« День же Господній прибуде, як злодій вночі

                                             коли з гуркотом небо мине, а стихії, розпечені, рунуть,

                                                                                                 а земля, та діла, що на ній 

                                                                                                                             погорять…»

                                                                                                                            2-Петра 3:10

Місто, немов пустеля, здавалося нескінченно великим та самотнім. Легкий вітерець розносив пил бурхливими поривами, а шкіра від спеки пітніла та прилипала до одягу. Повсюди розносився неприємний запах, що змішувався з брудом вулиць, сміттям та залишками цивілізації. Темні хмари повільно пливли на небесному полотні, немов човники серед спокійного моря.

Блукаючи декілька місяців поспіль зруйнованим містом, Нолан намагався знайти хоч якусь зачіпку, слід перебування людини чи хоча б тварини. Звуки тиші спліталися з серцебиттям, що набатом било в грудях хлопця. Важке дихання та спека на вулиці давалася в знаки, а повітря було просякнуте запахом смерті, сльозами матерів та дітей.

Думки перепліталися в сплетіння спогадів та роздумів про майбутнє, яке для людства не настане. Ця точка неповернення, що розділила життя на« до» та «після» — перетворила світ на руїни, кладовище вбитих, невідомих душ. Лише наказ однієї людини зруйнував всю історію, що людство плекало тисячі років. Намір одного божевільного перетворив землю на попелище, спотворив її тіло, вбив ззовні, понівечив. Безліч жахливих слів вирувало в голові. Ненависть текла по венах, як бурхлива річка, що здатна подолати будь-яку перешкоду на своєму шляху.

Ядерна катастрофа зруйнувала все живе на землі не залишивши жодної істоти. Провівши понад п’ять років в підземному бункері« Едем» — Нолан споглядав, як помирали всі знайомі та близькі. Радіація повільно вбивала їх зсередини, як отрута, що проникає в серце, внутрішні органи та руйнує їх. Ця смерть була повільною та нещадною. Тіло боролося зі збудником, худло, а згодом покривалося рубцями. Знівечена шкіра, важкість дихання, відмова внутрішніх органів. Смерть повільно перевтілювала прекрасне створіння Господа – людину, в жахливий, огидний шмат плоті. І було безліч тих, хто заслуговував на таку страшну смерть, та водночас були й ті, чиє життя тільки починалося.

І лише він, серед сотні, виявився резистентним до неї. Здавалося, що його організм карає його цим, відбирає найдорогоцінніше, що в нього залишилося. Цей дар життя видавався Нолану справжнім покаранням, яке з кожним днем все складніше і складніше нести. Ця ноша тиснула на його серце спустошуючи, з’їдаючи немов хробаки. Головний ворог людини – це страх. Він живить всіх паразитів, що блукають в лабіринтах душі, вбиває все світле, змінює до непізнаваності. Брайянт завжди відчував, що якась частина його – померла, але він відганяв ці думки від себе, як найстрашніші жахи, від яких прокидаєшся з тремтячими руками та сльозами на лиці.

Втративши надію, хлопець вирішив, що варто вийти назовні та відправитися в пошуки надійнішого прихистку, де буде шанс вижити, навіть, якщо він мізерний. Він намагався відганяти якомога далі думки, про те, що він остання людина на землі, але вони лізли крізь шпарини, проникали в його серце та оповили його душу отруйним плющем, що повільно вбивав в ньому людину, перетворюючи на істоту, завдання якої – вижити. Захисний костюм не став в пригоді, адже жодна людина, що виходила на поверхню землі не могла вижити, окрім нього. Наслідки ядерного апокаліпсиса були катастрофічними як для людства, так і для природи.

Розуміння того, що його тіло не піддається впливу радіації прийшло в той момент, коли всі навколо почали хворіти та помирати, а в нього не було жодних ознак, що його чекає неминуча кончина. Кожен в Едемі називав його щасливчиком, а Ноллан вважав себе невдахою.

Остфорд — місто мрії, яка залишилася в минулому разом зі всіма надіями та сподіваннями, планами. Завше прийнято було рахувати Остфорд серцем світу, де жили одні з найбагатших людей на планеті. Одинадцять режимних колоній працювали задля того, щоб забезпечити місто всім необхідним, і в той самий час влада забирала в них найнеобхідніше для виживання. Відсутність медицини та освіти були інструментами керування людьми задля того, щоб жодна з колоній не могли підняти бунт, проти сімейства Уорренів. Їх влада була безмежною, адже всі структури підкорялися їм і виконували всі накази. Ті, хто був проти та боровся за світ без рабства знищувалися фізично. Цей світ – імперія зла, де вільність думок лише на папері, який одразу спалювали зі страхом бути викритими. Де добро знищується, а жадібність, ненависть та кровожерливість панує.

