.
Попрощався з сусідами я розумію що не знаю що робити. До інших прийшли родичі, друзі, спалахують фотоапарати ЗМІ, і десь в цьому натовпі стою я, один.
До мого дому звідси ще сто з лишнім кілометрів, хотілося б все кинути та найближчим рейсом поїхати до столиці, звідки взяти таксі й добратися до рідної квартири. Проте є наказ.
Прибути до контори "Щита" на проспекті Марії 17а до 19:00 11.02.1760 року.
Якщо прибрати весь офіціоз з тексту, то виходив саме такий сухий, лаконічний і не терплячий відмови наказ. Часу у мене було ще рівно два дні, в столицю доведеться їхати в будь-якому випадку, проте додому як би не хотів, скоріш за все не встигну відразу потрапити.
Постоявши ще деякий час та глянувши на годинник станції, вирішив знайти місце де переночувати, потяг до столиці прибуде вночі й вирушить рано вранці, тому є трошки часу погуляти.
Зручніше беручи саквояж, і притримуюсь за ремінь похідну сумку крокую до виходу зі станції, йдучи помічаю велику вивіску "Бюро з питань демобілізації", як я чув вони розповідають порядок дій та де саме потрібно прибути, щоб звільнитися з війська, філіали цього бюро були відкриті на кожному вокзалі й у всіх більш менш великих містах, і зараз коло віконечок цього бюро зібралась чимала черга з вояків.
Я не спішив туди підходити, я просто не знаю скільки часу в мене займе ця черга і сам процес списання, просто можу не встигнути до потягу в Кірк.
Виходячи на вулицю намагаюсь згадати найближчий готель, здається попри такий проїжджав паровий трамвай, але я не до кінця впевнений в цьому.
- Пане офіцере, - гукнув мене трохи сиплий голос.
Повертаючи голову бачу таксиста який виглядає зі свого місця в авто.
- Напевно шукаєте де переночувати?
- А як здогадались? - цікавлюсь у відповідь.
- Едак ви не перший після закінчення війни кого я бачу в такому ледь розгубленому стані, можу підвести вас до непоганого закладу.
- І яка ціна питання?
- Для вас як для офіцера і ветерана двох війн всього за п'ятнадцять корон.
Спочатку я не второпав те як цей чоловік здогадався, що я учасник двох війн, поки не згадав що в мене на грудях висить медаль за участь у тій м'ясорубці. До речі поруч із нею ще була медаль за мужність третього ступеня, мене хотіли рекомендувати ще для отримання другого ступеня, але щось у них там не вийшло.
Проте вертаючись до ціни, дійсно дешево, що якось не віриться, зазвичай за поїздку беруть одну грош двадцять п'ять корон, а тут вважай що в магазин сходив.
- Згоден, поїхали, - не маючи іншого вибору та спокушений такою ціною я поклав багаж під ноги та зручніше вмостився на задньому сидінні авто з відкритим верхом.
Водій прийнявши монети, завів мотора і плавно рушив по вулиці. Ми їхали мовчки, водій спостерігав за дорогою, а я насолоджувався вітерцем і вуличними пейзажами, десь над нами пропливав дирижабль, авто рухались в невпинному потоці разом з трамваями, мешканці просто гуляли акуратними вуличками й насолоджувались життям.
- Приїхали пане, - оповістив мене водій відволікаючи мене від роздумів.
- Дякую вам.
- Ні це вам дякую, що натовкли пику імперським свиням, - щиро розсміявся над власним жартом водій, - ну, на все добре. - і авто так само плавно рушило далі знову залишаючи мене на самоті.
Стоячи на бруківці роздивляюсь своє житло, темна трьох поверхова будівля з вивіскою "Готель Галані", в сусідній кам'яниці на першому поверсі кафе, в протилежній книжковий магазин, що ж дійсно непоганий варіант на ночівлю.
Пройшовши крізь скляні карусельні двері підходжу до реєстраційної стійки.
- Доброго вечора пані, є вільні номери?
- Так звичайно, вам на скільки? - питає працівниця у червоно білому костюмі.
- Одна ніч.
- З вас три гроша чотири корони, ваші документи.
Протягую з кишені кителя трохи пом'яте та затерте посвідчення офіцера, дівчина жваво його підхоплює, щось швидко записує в журнал та протягує мені ключ:
- Другий поверх, 26 кімната.
- Щиро вдячний, - беру в руки ключа і йду до сходів.
Кімната була простою, звичайно комфортабельна, але без лишньої помпезності, темний паркет, зелені шпалери, декоративна арка з прихожої до спальні й невеличкий санвузол з бронзовою ванною, умивальником та унітазом. В спальні був комод з красивим годинником на нім, шафа і двоспальне ліжко, загалом - просто і зі смаком.
Розклавши речі та вперше за довгий час нормально помившись, готуючи до сну, щось інше робити не було жодного бажання.
Налаштувавши будильника та повіривши декілька разів чи я точно купив квитка до столиці, безсило падаю на м'яку постіль, щойно голова торкнулась подушки, я відразу ж провалився у глибокий сон.
Коментарі