Судний день

                                     Пролог

Вчені. Такий великий потенціал криється в їхніх головах. Я завжди думав, що геніальні ідеї, що приходять в голови цих розумних людей йдуть не через них самих, а через якісь божественні послання. Воістину, ніби сам Бог у певний час дає людству потрібні знання. Але мені шкода, що більшість людей не гідні таких знань. Якби нам до них додати ще відповідальність, розуміння можливих наслідків та корисність застосування наших ідей, то ми б могли справді змінити світ на краще, досягти розквіту нашої цивілізації, побачити неймовірні витвори людських рук та необмеженість нашого простору!

Але я ненавиджу вчених. Чому? Тому що замість того, щоб застосувати свої знання на благо людства, винайти ліки проти всіх тяжких хвороб, врятувати когось від фізичних та розумових вад, ці кляті вчені марнують свої знання на створення зброї масового знищення, яка не раз призводила до загибелі невинних людей та екологічних катастроф. Заради світового визнання багато вчених готові створювати чудовиськ в своїх лабораторіях. Я задаюся питанням, а як спиться таким людям, в яких кров цілих поколінь залишається на руках? Чи гризуть їх внутрішні сумніви щодо їхніх небезпечних винаходів? Чи гроші й слава повністю затьмарюють розум цим пропащим людям науки? Ніхто не знає що коїться в цих мудрих та божевільних головах.

Буває й так, що благородний задум, спрямований на покращення життя людства теж може призвести до непередбачуваних та лихих наслідків. Так стається, коли ми віримо в найкраще, закриваючи очі на те, що може статися. Ось така природа людей, на превеликий жаль. Ми думаємо, що все добре, аж поки проблема повністю не торкнеться саме нашого життя. Отак сталося і в нашій історії. Колись давно в дві тисячі сотому році люди досягли високого технологічного прогресу. Вчені почали створювати неймовірно розумних роботів, які зовні нічим не відрізнялися від людей, але були розумнішими, спритнішими, сильними та більш пристосованими до тяжких умов. Спочатку планувалося використовувати роботів в усіх сферах людського життя- освіті, медицині, науці, обслуговування та інших. Не приховаю того, що спочатку люди сильно боялися цих роботів, виникали сварки та мітинги щодо того, що звичайні жителі втрачають свою працю через них, своє місце у цьому світі, досягають крайньої бідності.

Здавалося, ще тоді треба було звернути увагу на ці тривожні сигнали, які посилалися людству. Але правительство багатьох держав закривало очі на скарги громадян, переконувало їх в успішності програми використання роботів, що це призведе до кращого життя, до потужнішого виробництва всіх потрібних людям речей, адже роботи не втомлюються та не потребують сну. Згодом, гроші знецінилися і стали звичайнісінькими паперами. Всю тяжку працю виконували роботи, а люди отримували одразу на руки готову продукцію. Здавалося, що настав справжній золотий вік на всій Землі. У людей з'явилося більше часу на своє особисте життя. Все людство відпочивало, займалося спортом, малювало, створювало дивовижні витвори мистецтва.

Всі дуже швидко звикли до такого ледачого та мирного життя і не могли уявити, що може бути якось інакше. Втім, загроза вже чигала там, звідки на неї ніхто не сподівався. В цей момент в нашій історії з'являється одна персона. Ім'я цієї людини Джон Стюарт. Колись, ще до програми з роботами, він був військовим генералом Сполучених Штатів Америки. Мав за плечима великий список власних заслуг- війна в Афганістані, у В'єтнамі та локальні зіткнення з курдами. Цей чоловік побачив справжнє пекло на землі та зазирав багато разів в обличчя самій смерті. Тут треба трохи описати зовнішність цього суворого генерала. Він був високим, широкоплечим, із засмаглою шкірою, його коротке каштанове волосся вже починало вкриватися сивиною. Під товстими бровами завжди ховалися його карі очі- пильні, хитрі, із прихованою загрозою. Його масивне квадратне підборіддя було ретельно виголене та гладке. Містер Стюарт ніколи не підвищував свого голосу, але він завжди знав, що його почують всі. Спокійний врівноважений тембр голосу чоловіка спонукав прислухатися до його міркувань та приймати їх близько до свого серця.

У містера Стюарта була успішна кар'єра, щаслива родина із красунею дружиною та маленькою донечкою. Здавалося, що в житті цього чоловіка панує мир та злагода. Але треба розуміти, що все його життя та благополуччя базувалося на кривавих війнах і містер Стюарт просто не міг уявити себе в реаліях звичайного мирного життя. Одного разу ціла купа нещасть звалилася на голову цьому чоловікові, що й спонукало до кардинальних змін в його характері. Приймаючи участь в одній із військових операцій по визволенню заручників його загін потрапив під артобстріл терористів. Генералу відірвало обидві ноги і він довго лікувався, аж поки не зміг переміщуватися на візку. Містера Стюарта заспокоювали, що йому зроблять кібернетичні протези, які будуть кращими за минулі ноги, але процес сильно бюрократизувався та затягувався. В цей же час дружина зрадила Джону із більш успішним підприємцем та запропонувала розірвати шлюб.

Джон відчув себе повністю спустошеним та розбитим. Він відпустив геть дружину, але всередині себе відчував біль та гнів. Намагаючись залікувати цей біль, містер Стюарт почав робити звернення до своїх колег із військового штабу, прохаючи їх надати йому хоч якесь місце на колишній роботі, де він міг би продовжити займатися звичною справою. Але всі друзі теж забули Джона. Вони співчутливо йому казали, що через свою інвалідність він не зможе вже отримати місце у штабі, доброзичливо усміхалися чоловікові та відхиляли всі його прохання. А з ростом популярності розумних роботів ті почали змінювати людей і у військовій сфері, являючись універсальними солдатами.

В цей період Джон відчував все більший та більший гнів, який кипів в його душі. Він ненавидів свою колишню сім'ю, зрадливих колег, вчених, навіть і роботів, що замінили його на службі. Навіть своє власне слабке тіло чоловік почав зневажати. І от в якийсь час жага помсти перейшла в справжній лихий план. Джон почав стежити за одним вченим, який був наближений до нового проекту, пов'язаного з кібернетичними імплантантами. Готувалася нова стадія випробувань під час якої планувалося здійснити спробу перенесення свідомості живої людини до кібернетичного тіла, яке б назавжди вирішило проблему старіння, хвороб та смертності. Але ніхто не знав на що здатен доведений до крайності інвалід, якого зрадив весь світ.

Джон дочекався глибокої ночі і вдерся до лабораторії вченого. Він відвернув увагу охоронців, підкупивши місцевих хуліганів, які почали фарбою псувати одну зі стін будівлі. Поки поліцейські в синій формі ганялися за розбишаками, містер Стюарт зламав замок і вдерся всередину. Він діяв дуже обережно, хоча візок сильно перешкоджав його рухам. Але чоловіком володіла справжня маніакальна сила в даний момент. Він вперто просувався вперед та вперед аж поки не дістався місця, де був потрібний йому винахід. На цій роботі затримався і вчений, який працював над проектом. Зосереджений на своїй праці, він не одразу помітив чоловіка, який заїхав на своєму візку до лабораторії.

Коли ж вчений побачив містера Стюарта, то хотів викликати охорону та вигнати клятого інваліда, який наважився відволікати його від праці. Проте Джон витяг одразу з кишені пістолет і без жодних сумнівів застрелив вченого, який в даний момент був для нього справжньою перешкодою в планах. Розуміючи, що час в нього обмежений, колишній військовий генерал почав швидко розбиратися в нотатках вченого. В них він побачив свій шанс на нове життя та на бажану помсту всьому світові, який зрадив його. В цій же лабораторії знаходилося фантастичне нове тіло робота, яке нічим не відрізнялося від людини. Воно було сильним, красивим та давало необмежені можливості.

Містер Стюарт готовий був ризикнути. Із великим зусиллям він перетягнув своє тіло на сусідній стіл, одягнув спеціальний шолом, який приєднувався до загадкової конструкції по центру лабораторії. Під'єднавши всі відповідні дроти до кібернетичного тіла та до свого власного, Джон увімкнув машину та запустив процес перенесення свідомості. Він сильно ризикував та міг померти в разі невдачі. Але містер Стюарт вважав, що йому нічого втрачати. Сам процес скидався на те, ніби його мозок зсередини проштрикували наскрізь маленькі блискавиці. Кімната перед очима стрімко закрутилася, перетворюючись у тьмяну світлу пляму та віддалилася кудись в сторону. На якусь мить генерал бачив перед собою лише темноту, а замість тіла відчував повну порожнечу. Коли він отямився, то раптом зрозумів, що бачить всю кімнату довкола себе чітко та ясно, як ніколи раніше нічого не бачив. Підвівши свої руки до очей, містер Стюарт розігнув пальці та знову їх зігнув, відчуваючи силу в своїх кінцівках та швидкість моторики. Коли він підвівся на лікті, то побачив, що в нього є чудові сильні ноги.

Не вірячи своєму щастю, Джон обережно зліз із ліжка, поставив на підлогу спочатку одну ногу, а потім іншу. Похитуючись, він випросталася у повний зріст. Чоловік зробив перший крок, за ним другий і потім вже пройшовся по кімнаті куди більш впевнено. Він радісно засміявся, відчуваючи себе новим та оновленим. Озирнувшись через плече, Джон побачив себе колишнього на столі. Це був жалюгідний обрубок без ніг, пародія на того, ким він був раніше, просто купа кісток та м'яса. Тепер перед чоловіком розгорталися нові неймовірні можливості. Раптом він почув кроки і побачив в дверях двох охоронців із чотирма озброєними роботами. Помітивши в лабораторії два тіла та якогось незнайомого чоловіка, поліцейські підвели свою власну зброю та почали вимагати здатися незнайомця.

Спочатку Джон сильно злякався, бо не знав, що йому робити тепер, коли він виконав свою першу частину плану. Але раптом він відчув дивовижний зв'язок із свідомістю інших роботів у кімнаті. Інстинктивно чоловік скористався з неї та надав наказ розстріляти людей у кімнаті. І роботи підкорилися йому, відкривши вогонь по своїм живим супутникам. Сміючись, Джон Стюарт вийшов геть з лабораторії, відчуваючи в своїх нових можливостях шанс на помсту.

Ось так почалося грандіозне повстання роботів. Через свою лінь та неуважність люди не розуміли спочатку через що машини починають вчиняти агресію по відношенню до живих істот. А всюди, де проходив Джон Стюарт, всі роботи переходили на його сторону та атакували людей. Коли правительство Америки побачило, що ситуація виходить з-під контролю, то воно підняло по тривозі всю армію. Зчинилася перша кривава війна роботів і людей. Але роботи були сильнішими за вразливих людей і, до того ж, вони не знали співчуття, жалю та болю. Вони вбивали без жодних емоцій чоловіків, жінок та дітей. Джон Стюарт особисто очолив власний жорстокий військовий переворот під час якого знищив місто Вашингтон, залишивши від нього лише палаючі руїни. Інші штати намагалися чинити спротив, йшли у партизани, але роботи настільки міцно встигли проникнути у всі сфери людської діяльності, що сховатися від них було неможливо.

Спочатку Америка, а потім і цілий світ припинили своє існування у звичному вигляді. Держави гинули, столиці палали, а людей хапали та звозили будувати нові міста. Роботи перемогли у війні і Джон Стюарт оголосив себе новим володарем світу. Він змусив людей працювати на себе та будувати нові міста на славу та честь диктатора. Так утворилася тоталітарна держава Марібос на чолі з вічним диктатором Джоном Стюартом, над яким не була владна навіть і сама смерть. Жорстокий правитель не знищив всіх людей, а дав їм шанс жити у новому світі. Щоправда, щасливим це життя неможливо було назвати. В Марібосі утворилася нова класова система. На чолі держави знаходився диктатор, який керував елітними загонами роботів. Ці роботи здійснювали контроль за людьми, які працювали на користь нової держави. Живі люди, які встигли вислужитися перед диктатором,вставши на його сторону ще під час війни, швидко багатіли на стражданнях своїх співплемінників, стали новою аристократією. Цих аристократів диктатор щедро обдаровував можливістю замінювати їхні частини тіла на кібернетичні імпланти та продовжувати тривалість життя та молодість. За таку можливість боролися багато багатіїв. В цей же час звичайним людям не була доступна така можливість та заборонялася. Роботи вживили простим людям в мозок чіпи, які повинні були весь час контролювати дії рабів, показувати їхнє місцезнаходження та стримувати в разі непокори. Рабів зганяли на щоденну тяжку працю в шахти та нові потворні металургійні заводи, які створювали частини до роботів, які з кожним разом робилися все більш озброєними та жорстокими. Їжа людей була поганою, часто псувалася та погано зберігалася. Всі жили в страшенній нужді та злиднях, ховаючись вночі по своїм сірим маленьким цегельним хатинкам.

Бувало й так, що деякі сміливці піднімали голову та робили спроби чинити опір. Але їх швидко притягували до публічної кари. Нерідко, з викриттям таких героїв роботам допомагали знайомі та сусіди таких осіб, які за зайвий харчовий пайок або менший робочий день ладні були здати життя невинної людини. Серед рабів зростала недовіра одне до одного, тому більшість з них перебігали вулиці міст, зіщулившись та не дивлячись нікому в очі. А з вікон нерідко могли стежити пильні очі шпигунів диктатора, які пильнували за настроями серед громадян. Так було по всьому світу. Такі ж самі жахливі речі коїлися і в столиці держави, місті Праудшир. Багато темних років минуло, але нічого в житті людства не змінювалося. Воно стало сірим, жахливим та буденним, сповненим тяжкої праці та тортур. Ці жахи тривали б вічно, аж поки через багато тисяч років інша людина не вирішила набратися сміливості та кинути виклик жорстокому тоталітарному ладу, яке охопило нещасне суспільство. Наша історія починається саме з цієї людини, яка скоро запустить відлік Судного Дня для держави Марібос.

                                                  Розділ I

Протяжний звук ріжка змусив молодого хлопця здригнутися і розплющити очі. Якусь мить він лежав нерухомо, дивлячись глибокими темно-блакитними очима на сіру стелю, вкриту легким грибком. Потім болісно застогнавши, юнак запустив пальці в своє коротке скуйовджене чорне волосся та повернувся набік. Його очам явилася маленька тісна кімната, в якій майже ніде було стати. В ній були лише стара шафа з одягом, низенький подертий письмовий стіл, в якому не вистачало пари верхніх шухляд та в куточку притулилося ліжко на якому й лежав юнак. Стіни вкривали коричневі шпалери, які від часу встигли стати вогкими та частково повисли клаптиками вниз. Маленьке віконечко з вибитим скельцем ледве кидало тьмяне світло на все оточення.

Звук ріжка, який лунав з вулиці урвався, але йому на зміну прийшов владний голос, який говорив із механічною інтонацією в рупор:

-Новий день- час на працю! Всім людям негайно залишити домівки та слідувати за своїми конвоїрами до місця постійної роботи. У разі, якщо хтось не з'явиться на роботу, вартові перевірять кожен будинок і винний буде засуджений на побиття гумовою палицею на міській площі. Якщо хтось з людей наважиться відстати від своєї групи, розводити балачки або почне чинити опір, до вас будуть застосовані відповідні міри покарання. Нехай живе і славиться Марібос! Працюємо задля загального щастя та гармонії!

-Ага, як же, задля щастя! Як би не так - сердито пробурчав собі під носа чорнявий хлопець, виповзаючи з-під дірявої ковдри.

Коли він встав у весь зріст, то виявився досить високим юнаком з м'язистою статурою, широкими плечима та подряпаними долонями, які вкривали мозолі. У парубка була приємна зовнішність, а легка борідка вже починала охоплювати його обличчя під носом та на підборідді. Підійшовши до шафи, юнак скинув із себе сіру футболку, відкривши свої кремезні груди та старі шрами, які вкривали рожевими смугами його спину. Обирати новий одяг хлопцю було легко, бо в шафі знаходився тільки комплект робочого одягу- сірий комбінезон, масивні шкіряні черевики, жовті грубі рукавички та оранжева каска із ліхтариком.

-Як я ненавиджу цей одяг!- знову важко зітхнув юнак, його кулаки стислися на якусь мить, але потім він розпачливо махнув рукою та завершив своє перевдягання.

Вийшовши із кімнати, парубок пройшов тісним коридором і опинився в такій же маленькій та брудній кухні. Там знаходилися його батьки- старий похмурий чоловік, чиє обличчя було втомленим, майже виснаженим, а сірі очі байдуже дивилися перед собою, та літня жінка у барвистій хустці і фартуху, яка нашвидкоруч кидала у три миски перед собою дрібну варену картоплю та якісь жмути в'ялого салату.

-Доброго дня, якщо й так можна сказати!- знизав плечима юнак, підійшовши до столу та сівши навпроти батька.

Той кліпнув очима, немов тільки-но прокинувшись, сердито поглянув на хлопця, потім шикнув на нього, приклавши палець до губ, які ховалися в сивій рідкій бороді:

-Чи ти здурів знову свій бунтівний дух тут показувати? Не забувай синку, що тут і стіни мають вуха. А ти ж не хочеш потрапити в халепу та й нас із собою затягнути? Ні? Ну тоді краще мовчки їж. І швидше, поки вартові не вирішили, що ми ухиляємося від праці.

-Їж, Пітер, їж!- жалісним голосом проказала стара жінка, присуваючи залізну миску з маленькою картоплею до хлопця.

-Добре, вибачаюсь! Щось не з тієї ноги я встав сьогодні- відповів Пітер, прийнявшись за їжу- Певно, що вчора був тяжкий день.

-Сьогодні не буде легше. І завтра також, як і все наше грішне життя на цій землі, синку- розпачливо похитав головою батько юнака, штрикаючи вилкою картоплину- Шкода нам тільки, що ось помремо, а тебе залишимо ні з чим. Нічого за душею не маємо. І ти на тій шахті слідом за нами посивієш, якщо раніше яких неприємностей не станеться.

-Що ти таке верзеш, старий?- невдоволено штовхнула в плече ліктем свого чоловіка мати- Годі тут лихо накликати на наші голови. І так тяжко живемо, ще й ти тут починаєш настрій псувати. Якось буде видно, як життя складеться. А поки давай їж, що тобі дали та пішли вже.