Уламки хмарочосів припадали пилом на магістралях та дорогах, що покрилися павутинками тріщин, з яких проростала різноманітна зелень. Поодинокі дерева височіли серед блідих вулиць, та своїм затінком рятували хлопця, що знемагав від спеки. Життя брало верх, поступово відроджуючи, зрощуючи насіння рослин, прикрашаючи зруйнований до тла світ. І лише він залишився останнім представником раси людства. Без продовження, без надії та майбутнього. Чи є місце на землі, де ще є життя? Місце, де тварини та рослини змогли врятуватися від хаосу, що спричинили люди? Якби ж знати…

Вчені вважали, що планета буде непридатною для життя ще як мінімум п’ятдесят років, але минуло лише п’ятиріччя, а перші пагінці проростають, крони дерев всіяні зеленим листям. Річки омивали спраглий ґрунт та насичували його життям, надією.

— Кляте радіо! — лайка хлопця змішувалася з вітром створюючи симфонію мелодійних звуків серед тиші мегаполіса. Його голос лився бурхливою рікою. Здавалося, що гомін гір, шелест осіннього листя, гомін нічних птахів з’єдналися воєдино, промовляючи вустами Нолана. Прямі риси обличчя підкреслювали його мужність та цілеспрямованість.

Вже котрий місяць поспіль, він слухає радіо зупиняючись на кожній радіостанції по декілька хвилин в надії, що знайде когось, хто відгукнеться на його поклик. Цей постріл в коліно, що приносив тільки роздратування та розпач став традицією, яку він старанно виконував, блукаючи руїнами зруйнованого міста. Коли в людській душі згасає вогник надії – згасає й тіло.

— Мене звати Нолан, я знаходжуся в Остфорді. Якщо хтось чує в мене є аптечка, їжа та питна вода. Ви можете знайти мене на частоті 45,30. — завчені слова впевнено звучали з його вуст, які пересохли від спраги та пилу. Ця розмова з тишею здавалася божевіллям, адже він не чув жодної людини вже декілька місяців поспіль. Лише вітер, шелест зів’ялого листя та внутрішній голос, що розривав його голову криками, воланням самотності та безвиході. Ці голоси були немов чужими, та водночас знайомими, рідними. Шепотіли про самітницьке життя, смерть, втрату. Внутрішні демони говорили з ним, а він відчував, що вони єдині співрозмовники на невизначений відрізок часу. Цей діалог був симбіозом, що відривав свідомість від реальності в якій опинився хлопець.

Нолан народився у світі, що постійно змінювався. Змінювалися люди, пейзажі, погода і, навіть, він змінювався з плином часу. Дорослішав, закохувався, зневірювався та вірив знову. З плином часу його думки стали більш бентежними. Майбутнє руйнувалося на його очах, а всі, хто були причетними до цього злочину немов збожеволіли, волівши знищити все, в боротьбі за владу та багатство.

В Брайянті жив мрійник та кар’єрист водночас. Єдиною незмінною величиною було сімейство Уоррен, яке керували колоніями за допомогою маріонеткової влади. Здавалося, що поколіннями вони винищували міста, перетворюючи їх на смітник, забираючи всі багатства, та залишаючи їх в бідності та скруті. Утопія, в якій людство співіснувало перетворилася на в’язницю, де кожний твій крок прослідковують, вирішують в що тобі вірити, та ким працювати. Світ став великим смітником зламаних іграшок. Цією іграшкою був Нолан. Відчуття, що тебе зламали, зрадили, скалічили – переслідувало його щодня. Втеча за межі Остфорду були єдиним порятунком для хлопця. Він планував назавжди залишити свою домівку, та почати життя з чистого аркуша.

Ядерний апокаліпсис, що вони спричинили, був досконалим планом знищення популяції та збереження еліти суспільства. Ресурси — це влада. Влада над людьми та їхнім життям, постійне переслідування та поневолення.

