3 розділ
Я швидким кроком пішов дальше в шахту, чуючи розмову двох чоловіків, але в кінці-кінців перестаю їх чути остаточно. Назад я точно не повернусь, там і немає як повертатись, тому дорога лише одна– вперед.
Щоб знову не зробити своєї помилки і не йти на потемки, я відразу запалив ліхтар. Попереду на мене чекала довга пітьма, через яку навіть з ліхтарем нічого не побачиш. Я озирнувся і зрозумів, що вже не знаходжусь над розломом. Цей, можна сказати тунель, викопаний за допомогою праці людей. Це я зрозумів по стінам і по тому, що сам тунель підтримується такими самими балками.
Я йшов і йшов. Мені почало здаватись, що я йду кругами, сам того не розуміючи.
Це зі мною щось не так чи з цим місцем? Маю великі надії, що не їду дахом.
І тут я згадав історію, в якій хлопчик помічав дорогу додому з лісу хлібом, щоб він зміг повернутися назад. В мене, ясне діло, історія трішки інша, але техніка буде подібною.
Я вийняв зіпсовану карту, яку ще не викинув, акуратно положив її по середині дороги і поставив на неї камінь. Після цього я пішов далі і уважно спостерігав, чи не знайду своєї карти попереду. Якщо так– це означає, що я або ходжу кругами, або це місце прокляте.
Якщо вірити моєму внутрішньому годиннику, то я пройшов близько 20 хвилин і досі нічого не знайшов.
В одну мить кров в моїх жилах застигла. Я бачив перед собою карту. Я вирішив піти в зворотньому напрямку, але все марно і я завжди приходив саме в це місце. Я не бачив ніяких поворотів чи інших проходів. Тому це точно якась магія й я приречений на смерть в такому місці.
Але є ще можливість, що коли я пішов, то спрацював якийсь механізм і зачинив за мною вихід. Але все-таки мені потрібно вибратись звідси й я не маю права здаватись. Я пройшов ще кілька хвилин, та втома по трішки накривала мене.
—Ноги мої, ноги. —, я сів на землю і почав розтирати їх. Мій погляд впав на світильник й я тихо заговорив в нерозумінні,—Свічка навіть на сантиметр не згоріла?
В мене було ще кілька запасних свічок, але я їх й не використовував. Я спробував пригадати, коли почались всі ці дивацтва, та прийшов до висновку, що тоді коли я зайшов глибше в ліс. Тоді й час йшов казна-як.
Я мовчки сидів і ринувся в потік думок.
Я знав, що цей лес небезпечний, але думав, що тільки через монстрів. Я ніколи не чув про замішання магії тут. Максимум що було, то це випадки зникнення. Можливо цей ліс ще й з моєю свідомістю грається і в швидкому часі я зійду з розуму? Якщо вже не зійшов.
Я почав потирати скроні й зрозумів, що трішки голодний. Здається, що не дивлячись на цю магію я цілком спроможній померти.
Я піднявся та з ліхтарем в руках пішов в пошуках виходу. Я почав уважно дивитись на стіни, шукаючи якісь підказки. Нічого.
Я втомлено зітхнув й був готовий здатись. Я сперся рукою об стіну і відчув, як вона просунулась всередину, наче я натиснув на плиту. На іншій стіні запрацював, якийсь механізм і частина стіни поїхала, показавши мені старий напис:
"довірся їй і вона тебе спасе. "
Мене переповнив захват. Я все-таки знайшов щось і це додавало сил.
Вирішивши, що в цьому реченні повинно бути продовження, тому продовжив шукати подібні плити на стіні і за 5 хвилин пошуків все-таки зміг її знайти. Коли я натиснув на неї, мені показало такий текст:
"бійся того, кого може приховувати вона, ..."
Я продовжив шукати плити. На цей раз знайти щось було важче і довше, але я справився, і мені показався такий напис:
"Не бійся пітьми- вона тобі не ворог..."
Якщо поставити ці тексти в можливому правильному порядку то вийде:
"Не бійся пітьми– вона тобі не ворог, бійся того, кого може приховати вона, довірся їй і вона тебе спасе"
Мені пропонують згасити ліхтар?
Я ненавиджу темряву. В ній я почуваюсь незахищеним і самотнім. Перебування в Антлії та покарання за проступки дали своє. Я не забуду, як приходилось сидіти по дві доби в темряві. Щасливі спогади.