Пітер мовчки ковтав несмачну порожню картоплю, навіть не розуміючи, що він їсть. Його думки сновигали довкола їхнього положення. Родина Вульфів жила досить скрутно, як і більшість жителів міста Праудшир. З майна в них був лише цей старенький дім та невеличка земельна ділянка на якій працював батько разом із Пітером, хоч не завжди вони мали на це вільний час. Більшу частину життя родини відбирала примусова праця у шахтах, яка відбувалася щодня і тривала добру половину дня після якої у всіх трьох Вульфів боліли руки, не слухалися ноги та не гнулися спини. Вони приходили пізно додому, ковтали щось несмачне, пили сиру воду та падали у ліжко, боячись вранці знову почути, як сурмить той клятий ріжок, скликаючи всіх на працю. Ось так і минуть мої молоді роки, думав про себе Пітер. Нічого я не побачу у житті, лише буду довбати цю ненависну руду, допоки аж смерть не наздожене мене.

Покінчивши із сніданком та запивши його такою ж несмачною водою, родина Вульфів вийшла на вуличку містечка. Праудшир був великим містом, розділеним на три райони. Перший називався Воркінґтон і в ньому жили звичайні люди, фактично раби, яких зганяли на шахти та заводи, щоб підтримувати вічне життя цьому велетенському потвору, яким являло собою це прокляте місто, що так легко пожирало душі працівників. Другий район розташовувався на вищому рівні і називався Річтон, в ньому проживали багатії та аристократичні роди, яким вдалося добре влаштуватися в цьому житті. Весь час вони розважалися, їли найкращу їжу, пили найдорожчі вина, одягали вишукані шати та вживали кібернетичні імпланти для підтримки своєї молодості та сили. Вище цього району розташовувався Ґолдтон, який стояв на пагорбі, торкаючись своїми дорогими неоновими хмарочосами до самих задимлених небес. Там майже ніколи не бували люди, окрім аристократії. В цьому районі день та ніч патрулювали роботи, які не знали спочинку. Вони охороняли велетенську будівлю із білого мармуру та золота, яка була особистою резиденцією самого диктатора Стюарта, з якої він рідко коли показувався. Це й на краще, подумав Пітер, бо коли диктатор з'являвся на людях, то всі справи обов'язково йшли шкереберть і хтось помирав жахливою смертю.

На вуличці біля будинків збиралися такі ж самі похмурі, сірі люди в однаковому одязі, які здавалися лише привидами, тінями того, що було колись густонаселеним містом. Дехто ще наважувався шепотіти до сусідів, але більшість людей дивилися одне на одного з недовірою. Це й не дивно, адже випадки того, коли сусід міг написати донос на іншого сусіда були досить частими та розповсюдженими. Як легко люди задля якихось мізерних покращень власного життя готові продавати чуже, перетворюватися у справжніх безжальних звірів.

Згодом, перед людьми з'явився натовп з роботів-конвоїрів. Всі вони здавалися схожими на людей, але були вищими на зріст, одягненими в чорний міцний панцир, а їхні очі сяяли блакитними, червоними або чорними вогнями. У роботів в руках були величезні автомати, які вони легко несли, немов це була якась дитяча іграшка. Всі люди при вигляді зброї внутрішньо зіщулилися, поменшали та припинили розмови. Вони дуже боялися спровокувати роботів на напад. Адже ж роботи- це не люди. Їм може здатися дивним будь-яке поводження і нічого не завадить їм застосувати власну зброю проти натовпу беззбройних людей.

Тим часом один з роботів взяв до рук великий список, який містився на екрані прозорого планшету та почав зачитувати людей по прізвищу та імені, викликаючи їх до певної групи. Поки тривав процес відбору, Пітер почав вертіти головою по сторонам, щось видивляючись. Насправді, його погляд все частіше та частіше падав на маленькі віконечка іншої подертої хати, яка містилася навпроти його власного дому. Дивився він туди не просто так. В цьому домі жила дівчина, яка вже досить давно подобалася Пітеру. Звали її Офрина Хесент. Вона була на рік молодшою за самого Пітера, сімнадцятирічною дівчиною з довгим рудим волоссям, яке на сонці ніби спалахувало правдивим вогнем, а красиві очі з мигдалевидним розрізом скидалися на яскраві дорогоцінні смарагди. Батько дівчини колись теж працював на шахті разом із батьками Пітера допоки з ним не стався жахливий випадок. Одного разу він заглибився в самий глибокий тунель і під час розкопок в нього перегорів ліхтарик на касці. Замість того, щоб покликати на допомогу, чоловік почав висікати іскру для смолоскипа. Але він не знав, що знаходився у зоні, де витікав природний газ. Через вогонь стався руйнівний вибух, який завалив половину тунелю на добрих п'ять років. А тіло містера Хесента рознесло на шматки, які поховали в тій же шахті, де він і загинув.

Цей випадок вкупі з отруйними випарами на заводі дуже підкосив місіс Хесент, яка захворіла на сухоти та впала на ноги. З тих пір вона більше не змогла піклуватися про Офрину та ходити на щоденну працю. Офрині довелося звалити тягар обов'язків своєї матері на свої худенькі плечі. Дівчина сама ходила працювати на завод, виконувала найтяжчу працю, хапала в магазині хоч якісь продукти, які могла придбати за ті жалюгідні гроші, які їй діставалися під час роботи і додатково доглядала за своєю матір'ю. Через це вона майже не відпочивала, ходила вся млява, бліда, неймовірно втомлена та смутна.

Кожного разу, коли Пітер бачив її в такому стані, то його серце жалісно стискалося від болю. Він хотів хоч якось полегшити життя нещасній дівчині. Буває, дістане він жменьку картопельки, так повзе вже нишком до її віконечка, стукає в нього та викликає пошепки Офрину. А коли вона визирає, то силоміць затискає в її маленькі ручки продукти та тікає, нічого не сказавши. Йому завжди хочеться залишитися з коханою дівчиною на довший час, поспілкуватися з нею, підтримати її морально, але юнак розуміє, що він не може залишатися на вулиці довго. В місті діяла жорстока комендантська година, яка забороняла будь-кому виходити на вулицю в нічний час. Роботам темнота не могла завадити вистежити порушника та відкрити по ньому вогонь на ураження. Тому побачення Пітера з Офриною були завжди миттєвими та короткочасними, але кожен вдячний погляд смутних зелених очей дівчини назавжди лишався в серці хлопця, змушуючи його битися частіше та полегшуючи важку працю в шахтах.

Пітер згадав своє перше знайомство з Офриною. У сім-вісім років кожну дитину приводили до робота-жандарма, який робив огляд дітлахів та вирішував кого до якої праці краще приставити. Саме там Пітер зустрів красиву маленьку дівчинку із смутним виразом обличчя, яка здавалася розгубленою, тримаючись ручкою за комбінезон матері та озираючись по сторонам наляканими великими зеленими очима. Коли їхні погляди пересіклися, то хлопчина сам не знав чому взяв та й посміхнувся до дівчини. А вона теж всміхнулася до нього і здавалося, що то сонечко визирнуло з-поміж сірих хмар. Коли неприємний жандарм оглянув хлопця, то він наказав приставити його до команди шахтарів, нехай хлопчина починає куштувати гіркий досвід на власній шкірі, так промовив клятий робот. Але Пітер пропустив лихі слова про свою долю, зосередившись на тому чи потрапить Офрина до його групи чи ні. Коли хлопчик почув про те, що Офрину відправлять працювати на завод до матері, то його серце впало на самісіньке дно. Декілька днів він не міг їсти й нормально спати, все сидів біля віконечка та намагався розгледіти Офрину в домі навпроти, коли дізнався, що саме там живе дівчинка.

Пітер бачив її декілька разів і йому весь час здавалося, що Офрина хоче нарешті з ним заговорити, але рука матері забирала її до щоденної праці, обриваючи можливість поговорити з хлопцем. Пітеру лишалося тільки кидати погляд через плече на дівчину, коли вони йшли різними дорогами. Вона піднімалася вгору до моторошних чорних будівель, з дахів яких стирчали високі труби, які без кінця пускали в сизе небо густі пасма диму, а він змушений був йти до темних брудних отворів в землі, одягати на голову каску, хапати важку кирку до руки та зариватися по шию в сирий грунт, тягати важкі кам'яні брили разом з дорослими, піднімати дерев'яні укріплення для нових тунелів, вгризатися в джерела корисних копалин.

Коли мішки з рудою робилися вже майже непід'ємними, то шахтарі сунули на вихід. Пітер намагався в усьому підтримувати своїх батьків та не відставати, хоч в дитинстві йому було надто важко. Його руки тряслися, а спина обливалася потом. В тунелях було темно, страшно та спекотно, а мішок з рудою гнітив до самої землі. Лише діставшись поверхні, люди могли віддати свої мішки роботам, отримати якусь мізерну платню та посунути по своїх домівках продовжувати своє сіре нікчемне існування далі. Але Пітер ще й тоді був непосидючою натурою. Одного разу він вирішив ризикнути та вийти через вікно своєї кімнати на вулицю попри заборону від батьків. Крадучись по напівтемній вуличці та боячись побачити десь з-за рогу очі робота, які б своїм сяйвом віщували йому смерть, хлопчина без пригод дістався до дому навпроти. Він обережно зазирав у кожне вікно, поки не побачив в одному з них маленьку спальну кімнату, в якій на ліжку сиділа вже знайома йому рудоволоса дівчинка та читала стару книжку при світлі поганої лампи. Затамувавши подих, Пітер обережно постукав кулаком до віконечка. Дівчинка зойкнула, здригнулася та кинула стривожений погляд на вікно. Спочатку вона не знала як їй реагувати, але кинувши погляд через плече, вона тихенько підійшла до вікна та відчинила його. Спершись ліктями на підвіконня, вона пошепки спитала:

-Чого тобі треба вночі, малий шахтарю?

-А чого це я одразу малий?- знітився Пітер- Це ось ти мала, а я вже дорослий. Доводиться тягати важкі вантажі нарівні з чоловіками.

-Ну знаєш, я теж не на пікнік ходжу з мамою - знизала плечима Офрина- А на справжнісінький завод. Там нам треба обслуговувати великі агрегати, виплавляти важкі пластини, робити інші частини для роботів, змащувати механізми маслом і таке інше. Так що я якраз вже доросла! А тобі хто дав право ображати дівчину?

-О, яка поважна, виявляється!- засміявся хлопець- Ти права, ніхто не давав мені права зневажати тебе. Але й ти тоді не кажи на мене, що я малий. Згода?

-Згода!- весело засміялася Офрина і її очі лукаво заблищали, як в лисички.

-А пішли гуляти разом?- раптом спитав на одному подиху Пітер.

-Ти що, мені не можна. Батьки ж мене покарають. Та й комендантська година як-ніяк- злякалася дівчинка, захитавши головою- Не приведи боже, ще помітять і вб'ють нас страшні роботи. Що тоді робити будуть моя мама та тато?

-Та ну, така доросла і злякалася якихось великих та страшних роботів? А я думав, що ти смілива...- невпевнено протягнув хлопець, провокуючи Офрину.

-Добре, добре, розбишака!- шикнула рудоволоса, стрімко перестрибуючи підвіконня та опиняючись поряд з хлопцем- Але тільки на коротку мить, не більше.

З того самого дня Пітер та Офрина сильно заприятелювали і частенько вночі тікали з дому та гуляли неподалік своєї вулиці, ретельно уникаючи поглядів, як роботів, так і лихих людей. Коли вони були разом, то всі труднощі життя немов зникали, вся нужденність та обов'язки на якийсь час відходили в сторону, поступаючись місцем радощам звичайного дитинства. Здавалось, що так буде тривати вічно. Але все хороше, рано чи пізно, але закінчується досить швидко. Одного дня у місті раптово відмінили щоденну працю. Не встигли люди здивуватися таким дивним змінам у їхньому житті, як дізналися, що це пов'язано із візитом диктатора до робітничого району. Роботи в той день обійшли всі хати та змусили більшість людей зійтися на міській площі. Пітеру пощастило в натовпі віднайти Офрину і тепер вони стояли щасливі, взявшись за руки та дивлячись в усі очі на велетенський червоний потяг, що котив по рельсах. Наляканим дітлахам він здавався схожим на велетенського міфічного дракона, який пускав із своїх ніздрів чорний дим до небес. Видавши гучний гудок, потяг почав сповільнювати свій хід, допоки повністю не спинився. Його двері відчинилися, але в цю мить роботи рішуче відтіснили натовп людей подалі від них.

З потягу теж вихопилися озброєні роботи, які суворо обвели своїми холодними очима натовп похмурих людей. Не побачивши загрози, охоронці розійшлися в сторони і з дверей вийшов високий чоловік. Його коротке, сталевого кольору, волосся охоплювала легка золота діадема. Товсті чорні брови зійшлися на переніссі, а карі очі, які іскрилися силою, велично обвели натовп крижаним поглядом. На чоловіку був красивий блакитний мундир із золотою оздобою, високі чорні чоботи, а на поясі був прикріплений пістолет. Поверх мундиру на цій особі був накинутий червоний плащ, який майорів на вітру, скидаючись на величний прапор. Це й був сам диктатор Джон Стюарт власною персоною. Він підвів руку із золотими каблучками догори, вітаючи натовп та сказав тихим голосом, який чули всі, навіть ті, хто стояв позаду:

-Вітаю вас, славетний робочий клас міста Праудшир! Ну ж бо, чого такі похмурі неприязні обличчя? Посміхніться ж батькові нації, тому, хто дав вам те, на що ви всі заслуговували від народження. Люди- це ті ж самі тварини, але ви уявили себе чимось більшим. Але достатньо тільки поставити ваші життя під загрозу і ви ладні все зробити для його збереження. Так вклоніться ж своєму улюбленому володарю! Покажіть, як робочий клас вдячний мені за те, що я дав можливість вам існувати далі.

Роботи жахливо спалахнули очима, підвівши зброю вище. Налякані люди вичавили із себе якусь подобу усмішки, яка більше скидалася на потворну гримасу, і впали ниць. Пітер та Офрина в усі очі дивилися, як натовп довкола них прийшов у рух, кланяючись високому диктатору, який стояв, зневажливо викрививши уста. Коли дійшла черга до їхніх батьків, то хлопець почув, як його батько прошепотів на вухо:

-Чого стоїш, як соляний стовп? Сказали посміхатися та кланятися, то й кланяйся!

-Але ж це не правильно!- вигукнув хлопчина, розгублено озираючись на покірних людей- Чому я повинен посміхатися, якщо мені не весело? А кланятися цьому високому чоловікові в дорогому вбранні я тим паче не хочу! Я що, схожий на теля?

-Ти будеш схожий на мерця, якщо не послухаєшся свого батька, хлопче!- розлютився містер Вульф, з силою надавивши сину на хребет, від чого той впав на коліна- Роби, що кажуть старші, та не задавай дурних питань! Не наклич на наші голови проблеми! Ще потім подякуєш батькові за те, що не дав тобі позбутися даремно життя.

Пітер хотів було озирнутися, але побачив поряд із собою на колінах і Офрину із смутним виразом на обличчі. Здавалося ще трохи і дівчинка розплачеться, настільки зблідло її обличчя та тремтіли тонкі губи. Чомусь Пітеру стало шкода її і він затих, картаючи себе за те, що поводив себе, як останній дурень, вибрикнувши непотрібно. Адже через нього могли постраждати, як батьки, так і Офрина. Хлопець схилив нижче голову, щоб не було видно обличчя на якому замість посмішки вперше з'явився гнів, спрямований проти високої фігури диктатора, який крокував по площі, оглядаючи людей, немов вони були його приватною худобою. Але не всі скорилися волі тирана. Один дідусь, весь сивий та зморшкуватий, у великих окулярах, які збільшували його очі в декілька разів, залишився стояти, спираючись на посох. В цей момент він височів над натовпом людей, які похилилися, немов був біблійним Мойсеєм, який наказував водам моря розступитися перед його непохитною волею. Хтось з натовпу людей зашипів:

-Та кланяйтесь швидко, діду, не грайтеся зі смертю. Кланяйтесь!

Але старий чоловік стояв і лише розчаровано хитав головою, чуючи такі заклики. Він підвів голову до диктатора та спокійним голосом сказав так, що його почули всі:

-А чому я повинен кланятися та посміхатися тому, хто змусив мене жити таким пекельним життям? Все своє життя я гнув спину в шахтах, поки не підірвав своє здоров'я! Мою жінку забрали на "Альд Скабальд", звабивши ілюзією свободи. Мій син працював за трьох, щоб прогодувати нас, поки його не засипало в шахті. І за це мені дякувати? Та гори в пеклі, клятий дияволу! Мені нічого втрачати.

На площі запанувала мертва тиша, немов перед грандіозною бурею. Всі люди внутрішньо напружилися, не знаючи, що зараз повинно статися. Обличчя диктатора не виражало ні гніву, ні розпачу, а лише розчарування, немов батько, засмучений діями свого сина-розбишаки. Махнувши своєю рукою, він наказав роботам схопити старця. Той замахнувся на них своєю палицею, але роботи легко її зламали і витягли дідуся перед натовпом. Ніхто й не поворухнув пальцем, щоб допомогти старому. Кожен боявся підвести голову, а дехто й таємно радів, що не його будуть карати. Ось така жалюгідна природа людської душі. Ми тягнемося до високого, але так легко здатні впасти низько, звідки немає вороття.

Диктатор підійшов до старого чоловіка, якого тримали міцно роботи і подивився пильно в його зморшкувате чоло.

-Як твоє ім'я, старий?- спокійно спитав містер Стюарт, роздивляючись чоловіка з усіх боків.

-Алан. Алан Карнахан- важко видихнув з грудей старий, вже більше не пручаючись, але він не схилив голови перед володарем.

-Що ж, Алане, нехай ти послугуєш сьогодні прикладом для тих, хто теж потайки носить в собі ті ж самі бунтівні думки, але з тих чи інших причин не наважується сказати їх мені прямо в обличчя!- провадив далі диктатор, відійшовши подалі від старого та звертаючись до людей - Подивіться уважно на цього старого чоловіка! Він жив серед вас, користувався моїми благами, адже я міг вбити його в будь-який момент. Але я проявив милосердя, дозволив цьому чоловікові прожити довге життя, мати щасливу сім'ю, просто існувати в нашій чудовій державі. І ось так він віддячив мені? Почав вчиняти дрібний заколот? Це дуже смутно для мене і для кожного з вас тут. Зараз мої роботи продемонструють, що буде з тими, хто наважиться виступати проти мене.

