З вулиці доносились звуки дзвонів, це означало тільки одне– почалась тривога.Нарешті цей час настав, коли вони послабили пильність і їм буде не до мене.

  Я взяв темно коричневий плащ, який я вкрав та заховав під матрас ліжка. Мене зовсім не гризли совість за це, швидше можливо я б не зміг заснути через таке, але це місце навчило мене,  що кожен сам за себе.

  Надівши плащ, я підійшов до дверей і почав прислухатись чи там хтось є. Трішки швидше, як тільки пробили дзвони, я чув як всі вартові, які були недалеко від моїх дверей в поспіху кудись пішли. Але впевнитись все-одно було потрібно.

  Я  нікого не чув, так що відчинив двері і як я й думав, там нікого не опинилось. Я вийшов, перший пункт плану пройшов успішно. Мій план був дуже простий:

Перше– вийти з кімнати, як я й зробив.

Друге– дійти до приміщення, де лежить приладдя слуг, там я заховав речі, які я також вкрав: ніж, запальничка, ліхтар, деяка їжа, яка здатна довше зберігатись.

Третє– вийти через вікно, дякуючи принцу цього королівства, я знаю найкращі та найзручніші для цього варіанти. Він мені колись розказував як сам втікав через вікно та зламав ногу... Інколи я не можу зрозуміти чи він й справді хоче допомогти мені та й справді на моїй стороні, чи просто весь цей час забавлявся. Але як говорять, хто не ризикує, той не п'є вина.. чи шампанського, я не пам'ятаю.

  Бажано виконати мій план без пригод та залишитись незаміченим.

  Як тільки я про це подумав, то зразу на горизонті появились два вартових, вони мене не помітили, тому що я встиг прошмигнути за стенд з великою вазою. Інколи я радію що не дуже високий і можу легко знайти місця для схованки.Тим часом двоє почали розмову:

—Хтось стоїть на варті кімнати того пацана? —сказав перший, я впевнений, що говорячи про пацана, вони мали на увазі мене.

—Не знаю, коли я пробігав там, то нікого не бачив.

—Що?! Нас всіх вб'ють якщо з ним щось трапиться. Я впевнений що ці маги, які проникли в палац просто хотіли зробити переполох. Їхні погрози нічого не значать для короля, а от що значить, то це викрадення того хлопчиська і нам точно кінець якщо він зник-

Не встигши договорити стався вибух і темні стіни захитались, через вібрацію ваза впала прямісінько на мою голову, а потім й розбилась розбилась об.

  В моїй голові промайнули всі брані слова, які я тільки міг знати. Якщо зараз я буду поміченим– мені кінець. Я нахилив голову і сильніше натягнув капюшон. Я почув кроки, які наближались в мою сторону та моє серце впало в п'ятки в нестерпному очікуванні.

—Ей, що там стоїте, рухом до головного залу, нам потрібне підкріплення!

  Після цих слів один з них побранився і вони побігли в сторону залу. Я залишився непоміченим. Не думаю, що  такими темпами моє серце на довго протримається.

Зібравши всю мужність в кулак, я встав і пішов в напрямку кімнат для прислуги.

  Темні стіни цього замку дуже нагнітали й в моїй голові вічно пролітало запитання: " Хто в здоровому глузді буде робити такий інтер'єр?"

  Пройшовши ще деякий час та оминаючи вартових, я вже був недалеко від місця призначення. І ось я вже перед дверима, але в мене передчуття, що хтось спостерігає за мною. Точніше воно було весь час, але я надіявся, що це просто напросто розігралася моя параноя, але зараз це передчуття в рази посилилось.

  Стоячи перед дверима я розумів, що це, можливо, мій єдиний шанс для втечі. Зненацька було чути ряд вибухів, крики та запах диму і все це не так далеко як хотілось.

Швидко перевіривши, що нікого немає я забіг в кімнату  і почав шукати свої речі.

  Але їх там не було... Ось тоді моє серце й справді пропустили кілька ударів. Те що їх тут немає, означає, що їх хтось знайшов і всі підозри впадуть на мене. Мої руки почали трястися і мене почала накривати паніка. Я точно знав що зі мною за зроблять.

Я старався тримати себе в руках, що важко вдавалось, як почув голос:

—Ну привітик.

  Я різко повернувся до нього й побачив хлопця, який стояв в дверях і тримав мою сумку. Його темні, майже чорні, очі хитро дивилися на мене. Ще трохи і він би злився з темнотою навколо себе. Його чорне волосся й повністю чорний одяг допомагали йому в цьому.