Я зрозумів, що інших виходів немає й я повинен спробувати це, інакше я просто помру.
На всяк випадок я вийняв кинджал. Сумніваючись секунду, я задув свічку в ліхтарі і настала повна пітьма. Мені було моторошно, але я тільки сильніше стиснув зброю. Мені здалося, що мої очі починають привикали до темряви, але помилявся. Це навколо мене ставало дедалі світліше, через камінчики на стінах, які почали сяяти.
Я заворожено роздивлявся їх. Печера стала неабиякою красивою. Я чекав, що на мене хтось нападе, але все склалось набагато краще ніж я очікував.
Деякі кристали були розміщені так, що собою робили стрілку. Я тихенько пішов по цьому напрямку й побачив прохід якого тут не було. Це все було так таємничо й магічно. Мене ще з дитинства приваблювала магія.
Я глянув крізь новий прохід і побачив сходи вниз. Мабуть це ті сходи, які я бачив зверху.
Я почав спускатись по ним і як тільки я ступав, то навколо мене починали світитись кристали, а там де я вже пройшов вони затухати. Сходи були кам'яними і місцями пошкодженими часом. Вони йшли ще глибше і в мене було враження,що я любої миті впаду вниз.
Та нарешті я опинився на самому дні. Кристали робили собою невеличку стежку і я пішов по ній. Як тільки я почав бачити невисокий будиночок, то навколо різко стало світло. Кристали освітили вулиці покинутого міста наче ліхтарі. Хоча це й не зовсім виглядало на місто. Тут було багато споруд, але вони не подібні на ті, в яких би жили люди. Можливо колись вони й виглядали так, але не зараз. Я зазирав в пусті вікна споруд й бачив там різні символи, в багатьох домів бракувало двері й скла на вікнах.
Чим дальше я йшов тим більше бачив. Я бачив скелетів, зброю і пошкоджені дома. В багатьох скелетах були почорнівші кістки, це наслідки кровавого прокляття. І мене це лякало. Це місце до дідька моторошне. І мені потрібно знайти звідси вихід. Незважаючи на ком в моєму горлі я старався тримати себе в руках та вперто йти вперед.
Проходячи цими пустими вулицями, я відчув на собі погляд. Я почав дивитись в пітьму одного з домів, в якого не попадали промені світла. Я не наважився сказати й слова і ще якийсь час вдивлявся в темряву. Я розвернувся, але чуть не врізався в когось.
—Синочку, не поможеш жінці? —, мене наче вдарило електричним зарядом.
Навпроти мене стояла висока жінка в подертій одежі та ще й з пов'язкою на очах. Я ступив крок назад й ступорившись заговорив:
—А.. я спішу.
—Ну як спішиш і не допоможеш мені? —, я хотів відійти, але вона схопила мене за зап'ясток своєю худющою рукою з довгими пожовтівшими нігтями,—Я впевнена, що ти ввічливий хлопець. Не даремно ж ти принц. —, я застиг від її слів. Звідки вона могла це знати? Але вона не довго думала й потягла мене та виявилась на диво сильною,—Ти мені допоможеш, а я тобі дам смачненької їжі, ти дуже худий.
—Ні-ні-ні, дайте мені піти! —, з неприхованою панікою почав опиратись я, але вона просто почала затягувати мене всередину дому. Її нігті вп'ялись мені мені в руку й я тільки жалісно пискнув.
—Синочку, не бійся, я тобі нічого не зроблю.
Мій погляд гарячково переміщався з місця на місце, в пошуках помочі та незабаром я побачив ще одного тіньового монстра на криші одного дому. Він дивився мені точно в вічі, через що мене пробрало до кісток. Тепер я стою між двома вогнями: якась жінка, яка тягне мене до себе і тіньовий монстр.
"Я помру тут?"—промайнуло в моїй голові й жінка пихнула мене в будинок. Я не був готовий цьому, тому проїхався до старій підлозі лицем.
—Ось мій дім. —, добрим тоном сказала жіночка, наче й не через неї я лежав зараз на землі,— І ось цю скриню потрібно перенести.
Я з зусиллями припіднявся й помітив не дуже велику, стару скриня. Якщо судити по її вигляду, скриню давно ніхто не відкривав, тому що на ній вже утворилась павутина і великим шаром лежала пилюка. Кімната була темною і повністю пустою, крім цієї скрині.