Система, що створив Гедвік Уоррен була ідеальною зброєю в руках божевільних. П’ять років тому змінилося життя мільярдів людей. Проєкт «Едем» був створений як мережа підземних бункерів, для представників елітарного класу суспільства. Сотні тисяч людей з різних колоній будували цілі підземні міста, де була можливість пережити найбільші катаклізми та катастрофи. В кожному з бункерів були величезні плантації, де вирощувалося безліч овочів та фруктів, а їжу тваринного походження модифікували та створювали не вбиваючи їх.

— І який дурень погодився прожити під землею ціле століття? Хіба ж це вартує дотиків сонячних променів, шелесту вітру?

Думки про те, що йому пощастило вижити були бридкими та огидними, адже хлопець ніколи не хотів, щоб людство вимерло. Щасливчик він чи невдаха? Це питання крутилося виром в голові, залишаючи після себе неприємний посмак. Що має відчувати остання людина на землі? А що має робити? На хвилину він уявив себе героєм фантастичного кіно, останньою людиною на землі. Хлопець посміхнувся від божевільних думок та покрокував далі.

Темрява підступала, торкаючись будівель та дерев. Сонце повільно тьмяніло та ховалося за горизонт. Здавалося, що навіть зірки не хотіли споглядати понівечене тіло планети, спалене до тла. Пейзажі, що вкриті руїнами, спалені автівки та залишки людських тіл були кадрами з фільму жахів, проте юнак знав, що це реальність, до якої причетні близькі йому люди.

"План Уорренів був бездоганним, та водночас програшним" — саме до цього висновку дійшов Нолан блукаючи у своїх роздумах. Не залишилося нікого, хто б міг вважати себе власником землі. Не залишилося ні тих ким можна керувати, ні тих, хто міг би керувати. Лише він та грайливий вітер. Чи міг він вважати себе переможцем? Тоді хто ж посів друге місце?

Радіочастота, на якій він зупинився востаннє, набридливо шипіла, не видаючи присутності живих.І, вкотре, повторивши завчену фразу, хлопець перемкнув її. Здавалося, що це вічна карусель, день бабака, який повторюється вже понад п'ять місяців. Коли людина починає відчувати себе самотньою? Що таке самотність в межах виживання? Привілей, чи може невдача?

Нолан не відчував себе самотнім та покинутим. Щось глибоко всередині нього говорило про те, що все, що сталося це покарання за всі його вчинки в минулому. Йому легше було картати та звинувачувати себе, та свою неспроможність до сміливих вчинків, аніж вважати себе жертвою обставин, заручником чужих дій.

Життя починалося з Адама та Єви, з ребра та яблука, з Едему.

Кажуть що все у світі відбувається циклічно та одночасно. Кожен вчинок впливає на події, в тому чи іншому місці земної кулі. Кожна думка — це намір, а намір — це слово, дія. Хлопець часто замислювався стосовно циклічності часу та думав, що можливо якийсь неправильний вчинок з його сторони, або ж навіть думка, могли спричинити всі ці жахливі події. Думки кроїли нове полотно сумнівів, в яких Нолан тонув, немов в безодні страхів. Холод та темрява полонили його душу, забираючи людяність, залишаючи інстинкти. Кажуть, що одне з найважливіших вмінь людині – це вміння вижити. Нолан був саме таким. Він ставив перед собою цілі, і якби важко не було — йшов до кінця. Так само зараз. В його серці жеврів маленький вогник надії, що є ще хтось на землі.

Перебування в бункері було гнітючим, адже зграя вцілілих почали ділити між собою владу та ресурси. Абсурдна ситуація переростала в конфлікт. А коли люди почали помирати від надмірної радіації, усвідомлення того, що ця боротьба була даремною – так і не прийшло. Є незмінні, сталі речі, на які неможливо вплинути ні ззовні, ні з середини. Саме такими незмінними величинами було сімейство Уоррен, батьки Нолана, які вважали, що влада та капітал — єдине, що може вберегти їх від смерті. І де вони зараз? Поховані у братській могилі, без імені та згадки про них. З плином часу Брайянт зрозумів, що вони заслуговували на смерть, та інколи щось в серці щеміло від смутку за рідними людьми.

Думки хлопця перебив дивний шум на черговій частоті радіоприймача і, прислухавшись, хлопець почув голос. Цей голос видавався втомленим та змарнілим. Здавалося власниця голосу була виснажена, або ж при смерті. Взявши рацію під'єднану до радіоприймача, хлопець вперше за п’ять місяців звернувся до когось окрім себе.