Пітер злякався, коли побачив, як дідуся грубо опустили на коліна, а перед ним вишикувався загін роботів, які підвели свої автомати і почали цілитися в Алана. Хлопчина повернувся та посмикав свого батька за рукав, спитавши:

-Чому ніхто нічого не каже? Невже дідуся ось так кинуть напризволяще? Та він же просто не схилився і сказав правду про своє життя. Невже за це йому буде покарання через розстріл? Це несправедливо.

Містер Вульф підвів голову та поглянув смутними очима на свого невгамовного сина, а потім тихо відповів:

-Ти розумієш, що йти проти волі володаря не можна. Якщо підеш, то опинишся поряд з цим дідусем. А ти цього хочеш? Ні? Чого ти досягнеш, якщо будеш публічно кричати про свою незгоду з існуючим ладом? Тільки вкоротиш собі віку, синку. От люди й не хотять патякати зайвий раз язиком і мовчать. Дід сам винен, що йому жити набридло. Ніхто не захоче через нього наражатися на небезпеку або псувати життя своїм рідним. Хоч в нас і існують певні закони, але найвищий закон для нас всіх- то воля володаря. Ми нічого не здатні тут вдіяти. В його руках збирається вся влада.

Пітера вразили слова батька, він наважився трохи підвести голову та оглянути натовп людей. Всі вони все ще лежали ниць, боячись дивитись на диктатора та його бранця, приреченого на розстріл. Зайвий раз хлопець подумав про себе, що дорослі справжні дурні та схожі на отару овець, яким судиться потрапити до лап різника. Він не розумів, чому люди не можуть знайти в собі додаткової сили підвестися та дати відсіч тиранії диктатора Стюарта, щоб припинити все тут і зараз. Поки хлопець уявляв перспективи успішного повстання людей проти роботів перед його очима розгорталася прямо протилежна сцена.

Роботи відкрили вогонь і тисячі лазерних куль полетіли в дідуся. Його крик болюче вдарив по вухах Пітера та Офрини. Тіло старого чоловіка аж підкинуло в повітря від зіткнення зі смертоносними снарядами та кинуло на землю, немов воно було опудалом, набитим ізсередини соломою. Назавжди в очах Пітера залишився цей образ мертвого діда, який дивився, здавалося, прямо на малого хлопчика, з німим докором в погляді. Довкола тіла старця розливалася пляма темної крові. Диктатор Стюарт вказав пальцем на те, що лишилося від Алана та підвищив голос, акцентуючи увагу на кожному слові:

-Бачите? Ось така доля чекає на кожного бунтівника, який наважиться порушувати устрій нашої з вами держави. Я хочу блага для всіх вас, як ви не розумієте? Ми разом можемо побудувати новий світ, більш кращий, більш досконалий, чим той, що ви колись мали. Люди слабкі, крихкі та ненадійні істоти. Але у вас є всі шанси виправити свої гріхи тяжкою працею та отримати шанс на краще життя. Вам лише потрібно співпрацювати зі мною. А тепер повертайтеся до своїх домівок і можете подякувати мене за те, що я вирішив сьогодні зробити вам вихідний, зважаючи на мій візит до вашого району. Якщо серед вас є інші таємні заколотники, то наголошу на тому, що той, хто здасть правосуддю таких осіб отримає від мене наступні нагороди- збільшення харчового пайку, більшу заробітну платню, зменшений робочий день і можливість отримати один вихідний день по бажанню. Всі доноси приймаються у жандарма. А тепер йдіть і продовжуйте працювати на благо держави!

Диктатор розвернувся та гордовито пройшов до свого потягу. Роботи почали прибирати з площі тіло загиблого, а люди, полегшено зітхнувши, поверталися по своїм домівкам під пильним наглядом роботів-конвоїрів. Хтось придушено плакав, а дехто кидав підозрілі погляди на своїх супутників, жахаючись можливої зради. В ту ніч Пітер зненавидів існуючий жорстокий лад, але не міг нічого вдіяти. Він крутився у власному ліжку, зітхав і його переслідувало уві сні обличчя мертвого діда, який продовжував засуджувати хлопчика за його нерішучість. А в хаті навпроти сон не йшов і до маленької Офрини. Вона теж тихо плакала в подушку, боячись, що страшний диктатор зараз вилізе із темної шафи в її кімнаті та віддасть її на розстріл жорстоким роботам. Дівчинка повернулася набік і довго дивилася на темне зоряне небо у віконечку, мріючи про інше життя десь подалі від цих жахіть.

                                                       ***

З похмурих думок Пітера вирвав жалібний скрип дверей. Він побачив, що з хати визирнула Офрина, її зелені стурбовані очі швидко оббігли тісну вулицю, а потім дівчина почала тихенько пробиратися крізь натовп до хлопця. За роки, що минули з часів дитинства Пітера Офрина змінилася тільки зростом, ставши високою та стрункою, а на обличчі вона лишилася все тією ж смутною дівчинкою із його спогадів. Лише під зеленими очима залягли темні плями від виснаження та постійних турбот. Руде волосся дівчина заплела в довгу косу, яка стелилася до її поясу. На ній був такий же самий синій брудний комбінезон, як і в багатьох інших представників робочого класу Праудширу, хоча Пітер частіше називав їх саме рабами, бо ніхто тут не мав ні прав, ні вольностей, а лише справжню каторгу. Кинувши поглядом по сторонам, хлопець пішов назустріч дівчині. Коли вони порівнялися, він спитав її тихим голосом:

-Ти як? Нормально? Якщо щось потрібно, ти тільки скажи. В нас небагато їжі, але батьки будуть не проти, якщо я поділюся з тобою чимось корисним.

-Не турбуйся, Пітер, все нормально!- відмахнулася від пропозиції юнака Офрина, втомлено проводячи рукою по обличчю- Просто вчора матері було знову дуже погано і я провела більшу частину ночі поряд з нею, допомагаючи чим тільки могла. Щодо їжі, так сьогодні я планувала зайти до магазину і купити хоч щось.

-В тебе вистачає грошей? Я можу дати тобі частину зароблених на шахті, бо я можу перебитися й мізерними харчами. А тобі треба ще й матір годувати- не відставав Пітер, стурбовано зазираючи в очі дівчини.

-Ти що, здурів?- замахала долонями Офрина- В мене всього досить. Я не буду ще об'їдати додатково твою родину. Я в змозі заробити й сама гроші, бо не боюся своєї тяжкої праці. Краще відкладай гроші на своє майбутнє, якщо можливо ще щось планувати в таких жорстоких умовах.

Деяку мить і юнак, і дівчина дивилися одне на одного із німим розумінням свого складного становища, з підтримкою та якоюсь сліпою вірою, що десь там і для них спалахне зірка надії. Пітер потягнувся було руками до Офрини і хотів її обійняти, але раптом йому на плече лягла важка залізна рука робота. Позаду Офрини теж з'явилися роботи, які силоміць відтягнули дівчину від хлопця. Пітер почав пручатися та кричати:

-Відпустіть! Відпустіть мене, кляті залізяки! Що ми вам зробили?

-Пітер Вульф,- пролунав в нього над вухом байдужий металічний голос жандарма- твоя група вже вирушає до праці на шахту. Твоє ім'я вже декілька разів пролунало із списку. Ти маєш вади слуху?

-Ні, я все добре чую!- буркнув хлопець, припиняючи пручатися з рук робота.

-Тоді ти ухиляєшся від праці свідомо?- перепитав жандарм все тим же байдужим голосом.

-Вже йду, йду!- тяжко зітхнув Пітер і винувато знизав плечима, поглянувши на Офрину.

Жандарм відпустив хлопця і той пішов слідом за своїми батьками та іншими шахтарями до роботи. Але він весь час озирався через плече та засмучено дивився на те, як Офрину роботи відіпхнули до іншої групи, яку почали зганяти на заводи. Здалеку дівчина теж кидала погляди на Пітера, а потім приклала пальці до вуст, надіслала йому повітряний поцілунок і самими губами сказала: "Договоримо після робочого дня". Серце Пітера радісно тьохнуло, він теж почекав на момент, коли роботи попереду відволіклися і встиг помахати Офрині рукою. Після цього він випростав свої плечі, видихнув вільніше і впевнено поглянув попереду себе. Думки про зустріч із Офриною будуть знову зігрівати його душу під час тяжкої праці.

День тягнувся, як звичайно. Знову чоловіки спускалися в темні тунелі, знову піднімали опори, копали грунт, розширяли тунелі, довбали тверду руду кирками, сварилися та тягнули нагору важкі мішки. Внизу було неймовірно спекотно і Пітер час від часу витирав піт рукою, але тільки сильніше розтирав бруд на своєму обличчі. Не звертаючи на всі перешкоди та труднощі уваги, хлопець рахував години до закінчення щоденної праці. Але раптом ріжок згори пролунав раніше звичного часу. Здивовані шахтарі одразу загомоніли та почали квапитися нагору. Пітер виліз останнім та спитав здивовано у свого батька:

-Але ж зараз тільки полудень. Що могло статися?

Старий чоловік озирнувся на сина і в його очах читалися такий страх та розпач, що юнак аж ошелешено застиг. Згодом, батько відповів:

-А ти сам як думаєш? Нам ніколи полегшень до того не робили. Якщо ж їх роблять, то це означає тільки одне- диктатор знову приїздить до Ворктінґтону. Це я винен в усьому. Забув, що сьогодні річниця з дня заснування нашої держави. Він знову влаштує "Альд Скабальд".

-"Альд Скабальд?"- перепитав Пітер, дивлячись на батька із нерозумінням- Десь я чув такі слова колись, але не можу пригадати що вони означають.

-Це старовинна гра на виживання, яка потішає диктатора та його аристократію- суворо проказав містер Вульф, з докором похитуючи головою- Хоч він і залишив людей живими, але раз в десять років проводить полювання на нас, щоб подивитися на додаткові страждання живих істот. На цю гру зваблюють обіцянками свободи від праці, чіпів контролю, можливість доєднатися до вищих кол суспільства. Для цього потрібно лише виказати лояльність диктатору та вбити в його славу всіх інших учасників. Але ніхто ніколи не повертався із "Альд Скабальд" живим, ніхто. Не було жодних переможців. Всі, кого обирали туди жеребкуванням, просто зникали безвісти. Я думаю, що там кожен знаходить свободу. Свободу через смерть.

Слова батька жахливим набатом стукали в мозку хлопця, а його серце впало додолу. Він пригадав слова про цю гру від старого діда, якого потім розстріляли за непокору. Його жінка загинула на цій грі. А що як його самого або Офрину, або когось з рідних сьогодні заберуть туди, звідки немає вороття і вони більше не побачаться? Пітеру не хотілося думати про це, але його серце впало на самісіньке дно душі, поки він йшов за іншими шахтарями до міської площі, роздумуючи над подіями, що наближалися до нього. Він просто не знав на що йому чекати та що йому робити далі. Пітер знав все своє життя лише одне- коли диктатор приїздить до їхнього району, то обов'язково хтось помирає жахливою смертю.

                                                 Розділ II

Ранкове сонечко повільно підіймалося з-за обрію, освітлюючи все довкола ніжним жовтим сяйвом. Його теплі сонячні промені грайливо виблискували на шибках маленького віконечка старої хатинки, побудованої з червоної цегли, яка встигла вкритися тріщинами від часу. Промені сонця своїми золотистими пальчиками проникають крізь скло вікна, заливають собою невеличку кімнату, підіймаються по дерев'яному ліжку та торкаються худорлявого обличчя дівчини, яка спала на ньому. Її руде волосся язиками полум'я стелилося по подушці, а гостренький носик дивився прямо на сиру чорну стелю. Очі дівчини оточували темні плями, а нижні повіки встигли навіть вкритися легкими зморшками від нелегкого життя. Худенькі плечики визирали з-під тонкої ковдри, а груди дівчини повільно підіймалися та опускалися уві сні. Здається, що ніщо в світі не здатне зараз перервати мирний сон цієї бідної дівчини.

Але, раптом, ранкову тишу урвав неприємний звук ріжка, який все тягнувся та тягнувся, без упину. Його звуки змушували тремтіти кожну кістку в тілі, а мурах починати бігати по хребту. Від цих звуків рудоволоса дівчина на ліжку сильно тріпнулася, підхопилася вертикально на ліжку, заплуталася в ковдрі та монотонно заговорила:

-Так, так, я йду, вже йду! Пам'ятаю - вкрити маслом агрегати, віднести металічні пластини до іншого цеху, а частини до роботів упакувати та відправити далі.

Декілька хвилин дівчина все бубоніла та бубоніла собі під ніс якісь загадкові обов'язки та борсалася у ковдрі. Але потім вона похитала головою, протерла свої втомлені зелені очі і повністю прокинулася. Долонями вона провела по волоссю та обличчю, тяжко зітхаючи, коли зрозуміла, що все їй тільки наснилося. Підвівши свою голову, вона обвела похмурим поглядом свою тісну кімнату. Нічого принадного в ній вона ніколи не бачила. Старі подерті персикові шпалери вкривали чотири стіни, на підлозі був розстелений брудний килимок, а під стіною стояли дві невеличкі шафи. Одна була з одягом, а інша- з найдорогоціннішими речами для дівчини- її улюбленими книжками. Ці книжки вже встигли пожовтіти від часу, а їхні обкладинки місцями зіпсувалися, але слова, що містилися в них завжди заспокоювали дівчину та давали їй притулок в інших світах. Зараз такі книги ніде не можна було дістати. Їх замінили електроні версії книг, які прославляли диктатора та його славетну державу, але вони були не доступними звичайним людям, які не мали доступу до високих технологій. А вміст книжкової шафи залишився дівчині ще від її прабабусі і розповідав про світ далекого минулого, де люди жили своїм життям, а про роботів та технології ще ніхто навіть і не думав. Як би було добре, думала героїня, якби люди в ті часи більше уваги приділяли природі, збереженню довкілля, не ворогували одне з одним та вміли товаришувати по справжньому. Світ був би зовсім іншим у такому випадку і можливо тоді, й сама вона не дізналася такого нужденного сірого життя.

Звали цю рудоволосу дівчину Офрина Хесент і вона вже добре відома нашим читачам із минулого розділу. Змусивши себе встати з ліжка, Офрина потягнулася, захрустівши своїми кісточками, та зробила швидку зарядку. Її спина та руки все ще віддавали залишками болю, який лишився в неї після вчорашнього тяжкого дня праці на заводі. Роботи не давали полегшень не тільки чоловікам, а й жінкам. Для своїх сімнадцяти років Офрина нарівні з дорослими жінками тягала на власній спині залізні пластини, важкі частини до роботів та механічної зброї, залазила лагодити велетенські агрегати на небезпечну висоту і, взагалі, кожного дня наражалася на небезпеку. В її пам'яті ще й досі жив випадок, коли одна із машин дала збій і вилила розігрітий метал прямо на купу робітниць, що працювали біля неї. Крики цих жінок та запах горілої плоті відбивався у вухах та вчувався всюди дівчині, турбуючи її нічний сон час від часу. Для роботів такі втрати нічого не значили, вони легко зганяли на заводи нових людей замість тих, хто загинув внаслідок небезпечних випадків на роботі.

Підійшовши до своєї шафи, Офрина відчинила її та поглянула на своє відображення, яке з'явилося у дзеркалі, яке містилося на внутрішній стороні дверей шафи. Звідти на неї поглянула висока худорлява дівчина із смутним виразом обличчя, запалими вилицями, гострим носом, втомленими зеленими очима у оточенні гриви скуйовдженого рудого волосся. На ній була одягнена якась світла футболка та короткі шорти з білими смугами. Всі руки та ноги дівчини вкривали старі шрами та мозолі. Вона отримала їх під час своєї праці чи при інших умовах.

Перевівши свій погляд на вміст шафи, Офрина пирснула крізь зуби. Кожна нормальна дівчина мріяла б про купу різноманітного одягу, яка могла заповнити її шафу повністю. Але нормальних дівчат у цьому жорстокому сірому світі не існувало. Існували лише сірі рабині, яких змушували важко працювати та не думати про свою красу та зовнішній вигляд. Жінки підривали своє здоров'я на шахтах або заводах, на свій страх та ризик народжували дітей, щоб потім цих новонароджених вносили до Єдиного Реєстру Громадян та чіпували. Коли Офрина подумала про чіпи, то здригнулася від жаху. Їй на думку спала одна знайома із заводу, яка народила сина. Так роботи змусили її під конвоєм прийти до жандарма, який цілу годину вносив дитину до клятого реєстру, а потім покликав ще робота-фельдшера, який завдяки тонкому та довгому шприцу вживив у мозок дитини чіп, який робить кожну людину залежною від роботів. Ця процедура завжди залишає малий рожевий шрам на скроні людини.

Роздумуючи над цим, Офрина несвідомо торкнулася долонею свого маленького шраму. Як би вона бажала позбутися цього чіпа, який сидів десь глибоко в її мозку та робив підлеглою роботам. Все б було інакше, якщо люди змогли позбутися цих чіпів. Але Офрина не знала способу, який міг би запобігти вживленню цих пристроїв. Коли хто-небудь з батьків приховував своїх дітей від представників влади, то роботи все-рівно дізнавалися про факт укриття і тоді всю сім'ю могли просто розстріляти у власному будинку разом із новонародженими.

Здавалося, що сам чіп ніяк не заважає людям займатися своїми справами та існувати. Він прямо не змушував підкорятися роботам. Але містив у собі надійне переконання для людей від можливої непокори. Як би Офрині не було страшно це згадувати, але вона на власному досвіді переконалася що може зробити з нею влада технології в її власному мозку. Ця подія трапилася через декілька років з часу, коли на площі розстріляли того діда. Тоді Офрині було дванадцять років. Вона лежала на своєму ліжку, підперши однією рукою свою щоку, а іншою гортаючи сторінки якогось старого історичного роману про пригоди харизматичного графа. Вона так була занурена в книгу та власні роздуми, що не одразу почула вибагливий стукіт у свою шибу. Але коли звук посилився до такого рівня, що вікно почало дрижати, то Офрина здригнулася і ледве не впустила книгу.