—Якщо я вам допоможу її перенести, то зможу піти? —, переборовши себе, запитав я й торкнувся торкнувся своєї щоки, яка горіла від болі.
—Звісно, просто мені потрібна допомога.—,вона усміхнулась мені й показала на середину кімнати, —Перенеси сюди скриню.
Я піднявся й зиркаючи на неї пішов до скрині. Я перетягнув її куди вона просила з великим зусиллям, через нестачу сил. Я майже не їв й був вимучений морально і фізично. Коли я повернувся, то не побачив її на своєму місці. Вона поставила руку мені на плече й різко повернула до себе, а я тільки завмер.
—Який молодець, ходи я тебе нагодую.
—Я не-
Але вона просто заштовшала мене в кухню.Тут не було нічого крім стола і шафки. Вона посадила мене на табурет, а сама полізла в шафку за їжею. Я почав тихо вставати поки вона не дивиться, але був посаджений назад різким рухом. Вона поставила тарілку з чимось.
—На поїч, синочку.
Я глянув на це щось з острахом і взяв вилку. Я мовчки почав водив нею по, тарілці й швидко думав, що робити.
—Синочку, а в кого в тебе такі гарні очі?
Я різко поглянув на неї. Як вона могла бачити мої очі?
—В батька. —,тихо сказав я й добавив—Здається.
—В мене тоже колись були такі ж гарні очі, але мені їх забрали.
—Мені жаль, що так сталося.—, я говорив так само тихо і старався не дивитись на неї.
—В тебе вони янтарні, майже оранжеві, такі красиві.— ,я випустив вилку з рук й вона гучно впала на підлогу. Звідки вона знала колір моїх очей?
Вона схопила мене за руку і почала тягнути іншу в сторону моїх очей.
—Не проти якщо я заберу їх?
Я остаточно впав в паніку й вільною рукою швидко взяв кинджал та пронизав ним її руку. Її кров чорна, така ж як і в монстрів.
Вона ніяк не відреагувала і повалила мене на підлогу. Одною рукою вона прибила мене до неї, тримаючи моє плече, а іншою тяглася до моїх очей. Я витратив всі свої сили, щоб втримати її руку й не дати їй торкнутись мене, але я не протримаюсь довго.
—Віддай мені свої очі. —, солодко промовила вона.
—Відпусти мене! —, крикнув я й розумів, що ще трішки, й вона добереться до моїх очей.
—Третя дитина королівської сім'ї, яке милиньке дитя. Як жаль, що твоє королівство впало~.— вона усміхнулась, "дивлячись" на мою реакцію, — Хоча ти і так не став би королем, ти ж молодший син, так що для тебе це і не така велика втрата. —, все це вона говорила з моторошно усмішкою. Її нігті вп'ялись мені в плече, роблячи глибокі рани.
Я вже мало дивувався її знань. Вона тіньова тварина. Я ніколи не чув про таких, які б мали хоть каплю свідомості, а вона ще й мала людську подобу.
Тоді коли її рука була в 5 сантиметрах від мене, я заплющив очі в очікуванні. Але я не відчув болі, а почув як об вікно щось різко врізалось і друзки скла посипались по підлозі.
Я розплющив очі й побачив як якась темна тінь відстрибує від стіни і скидає з мене жінку. Я різко сідаю, щоб розібратись що твориться і розумію, що це та сама тіньова тварина, яку я бачив на криші. Не знаю що ті двоє не поділили, що він на неї напав і розбиратися не хочу. Я швидко підняв випавший кинджал і спотикаючись побіг до виходу.
—СТІЙ, НЕ ЙДИ, ВЕРНИ МЕНІ МОЇ ОЧІ. ЧОРТОВЕ ДИТЯ ОСВАЛЬДА! ВІДДАЙ СВОЇ ОЧІ!
Я не повертався на її крик й почув її сміх, а після цього роздирання плоті. Мене чуть не стошнило, але я стримував себе. Вибігли з кухні, я перечіпився об скриню й впав. Я швидко піднявся та коли глянув назад, то побачив, що скриня перевернулась й з неї покотились людські очі. Я ступив кілька кроків назад та вдарився об стіну заді себе, потім я рвонув на вихід не озираючись.
"Головне зараз це втеча і не дати якимось ненормальним забрати мої очі! Це мої очі і вони мені ще потрібні!"— з цими думками я біг, не дивлячись на горіння в моїх стопах.