— Вам потрібна допомога? Де ви знаходитеся? — голос хлопця тремтів та був водночас сталевим. Ще б пак! Востаннє він чув живу людину декілька місяців тому. Відчуття емоційного збудження сколихнули його тіло, привівши в тонус.

— Мене звати Ванесса! Я знаходжуся в бункері Едему, звідки не можу вибратися. Остання група, яка виходила назовні загерметизувала його. Залишилася тільки я… — голос дівчини здавався до болю знайомим, немов Нолан вже десь чув його. Ці інтонації відбивалися відлунням в його серці, перетікаючи в вени, залишаючись на кінчиках пальців.

Дослухавши уважно дівчину, він рушив на порятунок незнайомки. Хлопець навіть не підозрював з якими складнощами та таємницями йому доведеться зіткнутися. Хто така Ванесса, та чому цей голос здається знайомим? Чи належить вона до еліти? Та чому вона єдина хто залишився живою в бункері Едему? Можливо він йде рятувати вбивцю, яка ради власного виживання вбивала жителів Едему?

ЄВА

«Я, Світло, на світ прийшов, щоб кожен, хто вірує в Мене,

в темряві не зоставався.»

Від Івана 12:46

— Ванесса, Ванесса, Ванесса… — чорноволоса дівчина нашіптувала своє ім’я, немов якусь мантру. В її голові змішувалися спогади, картини життя з минулого, що створювали отруйну, вбивчу суміш ненависті до самої себе.

Шипіння радіо здавалося чудесною мелодією, до якої з часом вона звикла, адаптувалася. Людина – адаптивна істота. Проте дівчина перестала відчувати себе представницею людської раси, частиною суспільства, живого організму, під назвою – людство.

Влада – це крок до можливостей, та водночас крок до прірви, в яку з часом тебе затягне силоміць. Останні декілька років Ванесса думала про себе та свою сім’ю. Ненависть підступала до дверей її свідомості, забираючи в полон розчарування та бажання зробити щось з собою, тільки б завершилася ця боротьба розуму та душі. Вона ненавиділа сім’ю, залізні стіни, що захищали її від радіації, де згодом вона стала заручницею. Здавалося, що її душа припала пилом туги та провини, що віддзеркалювалася в її очах.

Життя, що поміщається на сто сторінок щоденника, котрий вона перечитує щодня в надії знайти хоч якусь надію між рядків. Втрата – це завжди випробування, здобуття – винагорода. Поки що Ванесса проходить випробування, і лише питання часу, коли ж вона втратить й себе. Думки про самогубство з плином часу не здавалися такими безглуздими.

Життя зіграло злий жарт з нею, що змінив все докорінно, перетворивши найкращі роки юності в пекло, де її тіло використовували, як матеріал, для власних цілей. Її тіло було унікальним, адже вона вийшовши назовні змогла вижити, в той час, коли інші люди помирали повільною та болючою, жахливою смертю.

Після чого її батьки дозволили проводити над її тілом дослідження, задля того, щоб її кров могла стати ліками для вцілілих, блокатором, що не дозволить радіації нашкодити людському організму. Місяці випробувань не дали жодного результату, адже кожна людина, якій вводили в організм речовину з частинками крові дівчини та іншими хімічними сполуками помирали.

Особисте пекло в Едемі.

Особисте пекло на Землі.

Але з часом радіація пробиралась в середину бункера, забираючи життя її катів, з усіх залишилось лише декілька людей, включно з Ванессою. Мати, батько, Емілія… Всі загинули, залишивши лише порожнечу всередині неї.

— Місто пало від рук того, хто його створив.

Після смерті Емі, дівчина відчувала таку люту ненависть до свого тіла, що єдиним бажанням було взяти щось гостре та вивільнити кров, що стала порятунком для неї, та отрутою для інших.

« Ванесса, Ванесса, Ванесса» - тільки вона могла нашіптувати її ім’я, обіймаючи. Ще бувши малими дівчата часто зникали, ховаючись посеред складів їжі та резервуарів з водою. Вони говорили про світ, який зникав та стирався з їх пам’яті, немов сніг, що танув як і Емілія. Дівоче тіло згасало та марніло, немов зсередини його з’їдали паразити.

Ресурси обмежені – потреби безмежні. Ванесса це завжди пам’ятатиме, втративши останніх близьких їй людей, що вийшли на пошуки їжі, вона залишилася одна на довгі місяці, що були оповиті роздумами та самотністю.