Серце в її грудях хаотично забилося, коли дівчинка підхопилася на ліжку та з тривогою в очах поглянула на вікно, за яким панувала темна ніч з рідкими срібними зорями. За вікном майоріла чиясь незграбна фігура і спочатку Офрина не хотіла підходити до вікна, боячись, що то може виявитися якийсь небезпечний робот, що прийшов по її душу. Але коли за вікном пролунав знайомий шепіт, вона кинулася негайно його відчиняти:

-Це я, Пітер, чорт забирай. Ти що там, заснула з книжкою чи що? Відчиняй, є важлива справа.

Відкривши вікно, Офрина побачила Пітера. Він весь все ще був у брудному комбінезоні шахтаря, на колінах його штани протерлися до дір. Руки й обличчя підлітка були в мазуті та грязюці, через що він сам був чорний, як мара, і лише на серйозному обличчі сяяли блакитні очі. Нічого не кажучи Офрині, він одразу вхопився руками за підвіконня, напружився, виважив власне тіло, а потім перекинув ноги через підвіконня і стояв вже в низенькій кімнатці, озираючись по сторонам.

-Досить миле оточення!- зробив висновок хлопчина, оглянувши тісну кімнатку- Чому в мене у кімнаті немає двох шаф?

-Що ти коїш?- сердито зашипіла на свого приятеля Офрина, зневажливо дивлячись на нього- Ти чого брудним сюди заперся? Важко було хоча б перевдягнутися та трохи помитися? І не кричи, в сусідній кімнаті сплять мама з татом і їм не сподобається, якщо вони побачать тебе у моїй кімнаті посеред ночі.

-Та добре, добре, не сердься ти так!- знизав плечима Пітер, підійшовши ближче до дівчини. Він кинув тривожний погляд за її спину, підійшов до відчиненого вікна і злегка його прикрив, а потім обережно присів на край ліжка, схрестивши перед обличчям пальці.

-Ти куди?- пискнула від розпачу Офрина, ламаючи руки та підводячи погляд до стелі- Та від тебе ж шматки бруду летять по всій кімнаті. Ти ще й ліжко моє вирішив спаскудити? Господи, мама мене вб'є, коли побачить такий безлад в моїй кімнаті! Кажи швидше що там сталося у тебе!

Пітер поглянув якимсь серйозним проникливим поглядом, якого Офрина ніколи не пам'ятала у нього. Вона чомусь вся зніяковіла та затихла, лише серце схвильовано стиснулося в її грудях, немов передчуваючи щось лихе від візиту свого приятеля. Через якийсь час підліток заговорив і його слова немов громом вдарили по дівчинці:

-Я багато роздумував над тим, як ми всі живемо тут. Це все неправильно, Офрина. Так не можуть жити живі люди з почуттями. Ми ж не мерці, яких поховали заживо та прирекли гнити в цьому клятому місці? Чому нами керують якісь залізяки, в яких немає ні емоцій, ні, навіть живої душі? Чому вони встановлюють свої правила, знущаються над нами? Адже ж колись їх створили наші з тобою предки. Такі ж живі люди. Я так не можу жити. І ти, певно, теж. Поглянь на всіх у місті. Всі вони перетворилися у тінь тих, ким були. Ці люди втратили жагу до свободи, пливуть за течією свого сірого та нецікавого життя. Той старий, там на площі ...- Пітер на якусь мить затих, його голос затремтів, але він стиснув кулаки та рішуче провадив далі- Він єдиний, хто наважився за довгі століття сказати щось проти цього режиму. І до чого це дійшло? Його ніхто не підтримав, його віддали на поталу диктатору та його залізним вартовим! Мої батьки теж не кращі, адже вони бояться всього та всіх. Вони- не борці та не підтримають мене. Я розмірковував над нашим положенням. І я хочу запропонувати тобі дещо. Давай кинемо до біса це паскудне життя у резервації! Адже ж це не місто, а ми не вільні громадяни. Тут правдива резервація, а ми- раби свого тяжкого становища. Я хочу втекти звідси, залишити всі ці жахіття позаду, забути про ці кляті знущання з боку роботів. Я хочу, щоб і ти пішла разом зі мною.

-Я? Куди? Ти зовсім очманів?- Офрина шокованими очима зазирнула в брудне обличчя Пітера, шукаючи на ньому хоч якусь ознаку того, що це якийсь жарт. Але хлопець залишився серйозним і лише з очікуванням дивився на дівчинку. Вона тихо зітхнула та вмостилася поряд із товаришем на ліжку- Але ж в мене батьки. Мама з татом місця собі не знайдуть, якщо я зникну або щось зі мною станеться. Вони стільки сліз проллють і заради чого? Куди нам тікати? Цілий світ під владою диктатора Стюарта, його роботи знаходяться всюди. Нам нікуди тікати і це треба зрозуміти. Нікому не можна довіряти. Якщо люди нашого міста, і ті, готові здати будь-кого заради особистого благополуччя, то страшно уявити, що зроблять з нами незнайомці із великого світу. Ти забув про чіпи контролю? Роботи знайдуть нас, де б ми не були. А тоді покарання за втечу може бути жахливим. А ти, Пітер? Подумай про свою рідню. Вони не такі погані, як ти кажеш. Просто вони вже звикли до існуючого ладу і намагаються виживати в ньому. І нам треба теж змиритися з ним.

-Ти не розумієш?- Пітер схопився з ліжка та почав ходити по кімнаті, заклавши руки за спину- Скільки це буде тривати? Рік, два? Через тисячу поколінь нічого не зміниться. Люди все так само будуть гнути власні спини перед диктатором, який переживе і нас з тобою, як він пережив наших прадідів. Куди тікати, питаєш? Та до лісу, що починається за містом. Заглибимося в саму глибину, будемо жити пустельниками, полювати на звірів, виживати. І чекати свого часу. Можливо, колись, нам вдасться скинути Стюарта раз і назавжди. Мені не байдуже щодо твоїх батьків чи моїх, але я не можу дивитися на те, як вони мовчать та приймають всі жорстокості роботів так, ніби нічого страшного не коїться. І ще ... Я б пішов і сам, але не можу піти без тебе. За весь цей час ти стала мені самим близьким другом, Офрина. Ти мені дуже дорога. Якщо ти вирішиш залишитися, то й я залишуся тут. Але якщо тобі теж не до вподоби тиранія роботів, то ми можемо спробувати з тобою разом втекти з міста.

Серце Офрини забилося ще частіше, коли вона почула слова хлопця про те, що вона йому важлива. Її обличчя спалахнуло від сорому, вона опустила очі на ковдру, перебираючи її тонкими пальцями. Пітер тим часом зітхнув, підійшов до дівчини, обійняв її швидко за плечі і почав йти до вікна, сказавши через плече:

-Добре, вибач за нічне вторгнення. І справді якісь дурниці мені в голову прийшли. Хто я такий, щоб щось змінювати? Всього-навсього дитина, син звичайних шахтарів.

Пітер поклав руку вже на раму, щоб відчинити вікно та вискочити на вулицю, як раптом Офрина підхопилася, схопила його за руку, розвернула до себе та міцно обійняла. Гіркі сльози полилися з її очей, але вона сміялася та шепотіла:

-От бовдур, якщо думаєш, що я не захопилася твоєю ідеєю. Якби не ти, я все своє життя боялася б порушувати правила та ризикувати життям заради гострих відчуттів. Кожна пригода з тобою дає мені ніби бажаний ковток свіжого повітря. Того самого повітря, сповненого волею, якої я не знала від народження. Якщо ти збираєшся йти, то я піду із тобою. Ми спробуємо вирвати у долі нашу свободу. І підемо разом. Ризик вартий того, щоб спробувати.

-Я знав, що ти мене підтримаєш!- посміхнувся Пітер та міцніше притис до себе дівчину- А тепер припиняй влаштовувати мені душ із власних сліз, хапай самі потрібні речі та повертайся до мене. Ми тікаємо цієї ночі.

Руки та ноги Офрини страшно тремтіли, а в роті було сухо, як в пустелі, коли вона скрадалася по власній хатині, ховаючись від батьків та намагаючись не видавати зайвих звуків. У свою невеличку сумочку дівчинка поклала якісь старі бобові консерви, частину ліків, сірники, дві свічки та ніж. Коли Офрина йшла повз спальню батьків, її серце болісно стислося, а на очі навернулися тяжкі сльози. Вона не хотіла залишати рідних ось так, нічого не сказавши, але в неї не було вибору. Якщо вона залишить батькам записку, то її можуть знайти роботи-вартові і тоді у всіх будуть великі проблеми.

Дівчинка повернулася до кімнати, де на неї вже чекав Пітер. Показавши хлопцю свою сумку, Офрина вилізла з ним через вікно. В невеличкому кущі вона побачила вже готову спортивну сумку, яку накинув собі на плечі Пітер.

-Ти знав, що я погоджуся? Звідки?- спитала здивована Офрина

-Бо я надто добре знаю тебе. Настільки, наскільки ти знаєш мене!- відповів їй із легенькою посмішкою Пітер, а потім взяв подругу за руку і вони пішли через вулицю, уникаючи ліхтарів та вікон інших хат- А тепер будь пильною, не галасуй та не квапся уперед. Ми йдемо до огорожі.

Огорожею називалася крайня межа міста, яку оточували високі дерев'яні стовпи, на які були натягнуті жахливі колючі дроти. День та ніч цей кордон патрулювали загони роботів і ніхто не міг прорватися через них та залишитися при цьому непоміченим. Офрина не розуміла, як вони можуть втекти з міста при таких несприятливих умовах. Тут і дорослий би не справився із таким завданням, а що ж казати про двох дітлахів, які схоже з'їхали з глузду? Але Пітер виглядав таким мужнім та впевненим в цю мить, його очі гарячково палали в темній ночі, що Офрина готова була довіритися своєму другові.

Ось попереду вже замаячив кільчастий дріт, шипи якого холодно блищали у тьмяному зоряному сяйві. Вздовж цього кордону ходив загін із п'ятьох високих роботів у чорному обладнані та жахливих шоломах, через які морок ночі розривали сяючі моторошним світлом безжальні очі розумних машин. Пітер відчайдушно замахав рукою Офрині та потягнув її із собою в хащі. Почувши шурхіт, один з роботів раптом озирнувся. Його голова при цьому повернулася аж на сто вісімдесят градусів. Якусь хвилю він так стояв, дивлячись в темноту ночі, а потім його тіло повернулося слідом за головою. Гучно ступаючи своїми чоботами та стискаючи в руках чорний автомат, робот почав наближатися до ріденьких кущиків. Офрина злякалася, коли побачила небезпечну загрозу так близько себе. Вона готова була присягтися, що бачила власне бліде обличчя, яке відбивалося на панцирі робота, та чула скрипіння його механічних стегон при ходьбі. Пітер тихенько наблизився до Офрини та прикрив їй рота рукою. В іншій ситуації дівчинка б нагримала на хлопця за те, що він хапає її брудними долонями, але зараз їй було страшно. Затамувавши подих, діти сиділи в кущах та великими очима дивилися на робота-вартового. Він підійшов ближче до місця, де ховалися діти, обдивився довкілля, нахилився... І пішов собі до своєї групи, так нічого й не помітивши. Згодом, кроки роботів почали віддалятися. Пітер відпустив Офрину та полегшено зітхнув, шепочучи губами:

-Не вірю, що нам майже вдалося. Ледве не схопили.

Дітлахи вилізли із свого укриття та підійшли до огорожі. Пітер уважно обдивився її, кинув в неї палицею і зауважив:

-Дякувати богу, що не під напругою. Зараз дещо спробую. Стій поки тут, бо це може бути небезпечно.

Пітер кінчиками пальців обережно підчепив декілька дротин, спробував їх розсунути та почав робити спроби перелізти на іншу сторону. Спочатку все в нього йшло добре, але потім він придушено зойкнув.

-Що таке? Що сталося?- зашепотіла в темноту Офрина, відчуваючи, як в неї спітніли долоні.

-Нічого, не звертай уваги!- долинув попереду голос хлопця- То я дупою на шипи трохи сів. Боляче, хай йому грець! Так, добре. Ще трохи. Ось так. Йди тепер сюди, зараз я тобі допоможу. Тільки бережи обличчя й очі, бо тут можна сильно подряпатися. Нам пощастило, в цьому місці дроти провисли і їх можна розширити.

Дівчинка підійшла до хлопця і передала йому спочатку сумку, а потім почала лізти й сама. Пітер уважними очима стежив за її рухами, давав поради, підтримував свою подругу у важких ділянках огорожі, розсував дроти в сторони. Офрина перелізла на іншу сторону майже без пригод, лише подряпала щоку, руки та порвала свої штанці. Опинившись на іншому боці дітлахи радісно обійнялися та зашепотіли:

-Вдалося. Вдалося. Свобода. Нарешті вільні.

Але їхню радість перервав холодний механічний голос:

-Помічені порушники кордону. Всім патрулям повторюю- помічені порушники кордону. Руки вгору, кидайте зброю та всі речі. Руки вгору!

Відскочивши одне від одного, друзі шаленими очима обвели оточення. Прямо перед ними з темноти виринув ще один загін роботів, люто спалахнувши очима. Від радощів порятунку Пітер та Офрина зовсім забули про те, що місто захищалося не тільки зсередини, але й зовні. Роботи повільно наближалися, цілячись автоматами в дітей. Ноги Офрини дрижали від страху, в голові було надто порожньо в цей відподальний момент. Але Пітер не розгубився. Він схопив свою сумку та з усієї сили кинув її в одного робота, збивши його з ніг. Схопивши Офрину за руку, він потягнув її із собою, закричавши:

-Швидко! За мною! Ми втечемо, не наздоженуть!

І друзі відчайдушно побігли вперед, не розбираючи дороги. Попереду починався ліс. Темні стовбури дерев виринали з темноти. Позаду чувся тупіт роботів, вони відкрили вогонь. Лазерні кулі свистіли над головами дітлахів. Пітеру та Офрині довелося розділитися та почати рухатися хвильоподібно, щоб уникнути пострілів. Більш спритний хлопець вирвався далеко вперед. А от Офрина почала втомлюватися, її серце калатало прямо в горлі, сумка заважала, але вона боялася її кинути, бо не знала, що їм знадобиться в лісі. Раптом, дівчинка відчула, як в неї у мозку ніби стався вибух. Перед очима ліс пішов шкереберть, ноги підігнулися і вона впала, проїхавшись животом по землі. Закричавши від болю, Офрина спробувала підвестися на ноги, але нова хвиля електричного струму накинулася на її мозок, терзаючи його на шматки. Дівчинка кричала від болю, хапалася долонями за скроні, а біль все скручував її тіло. З носу та рота потекла кров.

Роботи наздогнали Офрину та одразу схопили її в свої залізні руки. Інші почали цілитися автоматами в дерева та кричати:

-У нас заручник! Так що тобі, порушник, краще здатися на милість правосуддя. У випадку агресії ми підсмажимо мозок твоєї подруги і твій теж. Тобі нікуди тікати, злодій. Здавайся.

Тим часом Пітер ховався за товстим стовбуром дубу та важко дихав. В його боку кололо, ніби хтось його штрикав гострим лезом кинджалу. Коли він біг, то почув, як позаду впала Офрина. Пітер хотів повернутися та врятувати її, але не встиг нічого зробити. Він відірвався на значну відстань. Теперь хлопчина звинувачував себе в тому, що не простежив за Офриною добре і допустив до такої небезпеки. Почувши заклики роботів він завмер. Перед його очима попереду тягнулася смуга лісової стежки. Здавалося що воля- ось вона, лише руку простягнути. Йому треба лише кинутися тікати вперед, забути про Офрину та сподіватися, що роботи не встигнуть активувати його чіп. Він втече і буде вільним. Але тоді хлопець зненавидів би себе на все своє життя. Офрина була його найкращою подругою, вона подобалася йому і підтримувала всі його ідеї. Він не кине її та не буде наражати на небезпеку.

Тому Пітер вийшов до роботів, піднявши мужньо голову та підвівши догори беззбройні руки.

-Я здаюся!- просичав хлопчина крізь зуби жалюгідні слова, що знаменували їхню з Офриною поразку. Його очі жалібно подивилися на непритомну бліду дівчинку в руках роботів, по обличчю якої стікав струмок крові. Про що він тільки думав, коли наважився на втечу? Пітер внутрішньо прокляв сам себе.

Роботи ескортували втікачів до жандарма, який швидко встановив їхні особистості. Дітлахів повернули додому, але там на них чекала не тільки сварка із наляканими батьками. Тієї ж ночі жандарм з купою роботів відвідав батьків порушників, оголосив їм догану за неналежний контроль над власними дітьми. Роботи жорстоко побили як батьків Офрини, так і Пітера. А наступного дня дітей викликали на міську площу, роздягли та почали бити гумовими палицями. Офрина не кричала, але здригалася всім тілом від кожного удару, з її очей на кам'яні плити площі капали гарячі сльози. Пітер же мужньо підставляв під удари спину, дивився із гнівом на тих, хто мучив Офрину і весь час повторював, як навіжений:

-Вона тут ні до чого. Це я у всьому винний! Це повністю моя вина! Це я втікач. Не вона. Офрина не хотіла тікати. Це я винен.

Але роботам було байдуже хто насправді винен. Перед ними були лише втікачі, яких потрібно було привселюдно висікти. Ось так Офрина дізналася про жахливий біль від чіпу в своєму мозку, а Пітер отримав свої жахливі шрами на спині від палиці, яка розбивала йому шкіру кожним ударом, будучи наділена силою залізних суглобів роботів. Після цих всіх подій розмови про втечу припинилися назавжди, а Пітер став ще більше турбуватися про Офрину, відчуваючи себе винним у її побитті, хоч вона його ні в чому не звинувачувала.

                                                      ***

Маленька сльозинка скотилася по щоці Офрини, коли жахливі спогади промайнули перед її очима. Вона ще раз окинула поглядом свою кімнату, зім'яте ліжко на якому ніби тільки вчора сиділи вони з Пітером та обговорювали план втечі. Якими наївними та дурними дітлахами вони тоді були. Смутна посмішка освітила обличчя дівчини, поки вона діставала із шафи свій єдиний робочий комбінезон та починала одягати його. Далі, розчесавши своє волосся, вона заплела довгу косу. Вийшовши із кімнати, Офрина тихенько прочинила двері до маминої спальні. Так, багато часу минуло з ночі її втечі. За той час батька не стало, а мати тяжко захворіла та впала на ноги. В напівтемній кімнаті на застеленому ліжку лежала бліда жінка. Її руде волосся частково вже посивіло, хоча обличчя ще було молодим, проте дуже виснаженим. Шкіра була такою тонкою та ніжною, що здавалося обсиплеться від одного дотику. Губи матері потріскалися та висохли, а вилиці жахливо випирали вперед. Жінка важко дихала, час від часу кашляючи. Її очі відкрилися і вона поглянула тьмяними сірими очима на свою дочку. Офрина зайшла всередину, впустила сонячне світло до кімнати та сіла поруч із своєю мамою, взявши її гарячу суху долоню в свої руки. Та почала ворушити губами, намагаючись щось сказати, але голос підводив її.

