1 розділ
Ось і встало сонце. Ранковий прохолодний вітерець, радісні співи птахів і не дуже радісний я, який встав з болями голови та онімівшими, від холоду, руками, тому що полум'я вже давно загасилось. Спати на твердій землі, як показала практика, не дуже то і зручно. Я почав терти руки одна об одну, щоб хоч якось зігріти їх. Зовні все мокре через зливи, які лили всю ніч, тепер йти буде проблематично через болото.
Я все таки встав не зважаючи на болі в тілі, попив трохи води, яка стала майже льодяною, підняв сумку та кинув її на плече.
—Ну що ж, в дорогу. —,тихо сказав я собі й попрямував до виходу з печери.
Коли я був зовні, то почув якісь дивні звуки справа від мене. Ці звуки нагадували мені чавкання та пережовування чогось і коли я повернув голову, в сторону звідки доносились звуки, то мене зразу облило холодним потом.
Перед мною розкривалась картина поїдання, якоїсь людини, темним монстром з довгими чорними кігтями, якими він роздирав свою здобич. Якщо судити по лахмітті, яке залишилось і по зброї то нещасну долю здобичі отримав вартовий, я впевнений, що він пішов на мої пошуки і вже майже біля своєї цілі, його роздерли. Якщо так подумати то вартовий спас мене від цього монстра, а монстр від вартового. Не думаю, що цей чоловік пішов один, є три варіанти, що сталося з іншими, перше– вони змогли втекти, друге– один з них відділився від інших і його настала смерть, третє– їх всіх, або майже всіх вбили але в різних місцях. Надіюсь я не послідую їхній долі.
Цей звір— це тіньова тварина чи тварь, кожен називає по свому, виділяються своєю особливою безжалісністю. Говорять, що колись була людина, яка мала контроль над ними і ця сила передавалась з покоління в покоління, але тепер її немає через війни в минулому. Про тіньових тварин мені доводилось тільки чути, але тепер я тут перед ним.
Що мене навчило перебування в Антлії, це якомога тихіше ходити, хоть десь це прийшло у нагоді і я нишком пішов в протилежну сторону від тої тварі.
Десять метрів, двадцять, тридцять, мені
страшно лишній раз видихнути, щоб не привернути увагу монстра. Головне не дати, щоб його кров попала в мою, якщо так станеться, то це гарантова болісна смерть або перетворення на таку саму тварюку. Ні того, ні того, я не хочу.
І ось моя удача взяла гору і під моєю ногою розламалась гілка й я застиг в повному страху. Монстр перервав свою трапезу і почав прислухатись.
"Все, вважай я мертвець." —відразу прийшло мені в голову, але настало чудо. Його увагу привернуло щось інше і він швидко побіг в ту сторону залишивши недоїдки воронам. Як тільки монстр зник в лісі, я швидким темпом, який перейшов в біг, забрів в глибину лісу.
—...Чуть не попався. — видихнувши сказав я.
Я постарався заспокоїти своє серце та не зміг. Мої коліна трусилися як божевільні і я присів більше не в змозі триматись. Я опирався на дерево й всіма силами старався заспокоїтись.
—Не можу повірити, що я зустрів тих тварів. —, тихо сказав про себе, як на моє здивування мені хтось відповів:
—Яких тварів? Аааа, ти про тих тварів, вони тут часто ходять, привикай.—,на мене зверху вниз дивився хлопець, чимось схожий на кота? Принаймні в нього була в'язана шапочка з вушками і котячі очі.
—А? — я не знав що відповісти й просто дивився на нього.
—Друже, я бачу, що ти втомився від подорожей, не хочеш перебути ніч в теплій затишній кімнаті?
—Але зараз ранок? —я спромігся сказати тільки це й моє серцебиття пришвидшилось, я не очікував зустріти тут когось, окрім, на крайній випадок, вартових.
—Ой, а ти спостережливий, я люблю таких людей. Але ніч скоро прийде і треба завжди мати місце жити, ну так що? Одна ніч буде тобі всього 7 золотих, зазвичай я продаю за 10, але тобі, за твоє гарне личко і за 7 віддам. Ну як, по руках?
І ще раз про мій вигляд. Мене втомили ці всі коментарі. Я з зусиллями вирівнявся і зрозумів, що цей хлопець нижчий від мене на цілу голову, очі в нього мали хитрий блиск. Я нізащо не хочу мати справи з цим чудом природи. Я не вірю, що поблизу є кімнатки, ми посеред лісу. І в любому випадку, я б нізащо не пішов з кимось.
—Мені не потрібні ніякі кімнати. —, якось видавив з себе я.
—На твоєму місці я б був більш обачнішим, а то мало що може статися, в наш час є багато злодіїв або работорговців.
І тут моє серце вкотре пропустило кілька стуків. Работорговці? Ви жартуєте?
—Ви мені погрожуєте?—, я випростався й ступив від нього на крок.
—О ні, ні, як ти міг так про мене подумати. Ямав на увазі, що краще мати житло ніж ходити одному по небезпечним лісам. — ,він підійшов вже не культурно близько та ще й взяв мене за руку і продовжив— А ще таких як ти завжди крадуть на продаж.