Я врешті-решт опинився в якомусь просторому приміщені. Воно нагадувало бальний зал та його тримали красиві білі колони, а на землі була плитка з візерунками.
Я сперся об свої коліна і почав віддихуватись. Чому я завжди попадаю в ситуації де мене хочуть вбити чи обікрасти, а ще краще вкрасти.
Я притис рукою рану на плечі, яку вона мені зробила. Коли я забрав руку й глянув на неї, то побачив сліди чорної крові. Моє серце почало стукати як не нормальне, а ноги не тримати. Я різким рухом прибрав одяг з плеча й глянув на рану. Вона була заражена.
Я сів на землю і не вірячи своїм очам, заплющив їх, і вдарив обома руками по щокам. Після того я глянув на плече ще раз. Воно не пропало.
На тому місці де та жінка зробила мені три рани своїми нігтям, зараз є чорна пл'яма, а рани не виглядають дуже добре, точніше дуже й дуже погано.
—Так ось чому вона сміялась в кінці. Вона знала про це.—,я важко дихав й поправив одяг— В мою рану попала її кров.
Я сидів й тупо дивився на підлогу. Ліків від цього немає і коли ця чорна кров дійде до серця то я помру або перетворюсь на монстра. Я з цим вже нічого не зроблю. Все таки собача смерть– моя доля.
"Можливо, якби я не втікав, все було б краще? "— подумав я й мовчки сидів.
Я підняв руки й сильно вдарив себе по щоках.
—Що це за думки такі, ідіоте? —, з роздратування прошипів я. Я був злим на себе. Я не маю права думати так про це місце. Краще померти на волі, а не жити, загниваючи, наче птах в клітці.
Я почув якісь звуки з виходу. Повернувшись, я побачив того самого монстра, він почав помаленьку до мене підходити. Спершу я мав намір втікати, але для чого? Який сенс?
Я підняв очі на нього й смиренно чекав. Воно просто розідре мене й закінчить мої муки. Я заплющив очі і почав чекати своєї смерті. Я чув, як воно підходить все ближче і ближче та я нерухомо сидів. Врешті-решт я зрозумів, що воно завмерло навпроти мене. Я сидів на холодній землі, далі чекаючи, але чомусь нічого не ставалося. Я почув рух і зрозумів, що воно зразу відійшло. Я скулився й спершу розплющив одне око, я був готовий до найгіршого. Але я побачив голубеньку красиву квітку, а монстр був в двох мерах від мене й спостерігав за мною.
Я повністю розплющив очі й не знав що робити. Воно виглядало в очікувані. Я дивився то на квітку то на монстра в нерозумінні.
—Це для мене? —, з невеликим острахом запитав я
Воно кивнуло й я впав в ступор. Я не очікував, що воно відповість. Спершу людино подібна тіньова тварина, а тепер й зі свідомістю? Воно дальше дивились на мене в очікуванні й коли я взяв квітку в руку, виглядав щасливо.
—Дякую? Це...мило з твоєї сторони. —, я був в повному ступорі й дальше пробурмотів, —Дякую що не вбила мене.
Воно виглядало радісним і пішло кудись, оглядаючись на мене, наче чекаючи, коли я піду за ним. Я трішки завагався, але зітхнувши, смиренно встав й пішов за ним. Так як я вже змирився з всім, чому б і ні?
Воно йшло спереду, але кожен раз озиралось, щоб впевнитись, що я йду за ним. Ми проходили по коридорах повз різноманітних кімнат, але всіх їх ми оминали.
Воно нарешті зупинилося перед великими кам'яними дверима. Ще раз глянувши на мене, воно обійшло мене і пішло до скрині, яка стояла недалеко звідси. Я залишився стояти і дивитись на нього. Воно відкрило скриню і вийняло з нього чотири червоні гвоздики. Я дуже надіюсь, що воно не збирається хоронити мене. Воно ще раз підійшло до дверей і відчинив їх, але не заходив, а дивився на мене.
—Оу, дякую.—, я пройшов через двері а воно зайшло зразу після. Я глянув на нього не з невеличкою посмішкою сказав, —Можливо тобі дати ім'я?
Воно подивилося на мене зацікавленими очима. Я перестав його боятись й почав свої роздуми на ходу.
—Як же ж тебе назвати? Може Шадов? Як тобі? —, здається йому подобається.
