п вийшла із дому, поспіхом минаючи всі принади теплого весняного ранку. її чекав довгий робочий день, наповнений маленькими справами: своїми тасками, сайд-квестами із піклування про себе та чужими історіями.

черговий виснажливий день.

падаючи на зупинкову лавку, вона нарешті вкладає все лишнє у сумку та полегшено видихає, переконавшись що її тролейбус приїде вчасно, і дозволяє собі озирнутись довкола.

сонце все ще ніжно пестить шкіру, але то лишень ранкова дрімота — медово-тепла і приємна, яка обіцяє багато роботи кондиціонерам по обіді та непоганий прибуток кав'ярням, до яких потягнуться вервечки людей по смачну та не дуже айс-каву. а поки над скляною зупинкою нависає старий тепло-зелений каштан — його білосніжні квіточки перламутром переливаються у кроні, відбиваючи палаючу яскравість неоново-блакитного неба — котрий насолоджується щедрим травневим світлом. легкий вітер погойдує його пухнасті гілки, заспокоюючи збуджений рій думок, і п відключається від реальності, зосереджуючись на нерівномірних коливаннях кольорів. адже ці квіточки дуже слабкі, ніжні та чутливі — живуть дайбоже кілька тижнів, часто страждаючи від посягань жадібних людиськ на їхню грайливу красу, та втрачають свою неземну оболонку, аби запалити та виростити нових маленьких каштанчиків, спроваджуючи їх у довгу дорогу проростання, у кінці якої вони випорскнуть у світ нові яскраві квіточки, замикаючи уробороса і продовжуючи цикл життя.

ці квіточки, вони як ідеальна жінка — фантастично красива у свої молодості, стражденна та віддана у стосунках та жертвенна (до власної смерті) у народженні та вирощувані дитини.

ах, якими ж банальними речами людина будує собі ідеал.

п швидко застрибує на тролейбуса, протискаючись між розхлябаних тіл, щоби оплатити поїздку та спокійно прилаштуватися в улюбленому кутку — дорога, як завжди, довга, тому й влаштуватися треба з комфортом. сонце все ще приємно гріє потилицю, а епічний поп у навушниках перекрикує людську метушню та гуркіт транспорту.

попри все, який же теплий день.

навантаженість робочими проблемами потім псуватиме настрій — зараз у п є момент саме для себе. адже вона не схожа на ті слабкі-ніжні-чутливі квіточки: у неї немає часу на вишукану-безлику ідеальність та смертельну жертвенність щодо інших, хай би як їй не хотіли цього довести непрохані поради, недоречні коментарі та гидкі дотики.

п вже давно обрала стати каштаном, який породжує і красу, і життя, бо тільки у нескінченному уроборосі плодоносіння персона стає цілісною та досягає чогось більшого за просте існування. каштан бо може вбиратися у святкові шати весни, поминальні роби осені та оголятися для зимового відпочинку і разом із тим давати світу нове життя; і п всіма можливими силами вкорінюється, вгризається у землю, напиваючись її спокоєм та впевненістю, аби не перетворитися на маленьке неповноцінне відносно всього дерева суцвіття та згоріти у продовженні циклу.

це довга дорога, нескінченна дорога по якій кожен крокує сам, зрідка перетинаючи шляхи інших, у якій беззаперечно варто пам'ятати про своє коріння та допомагати іншим на тих коротких перехрестях — бо як каштан не може плодоносити без квітки, дощу, води, сонця та комах, так і людина не може жити сама, відкидаючи усі контакти (адже тоді вона заперечує саму логіку існування людського виду), навіть якщо ці контакти лишень блискавично мигтять на її шляху, залишаючи тільки спогади.

пісня закінчується саме в той момент, коли автобус спиняєтьсч на зупинці п, і вона гигикає про себе, перемикаючись на робочий грайлист та витягуючи із пам'яті список справ на день.