о стомлено видихнув, розслабляючись на спинці крісла, потер очі та важко піднявся з-за столу. довше ігнорувати настрині бурління живота не виходило, тому він схопив телефон-навушники, гаманець і попрямував до ліфта.

настрій був нікудишний — кондиціонер зі вчора не полагодили, кляті тести все ніяк не працювали, а він же планував цю таску закінчити до вихідного: плани на спокійний день відпочинку стрімко йшли лісом.

улюблена електонщина приємно масажувала втомлений мозок, знайомий краєвид із вікон мигтів розкішним цвітінням, спокусливо виманюючи на вулицю — плюнути на кляті дедлайни і відпустити тривожну напругу, гублячись серед п'янких кольорів та барвистих запахів.

буяння весни та безрадісні бетонні коробки останнім часом все більше стягали нудьгу та набридливі думки 'це не твоє' на задвірках свідомости. цвітіння та тепло ніби підсвічувало як паскудно було жити в необлаштованих до цього панельках — невдалих витворах совєцького бруталізму — та утилітарних новобудовах — покручах жадібних забудовників та недобросовістних урбаністів. і здавалося б, індастріал та жорсткий залізобетон завжди імпонували о своєю масштабністю та простотою, проте постійне робота-дім-робота у не настільки естетичних середовищах вбивала найменше зачарування імпозантним масивним модерном.
саме вони, здавалося б, були одним із найміцніших витворів людства, разом із тим символізуючи як агресивно скайрокетнувся прогрес у минулому столітті.

ці будівлі завжди нагадували о образ ідельного чоловіка: бетон-метал-скло — точно стоїчне патосне і багате привиддя, спустошене та упрактичнене до найвищого градусу всередині, зачим навіть маленькі прикраси видаються погано розказаним кривим жартом; отак і патріархальний чоловік із випустеленим внутрішнім світом, у душі якого складно виживати й натривкішим емоціям-організмам,  а через те і він сам од тої пустелі випикається та згорає зсередини.

о вишкірився на останню думку, вирішуючи продовжити час на перерву і попрямувати на коротку прогулянку до забігайлівки у парку. там все ж була краща кава ніж у їхніх автоматах, та й шаурма непогана.

цікаво що ці самі бетоні офіси-труни і були кублом існування цих самих 'ідеальних чоловіків' у людській свідомости, що не пересталвало смішити о — сам він ніколи цим ідеалом не був, навіть заперечував його чи не з підліткового віку (відколи його неприйняли у жодній із "крутих" хлопчачих кумпаній), а все одно скінчив у тому самому кублі, по тихеньку волочачись від дедлайну до дедлайну, відкладаючи на пенсію та виплачуючи кляті кредити.

задовбало воно все, якщо чесно.

о любив викручувати мозок найдивнішими способами, але робити це кожного дня, постійно навігуючичь між вимогами до 'ідеального чоловіка' було неприємно і бісило.

шаурма видалася надиво смачною, спокійний пестливий вітер аж напрошувався на традиційну музику, а розмай зелені довкола допомагав нарешті розслабитися.

і саме у тому парку, спостерігаючи за мирним колиханням насичено-зеленого волосся берези, прикрашеного казковими китичками березового цвіту, слухаючи чаруючі переливи шямісену та насолоджуючись смачною кавою, о нарешті плюнув на всі ці ускладнення життя довбаними навігаторами та бетонами.

у нього була мрія, заощадження для того аби прожити без постійної гонитви за успіхом і — нарешті — сміливість слідувати до її втілення.

о зробив останній ковток кави і попрямував до триклятої бетонної коробки, аби нарешті написати бісову заяву на звільнення та розібратися з наслідками. його чекала прекрасна безсонна ніч після всього цього лайна.