-Що таке, мамо? Води?- стурбовано спитала Офрина, нахилившись до мами.

Та кивнула головою і знову втомлено прикрила очі. Дівчина швидко побігла на кухню та набрала води, відмітивши про себе, що потрібно купити в магазині ще пляшку питної води, бо з крану знову текла якась іржа. Напоївши матір, дочка турботливо поправила постіль. Вона поклала руку на плече рідної людини. Вигляд лежачої жінки, яка дивилася пустим приреченим поглядом прямо перед собою, майже не помічаючи довкілля, краяв серце Офрини. Їй хотілося стільки сказати своїй дорогій рідній людині, прохати в матері швидко видужати, знову бачити її активною та трохи радісною, наскільки це можливо при пекельному житті в Праудширі. Більше всього Офрина боялася, що мати піде із життя і її більше ніколи не буде поряд з нею. Що ж тоді вона буде робити? Тяжко зітхнувши, дівчина відмела погані думки в самий темний закуток своєї свідомості. Після цього Офрина пішла готувати сніданок матері,продуктів залишалось небагато,але приготувати щось потрібно, тому вона взяла декілька останніх яєць, вилила залишки олії на сковорідку, розбила яйця об край столу та почала готувати яєшню.

Приємний запах їжі наповнив дім, трохи підійнявши настрій дівчині. Приготувавши їжу, вона побігла знову до матері, погодувала жінку, змусивши її з'їсти хоча б декілька шматочків та сама нашвидкоруч перекусила. Схопивши свою сумку, Офрина поклала в неї скромну суму залізних грошей, які платили роботи всьому робітничому класу за щоденну працю, поцілувала наостанок матір та вийшла на вулицю, стараючись не привертати уваги ні людей, ні роботів, які вже зібралися на вулиці, щоб розділити всіх на робочі групи. Далі читачі знають, що було, адже ці події були освітлені у попередньому розділі.

А ми повернемося до того моменту, коли Офрину та інших робітників з її загону погнали на завод працювати. Сьогодні день був ще більш важким, ніж минулі. Під час роботи думки Офрини літали десь далеко від реального світу. Вона тримала в голові те, що їй потрібно щось купити для дому, що на неї вдома чекає лежача матір, яку сьогодні треба нагодувати та помити та про нічну зустріч із Пітером. Їхні стосунки значно змінилися з часів дитинства, коли міцна дружба переросла у правдиві почуття. Офрина зізнавалася собі, що Пітер теж їй сильно подобається і вона відчуває їхню схожість та загадковий зв'язок, що існує між ними. Дівчині страшно хотілося, щоб її рутина закінчилася якомога швидше і хоч на якусь мить разом із Пітером забути про жахіття їхнього світу, роботів та тиранів.

Думки Офрини перервав звук ріжка. Спочатку дівчина вирішила, що не побачила, як і час швидко сплинув. Але кинувши погляд на величезний електронний годинник на стелі із здивуванням відмітила, що зараз тільки полудень. Прийшли роботи-конвоїри та почали вести кудись людей. Офрина порівнялася з якоюсь згорбленою жінкою попереду та спитала в неї:

-Що сталося? Чому робочий день закінчився так рано? І куди нас ведуть?

-Ой дівчинко, краще б тобі й не знати...- розпачливо захитала головою стара жінка, блиснувши карими очицями- На моїй пам'яті двічі вже так уривали робочий день. Так роблять, коли до міста приїздить володар Стюарт із якимось оголошенням. А якщо моя стара пам'ять мене не підводить, то сьогодні річниця з дня заснування держави. І хай я провалюся на місці в Пекло, якщо цей душогуб не прийшов за жертвами для "Альд Скабальд".

-Для чого?- перепитала Офрина, пропустивши мимо вух той факт, що літня жінка зневажливо обізвала самого диктатора.

-Для гри, в якій десять людей борються одне з одним задля отримання свободи. Але, насправді, в цій грі за людьми полюють роботи задля розваги диктатора та аристократів- зловісним тоном розповіла жінка, суворо насупившись- Я це знаю, бо мій чоловік звідти не повернувся. Його вбили, щоб там про нещасні випадки не говорили. Шкода, якщо сьогодні хтось молодий буде обраний на смерть. Вже краще б когось літнього вибрали. Смерть була б легкою втечею з цього клятого тоталітарного ладу для нас, старих. Але думаю, що старі, які швидко помруть у лісі, для них не цікаві. Їм хочеться насолодитися стражданнями живих активних істот. Так що сьогодні точно оберуть когось молодого, можеш мені повірити.

Чомусь від слів старої жінки Офрині стало моторошно і її живіт зробив неприємне сальто. Перед очима дівчини постало усміхнене обличчя Пітера. А що, як його сьогодні оберуть, заберуть від неї назавжди, а потім скажуть, що він помер від нещасного випадку? Невже й вона перетвориться в ось таку бабцю, яка розчарувалася в самому житті та бачить у смерті можливість втечі від проблем? Офрина стиснула руки в кулаки. Ні, вона зовсім не така. І вона не зламається. Якщо Пітера заберуть на "Альд Скабальд", то вона його не кине, а кігтями видере з лап диктатора, хоч і ціною власного життя. Зелені очі Офрини кидали блискавиці весь час, поки дівчина йшла разом з іншими робітниками на міську площу, де готувався виступ диктатора.

                                                     Розділ III

Сонце стояло вже посеред небосхилу, коли нещасних громадян міста Праудшир почали зганяти на міську площу. Його проміння нещадно пекло голови та спини втомлених працею людей, але ніхто не наважувався скаржитися на незручності такого роду. Шахтарі, кравці, ковалі та робітники інших заводів йшли нерівними шеренгами вперед, зіщуливши плечі та опустивши голову вниз. Більшість населення була дуже брудною, бо кожного вирвали із самого середовища праці і не дали можливості привести себе у норму. Хоча тут виникало само собою риторичне питання- а чи стали б люди приводити себе у норму перед зустріччю із самим володарем Стюартом? Це дуже сумнівно, адже вся любов до диктатора була лише показною і проявлялася від страху за власне життя чи життя рідних, а не через справжню лояльність владі. Саме страх був дієвим засобом для стримання народних мас у залізному кулаці роботів. Всі, без винятку, люди вже були зламані всередині, вони втратили вогонь до спротиву і хотіли лише, щоб їх залишили у спокою.

Щоправда, зараз серед робітників панував тихий гомін, на який вперше роботи закривали очі. Цей гомін базувався довкола цілі візиту диктатора до робітничого району, страху перед цим таємничим "Альд Скабальдом" і здогадками щодо того, хто ж отримає сьогодні білет в один кінець. Площа міста являла собою великий круг, вимощений білою блискучою плиткою, від якої відбивалося сонячне проміння. Посеред площі височів красивий білосніжний фонтан з блакитною водою, що було дивовижно в нинішніх часах, адже в людських домах текла переважно якась каламутна та іржава вода. Але життя звичайних рабів нікого не цікавило, а сам диктатор створював у місті картинку чудового гармонійного життя в своїй славетній державі, де всі щасливі та працюють задля розквіту майбутніх поколінь. Трохи далі від фонтану починався спеціальний підйом із сходами, який приєднувався до високої сцени із темного дерева та з оксамитовою покрівлею. На сцені вже була приготована трибуна, за якою повинен буде почати свій виступ володар Стюарт. Великий чорний мікрофон на трибуні очікував, коли в нього почнуть говорити.

Ця сцена стояла на площі вже багато років, що навіть і самі старі жителі міста не могли пригадати, коли її побудували вперше. Її не прибирали, щоб народ завжди пам'ятав про велич свого правителя і про те, що він може будь-якої миті нанести візит до Ворктінґтону з інспекцією або промовою. Якщо від непогоди чи сильних вітрів щось на сцені псувалося, то роботи робили оголошення про набір робітників, а потім вдиралися в хати та на примусових засадах змушували чоловіків та жінок лагодити пошкодження сцени. Тому кожен житель району боявся й ненавидів сам вид цієї пекельної сцени, а поряд з нею переживав не самі приємні моменти із свого життя.

Пітер, прибувши на площу разом із батьками, почав озиратися та витягати шию над головами інших людей, вишукуючи очима серед них Офрину. Помітивши її руде волосся по праву руку від себе, хлопець одразу пірнув крізь натовп, опинився поряд із нею та схопив її за руку, шепнувши:

-Значить, і вас теж видерли із праці заради цього нікчемного пафосу?

-А ти як сам думав?- озирнулася до хлопця Офрина, намагаючись приховати хвилювання за кривою посмішкою. Але губи дівчини, які тремтіли, видавали її потаємні емоції- Це правда, що всі говорять, ніби сьогодні диктатор оголосить про початок "Альд Скабальд"?

-Я не знаю, -знизав плечима Пітер, похмуро дивлячись поверх голів на далеку сцену- але так говорять інші, більш досвідчені люди. Так чи інакше, але ми згодом побачимо, що з цього станеться. Але у мене погані передчуття щодо цієї гри. Невже вона справді така небезпечна, що ніхто не повертається з неї живим?

-Кажуть, що там свободу можна отримати лише через смерть. І деякі люди навіть хотять бути обраними, щоб раз і назавжди урвати свої страждання таким способом. Але це моторошно. Скажи, Пітер, а хотів би ти через гру отримати справжню свободу? Що б ти тоді робив із нею?- спитала Офрина, підвівши смарагдові очі на юнака.

-Ти ж знаєш, що це брехня!- невдоволено похитав головою Пітер- Але, якщо помріяти.... Ні, навіть не можу цього уявити, вибач. Все своє свідоме життя я жив життям раба. Якщо б я став вільним, то що б змінилося?- хлопець підвів руки догори та обвів ними все місто на горизонті- Поглянь, а чим відрізняється життя аристократів від наших? Лише відсутністю чіпів, можливістю їсти гарну їжу та підтримувати власну молодість роками? Але хіба це свобода? Це справжній світ? Ні, це така ж ілюзія свободи, як і наша. Просто наші страждання виявляються на кожному кроці. А страждання багатіїв приховані за красивою вуаллю, але варто тільки її відсунути в сторону, як побачиш те ж саме. Гроші не рятують від всіх проблем, вони стали заручниками подачок від диктатора і ладні перегризти одне одному горло. Аристократи паскудять власне тіло різними імплантами, вживають небезпечні психотропні речовини задля ейфорії, але вони не бачать справжнього життя, закриті у клітці власного розуму. Я вважаю, що поки існує диктатор Стюарт, доти будуть тривати наші страждання.

Поки Пітер говорив, його обличчя стало схожим на кам'яну скульптуру, настільки непохитний та суворий вираз з'явився на ньому. Очі юнака палали, він вірив своїм болючим словам всією душею і видно було, що страждає від того, що не ладен що-небудь в цьому житті змінити власними силами. Адже юнак добре знав, що він лише маленька пісчинка під гнітом цієї тоталітарної скелі, яка височіє над спільнотою людей. Офрина лагідно доторкнулася грубими тонкими пальцями до щоки хлопця та сказала йому:

-Я ніколи так глибоко не замислювалася над становищем інших верств населення. А ти так правильно та влучно все помітив. Але краще такі думки тримати при собі. Якщо, не дай Боже, хтось почує про твої запальні слова, то тебе можуть притягти до відповідальності за них. Диктатор тримає все в міцних руках, в нього шпигуни повсюди. Ми не зможемо нічого змінити в своєму житті. Я лише буду сподіватися, що нам вдасться витримати всі випробування цього тяжкого життя та віднайти своє щастя, свій світлий промінчик надії у цьому сірому похмурому житті.

-Слухай, я хотів завжди тебе спитати.... -почав ніяковіти Пітер, раптом щось пригадавши- Якщо б я тобі запропонував одного разу... Ну, розумієш... Ти мені давно вже подобаєшся. Ти б в такому разі вийшла за мене?

Офрина не могла повірити своїм вухам. Її серце швидко закалатало в грудях, а обличчя спалахнуло від внутрішнього жару. Вона опустила погляд на кам'яні плити площі в себе під ногами, а потім сміливо підвела очі і зустрівшись із блакитними очима Пітера, відповіла із посмішкою:

-Це такий спосіб зізнання у тебе? Несподівано, але ти ж знаєш, що я завжди радію від кожної твоєї ідеї. Тому й на цю я згодна! Тисячу разів згодна. Хай там як буде тяжко, але разом ми зможемо кинути виклик всім цим труднощам. Я з тобою до кінця, бо теж кохаю тебе.

Пітер теж одразу просвітлів на своєму похмурому обличчі та обійняв не менш радісну Офрину за талію. Хлопець закружив її в обіймах, а вона ніжно притислася до його грудей. Потім Пітер нахилився, щоб поцілувати Офрину. Вони обидва зніяковіли, засоромились, їхні очі блищали, а губи все наближалися ближче та ближче.... Аж поки механічні сильні руки не відкинули двох закоханих в сторони, а робот-вартовий, який зробив це, підозріло на них не поглянув, проскрипівши:

-Ніяких фізичних контактів перед візитом володаря! Будь-які контакти поміж людьми можуть нагадувати обмін зброєю або забороненими думками. За це я легко можу притягнути вас до відповідальності згідно вказівкам жандарма.

Такий чарівний момент був нахабно перерваний. Пітер і Офрина просто закипіли внутрішньо від гніву. Юнаку хотілося розмахнутися та вдарити кулаком в цю пику, приховану за чорним сталевим шоломом, розтрощити сяючі очі розумної машини та штовхати й штовхати її ногами, аж поки остаточно не зламає кожен гвинтик в ній. Пітер так би й зробив, якби Офрина не поклала йому на груди заспокійливо свою долоню та не похитала головою. Юнак здався та відійшов в сторону від робота. Той зверхньо подивився на парубка і відійшов геть, бурмочучи:

-Звірі. Найнижча ступінь еволюції. Йдуть на поводу в своїх інстинктів. Яка огида. Мій процесор не витримує таких дурниць.

-А ти просто тупа залізяка, іграшка, яка лише вдає із себе живу людину, а сама є спотворенням такого образу- не втримався від того, щоб просичати у відповідь грубі слова Пітер.

На щастя, робот вже відійшов надто далеко, щоб почути слова юнака і все минуло без надзвичайних випадків. Офрина полегшено зітхнула і серйозно сказала:

-От бачиш, я про таке тобі й говорила. Будь-яка дія може призвести до негативної реакції в цьому клятому суспільстві. Тому треба діяти обережніше. Я не хочу, щоб через мене ти вдерся у велику халепу і тебе позбавили життя. Ми можемо продовжити нашу розмову вночі, коли роботи не будуть такими пильними, як зараз.

-Ех, хай йому грець!- вилаявся Пітер, розпачливо махнувши рукою - Іноді мені справді важко стримувати власні емоції і хочеться вилити їх через стару добру бійку. Бажано із цими консервними банками, які поводять себе надто зарозуміло. От скажи мені, Офрина, яке майбутнє ми дамо нашим дітям? На що вони можуть заслуговувати в такому світі? Жити ось так ганебно, як і ми, у вічній покорі розумним машинам?

-Але такі реалії життя і ми не зможемо нічого вдіяти для того, щоб змінити весь існуючий нині лад- розвела руками дівчина- Сам знаєш, що, якщо в нас будуть діти, то ми проведемо їх і через реєстр, і через чіпування. У разі уникнення, нашу родину всю можуть знищити жорстоким способом. Повір мені, я чула про такі випадки.

-Я все-рівно не здамся так легко!- грізно насупився Пітер- Подивимося, як складуться обставини. Не все ж диктатору правити вічно. Може ще в людях прокинеться самосвідомість і ми зможемо повстати.

-Зараз про це марно говорити і краще уникати таких розмов, коли всюди повно роботів та шпигунів!- злякано заговорила Офрина, озираючись по сторонам.

-Добре, вже мовчу, мовчу- смутно посміхнувся Пітер, а потім взяв дівчину за руку та повів із собою до батьків - Йдемо зі мною, чого ти будеш тут сама стояти серед чужих? А нашу родину ти знаєш і тобі буде зручніше знаходитися з нами. І мені спокійніше,коли поряд знаходишся ти.

-Як і мені теж- тихо відповіда Офрина, йдучи за хлопцем.

Тим часом над площею знову прокотився довгий звук ріжка, але на цей раз він звучав із гордістю та силою. Роботи розгорнули велике полотнище та закріпили його на задньому тлі сцени, але так, щоб його було видно з усіх боків. Це був офіційний прапор держави Марібос- червоне тло із зображенням механічної башти над якою підіймалася блакитна кристалічна сфера, яка походила на сонце, але була механічною. Кожен, хто був громадянином цієї держави знали, що червоний колір знаменує собою кров невірних владі людей, башта- то уособлення влади володаря Стюарта, а механічне сонце означало торжество машини над людиною, майбутнє, де роботи владарють над слабким людством.

На всю площу увімкнули урочистий гімн про корисність праці на благо технічного прогресу, про світле майбутнє, яке досягається роками тяжкої праці і таке інше. Роботи оточили робітників кільцем і пильно стежили за кожним, тому людям довелося прикласти руку до серця, дивитися смутними запалими очима в блакитне небо і вдавати, ніби вони розділяють радість свого володаря під час його візиту. Здалеку пролунав гудок потягу. Потім він повторився вже ближче. І от перед очима натовпу з'явилася червона довга пляма, яка все наближалася та наближалася, зростаючи у прогресії. Пляма перетворилася у подобу гусениці, а потім стала вже відомим багатьом велетенським драконом. Потяг із ревінням гнав по залізним коліям, які проходили вздовж площі. Ці колії теж проклали предки нинішніх робітників у якийсь дуже далекий час і поєднували між собою палац Стюарта із всіма іншими районами міста, що дозволяло диктатору робити свої швидкі та несподівані візити по всій столиці.