Він пришвидшив темп і обійшовши мене, підійшов до якихось двох надгробних плит. Крім них тут майже нічого немає і тут виглядає все так, наче тут похоронені дуже важливі люди. Шадов ніби показав мені, щоб я стояв на місці і він підійшов впритик до плит. Я досі тримав в руці голубу квітку. Коли Шадов відійшов, то я побачив, що він поставив на кожен з цих плит по дві гвоздики.
—А ось для кого вони були, так, Шадове? Ти мені хотів показати це місце? —,він кивнув. Я глянув на голубу квітку в руці, —Мені її також сюди поставити?
Я кивнув в сторону плит й він подивився на мене секунду, озирнувся і помахав головою. Я ще раз глянув на квітку, а він почав щось царапати на підлозі. Коли він закінчив я побачив кривий надпис:
"це прдаркк щоб ти не боявс".
—Ти ще й писати вмієш!? —, з великим здивуванням запитав я, а потім й трішки розчулився—Ти мене спас, а ще й заспокоюєш. Дякую, Шадове..
Шадов кивнув й був задоволений. Я промовчав хвилину й сказав:
—Я розумію, що ти й так зробив для мене багато, але можеш показати мені вихід звідси? Я не планував заходити так далеко. Натомість я можу тут прибрати.
Я озирнувся навкруги, але зрозумів, що тут і так чисто. Здається він прибирав тут.
Шадов підійшов і легенько потягнув мене за край плаща.
—Тоді давай я допоможу в чомусь іншому, просто покажи, що мені зробити і я це зроблю! —, в відповідь він просто помахав головою і продовжив тягнути за мій плащ. —Можливо хоть щось? —, натомість мій друг потягнув трішки сильніше і я зітхнув—Візьми хоч це.
Я порився в своїй сумці і дістав два яблука.
—Ось.—я протягнув плоди з усмішкою.
Шадов подивився на яблука в моїх руках і став виглядати радісним. Який же він милий. Не думав, що я коли-небудь буду думати, що монстра милим, а ще й давати йому кличку.
Шадов прийняв мій подарунок та положив їх на плитах. Потім він підійшов і на плитці біля мене нацарапав:
"Дякую"
—Це тобі дякую. —, я не міг перестати усміхатись. Я по-королівські поклонявся йому. Навіть якщо він мене і вб'є, не думаю, що я буду злитись на нього. Просто прийму це за закінчення моїх майбутніх страждань. Я згадав про кроваве прокляття, яке передала мені жінка й в мене в грудях щось стиснулось, але я не показав це.
Шадов почав вести мене по заплутаним кімнатам і коридорам. Так як він не може говорити я вирішив все таки почати щось типу розмови:
—Якщо так подумати, ти навіть не знаєш хто я взагалі такий. —,я протягнув руку, —Другий принц поваленого королівства, Іларіон. Приємно познайомитись. —, мій друг подивився на мою руку, а потім акуратно взявся за неї і легенько потрусив.
—Моє прізвище, Карнел, впало разом з королівством. —, я усміхався йому, але в грудях дальше утворювався ком. Моя усмішка почала згасати й я тихо запитав,—Шадове, коли я помру? —,він різко повернувся на мене, що заставило мене підстрибнути. Він почав швидко махати головою.
—Що це означає? Я не помру? Тоді стану монстром? Чудово.—,він почав махати головою, ще сильніше на що я прихилив голову, —Також ні? Я ж заражений... Чи ти просто не хочеш про це говорити. Я вже змирився з смертю, але якщо так хочеш, то давай зміним тему. —, він похилив вниз голову, але я просто продовжив говорити—Який колір твій улюблений? —, Шадов подумав і потиснув своїми плечима, — В тебе також немає конкретного улюбленого кольору? Я завжди відчував, що це якось неправильно не мати його. Мені подобаються всі пастельні кольори, але я не дуже люблю чорний. Що ще я люблю. З їжі напевно полуницю, але я ненавиджу яблука.
Ми йшли близько 50 хвилин І весь цей час я коротав говорячи з моїм новим другом. Просто вирішив побалакати перед смертю. Я побачив спереду світло й мене переповнювала радість. Я радів, що не покину цей світ в темряві, а під сонячними промінчиками.
—Щиро тобі дякую, Шадове.
Ми підійшли до виходу і я весело вибіг з пітьми, але моя радість не була довгою. Я повернув голову і побачив чоловіка.
—Ще раз ви? —проговорив я в відчаї й був готовий кричати або плакати на весь ліс через моє везіння.
Коментарі