—Ти забрав мої речі? —, стараючись зробити голос спокійним та рівномірним, щоб не було чути моєї паніки, сказав я.

—Твої речі? Щось сумніваюсь, що це так. Хіба ти їх не викрав? Бачу, що наша золотоволоска вирішила втекти і не попрощатись, а я такого не пробачаю.—, він зробив сумний вираз обличчя. Коли він насміхається з мене, мені дуже хочеться йому дати прочухана. Але розумію, що в теперішньому стані й різниці в рості, я не зможу цього зробити.

—Не називай мене так. —, хвиля паніки повільно почала притуплюватись через роздратування. Мені не подобалось, коли він мене так називав.

—Ой, а ти забув, як ти називав мене? Не переймайся, я тобі нагадаю.— ,він почав перераховувати, паралельно згинаючи пальці, — Паскуда, собака, покидьок, ідіот, ще й одного разу, якось зумів вдарити мене по носі. Це, до речі, було боляче.

Я  не відвів очі, мені ні каплі не стидно.

—Та не злись ти так, якщо супитись, то швидко появляться зморшки, а шкода буде, ти ж красивенький. —, і ще раз в мені поповнилось роздратування через його слова. Я ненавидів такі коментарі про мене.

—Що тобі потрібно? Підеш по стопам свого батька й скрутиш мене, зачинивши в підвалі? Так як завжди?—, прошипів я через зуби й паніка остаточно покинула мене. Я стиснув медальйон на шиї й дивився на нього.

—По-перше, такого я ніколи не робив і робити не збирався, по-друге я нічого поганого не хочу, просто прийшов попрощатись і по-третє...—, на цих словах він кинув мені мою сумку. Мою злість замінило здивування й я дивився на неї, наче бачив перед собою неземні скарби і він продовжив:

—Я туди положив ще дещо, пізніше подивишся. Якщо хочеш втекти то потрібно це робити зараз.—,сказав він з самовдоволеною посмішкою.

—Але я не розумію, яка тобі вигода допомагати мені?—, зумівши прийти до тями, запитав я.

—Я просто хочу допомогти, в мене свої цінності, яким я хочу відповідати. Я не хочу тобі зла. Мабуть, ти й сам це знаєш, але все-одно підозрюєш мене в чому тільки можна. І я не виню тебе в цьому. А тепер йди. —,він махнув рукою, щоб я пішов, але побачивши мої сумніви, направився в сторону вікна і сам відчинив його, —Не переймайся, я не збираюсь тебе звідси скидувати або щось таке, чи можливо тобі руку подати, як принцесі?

  Я далі стояв, наче ошпарений, не знаючи що мені робити. Я несміливо пішов до вікна і кілька секунд дивився через нього. Не встигши отямитися, я почув шум з коридора, а коли повернувся в сторону мого співбесідника, то зрозумів, що його тут вже і немає...

—Арлене?...дякую.

  Пройшовшись поглядом по кімнаті, я понадіявся, що від цього часу більше тут не перебуватиму.

  Зразу під вікном є криша до конюшні і я зістрибнув на неї. Але через те що вона поставлення під нахилом, я грандіозно з'їхав вниз в стопу сіна. В думці я порадів, що хоча б не на тверду матір-землю.

  Як тільки я вибрався з сіна й подумав, щоб викрасти коня, як почув голоса, які ставали що раз голоснішими. Скоріше всього вони прийшли на звук мого падіння.

  Бігти не вийде, тому що мене відразу помітять і я заховався за стопою сіна, на яку швидше приземлився. Я планував перечекати, коли ті люди пройдуть, попутно виймаючи ніж, який я взяв з кухні. Коли я глянув на зброю в руці, то зрозумів, що тримаю кинджал. Він був в ножах, але навіть так я можу точно сказати, що це дуже дорога та якісна зброя. Я вийняв кинджал з ножів і побачив делікатне лезо з красивими давніми візерунками. Здається його підклав Арлен та він все-таки виявився на моїй стороні і мої переживання, що він мене зрадить, не здійснились.

—А ти ще хто? —,перервав мої роздуми чоловік. Він не зрозумів хто я, тому що я був в капюшоні, який приховував моє волосся. Коли я не відповідав, він вже почав протягувати руку, щоб зняти його з мене. Я піддався паніці та пронизив його ногу кинджалом, який тримав в руці. Він викрикнув від болі і почав триматись за поранену ногу.