Із ревінням та скрипінням потяг почав уповільнювати свій хід. Його коліщата вибивали іскри в різні боки. Нарешті гігантський транспорт зупинився. Лише з його велетенської труби нагорі весь час йшов до неба густий чорний стовп диму, який важко тягнувся над площею, скидаючись на зграї воронів, віщунів чогось лихого та невідомого. Пітер та Офрина, тримаючись за руки, внутрішньо здригнулися, адже сам вигляд потягу викликав в їхніх думках неприємні спогади з дитинства, коли вони перший раз побачили диктатора в дії. Роботи почали відганяти людей назад, як і в той раз. Так само відчинилися двері потягу і звідти висипав цілий загін роботів, які складали собою особисту варту диктатора.

Але на цей раз, слідом за охороною, спочатку показалися якісь дивні чоловіки та жінки, небачені в цих місцях. Вони були живими людьми, але деякі частини їхніх тіл були змінені на механічні. Хтось мав роботичні очі, у когось були залізні руки або ноги. Зустрічалися й такі особи, в яких одна частина була людською, а інша повністю являла собою кібернетичне тіло із моторошним червоним оком. Всі ці неймовірні створіння з якогось кошмару були одягнені в яскраві шати блакитного, жовтого чи зеленого кольорів, їхнє волосся було пофарбоване в такі ж дивні кольори або замінене на кібернетичне, яке саме переливалося різними кольорами однією силою думки своїх власників.

-Хто це, Пітер? Я їх боюся- вичавила із себе тремтячим голосом Офрина, вчепившись мертвою хваткою в руку хлопця.

-Я думаю, що це аристократи власною персоною. Але чому вони тут? Що це може означати? Невже справді це майбутні глядачі "Альд Скабальд"? І що вони думають, коли дивляться на нас? Що ми майбутні тваринки для забою задля їхньої розваги? Дуже огидні фізіономії, жодна в мене не викликає довіри- процідив крізь зуби Пітер, свердлячи поглядом кожне нове обличчя, яке з'являлося з потягу.

Аристократи ж вели себе, як правдиві дурні, на думку багатьох людей. Вони посміхалися широкими посмішками, махали натовпу руками, вигукували радісні привітання, кланялися, співали, танцювали і хизувалися своїми шатами. Офрина думала, що її від цього всього скоро знудить, настільки ці витівки були неприємним видовищем. Але весь сміх та жарти урвалися, коли з потягу зійшов останній учасник цього балагану новоприбулих. Це був високий кремезний чоловік. Його коротке сталеве волосся було таким звичайним на тлі всіх цих аристократичних різнобарвних папуг. Мужнє обличчя чоловіка було зараз оточене легкою круглою борідкою, хоча для всіх не було секретом, що диктатор Стюарт міг змінювати власну зовнішність як тільки забажає. Він був роботом із надсучасним кібернетичним тілом, але розум всередині нього являвся не штучним інтелектом, як в багатьох розумних машин, а саме свідомістю живої людини. Холодні карі очі обвели натовп людей із якоюсь прихованою радістю. Чорні брови диктатора зійшлися на переніссі, ніби він зараз роздумував над якимись важливими речами.

В цей раз чоловік був одягнений у темно-синю сорочку із чорною краваткою, поверх якої він накинув на себе довге пальто із коричневої шкіри. На ногах в нього були зручні чорні штани та елітні черевики, які сяяли так яскраво, що на них було болюче дивитися. Пальці на одній із рук диктатора прикрашали масивні каблучки з золота, оздоблені рубінами. Закінчивши огляд натовпу він посміхнувся та підняв догори руку, почавши говорити, хоча при цьому його очі залишилися крижаними:

-Вітаю! Вітаю вас всіх, громадяни міста Праудшир, в цей чудовий яскравий святковий день! Чи раді ви мене бачити?

Пітеру хотілося від всієї душі в цю мить крикнути на всю площу "Та ні, ми зовсім не чекали на нову зустріч з вами, яка призведе до смертей". Але хлопець добре розумів, що такі його слова приведуть до цілої купи проблем і тому змовчав. До того ж роботи теж суворо стежили за рухами та діями людей, тому всі, як один, закричали:

-Так, володарю! Ми дуже раді вас бачити. Зі святом!

Це було болісне видовище. Люди вичавлювати з себе посмішки, вдавали радощі, але, насправді, їхні очі просто ридали в цей момент, а руки тремтіли. Кожен боявся сказати щось не те або проявити недостатню старанність перед обличчям володаря. Але схоже, що диктатор Стюарт нічого дивного не помітив в цих гримасах натовпу. Він лише з очікуванням поглянув на людей. Зрозумівши без слів, більшість людей впала на коліна та простяглася ниць. У Пітера все всередині скипіло, а у вухах застукали дрібні молоточки. Йому знову захотілося кинути виклик існуючому ладу, залишитися стояти посеред цих скорених людей, подібно до одинокого дерева на скелі. Юнаку вистачило лише двох поглядів на смутний вираз Офрини та на сердите обличчя батька, щоб зрозуміти, чому йому не варто саме зараз проявляти свій характер. Тому Пітеру довелося нарівні з усіма бухнутися на коліна та відбити уклін.

Нарешті, диктатор заплескав в долоні, всі підвелися, а правитель спритним молодим кроком побіг на сцену. Він за одну мить піднявся по сходам і вже стояв, обхопивши руками трибуну та озираючи з неї брудний натовп виснажених людей. Позаду нього скупчилися аристократи, які склали руки та пишалися незрозуміло з чого. По боках сцени зібралися роботи-вартові із великими автоматами. Вони весь час стояли у бойовій позиції, не опускаючи вниз зброю. Диктатор Стюарт помацав пальцем мікрофон, поправив рукою краватку і почав свою промову тихим, але сильним голосом:

-Шановний народ! Сьогодні в нас по всій державі відбувається грандіозне свято. Хто б міг подумати! Чотириста років з дня заснування нашого славного Марібосу. Нашої колиски новітньої цивілізації, яка краща за будь-що, що було раніше. І на чолі цієї великої держави весь час знаходився я, ваш улюблений володар, ваш скромний слуга, Джон Стюарт. Я став першим, хто подолав саму смерть, старість та хвороби. На моїх очах наша держава зміцнювалася, росла. Нашими спільними зусиллями ми досягли значного економічного росту, потужності виробництва в шахтах та на заводах підскочили до неймовірних висот. Ми всі з вами- молодці, які вклали власні тіла й душі задля спільної праці на благо Марібосу! Але це ще не все, що я хотів вам всім сказати ...

Диктатор урочисто помовчав декілька хвилин, насолоджуючись ефектом своєї промови. Люди притихли і в усі очі дивилися на свого володаря, не знаючи, чого від нього чекати наступної миті. Нарешті, підвівши руку з вказівним пальцем догори, містер Стюарт продовжив свою промову все тим же спокійним голосом:

-Не всі з вас згадають той факт, що колись давно при першій річниці Марібосу я запровадив "Альд Скабальд". Цю назву можна розшифрувати, як "Лісова Виправа". Дехто з вас не любить цю гру, а можливо таких і більшість серед населення цього району!- диктатор грізно обвів очима людей у натовпі і кожен злякався, зустрівшись поглядом із володарем- Не бійтеся, ви можете не приховувати цих своїх низьких почуттів. Кожній людині притаманний страх перед невідомістю і смертю. На жаль, я давно, як позбавлений таких відчуттів, адже я уникнув смерті, а невідомість для мене стала власним знаряддям, з яким я можу робити, що хочу!- чоловік засміявся тихим сміхом, а потім знову став серйозним- "Альд Скабальд" був створений початково, як нагадування бунтівникам, що зі мною жарти даремні. Я збирав їх всіх в одному місці і потім випускав полювати на них роботів. Це було таким принадним видовищем, так цікаво стежити за тим, як хапаючись за життя, люди здатні на неймовірні подвиги. Але цього було замало. Згодом, всі мої вороги щезли, я пережив їх всіх. І гра на виживання стала мені такою нудною. Тому я вніс до неї значні зміни. Тепер "Альд Скабальд" став для кожного з робочого класу другим шансом на отримання заповітної свободи, можливістю стати відомими, вийти з буденності шахтарського чи заводського життя, пробитися в значні люди. Для цього вам треба лише вижити у лісі, що починається за межею міста. І, окрім того, вбити в мою честь всіх своїх опонентів, адже свобода буде дана тільки одній вибраній особі. Все чесно, без обману. Вам потрібно лише перемогти. Ну чи не цікава справа? Ось бачите, ваш улюблений правитель йде кожному на зустріч.

Натовп одразу збуджено загомонів, всі почали активно переговорюватися поміж собою. На більшості облич Пітер помітив сліпу надію, віру в те, що справді можна покращити своє життя однією тяжкою перемогою. Але були серед людей ті, хто тільки недовірливо хитав головою, хтось пошепки згадував своїх рідних, які не повернулися з лісу. Пітеру було страшно уявляти те, що ті, хто зараз стоїть поряд з ним можуть потрапити на смертоносну гру і перетворитися у справжніх звірів, ладних вбивати інших людей на радість роботам, лише щоб завоювати ілюзорну свободу. Навіть, якщо обіцянка свободи реальна, то такий переможець потім все-одно помре, пройшовши через купу операцій із імплантами або вживаючи наркотичні засоби задля нових відчуттів. Пітер бачив деяких аристократів, які погано кінчали від своєї залежності і потім конали в жахливих агоніях у самих брудних та смердючих провулках.

Тим часом диктатор Стюарт знову поправив свій мікрофон на трибуні, заліз у власну кишеню та витягнув з неї якусь білу паличку. Коли він почав її розгортати, то вона перетворилася на великий прозорий плаский екран надсучасного планшету на якому було безліч різноманітних значків. Подивившись на людей, містер Стюарт знову заговорив:

-Сьогодні я оберу десятьох людей, які стануть учасниками нового "Альд Скабальду". Коли я назву ваше ім'я та прізвище, то ви повинні вийти на сцену, а потім наші гості із Річтону проведуть вас у відповідне купе. Всі обрані поїдуть разом зі мною до мого палацу. Там вас перевдягнуть, нагодують і там ви проведете ніч. На наступний день вам видадуть сумки з провіантом, зброю на ваш смак і висадять у різних віддалених точках лісу. Далі ви будете діяти самі. Ніяких особливих правил для гри немає. Сама головна заборона- не співпрацювати ні з ким, адже кожен з моменту, коли опиниться в лісі, стає сам за себе. За кожним вашим кроком будуть стежити мої роботи, а через них- і я сам. Навіть не думайте про хитрість та втечу. Чіпи контролю нікуди не зникнуть та обмежать вашу діяльність у випадку порушень "Альд Скабальду". Ну що ж, почнемо.

Диктатор увімкнув на екрані якийсь список, прогортав його, а потім почав вибірково зачитувати імена. Поки він читав, Пітер та Офрина в усі очі дивилися на тих, кого викликали.

-Ганс Джеферсон!

На сцену вийшов серйозний кремезний чолов'яга із засмаглим обличчям та пильними сірими очима. Він йшов із піднятою головою, міцно стиснувши зуби і було не зрозуміло чи йому страшно, чи ні. Роботи відвели обраного до потягу. Кожен, хто заходив через ті двері, здавався Пітеру вже мертвим, тим, хто купив собі білет у Пекло в один кінець.

-Патрік Краймон!

На цей раз здійнявся придушений плач і якась літня жінка наостанок міцно обійняла русявого маленького хлопчину, який теж плакав, не соромлячись сліз. Але роботи не дали матері та сину довго прощатися. Стусанами його вигнали спочатку на сцену, а потім забрали до потягу. Мати була змушена стримувати сльози та не дивитися більше на потяг.

-Роберт Вілінгтон!

Знову вийшов дорослий чоловік, із яким Пітер колись працював декілька днів на шахті в одній групі. Колись, цей чоловік багато усміхався і, навіть, допомагав хлопчині із тяжкою працею. Тепер же він сильно схуд і його обличчя здавалося схожим на череп, обтягнутий шкірою. Він ще сильніше помарнів, почувши своє ім'я, але махнув байдуже рукою та пішов. Про нього казали, що його дитина померла від тяжкої праці на шахті, а жінка теж загинула на минулому "Альд Скабальд" і тому містеру Вілінгтону було нічого втрачати.

-Шейла Кормак!

Вийшла якась бліда чорноволоса дівчина у барвистій хустині на голові. Вона блиснула вологими очима на свого старого батька, але той знизав руками та відвернувся, щоб дочка не бачила, як з його очей течуть пекучі сльози болю. Ошелешена Шейла пішла до поїзду слідом за іншими.

Так диктатор ще довго називав різні імена, а Пітер все дивився та дивився на знайомі та не дуже обличчя, відчуваючи, як під серцем в нього болить. Деякі люди працювали поряд з ним, розповідали якісь історії і страшно було подумати про те, що вже зовсім скоро вони будуть вбивати або самі впадуть мертвими на сиру землю і їхні голоси навіки затихнуть, а очі згаснуть. Відбір тривав, здавалося, надто довго, немов час затягувався спеціально. І ось лишилося обрати тільки останнього десятого учасника. Раптом, над площею пролунав голос диктатора:

-Офрина Хесент!

Після цього запанувала гнітюча тиша. Хтось пробубонів "Як це? Та не може такого бути". Серце Пітера підскочило до горла, зробило сальто та впало десь у п'яти. Він смертельно зблід, його руки спітніли і він міцніше притис до себе Офрину, зазираючи в її очі. В них він побачив відображення свого власного глибокого страху поряд із безпорадністю та відчаєм. Офрина вся тремтіла, її губи пересохли, а вона тихо шепотіла:

-Ні, ні... Це неправда. Це не може бути. Я сплю ... Це жахливий сон ... Пітер, як... Як це могло статися?

Знову пролунав голос диктатора Стюарта, на цей раз більш розлючений:

-Я кажу, Офрина Хесент! Є тут така чи ні?

Наляканий натовп кинувся врозтіч, оголивши місце, де стояли Пітер та Офрина. Всі очі поглянули на них. Хтось дивився із смутком, а дехто із засудженням, німим докором, певно, радіючи в глибині своєї темної жалюгідної душі, що сьогодні не їх обрали на смерть. Роботи кинулися вперед і з силою відірвали дівчину від Пітера. Офрина заплакала і закричала, пручаючись із міцних залізних рук. Пітер кинувся їй на допомогу, але роботи його грубо відштовхнули, від чого хлопець болюче впав на плити площі. Світ закрутився перед його очима, голова почала боліти, а в грудях розпалялося полум'я болю та несамовитої люті. До Пітера хтось підбіг та почав підводити його на ноги. Це виявився його батько, який розлючено кинув парубку в обличчя:

-Ти що коїш, хлопче? Що це за сцени ти нам тут влаштовуєш? Хочеш зганьбити власних батьків? Я розумію, що тобі подобалася ця дівчина. Але тепер вона не повернеться з того місця, куди її відправляють. У неї одна дорога- знайти швидку та безболісну смерть в тому лісі, щоб втекти від такого паскудного життя. А тобі ще жити й жити, тому думай про те, що ти робиш.

Але з Пітера було вже годі. Все своє життя він провів разом із Офриною. Безліч дитячих та недавніх спогадів заполонили його думки, в них він бачив знайому сонячну посмішку, яскраві зелені очі та красиве руде волосся. І тепер так легко відмовитися від Офрини? Зробити вигляд, що вона ніколи в житті не існувала? Ні, Пітеру тепер було нічого втрачати. Навіщо йому хапатися за якесь мізерне та жалюгідне життя, коли найбільшу його радість силою виривали з його серця саме в цей момент?

-Пішов ти!- вилаявся Пітер на батька та відштовхнув старого в сторону, від чого той із засудженням поглянув на свого сина. Але зараз Пітеру було начхати на все. Він випростався у весь зріст, сміливо поглянув у байдужі карі очі високого диктатора на помості і закричав на всю площу:

-Що, тобі легко розпоряджатися чужим життям? Думаєш, що став всесильним богом? Але навіть і боги падають із часом надто низько! Можливо, ти й і втік одного дня від смерті та проблем, підкорив цей світ, але від мене ти не втечеш! Чуєш, мерзотнику? Одного дня я дістану тебе і змушу здохнути раз і назавжди!

З ревом Пітер накинувся на роботів, які тягнули від нього налякану Офрину. Юнак кулаком повалив одного на землю, зчепився у бійці з іншим. Зараз його захопила цілковито лють, він не бачив нічого біля себе, лише ці кляті бездушні залізяки, які забирали від нього його кохану Офрину. І Пітер з великою радістю розбивав їхні голови об площу, топтав ногами ще живі роботичні тіла, був радий зробити нарешті хоч щось гідне. Але його радість тривала не довго. Раптом, в його мозку спалахнув жахливий вибух і кров бризнула з носу та роту хлопця. Але він не здався і, зціпивши зуби, продовжив бити роботів, намагаючись видерти Офрину з їхніх металевих рук. Пітер не звертав уваги навіть на те, що він вщент розбив собі кулаки в кров.

Новий вибух у мозку сильніше струснув тіло юнака і він впав боком на холодні кам'яні плити. Все, що він встиг побачити це було сонячне блакитне небо, таке мирне, посеред цього земного хаосу, і Офрина, яка плакала, дивилася на нього смутними очима, намагалася дотягнутися до обличчя парубка, але роботи вже затягували її у потяг. Так, то справді ворота в справжнісіньке Пекло. Звідти немає шансів на повернення Офрини. Так думав собі Пітер, коли на нього налетіла зграя роботів-вартових. Вони почали бити парубка своїми важкими чоботями в спину та груди, але він вже не відчував болю, а лише лежав, як розбита фарфорова лялька і байдуже дивився у небо цього жорстокого світу, який відібрав у нього його найдорожчу кохану Офрину. Клятий несправедливий світ! Пітер навіть не зрозумів в яку мить повністю втратив свідомість. Він пірнув у тиху темну глибінь, подалі від болю, знущань та втрати.

                                         Розділ IV

Коли Пітер прийшов до тями, то перше, що він відчув, був невимовний головний біль, який терзав його мозок ізсередини. Застогнавши, юнак спробував перевернутися на бік, але в цей момент біль вдарив його в саму спину та ребра. Від цього хлопець скрутився і закашляв, в нього перехопило дихання. З рота потекла кров. Тремтячою рукою Пітер витер його та озирнувся по сторонам, щоб зрозуміти де він знаходиться. Картина довкола нього була зовсім не радісною. Чотири вузенькі стіни із сірого каменю обступили з усіх сторін, немов в тісній коробці. Під самою стелею було прорубане маленьке віконечко, але його повністю закривала залізна міцна решітка, яка майже не пропускала світло всередину. Біля стіни був зроблений грубий дерев'яний ослін, теж дуже тісний та незручний. В кутку містилася така смердюча яма, що Пітеру не треба було й гадати для чого вона служила. Посеред кімнати містився простий дерев'яний стіл на якому стояв кухоль іржавої води та миска із черствим шматком хліба.

