сріблясте сяйво місяця нарешті розлилося довколишнім нудним ландшафтом — й ледве не вистрибнулей із шкіри од захвату.

все дей єство мерехтіло від радости та захоплення, купаючись у чарівному дарі повні. і дей хотілося більше, хотілося вшкварити аркана чи гопака і кружляти до відвалу ніг, проте ще рано, ще не всі фігури на місці та не всі гравці вмостилися — от небо тільки-тільки хилитається, прибираючи зайві хмари.

нічні чорнила клубочаться активніше, і дех усім єством чує цю енергію, дей власна дзвенить та нутрує у відповідь — пульсуєу такт зі світом — і весь цей смак свободи от ледве на кінчику язика такий солодкий, що майже занадто.
навіть цього забагато, адже й постійно стримується, аби не лякати людиськ своїм природним сяйвом.

людиська такі дурні — на всілякий блискіт реагують агресивно і бослісно, так ніби чужі душі їх особисто пригноболюють своїм не-таким існуванням. й цих закостенілих дурнів ненавидить, усім палким серцем ненавидить, бо вони тільки й можуть що рубати їхню свободу, рвати крила та засуджуват. дей дивакувату форму. ніби неоново-бузкова шкіра є чимось поганим!

чорнила нарешті збирвються довкола місяця — й затримує видих — і вибухають усіма відтінками срібла, а й сміється. дей переповнюють емоції, і дех нарешті влупляє козачка, завмираючи як тільки місячна дорога підіймається до неба. газоподіюні чорнила приховують все довкола — скляні будівлі, бетонні скелети, дерева-газони-машини-клумби та  залишки світла із квартир людиськ.

і світ вібрує разом із тими чорнилами, а й вистрибує на прозору дорогу, зовсім нагей, оголеней у своїй душі та відкритей до усіх поривань. (там десь ізнизу підіймаються дей брати, сестри, сиблінги та друзі, щоби мчати вгору рахом)

і й мчить до місяця: співаючи з нявками, стрибаючи із потерчатами, танцюючи з русалками, галасуючи із чортами-бісами, здоровкаючись із поважним чугайстро-болотяниковим паньством — до місяця, до свята, до частування!

й мчить до місяця та відчуває себе живей, квітучей та такей вільней, що весь дах зриває і дей енергія виплескується ха шкіру, наховні, пепеплітається із чорнилом ночі та срібною стружкою місяця, вливається у загальний хор і кружляє-в'ється-клубочиться-вихориться разом із іншими, не втрачаючи своїх кольорів.

й мчить до місяця, купаючись у строкатому натовпі поривів та звуків та вивертаючи у світ все заховане.

й мчать до місяця.