Чи могла вона врятувати світ? Дати йому шанс, щоб сади квітли, птахи співали, а запах квітів розносився по вулицях. Не змогла…

Надія помирала разом з нею всередині. Спогади про минуле живили шматочки душі, що розбилися на друзки, коли її батько зруйнував світ.

Ванесса Уоррен – дочка найжорстокішої людини, що вбила весь чинний світ в гонитві за ресурсами, які більше нікому не знадобляться. Ця боротьба Гедвіка була прірвою в яку він впав, затягнувши душу дівчини з собою.

Еліта, що сподівалася перечекати століття в безпечному місці під назвою «Едем» почала внутрішню боротьбу, що руйнувала все на своєму шляху. Обмежені ресурси призвели до того, що сім’ям заборонили мати більше однієї дитини. А з часом жіночий організм став не здатним народжувати дітей. Батьки втрачали дітей, а діти батьків. Це стало ланцюгом, що оповив шию батька Ванесси, скинув його з трону, який був встелений трупами невинних дітей, чоловіків, жінок.

Запитання в її голові були водоспадом, бурхливою рікою, що текла в море божевілля. Вони заполонили голову та душу, змусили жити бентежно, в постійному очікуванні небезпеки.

— Хто вона в очах тих, хто вцілів? Чи є хоч одна людина в безмежній кількості бункерів проєкту «Едем» що ще дихає так само як вона, хто живий?,— майже плачучи прошепотіла Ванесса. Вона була заручницею бункера, що побудував її батько задля порятунку зграї людей.

— Можливо це помста мені за все людство? За горе що спричинила моя сім’я? Щоб я померла, як символ того безглуздого рішення – в розкоші, з’їхавши з глузду від провини й самотності? Що ж – справедливо!

Єдиною надією для Ванесси було радіо, але воно невпинно мовчало. Кожного дня один й той самий звук, ритміку та звучання якого вона буде пам’ятати до кінця своїх днів. Пристрій слугував для дівчини співрозмовником, якому вона розповідала всі секрети та мрії, які більше ніколи не зможе втілити в життя. Її ноги більше ніколи не торкнуться зеленої трави, не промокнуть в прохолодній воді, не будуть бігти навздогін сонячним променям, що так ніжно лоскочуть тіло. Навіть ноги стали непотрібні, як і, власне кажучи, душа та розум.

— Мене звати Нолан, я знаходжуся в Остфорді. Якщо хтось чує в мене є аптечка, їжа та питна вода. Ви можете знайти мене на частоті 45,30… — вир її думок так сильно затягнув у свій полон, що тільки з п’ятого разу вона почула, що радіо видає не просто шум, а голос живої людини. Чоловічий голос був знесиленим та пригніченим, зруйнованим, як цей світ.

Голос дівчини тремтів від тривоги та якось дивного відчуття дежавю, немов це вже з нею траплялося. Здавалося, що привиди з минулого життя пробивалися крізь стіну часу та врізались в скроні, плечі, вуста – нагадуючи їй про те, що колись вона була готова прийти будь-кому на допомогу. Навіть, якщо життя Ванесси буде в небезпеці.

Уоррен почала згадувати той дивовижний світ, якого вже немає і ніколи не буде. Життя відновиться, але для того, щоб рай розквітнув знадобляться століття трансформацій, та переродження. Їй на згадку прийшло літо в маєтку, коли до її батьків приїжджали різні делегацій з колоній, разом зі своїми дітьми. Семирічні діти обожнювали гратися в яблуневому саду, де птахи спліталися симфонією співів воєдино з природою, вітром, небом. Здавалося, що вони хочуть приборкати тишу, що так гнітила знедолені серця людей. Саме тоді, вперше, вона побачила змія. До неї підбіг незнайомий хлопчик, який сказав «Життя в кожній істоті, бережи його» та сів поруч зі змією не боячись її, немов відчував, що вона його не скривдить. Згадка про відвагу та мужність хлопчика зігрівала її душу.

Ванесса посміхнулася та подарувала йому рубіновий кулон у вигляді червоного яблука, що сяяв на світлі, розкидуючи промені сонця на його лице. Ці блакитні, повні життя очі дівчина пам'ятає досі, не зважаючи на те, що пройшло понад десять років. Це була та мить, де поруч з юнаком вона не відчувала себе чужою у своєму ж домі.