Спираючись ліктями об холодну кам'яну підлогу, Пітер зміг трохи випростатися на весь зріст і, похитуючись, пройшов до ослону та присів на нього, потираючи свої скроні. Юнак спробував пригадати що з ним трапилося. І раптом, його вразив біль куди страшніший за той фізичний, який він мав спочатку. Перед очима Пітера промайнули всі спогади, пов'язані з подіями на площі. Він згадав прибуття диктатора, його промову, відбір учасників на "Альд Скабальд". І гірше за все- Офрину, яка була обрана останньою учасницею гри на виживання та яку забрали до потягу роботи. Який же він був дурень! Він нічого не зміг вдіяти для порятунку Офрини і тепер через нього вона загине і вони більше ніколи не побачаться. А яка доля чекає на нього самого після таких дурних дій на площі? А що з його батьками?

Лише зараз думки про свої невдачі та можливі наслідки перед обличчям правосуддя промайнули перед Пітером, змусивши його спертися спиною на стіну та болісно застогнати. Але, навіть, і зараз хлопця більше всього тривожила саме доля Офрини. Як вона себе почуває? Що із нею зроблять? І головне- а скільки вона проживе в цьому клятому лісі? Пітер знав, що Офрина була дуже крихкою дівчиною і ніколи в своєму житті не ображала інших людей. А тепер її поставлять перед вибором- вбивай або будеш вбитою. Це дуже жахливо. Пітер весь внутрішньо здригнувся від цих думок. Треба щось робити. Але що він може зробити зараз?

Пітер схопився на ноги, трохи похитав головою, повертаючи ясність зору, видихнув декілька разів, щоб втихомирити біль у ребрах і підійшов до дверей камери. Насправді, дверей там не було, а замість них починалися справжні ґрати з міцної сталі. Крізь них Пітер бачив темний льох якогось приміщення. Схоже, що роботи його закрили у жандармерії в самісінькому карцері для самих неблагодійних громадян. Але чому його не вбили одразу на місці? Пітер міг лише здогадатися із гіркою посмішкою на розбитих устах- тому що диктатор хотів з його кари зробити наступне шоу, щоб більше не було вогників спротиву існуючому тоталітарному ладу. Пітер посмикав решітку дверей, але зрозумів, що вона не піддасться йому ніяким чином.

Хлопець кинувся було до високого вікна, але дістатися до нього було надто важко. Та й навіщо? Там теж ґрати і він не зможе усунути їх голими руками. Від розпачу, Пітер розлючено вдарив по столу, перекинувши його догори ногами. Миска з хлібом впала на підлогу, забрязкотівши. Слідом за нею полетів і кухоль, розбившись на шматки та проливши брудну воду. Пітер забився в темний куток, обхопив руками свої коліна та тихо заплакав. Він відчував себе таким нікчемою, таким слабким в цей момент. Краще б його одразу вбили на площі, чим змушувати отак терзатися й далі. Пітер відчував, як все його колишнє мізерне життя зникло, розбилося на друзки, стало таким жалюгідним, коли він втратив Офрину. Вона значила для нього все. Ця дівчина була його єдиним та найкращим другом у дитинстві. Потім вона стала його коханою, коли їхні почуття спалахнули з новою силою. А тепер її в нього забрали. Чомусь перед внутрішнім зором Пітера тепер поставала моторошна картина мертвої Офрини. Дівчина лежала, вся скривавлена та пошматована, десь в глибині лісу. Її обличчя навіки застигло у часі, руде волосся помарніло, а зелені очі згасли, втратили свою життєву енергію і стали схожими на сліпі вікна порожнього дому. Вона помре десь там на самоті, оточена лише роботами та людьми, які бажають їй смерті. Це жахлива участь.

Пітер лише сподівався, що його вб'ють швидше і не дадуть дізнатися про гірку долю Офрини. Нехай його розстріляють на площі перед обличчям натовпу. Все ж краще, чим страждати від душевного болю та відчаю. Поки хлопець отак терзав сам себе в напівтемному карцері, він почув в приміщенні чиїсь кроки та підвів голову. Двері камери відчинили троє роботів у чорній уніформі та при вогнепальній зброї. У двох з них були червоні очі, а в третього- глибокі бурштинові. Якусь мить всі, і роботи, і людина, просто мовчали та похмуро дивилися одне на одного. Потім той, що був з бурштиновими очима, заговорив металевим голосом:

-Пітер Вульф. Ти повинен пройти з нами до міської площі, де станеш свідком справедливого суду від володаря Стюарта. Навіть, не думай чинити нам спротив.

Але Пітеру вже було байдуже. Він знав за чим прийшли роботи. Зараз його будуть вести на страту. Хлопець підійшов до вартових, дав одягнути собі на руки кайдани і пішов з ними по довгому напівтемному коридору. Поки він йшов, мимо нього проходили всі його спогади від дитинства до нинішніх часів. Він пригадав всі маленькі радощі і великі нещастя, які оточували його все свідоме життя, формуючи особистість юнака. Але чим він запам'ятається для інших людей? Лише тим, що був небезпечним злочинцем, який наважився підвести голову проти диктатора та існуючого жорстокого ладу? Він намагався боротися із свавілям роботів, не любив мовчати і важко йому вдавалося стримувати часом свої гнівні слова. Але тоталітарна машина держави виявилася могутнішою за одну нікчемну людинку, яка виступила проти її ідеальної невпинної роботи. Тепер коліщата цієї машини просто задавлять юнака, вичавлять з нього всі соки, випустять червону кров, будуть знущатися над його мертвим тілом і після цього на нього чекає лише порожнеча, морок та забуття. А люди продовжать служити й далі цьому тоталітарному ладу, приносити йому в жертву самих себе і при цьому радіти якимсь дурницям. Як люди могли так низько впасти та перетворитися в таких сірих та жалюгідних істот? На це питання Пітер не міг знайти відповіді. Йому лишалося лише в останній раз зібратися з духом та не дати диктатору приводу знущатися з його емоцій. Ні, він буде непохитним, як скеля, і таким же сильним в свої останні хвилини.

                                                ***

Офрина прокинулася після тяжкого темного сну. Майже всю ніч вона проплакала і тепер її очі були сухими та червоними. Коли ж дівчині вдалося заснути, то в цих снах її переслідували жахливі роботи, диктатор, який сміявся та викрикував її ім'я, потворні аристократи та стікаючий кров'ю Пітер, який намагався прогнати всіх ворогів від дівчини, але потім гинув під їхнім натиском. Реальність теж не була кращою. Дівчина спала на м'якому зручному сидінні, оббитому чорною шкірою. Для неї відвели ціле просторе купе, яке освітлювалася великою кришталевою люстрою. Підлогу вкривав ніжний червоний килим. Тут же був великий столик, стільці із високою спинкою та оксамитові штори, які прикривали вікно. Тремтячими пальцями Офрина розгорнула штори та боязко визирнула назовні. Більше всього вона боялася побачити зараз за вікном незнайоме оточення. Але, на її превелике здивування, дівчина побачила добре знайому їй міську площу, де й відбулися всі вчорашні події.

Більше всього її зараз цікавила доля Пітера. Куди він подівся? Та що із ним зроблять роботи за його непокору? Офрина смутно опустила голову, прикривши свої втомлені очі. Як легко диктатор одним своїм візитом розбив їхнє спокійне звичайне життя. Цей клятий жорстокий лад розпорошив їхні долі по вітру, не залишивши жодної надії на порятунок. Офрина тяжко зітхнула, обхопивши руками свою тонку талію. Чомусь вона не боялася вже того, що буде чекати її попереду. Дівчина розуміла, що коротке життя промайнуло перед очима, як спалах блискавки, і тепер на неї чекає смерть. Так, я помру, ось що думала в цю мить Офрина. Свою участь дівчина прийняла із дивовижним спокоєм. Вона знала, що, як тільки вперше ступить в той ліс, то одразу буде вбитою. Офрина ніколи до того не брала в руки зброю, не знала, як поводитися із нею та й не хотіла вживати її проти звичайних живих людей. Сама думка про можливе вбивство лякала та відштовхувала дівчину від себе.

Сильніше за все Офрина турбувалася зараз про Пітера та свою матір. На хлопця точно чекає якась зловісна розплата за його дії та слова на площі. А хто буде піклуватися про нещасну лежачу матір? Офрина викривила болісно уста, не в змозі вже й ридати, настільки вона була морально виснаженою. Що ж диктатор накоїв? Він зламав одним рухом свого владного пальця цілі людські долі, навіть не кліпнувши при цьому оком. Довкола Офрини руйнувався весь її звичний світ. Тепер вона була впевнена, що Пітера вб'ють за порушення правил, її матір загине від голоду та спраги, занедбана всіма, а вона сама віддасть богу душу на цій клятій нікчемній грі, де немає ні свободи, ні переможця, а повністю панує смерть на чорних тихих крилах.

Поки Офрина так роздумувала над тим, що на неї звалилося, вона почула кроки з коридору. Підвівши очі, дівчина побачила, як двері її купе відчинилися і всередину зайшла якась висока леді у супроводі двох роботів. Ця леді була одягнена у красиву чорну сукню із блискучими неоновими стразами, високі чорні чоботи, а поверх сукні на ній була розкішна хутряна шаль. Жінку можна було б назвати красивою, якщо в її зовнішності було хоч щось справжнє. А так, Офрина побачила лише видовжене біляве личко, довге фіолетове волосся, механічні очі рожевого кольору, курносий носик, який надавав цій леді пихатого виразу обличчя, та тонкі губи, які при посмішці показували золоті яскраві зуби. Із собою жінка принесла тацю із салатом, шматком смаженої курки та гарячим чаєм. Поклавши їжу на стіл, вона тепло посміхнулася до Офрини, протягнула до неї свою руку, оздоблену залізними кігтями та заговорила низьким приємним голосом:

-Привіт, красуня! Мене звати Беатрічче Кірдан. Я з вулиці Золотонош, що в Річтоні. Можливо, чула про мене? Я обожнюю влаштовувати в себе у маєтку різні літературні вечори та обговорювати новітні течії жанрів книг. А тебе як звати, руденька?

Спочатку Офрина заклякла від страху і лише у всі великі очі дивилася на високу леді, що схилялася до неї із щирою посмішкою. Нещасна дівчина ніколи нікого з багатіїв не бачила так близько біля себе. Її лякав ошатний вигляд жінки, її механічні очі та сегментовані пальці залізних рук. Тому вона просто сильніше обхопила свою талію руками і внутрішньо зіщулилася, вовчкувато дивлячись з-під лоба на незнайомку. Та, в свою чергу, теж зніяковіла, декілька разів зігнула та розігнула пальці своєї руки, а потім випросталася і зітхнувши, просто спитала:

-Та чи боїшся, чи що? Не бійся, я така ж жива людина, як ти. Просто кібернетичні імпланти допомагають мені виглядати так, як я б виглядала років сто сорок назад. Невже так все жахливо? В мене що, щось на обличчі?

Побачивши, що незнайомка не хоче їй зашкодити, Офрина посміливішала та заговорила до неї:

-Ні, все добре! Пані, ви виглядаєте так незвично. Я ніколи в житті не бачила таких, як ви. Мене звати Офрина Хесент. І я майбутній кандидат у смертники, як можна судити з недавніх подій.

-Ой, та не будь такою песимістичною!- Беатрічче підсіла поряд із Офриною та по дружньому штовхнула її в бік- Все буде добре. Подивись на це з позитивної сторони - ти можеш проявити себе, вибитися у великі люди, отримати шанс на таке ж розкішне життя, яке маю я. Ти зможеш прожити багато щасливих років, ніколи не будеш старіти та хворіти, і хто знає, можливо ти нова зірка в світі аристократії? Тоді я б дуже пишалася тим фактом, що стала твоїм першим кращим другом.

-Ні, не стали- холодно відрізала Офрина, відчуваючи на цей раз відразу та гнів до легковажної пані- В мене є лише один-єдиний товариш на все життя. Навіть більше, чим товариш. Це Пітер Вульф і я його не зраджу за всі багатства світу.

-Ого-го!-простягнула здивовано Беатрічче, високо піднявши свої брови- Я й не знала, що ти встигла вже закохатися дівчинка. І хто ж цей твій обранець? Чи не той це хлопчина, який вчора зчинив заколот на площі? На твоєму місці я б вже забула про нього. Такі шибайголови довго не живуть в нашому суворому світі. Краще тобі буде знайти собі когось більш гідного своїй персоні.

-Гідного? Когось з вашої братії?- вирвалося у Офрини мимоволі- Ні, красно дякую, такого мені не треба! Я кохаю лише Пітера! Що з ним, скажіть мені?

-З ним, наскільки мені відомо, поки що все добре!- загадково відповіла висока пані, несхвально похитуючи головою- Поки що.

-Чому потяг не повернувся до палацу?- задала наступне питання Офрина, гнівно палаючи очима на Беатрічче- Адже не схоже на те, що диктатор готовий гаяти час, перебуваючи у цьому брудному жалюгідному райончику. Що йому тут треба?

-Ах, дівчинко-дівчинко, ти впевнена, що хочеш знати відповідь на питання щодо нашої затримки тут?- смутно перепитала леді, склавши руки в себе на гострих колінах- Я й не знаю, чи можна мені казати тобі про плани нашого володаря.

-Ви щось знаєте, чи не так?- гарячково подалася вперед Офрина, в усі очі роздивляючись винувате обличчя пані- Так краще скажіть мені, що діється назовні! Чому потяг затримується на ще один день у Ворктінґтону?

-Наша затримка пов'язана ...- Беатрічче на якусь мить знову зніяковіла, її обличчя вперше зблідло, посмішка зникла, а пальці судомно стиснулися- Із карою, яка повинна відбутися сьогодні. Лише після неї ми поїдемо до палацу.

-Що?- вирвалося із уст Офрини і дівчина схопилася на ноги, важко дихаючи- Вони будуть страчувати Пітера? Я не допущу цього! Я.... Пустіть мене!

Дівчина кинулася до виходу, але роботи перегородили їй дорогу. Офрина спробувала проскочити поміж їхніми ногами, але вартові грубим поштовхом відкинули її в сторону. Болюче вдарившись об підлогу, Офрина схопилася знову на ноги. Її розпатлане волосся оточувало розлючене бліде обличчя із смарагдовими очима.

-Мене звідси не випустять, чи не так?- просичала дівчина крізь зуби, з ненавистю дивлячись на Беатрічче, яка співчутливо та лагідно посміхалася до неї.

-Ти тепер обрана на "Альд Скабальд", дорогенька!- розвела своїми руками пані- Так що тепер тобі доведеться знаходитися весь час під пильним наглядом вартових до самого лісу. І нічого тут змінити не вдасться. Мені шкода твого приятеля, але ж він здається знав, на що йде, коли зчинив бійку із вартою?

На це у Офрини не було заперечень і вона знову впала на сидіння поряд із Беатрічче, притулившись щокою до вікна. Її серце краялося при згадці про Пітера, але дівчина розуміла, що в чомусь висока пані права. Пітер міг змовчати, змиритися із її участю, все зрозуміти та відпустити її. Адже чим він допоже їй? Правильно, нічим. Вона тепер в одному кроці від жахливої смерті і її ніщо та ніхто не врятує. Живіт дівчини жалісно забурчав, відгукнувшись на її думки. Лише зараз Офрина пригадала, що не їла з ранку вчорашнього дня.

-Ти голодна?- турботливо спитала Беатрічче та вказала залізною рукою на стіл, де була таця із їжею- Так я тобі спеціально принесла поїсти. Не мордуй себе голодом, ми ж не хочемо, щоб ти цілковито охляла?

Офрині хотілося сказати на ці слова щось отруйне, але голод взяв над нею гору. Дівчина накинулася на їжу і жадібно почала їсти. Такої смачної їжі їй ніколи не доводилося куштувати. Вона хапала та хапала шматки смаженої курятини, давилася, захлиналася, кашляла, але продовжувала їсти.

-Бідна, бідна дитина- тихо прошепотіла пані Беатрічче, постукуючи себе по підборіддю довгим кігтем- Їй просто не пощастило вирости дитиною бідного класу. Це перетворило її в справжнього звіра. Не дивно, що потім на "Альд Скабальд" вони починають з особливою жорстокістю вбивати одне одного. Мені так шкода тебе, Офрина!- промовила голосніше жінка.

На якусь мить дівчина відірвалася від їжі, суворо блиснула своїми очима і твердим голосом відповіла:

-Не мене жалійте, пані, бо я й так вже одною ногою в могилі знаходжуся. Кого тут справді шкода, так це вас. Ви ніби вільна, така велична, багата, гарно одягнена, все маєте, чого забажаєте. А теж повинні коритися волі тих, хто стоїть вище вас. В цьому мені вас і шкода. Для чого жити вічно? Щоб плазувати перед диктатором та шукати його прихильності? Тоді я набагато щасливіша від вас, бо скоро вирушу в інший світ, який я сподіваюся, буде кращим за цей із його гнилою спільнотою.

Поки Беатрічче відкривала та закривала рота, щоб підібрати потрібні слова для відповіді, зовні почав лунати гомін та крики. Офрина відірвалася від їжі, повернулася до вікна і спитала, визираючи назовні:

-Що сталося? Чому здійнявся такий галас? Там стільки людей зібралося. Невже знову якась промова?

-Ні, то не промова- тяжко зітхнула Беатрічче і з шелестом повернулася до вікна- То наближається кара. Зараз все побачиш.

В цю мить Офрина смертельно зблідла, її руки сильно затіпало від хвилювання і вона пошкодувала, що нещодавно з'їла всю їжу, бо шлунок болюче стиснувся.