—АХ ТИ Ж СВОЛОТА, А НУ ЙДИ СЮДИ!

  Після тих слів я рвонув що є духу, в процесі бігу я перевернув відра з водою та їжею і коли я опинився біля коней до мене прийшла ідея.

  Я випустив коней. Через цей переполох тварини почали нервуватись та вийшли з-під контролю і чоловікам прийшлось заспокоювати їх. Таким чином я зумів вибігти з подвір'я і я побіг в ліс. Я продовжував бігти, не дозволяючи собі навіть повернутись, щоб перевірити чи є хтось на хвості.

   Я не знав чи він зрозумів хто я такий, тому що він так і не зміг скинути з мене капюшон. Мій план пішов не зовсім так як хотілося, я не планував нікого ранити. Хоча не думаю, що буду перейматися на цей рахунок більше ніж за те, що по мене точно когось пошлють.

  Я дозволив собі перевести дихання тільки тоді, коли я вже був глибоко в лісі і не чув ніяких голосів.

—Я це зміг? — сказав я до себе—я втік?

  Я кілька довгих хвилин намагався переконатися, що це й справді не сон та врешті почав сміятися й безсило впав на тверду землю. Після цього я сів й почав озиратись, в роздумах, як поступати дальше.

—Добре, для початку не померти було б в самий раз.—,сказав я собі, й встав на ноги.

                                *      *      *

Я провів в дорозі кілька годин і за цей час встигло потемніти. Я розумів, що потребував місце, щоб перечекати холодну ніч. Через цю темноту я кілька разів падав і подер руки та одяг. Але в один момент я зрозумів, що в мене є ліхтар.

—І як можна було забути про ліхтар? —, скаржившись, я вдарив себе по голові та зразу пожалів через це. Я зашипів від болі і згадав, що в мене залишилась шишка через вазу, яка впала на мене.

Я з нервами та напотемки вийняв ліхтар і запалив його. Так і справді було набагато краще.

  Пройшовши ще кілька хвилин я побачив маленьку печеру. В надії, що там не живуть якісь лісові хижаки, я пішов всередину. На щастя, там я побачив залишки  вогнища,  значить хтось тут був  до мене і це місце можна рахувати більш-менш безпечним. Хоча, можливо власник вогнища повернеться сюди, тому я вирішив пошукати інше місце для сховку.

  Як тільки я збирався піти, як ззовні почалась сильна злива.

  Я схилив голову й важко вдихнув, дякуючи своїй "хорошій" удачі. Я повернувся назад й розпалив багаття палками, які лежали по всій печері. Виконавши роботу, я зиркнув на свою сумку. Я повільно підійшов до неї й сівши біля вогню, перевернув її. Всі речі, які там були, впали на землю.

  Першим ділом я помітив три червоних яблука... Я подумки "подякував" Арлена за те, що він тільки зайняв місце в сумці. Я всім серцем ненавидів яблука та був певний, що це його знущання з мене.

  Після моїх скарг, я боковим зором помітив невеликий мішечок. Я з недовірою глянув на нього, але все таки взяв його в руку. Відкривши його, я впав в ступор. В мішечку були золоті монети й я неабияк зрадів цьому. Притиснувши мішечок до себе я почав радісно говорити:

—Вибач, Арлене, за всі попередні скарги. Я й не сумнівався в тобі!

  З радощів я впав спиною на землю і почав топати ногами.

—Надіюсь я знайду якусь крамничку і ще можливо мені вдасться продати ці яблука.

Я замовчав, все далі лежачи на землі. Це нормально що я говорю сам з собою? Швидше зі мною часто проводив час Арлен, а ще давніше я мав одного цікавого компаньйона, який загадково зник, покинувши мене в цьому пеклі на землі. А зараз я самотній й не думаю, що знайду собі друга. Я банально не зможу довіряти незнайомій особі, тому залишається один варіант– розмовляти з собою, щоб не зійти з розуму, якщо я вже не зійшов.

  Через всі ці роздуми та біганину, я почувався в край виснаженим. Я припіднявся і зібрав всі речі назад в сумку, а гроші заховав в кишені свого одягу. Збираючи це все, я помітив складений, в кілька разів, папір. Розвернувши його я зрозумів що це карта. Ще раз в думці щиро подякувавши Арлена, я розвернув його й не дивлячись на втому, проклав приблизний маршрут.

  Задоволений собою я нарешті ліг в обнімку з сумкою та з великими зусиллями заснув неспокійним сном.