Дорослішання принесло безліч проблем, адже схиблений на владі батько хотів виховати з неї монстра, ідеальну істоту, що зможе вижити при будь-яких обставинах, та навіть з найгіршої ситуації отримати для себе користь.

Її чеснотою була людяність, емпатія, в той час, коли Уоррен рахував це невиліковним недугом. Не рідко її ловили на тому, що вона крадькома виносила, те що апріорі ніхто б і не їв, зголоднілим робітникам. Брати дівчини подорослішавши допомагали батьку в його справах, а вона все більше і більше відчувала себе чужою, іншою.

Добро множить добро, зло – множить зло. Ванесса зрозуміла це в той момент, коли вперше дізналася, ще в дитячому віці, що за наказом її батька більше сотні людей було розстріляно за непокору. Саме тоді вона поставила грати навколо свого серця та душі, пообіцявши плекати в собі світло, відганяючи темряву. Дівчина хотіла втекти з пекла, створеного її ж рідним батьком та матір’ю.

Двері кімнати, в якій знаходилася дівчина — поскрипували, немов від поривів вітру, та всередині стояла тиша, навіть радіо змовкло. Здавалося, що весь світ на мить зупинився, споглядаючи на її внутрішню боротьбу світла та темряви.

І вона знову і знову поринала в спогади.

Коли вона зрозуміла що щось не так? Напевно коли побачила у своїй сім’ї, в поглядах, ту посмішку, в якій таїться сталева жорстокість, що відблиском сяяла в очах батька. Кажуть, що коли влада належить дурню — то світ приречений. Ванесса споглядала через екран телевізора, як земля розривалася від ударів ядерних бомб. Паніка, страх, відчай, відраза, ненависть. Важко було описати, що може відчувати людина в такі моменти, особливо, коли кат, нелюд, вбивця – її рідний батько.

Світ був великим сміттєзвалищем зламаних іграшок, Ванесса була не виключенням. Що буде коли він дізнається кого саме він знайде тут? То хто йде до Ванесси рятунок чи погибель ? Стіни наче стискались, а кисень став густим, тяжким. Здавалося, що навіть її легені не хочуть вдихнути повітря, адже стомилися. Чи варто шукати зброю, щоб захисти себе, чи може просто покінчити з цим, хто знає скільки катувань може вигадати вимучений болем мозок? Годинами Ванесса чекала на Нолана в надії, що він стане для неї визволенням. Хоча, в чому полягав цей порятунок? В її вбивстві чи в можливості жити до кінця своїх днів наодинці зі своїми страхами, що з'їдали душу немов терміти?

Різкий шум відволік дівчину від роздумів, та піднявши очі, вона вперше побачила перед собою живу людину за такий тривалий проміжок часу. Хлопець з темним, як крило ворона, волоссям знесилено стояв спершись за сталеві двері, та дивився в її очі, немов зазирав в душу. Здавалося, що він вже знає всі секрети, що вона так сильно хотіла приховати від нього, та й від самої себе. Це клеймо на її імені буде згадкою до кінця днів, провиною, що вона ніколи більше не зможе виправити. Дівчина дивилася в очі хлопця, як в синю безодню моря, що здатна затягнути у свої глибини та вбити, розчинити в прохолодній воді безмежної синяви.

Він такий самий як вона, йому не потрібен захисний костюм, для того, щоб перебувати на поверхні… Страх підкрадався, як дикий звір, що вийшов на полювання, боячись злякати здобич. Впавши від знесилення хлопець втратив свідомість. Торкнувшись його шкіри, дівчина відчула щось знайоме на кінчиках пальців. А він лише шепотів «Я знаю тебе»

Все водночас зруйнувалося, як картковий будинок, замок з піску, що з прибоєм став гладдю земною. Він знає хто вона, та що її сім’я стала причиною вимирання популяції людей.

— Так, я Ванесса Уоррен і це моя сім’я винна в тому, що людство перестало існувати…

— Яблуко.. — прохрипів хлопець зазираючи в очі дівчини.

— Вибач, але тут немає яблук, лише консервована їжа, та невеликий запас води — розгубившись прошепотіла дівчина. Спантеличена, вона не помітила, як він поклав її руку на груди, нарешті перевів погляд за рукою, Ванесса побачила підвіску у формі яблука.

— Я знаю тебе, дівчина з яблуневого саду…