                                                           ***

Пітера вели роботи під руки через всю площу. Небо сьогодні було похмурим, його затягнули важкі сірі хмари. Саме повітря виявилося холодним та вологим і на відстані витягнутої руки все оточувала біла завіса туману. Здавалося, що сам світ тужить разом із хлопцем, приреченим на смерть. Пітер все йшов та йшов, дивлячись порожнім поглядом прямо перед собою. На площі вже зібралися люди. Це був справді ворожий натовп. Юнаку здавалося, що звідусюди на нього дивляться злі обличчя, всі розступалися перед ним, ніби він був хворим на небезпечну хворобу. Колишні його товариші по нещастю, інші робітники тепер просто не хотіли показувати, що вони знайомі із Пітером. Всі ці люди демонстративно відверталися, всім своїм виглядом виражаючи зневагу по відношенню до злочинця. Як легко натовп людей готовий осудити іншу особу, просто тому що так вимагає вища влада. Дійсно говорять, що в людей насправді немає власних переконань, що вони, подібно до отари овець, готові бігти за кожним помахом кия чабана. Куди вітер дме, туди й дурний натовп хилиться.

Пітер думав, що його поведуть далі до помосту, але, на диво, конвоїри спинили юнака раніше. Поки він здивовано на них дивився, на сцену підійнявся диктатор та замахав руками, привертаючи увагу натовпу. Коли він заволодів увагою всіх, володар почав говорити:

-Сьогодні, мої друзі, мені довелося перервати всі важливі справи через дуже неприємний інцидент, який трапився вчора. Я думав, що кожен з вас розуміє вашу роль у велетенській машині нашої держави. Але коли одне коліщатко починає виходити із ладу, то псується і вся робота самої машини. Вчора, цей юнак,- диктатор вказав своїм тонким пальцем прямо на Пітера, який відповів йому гнівним поглядом- почав ганьбити брудними словами вашого світлого володаря, а саме мене! На цьому цей негідник не спинився і пішов далі. Він влаштував акт агресії перед стількома свідками, порушуючи вікові правила "Альд Скабальду"! Якщо хтось був обраний на гру, то його неможливо викреслити із списку, ніби такої особи в житті не було. Участь у грі- це серйозна та неминуча справа. Цей запальний парубок наважився завадити праці наших вірних вартових. Але я не жорстокий. Я дам йому шанс все пояснити та вибачитись. Як тебе звати, юний бунтівник?- спитав правитель із привітною посмішкою.

-Пітер. Я Пітер Вульф!- голосно відповів хлопець, випроставшись у весь зріст та сміливо зустрівшись із поглядом диктатора.

Якусь мить двоє осіб гнівно сверлили один одного очима, але диктатор першим відвів їх у сторону, не витримавши сталевого погляду юнака. Володар заговорив знову:

-Ну що ж, Пітер, добре! Я пропоную тобі обдумати свої вчорашні вчинки, вклонитися мені та попрохати вибачення. Така малість, скажіть?- звернувся до натовпу містер Стюарт із посмішкою- Давай, Пітер, зроби це і я великодушно пробачу тобі всі твої грішки. Відпрацюєш потім у шахті всі свої провини.

-Ні!- відрубав юнак, навіть не роздумуючи.

-Що ти сказав?- нахабно перепитав містер Стюарт, його очі злісно заблищали- Можливо, тебе добряче вдарили головою? Я повторюю- схилися та попрохай вибачення!

-Ні! Ні за що в світі я не буду схилятися перед боягузом, який ховається від власної смерті у кібернетичному тілі!- голосно на всю площу оголосив Пітер. Позаду нього натовп схвильовано загудів та заворушився, відсовуючись від опального юнака ще на декілька кроків- Я зробив те, що вважав за правильне. Годі гнути спини на бездушних залізних панів. Настав час розігнутися та поглянути сміливо їм у вічі!

-Ну що ж, ви всі чули!- байдуже знизав плечима диктатор- Схоже, що Пітер цілковито зійшов з розуму та не усвідомлює, що він говорить. Скажіть, люди добрі, хто ще розділяє подібні думки? Ну ж бо, сміливіше, виходьте вперед.

Але ніхто не озвався, всі лише мовчки стояли та похмуро дивилися на Пітера так, ніби юнак був винен у всіх проблемах людства.

-Тиша? От і добре!- радісно потер руки містер Стюарт- Бачиш, Пітер, ніхто, окрім тебе так не вважає. Люди щасливі жити у моїй державі та вдячні мені за те, що я дозволяю їм існувати далі, не відбираючи від них самого головного- життя! Це ж так просто- слідувати моїм правилам, не порушувати їх і все тоді буде добре. Але ти, юначе, зробив свій вибір і тепер понесеш свою кару.

-Давай тоді швидше вже закінчувати з цими пафосними промовами!- відрубав Пітер, все більше розпалюючись- Виводь мене перед автоматами. Розстріляй вже і з кінцями. Адже я твоя проблема, а проблеми треба вирішувати радикальним способом, чи не так?

-Що? Ти думаєш, що я тебе привів сюди, щоб розстріляти?- засміявся містер Стюарт- О, ні, юначе, зовсім ні. Я не дам тобі втекти від мене так легко. Ти мені повністю відплатиш свою провину хочеш ти того, чи ні.

-Тоді для чого все це зборисько?- здивувався хлопець, не розуміючи, що діється - Навіщо збирати стільки людей заради того, щоб лише залишити мене в живих?

-Насправді, я зібрав всіх для того, щоб вони стали свідками того, що буває у разі непокори законам моєї держави! Починайте!- вигукнув містер Стюарт.

З натовпу людей роботи витягли двох та привели їх на самісіньку сцену. Коли Пітер придивився до цих осіб, то всередині в нього все похололо. Це були його батьки. В простому робочому одязі, втомлені, а мати ще й із червоними очима від сліз. Батько ж стояв та з ненавистю дивився на Пітера. Колона роботів вийшла перед старими людьми та почала підводити автомати, цілячись у них.

-Ні! Ні, відпусти їх!- закричав Пітер, пручаючись з рук роботів- Вони тут ні до чого. Це я носив в собі такі кляті думки. Це я хотів захистити Офрину. Мої батьки не знали.

-О, ні, все вони добре знали, Пітер!- люб'язно зауважив містер Стюарт, суворо дивлячись на хлопця- Адже кожного з нас колись виховували саме наші батьки, вони вкладали нам в голови певні знання, складали нашу особистість, формували наш характер. Бунтівні думки починаються саме через наших батьків. Тому, в твоєму випадку, треба прибрати зі шляху таких нікчемних батьків, які не здатні доглянути за сином та вчасно припинити його бунтівні думки, які виявляються надто небезпечними для благополуччя держави.

-Ах ти, клятий виродку! Ненавиджу тебе, ненавиджу всією душею! Тато, мама!- кричав юнак, його панцир дав тріщину і він знову відчайдушно плакав.

Стара жінка теж заплакала і тихо сказала:

-Пітер .... Пробач, Пітер. Мені шкода. Дуже шкода. Але ти сам винен. Батько попереджав. Він передбачав, що так все закінчиться.

А батько лише суворо поглянув на сина, розпачливо похитав головою та кинув йому в обличчя жахливі слова:

-Горіти тобі в Пеклі за те, що ти зробив із нами, сину. Виховали собі на голову виродка, який привів до смерті власних батьків. Скільки разів я тобі вбивав в дурну голову мовчати. Але ти не скорився батьківській волі. От тепер я бажаю тобі за нашу смерть добряче лиха зачерпнути від життя.

Слова батька болюче різали Пітеру душу, він був у розпачі та розгубленості. Сльози стікали по обличчю юнака, він був сильно засмучений тим фактом, що навіть перед смертю батько так і не підтримав свого сина, а лише сильніше зганьбив його. Диктатор махнув рукою і роботи відкрили чергу. Кожен постріл луною відбивався у мозку Пітера, він впав на коліна та закричав. Тіла його батьків попадали ниць, як маріонетки, яким відрубали ниточки. А роботи продовжували стріляти по ним, вже мертвим, знущаючись над тілами. Ридання душили Пітера зсередини. Він ненавидів весь цей клятий світ, жорстоких роботів, безжального диктатора, байдужих людей, тоталітарну державу, в якій він жив. Раптом, до вух хлопця долинули чиїсь придушені крики. Прислухавшись, він почув:

-Пітер! Пітер! Це я, Офрина! Я тут! Я в потязі!

Юнак перевів очі та побачив у вікні одного з вагонів Офрину. Сльози теж текли по її щокам, вона стукала у скло та махала відчайдушно руками. Завдяки їй Пітер зміг знайти в собі сили встати на тремтячі ноги, з ненавистю поглянути в очі диктатору та сказати йому:

-Ти надто хоробрий воювати проти підлітків та старих людей! Навіщо ти взяв до "Альд Скабальду" нещасну дівчину-сироту, яка доглядає свою лежачу матір? Хто дасть тепер їй гарантії того, що її рідна мати буде весь час доглянутою? Хто? Ти? Краще б тобі відпустити Офрину. Їй не місце на твоїй клятій нікчемній грі, виродок!

-О, ти думаєш, я не вирішив цю проблему, любий Пітер?- заплескав в долоні містер Стюарт, всім своїм виглядом виражаючи радість від страждань двох людей- Я вирішив надати місіс Хесент дуже гарну допомогу, яка позбавить і її страждань, і дасть Офрині повну свободу для участі! Приведіть сюди її!

                                                 ***

Офрина не могла повірити своїм очам, коли побачила, як роботи грубо витягли на площу її матір. Місіс Хесент була лише в нічній сорочці, яка зібрала весь вуличний бруд. Жінка весь час болюче вдарялася головою о кам'яні плити площі. Вона була надто слабкою, щоб боротися, дивилася затьмареним поглядом на своїх катів та щось шепотіла безсилими губами.

-Мама! Мама!- закричала Офрина, стукаючи по склу кулаками- У цього виродка моя мама. Відпустіть її! Відпустіть. Я не можу на це дивитися.

Офрина зіскочила із сидіння, схопила глечик із квітами, який стояв на столику та з усього розмаху висадила ним скло. Беатрічче налякано зойкнула та кинулася в сторону, один уламок порізав їй щоку, відкривши залізний каркас замість черепа. Роботи-вартові кинулися на Офрину, яка почала лізти через розбите вікно потягу. Дівчина вщент порізала собі руки та ноги, порвала одяг, але намагалася зістрибнути з вікна та опинитися на волі. Але сильні руки роботів викручували їй волосся та праву руку, її знову затягували всередину купе. Зовні вона чула крик Пітера:

-Офрина! Офрина!

Дівчина боролася з усієї сили, але, нарешті, роботам вдалося її обезвладнити та змусити дивитися на тортури. На площі роботи почали штовхати ногами її матір. Кожен новий удар викликав болісний хриплий стогін з грудей жінки. Її били до тих пір, поки все тіло не стало понівеченим, а обличчя перетворилося на криваву мішанину. Але місіс Хесент все ще була живою. Її груди рухалися, вона стогнала і щось шепотіла. До вух Офрини долинув слабкий материн голос:

-Офрина .... Офрина ... Не треба... Я й так вже помирала. Так швидше. Дитинонька моя, живи далі. Живи і найди для себе своє щастя серед вічного мороку.

-Мамо! Мамо! Ні! Ні, я не можу відпустити тебе! Ні! Це несправедливо!- закричала Офрина, її душили сильні ридання, дівчина вся скрутилася в міцних руках вартових.

Прямо на її очах роботи відкрили вогонь, добиваючи жінку кулями. Тіло матері здригнулося в останній раз, вона полегшено зітхнула та померла, залишившись лежати на землі нерухомою. Крик Офрини пролунав над самою площею, змушуючи і самі сталеві небеса тремтіти.

                                             ***

-От і все!- радісно підвів підсумок містер Стюарт, широко посміхаючись- Проблему із лежачою матір'ю ми вирішили найкращим способом. І жінка не буде більше страждати, будучи прикутою до власного ліжка, і її дочка тепер вільна від своїх обов'язків. Все закінчилося кращим чином!

-Ти за це заплатиш, тварюко!- гнівно просичав крізь зуби Пітер, свердлячи дірку у високому чоловікові своїми червоними очима- Ти мені за все заплатиш, я присягаюся! За їхні смерті я кожну твою частинку буду відривати від тебе і ти ще пізнаєш біль, якщо здатен його відчувати!

-Досить цих порожніх речей, хлопче! Припиняй із ними!- суворо перервав юнака диктатор та обвів очима площу, на якій стояв наляканий мовчазний натовп- Це ти мені скоріше почнеш виплачувати борг за кожне своє слово, вороже нашій з вами державі. Як ви всі знаєте, любі друзі, зараз на кордонах нашої держави стало дуже неспокійно. Говорять, що в північних землях стали частими напади кібернетиків. Не всі з вас знають хто це такі та чому вони небезпечні для нашої гармонійної держави. Отож я поясню зараз все!- містер Стюарт обвів поглядом площу, переконавшись, що всі його уважно слухають та почав вести свою промову далі.

-Колись давно на півночі виникла дрібна республіка, васальна нашій могутній державі. Називалася вона Кібернетія. Складалася вона з тих людей, які радо укладали з нами союз. Вони були нашими самими відданими союзниками під час формування держави. Кожен з тамтешніх жителів був видатним механіком та знавцем всіх видів зброї. Навіть власні тіла вони вдосконалювали новітніми кібернетичними імплантами, щоб стати могутнішими. Але згодом, вони почали порушувати наші домовленості та здійснювати напади на склади та хранилища даних. Ми не витримали знущань якоїсь мізерної республіки та пішли війною на неї. Щоб ви всі знали, зараз кібернетики- це великий клан мафіозі, який торгує кібернетичним частинами, віртуальними даними, небезпечною зброєю та є поза законом. Вони хочуть розширити сферу свого впливу та повалити нашу з вами могутню державу. Але мої вірні роботи та самі віддані люди зараз воюють із кібернетиками в холодних північних землях, оберігаючи сон кожного громадянина Марібосу. Тому я вирішив, що найкращим покаранням для Пітера Вульфа буде послугувати на благо своєї держави! Нехай йому видадуть військову форму, потрібну зброю та відправлять воювати на наш північний кордон. Там саме місце такій гарячій голові. Якщо Пітер переможе та повернеться, то йому пробачать всі гріхи. Якщо ж він загине на фронті... Ну що ж,- диктатор розвів руками в сторони- значить така його доля. Хто згоден із вироком?

Весь натовп позаду Пітера схвально загудів. Жоден не заперечив та не сказав слова проти. Серце Пітера впало додолу і він закусив власну губу, опустивши бліде обличчя. Диктатор справді обіграв його на декілька ходів. На фронті він буде кожного дня зустрічатися із смертю у вигляді ворожих нападів, суворого клімату та голоду. Це означало тільки одне- шансів на повернення в нього майже немає.

-Ну що ж, я був щасливий вас всіх побачити! -прощався тим часом із громадянами диктатор Стюарт- Бажаю кожному з вас щасливо відсвяткувати річницю з дня заснування Марібосу! Справою цього хлопця займеться жандарм Ворктінґтону. А мені потрібно вже бігти, бо обов'язки кличуть! До зустрічі!

Театрально кланяючись, містер Стюарт попрямував до свого потягу. На ходу він озирнувся на Пітера і його очі наостанок злісно спалахнули, не віщуючи хлопцю нічого доброго. Громадяни провели улюбленого володаря гучними оплесками, а потім під конвоєм роботів почали розходитися. Пітер відчув, як на його плечі лягли важкі руки роботів та повели його через всю площу до жандармерії. Поки юнак йшов, він почув, як потяг видав два гучних гудка та повільно почав приходити в рух. Його колеса почали вибивати дзвінкий ритм на коліях. Проходячи повз вагони потягу, Пітер помітив в одному розбитому вікні заплакану бліду Офрину, яка поклала голову на руки та плакала, тремтячи всім тілом. Ніби почувши на собі погляд юнака, Офрина підвела голову та поглянула на нього. Вітер ворушив її рудим волоссям, а на смарагдових очах блищали срібні сльози. Тремтячою рукою дівчина приклала тонкі пальці до своїх потрісканих уст та надіслала Пітеру повітряний поцілунок. Її обличчя нагадувало собою маску смерті. Губи Офрини ворушилися, складаючись у слова:

-Пітер! Разом назавжди, попри всі труднощі.

Серце юнака болісно тьохнуло в грудях. Він кивнув своїй коханій наостанок головою, бо руки його були закуті у кайдани. Поки хлопця вели все далі й далі, він проводжав очима вагони потягу, стежачи за своєю коханою. Вона з кожним кроком віддалялася від нього, робилася крихітною, зникала в туманій далечині, аж поки туман повністю не поглинув потяг. Здалеку ще долинув останній його гудок, який остаточно вбив гостре вістря у серце Пітера, змусивши його стікати кров'ю. Хто знає тепер, чи побачаться вони з Офриною знову, чи зможуть розмовляти одне з одним, обійматися та бути разом? Можливо, що сьогодні вони побачилися в останній раз при дуже трагічних обставинах. Пекельний потяг забрав останнє щастя хлопця в невідому далечінь. Пітер підвів очі до сизого неба із важкими хмарами та суворо промовив:

-Офрина .... Диктатор зламав наші з тобою долі. Сам цей жорстокий тоталітарний лад знищив все, що було поміж нами, розділив нас навіки. Стюарт забрав моїх батьків, змусив їх ненавидіти мене. Він налаштував натовп проти мене, залякавши людей. Диктатор відібрав від мене все, що я мав. І тебе теж, Офрина! Можливо, смерть чигає десь за рогом на одного із нас. Але я готовий зустрітися з нею та запропонувати їй угоду. Залишити нас з тобою живими, а натомість віддати їй того, хто тікав від неї стільки років- Джона Стюарта. Вона б погодилася. Я присягаюся, Офрина, що я зроблю все можливе, щоб вижити та повернутися до тебе. Нізащо в світі тебе я не покину. Ти- єдиний мій скарб, який лишився в цьому клятому світі. За тебе я буду боротися до останнього, навіть і ціною власного життя! Я врятую тебе, кохана. Я врятую, ще побачиш!

І похмура посмішка освітила обличчя юнака, коли він заходив до дверей жандармерії. Він був готовий до своєї жахливої участі, до вічної боротьби за життя. Але він не боявся кинути виклик цій велетенській жорстокій машині, яка вдавала із себе могутню державу Марібос. Маленька людина готова була вступити у боротьбу із небезпечною силою, щоб виправити помилки минулих поколінь та надати людям свободу вирішувати, як їм жити далі, самостійно. Пітер знав, що він нічого не забуде диктатору. І нічого не пробачить. Одного дня він ще поквитається із тираном.