—Яких це, таких як я?—,перепитав я, попутно стараючись не піддаватись паніці та відійти від нього. Здається він побачив мій страх й сам відійшов від мене.
—Спокійніше, друже, я не збираюсь тебе продавати. —піднявши руки сказав він.
—Тоді не торкайся мене. —я забув про всю повагу до нього і трохи повернувшись, спробував піти, але він зупинив мене.
—То ти не збираєшся брати кімнати? —, він взявся за мій плащ.
—Ні! —, я вирвав плащ з його рук й вже тримав руку на кинджалі, який я прикріпив на пояс.
—Ей, ей, друже, спокійніше, я хотів лише кращого для тебе —, я вийняв кинджал з ножів і тоді він в кінець відступив з піднятими руками, — Ну все-все, я зрозумів, вже йду. Міг би просто сказати, що кімнати тобі не треба.
В мені закипала злоба й страх. Хлопець швидко обійшов мене й я відчув торкання до моєї шиї, що точно вибило мене з колії і я випустив кинджал. Коли я різко повернувся до нього, тримаючись за шию, то він вже був поодалік й помахав мені рукою.
—Папа, друже.
Я помітив щось блискуче в його руці. Я б не придав цьому уваги, якби відчув привичний ланцюжок на шиї. Я гарячково почав шукати медальйон, але не знайшов нічого...
—Ей, стій! —, я побіг за ним, але за поворотом від нього й мокрого сліда не залишилось. Все що я знайшов це записка з намальованим смайликом і не акуратним написом, наче він був в спішці: "спасибі за речі ;) "
Я дивився на це й мовчав.
—Мій медальон... — спромігся сказати я—Покидьок!
Я зім'яв папірчик і з злістю кинувши вбік, безсильно сів на землю. Я так просидів добрих 10 хвилин, не думаючи ні про що. Здається я потратив всі сили на злість і в мене банально не хватало на цього сил. Нарешті я прийшов до себе і сильно вдарив себе по щоках. Я не можу впадати в розпач. Тільки не зараз. Не коли я зумів вибратись з того проклятого місця.
Я відкрив сумку в пошуках їжі, щоб відволікти себе, але зрозумів, що тут чогось начебто не хватає. Після кількох секунд пошуків, я зрозумів чого немає.
—Оце собака, ще й компас вкрав... І мішечок з травами? —, я збирав все що виглядало як трави аби при можливості вивідати чи мають вони хоч якусь користь. Але для чого вони йому?
Після деякого часу роздумів я прийшов до виводу, що він просто взяв перше що впало під руку й злиняв. Зненацька, мені в голову стукнула нав'язлива думка, що мої гроші могли також поцупили. Я в спішці почав перевіряти кишеню, в якій воно лежало й важко зітхнув, коли знайшов його.
Я розслабився, але не на довго. Складно буде орієнтуватися в карті без компасу. Прийдеться якось розбиратись на ходу. Я вийняв хліб і сир, який приховав ще швидше та почав їсти на ходу. Приблизно я знав куди йти, тому вирішив довіритись своєму внутрішньому радару.
По дорозі мені не один раз здавалось нібито я чув якісь голоса заді себе чи десь збоку. Тоді я несвідомо пришвидшував темп ходьби, лиш би не зустріти ще одного "товариша" або ще гірше– вартових, які могли вижити і не відступити він свого наказу схопити мене. Ще я бачив якихось невеликих тварин по типу зайців, лисиць, білок. Мені не доводилось часто їх бачити, тому що я майже завжди залишався дома. Спогади про дім несуть в собі змішані відчуття.
Я дивився собі під ноги й думки переповнювали мою голову. Тепер в мене немає дому, хоча я не дуже й почувався там любимим. Можливо мені так просто видається, а можливо я й справді був пустим місцем там, але що точно я знаю то це те, що там було набагато краще.
Старший брат був для мене прикладом для наслідування. Він був сильним, відважним і завжди знав рішення до будь-яких проблем. Хоча він і казав бути собою і не ставити собі цілі перебудувати себе, я все одно старався походити на нього. Та в мене нічого не виходило. Я любив проводити з ним час. З сестрою я також любив бувати разом, хоча вона й не дуже то звертала уваги на мене та була холодною, але були дні, коли вона була більш прихильною.
Для батька я був не більше ніж мусором, який йому мішає. По-справжньому він любив тільки свою дочку і мав повагу до старшого сина. Моя мати була його другою дружиною і в результаті народила мене, але моєму батьку це не було потрібно. І можна сказати, що він відрікся від свого другого сина, мене. Одного дня до мами на поріг прийшла смерть з косою. Вона сильно захворіла та померла, відтоді батько навіть в сторону мою не дивився.
Перед своїм судним днем мама подарувала мені цей медальйон та я й його зумів загубити...Можливо батько й справді був правий і я нічого не вартий?
Я ще раз вдарив себе по щоках. Я ж казав собі не впадати в розпач, так і з глузду можна з'їхати. Потрібно припинити думати про це і всі думки перенаправити на вирішення проблем.
Пройшовши деякий шлях, я почув звуки води. Я збадьорився від цього та швидко пішов в цьому напрямку і зупинився перед річкою.
—Чудово, я знаю де я. —, я з задоволенням почав шарити в сумці і вийняв карту, —Я й справді подолав так мало шляху?
Я трішки засмутився такій новині, але пішов вздовж берега річки, щоб знайти місце де можна перейти і, на мою радість, я його знайшов. Переді мною лежало широке повалене дерево, по якому можна перейти на інший бік. Не довго думаючи я поліз на стовбур і повільно пішов вперед.
Все йшло як по маслу і я успішно перейшов на сердину, але зробивши ще один крок, кора під моєю ногою зламалась. Я відчув як я вже летів в крижану воду.
—А-
Я тільки зойкнув і поринув в холодну воду з шумним сплеском.
* * *
Молодий чоловік йшов по покаліченим коридорам темного замку, ніби в пошуках чогось. Він мав довге чорне волоссям в низькому хвості і був одягнений в строгий синій плащ з вишитими червоними візерунками на ньому. Він озирався в сторони та почув швидкі наростаючі кроки.
—О, хлопці, ви часом не бачили мого друга?—, сказав він до вартових, які в поспіху кудись направлялись.
—Ей! Це він! Тримати його! —, після цих слів вони побігли в його сторону й наставили на нього свою зброю.
—То це означає що не бачили? —, відповів чоловік та зітхнув, —Яка жалість.
Він пальцем намалював щось в повітрі, після чого озброєні чоловіки завмерли як статуї, тому що їх покрила корка льоду. Якби не це, то йому б вже за долю секунди знесли голову. Лезо меча одного з вартових вже було біля його шиї.
—Немає іншого виходу, прийдеться його далі шукати. —, втомленим голосом сказав чоловік та потерши скроню продовжив з смішком, —Ви самі винні, що розгнівали його, тепер й ви повинні терпіти його бзіки.
Він розвернувся і вже хотів йти але з протилежного боку почув знайомий голос, точніше роздратований крик.
—Ось і він, ну що ж хлопці, дякую за допомогу.
Дійшовши до місця звідкіля доносились крики він опинився біля конюшні.
—Клайде, я тебе по всюди шукав, якщо ти вже й вирішив мене кликати на таку забаву, хоча б не біжи так швидко. І ти серйозно вибиваєш інформацію таким чином? Краще використай щось більш брутальне. Наприклад... —,чоловік почав махати рукою наче поспішав себе пригадати, —Видирання нігтів або, якщо ти не хочеш крові, то поринання голови в крижану воду. —,чоловік глянув на нього й прихиливши голову, додав —Лео вибрав би перший варіант.
Він дивився на хлопця, який притиснув старшого чоловіка до стінки, сильно здавивши його воріт сорочки. Хлопцю на вигляд було не більше 23 років. Його волосся було хвилясте та світле. Сам він був в кремового плащі з червоною вишивкою. Він навіть не глянув на свого друга й продовжив, з злістю дивлячись на чоловіка:
—Точно більше нічого не маєш сказати?—, грізно запитав Клайд, —Повір, зі мною краще не жартувати.
—Ц-це все що я знаю! Більше я не знаю, я клянусь! Якийсь хлопчисько побіг туди, близько сорока хвилин назад, я навіть лиця його не бачив!
—Ну-ну, якщо я дізнаюсь про брехню то тобі не поздоровиться— ,після тих слів хлопець впустив воріт чоловіка і він повалився на землю.
—І можеш передати іншим, щоб навіть не сміли нікого посилати по нього.
—Т-так точно. —, чоловік шкутильгаючи побіг всередину.
Хлопець повернувся і важко зітхнув. Здається все це дуже впливає йому на нерви. Він жалібно подивився на чоловіка своїми голубими очима.
—Флоренсе, пообіцяй пригостити мене випивкою.
—Клайде, хіба не в твоїх інтересах чим пошвидше знайти хлопчика?
—Я не маю на увазі зараз, давай ти мені запризентуєш похід в бар після всього цього?—хлопець пійшов ближче до свого друга і стало замітно, що він трохи нижчий від нього—Ти ж знаєш, яка в мене важка робота і зараз в мене купена проблем. Потрібно ж інколи відпочивати. Якщо ти пообіцяєш, що зводиш мене туди то в мене і настрій підніметься, і більше мотивації буде.
—Поживем побачим, так що ти вибив з тих людей?
—Та тільки від цього почув більш-менш задовільняючу відповідь.—,Клайд зневажливо пирхнув. Він пальцем показав в сторону лісу, —Нам туди.
—Серйозно? Там ж померти в дві секунди можна... —, Флоренс приклав руку до чола і прикрив очі, —Бідний хлопець.
—Тоді рухаємся, чим швидше ми його знайдем– тим краще. —,хлопець виглядав дуже нервово, наче переживання з'їдало його з середини.
Не довго думаючи, вони обоє пішли в сторону лісу.
* * *
Коментарі