Глава 1

Світ став дуже жорстоким. Зазвичай, дивлюсь згори на нього та дивуюсь -

до чого дожилися люди. Жорстокі правила, геноцид деяких націй. Бог створював цей світ, щоб він процвітав, а не гинув. З кожним днем жертв все більше і більше. Деякі чоловіки, ті, що сидять при владі, часто відчувають себе королями світу, думають, що можуть робити все, що їм заманеться. Я не маю очних яблук, але часом хочеться їх мати, щоб щільно прикрити їх руками та гірко заплакати від цього виду.

Не всі створіння, ті, що Бог створив на своїй подобі, є настільки страшними і поганими. Більшість хлопців чи чоловіків, а часом навіть дівчата, яких язик не повертається так назвати, бо вчинки роблять їх жінками, хоча вік ще зовсім молодий. Хотілося б їм сказати, ні, крикнути, щоб вони не віддавали своє життя за таких неприємних людей. Мені їх шкода, при чому дуже. Мені шкода усіх, хто старається змінити цей зіпсований світ. Я бачилась з Господом, він плакав. Тому на Землі були значні дощі. Він без упину плакав. Його сльози топили деякі міста, піднімали річки вгору. Я старалась його заспокоїти. Часом це виходило, а часом і ні. Він жалівся мені та каявся. Йому було безмежно соромно за своє творіння. Своє творіння! Він мав надію, що воно зробить світ краще, але так і не було. Ми з ним втратили надію, що таке буде.

Пройшла вже перша світова війна. Господь Бог усе це передбачив. Також передбачається друга світова, а зараз діє лише жорстокий режим у самій Європі. Усюди є групи повстанців, але і тим нічого не виходило. При знайденні таких груп, усіх їхніх учасників розстрілювати на місці та деколи також і усі їхні сім’ї, бо вважалося, що якщо повстанець є у сім’ї (навіть якщо родина не знала цього), то усі його близькі такі ж.

Нещодавно я спускалася на землю. Потрібно було подивитись та позбирати загублені душі і відправити їх на суд. Я, спираючись на свою косу, пройшлась по хатах деяких містечок. У кожній третій з них помирали діти, у кожній другій - старші люди, яких старість до гробу довела. Дітлахи помирали, якщо не від хвороби, то від голоду. У їхніх домівках не було ні нормального опалення, ні їжі, ні нічого подібного. Старші якось виживали, але от малі… дівчатка та хлопчики часто хворіли та помирали з високою температурою. Їх губила не хвороба, а відсутність потрібних ліків. Так, признаю, більшість людей помирають саме від ліків, але у випадках незничних захворювань, то більшість помирає саме від цього. З голоду могли помирати і старші діти (років 11-15).

Я зайшла в одну з хат. На столі лежала маленька дитина. Це була дівчинка. Батьки назвали її Юлією. Їй не було нормально й 2-х років. Над нею стояли батьки й старший 14-ти річний брат та 12-ти річна сестра. Вони зрозуміли що це кінець. Підійшовши ближче до стола, я зблизька побачила її тіло, а на краю стола стояла вона, тільки вже у ролі духа. Мала Юлія так і залишилась малою, вродливою дівчинкою.

- Мамо! Тату! - кричала вона (душі померлих дітей можуть вільно розмовляти), - Братику, сестричко! Чому ви плачете, я тут? Ви, що мене не бачите? - дівчинка встала навшпиньки та витягнула руки вперед, щоб обійняти тата за шию. Мала не знала, що душі тіла не мають та з легкістю проходять крізь тверді реці. Одну зі своїх рук вона поставила татові на плече її рука одразу промайнула крізь його ключиці. Вона, нерозуміючи нічого, полетіла разом за рукою крізь татове тіло. В її очах було стільки болю і нерозуміння.

Я підставила лезо коси бічною стороною. Дівчинка приземлилася на нього. Декілька секунд вона лежала на ньому, пусля чого підвела здивований та розсіяний погляд на мене. Мала не могла сказати ані слова, її губи трохи тремтіли, а очі почали наповнюватись сльозами.

- Т-ти хто?! - видавила з себе Юля. Я слегка засміялась.

- А на кого схоже? - присівши, сказала я своїм хриплим та лячним голосом. Вона знову заціпеніла. Я взяла її до себе на руки. Вона притислась до мого кістлявого плеча, схопившись рукою за брудну діряву мантію яка прикривала мене. Душі відносяться до мене з довірою, викливая страх лиже для живих. Я почала тримати її одною рукою, а другою, опершись на косу, підійшла до стола ближче. Юля усе зрозуміла давно. Вона не відпускаючи мою мантію повернула голову та, швидко оглянувши стіл зі своїм тілом та батьків, відразу встромилась носом знову мені в плече, трошки трясучись. Я відчула, як її сльози почали капати на мене.

У той момент різко хтось увірвався у двері. Я повернулась. Це були двоє офіцерів. Вони поставили за поріг хати молодого хлопчину 20-ти років. Він був увесь у багні та крові. На його тілі виднілись свіжі шрами.

- Панство, ви знаєте цього молодика? - прокричав один з офіцерів. Родина впала у ступор. Я знала його. Це був найстарший брат Юлії -

Даниїл. Він був героєм. Робін Гуд теперішнього часу. Крав у заможних та віддавав бідним. Вбивав монстрів у чоловічих тілах. Йшов проти влади та мав свою групу повстанців. Він був одним з моїх улюбленців. Вродливий, розумний та хоробрий,таких зараз дуже мало. І, як бачите, ще живий.

Він стояв на колінах на холодній кам’яній підлозі з опущеною головою, важко дихаючи. Після репліки офіцера він підвів погляд та пронизливо дивився у батьківські очі. Він бачив у них страх, біль та ще багато інших емоцій, які перемішались у їхніх головах. Його молодші брат та сестра сховалися за батьками, притиснувшись головами до їхніх спин та закривши вуха. Даниїл

благав про допомогу. Він не був низьким хлопцем. Йому бракувало однієї сестри

- Юлії. Маленької дівчинки, що сиділа у мене на руках. Хлопець почав дивитися на стіл, розуміючи, що на ньому є лише тендітне тіло маленької дівчинки. В його очах можна було побачити розпач та сльози, які повільно стікали по його обличчю, роз’їдаючи деякі рани на його щоках та губах, які почали пікти, від чого він злегка скривився. Він все ще поглядом благав про допомогу.

- Прошу пана офіцера, - звернувся батько хлопця до чоловіка в формі, - наскільки я знаю, цей юнак є сином одного з пекарів міста. Якщо не помиляюсь то Млинського. - у хлопця на лиці, опущеному к землі, виднівся шок. Тільки що його продав рідний батько. Родина Млинських була пекарями, і вони завжди ворогували з родиною Даниїла та Юлії.

- Млинського? - перепитав другий офіцер.

- Так. - у розмову влізла матір, - Це ті, що на краю містечка, майже біля річки. Там ще біля їхньої пекарні є пишна клумба. То глава міста ще й ледь дозволив її зробить. - після промови мами два офіцери перезирнулись.

- Знову на край села не підемо. - сказав один другому. Той кивнув йому. Потім той що говорив кивнув також. Той, що промовчав, не відводячи погляду від свого напарника, прострелив голову Даниїлу. Двоє чоловіків вийшли з хати подякувавши їхній родині. Коли батько вже не бачив їх у вікні, підбіг до свого сина, припав на коліна та вибачався перед ним. Куля все ще була у його голові, застрягла у мозку. Через дірку від кулі лилась ріка крові. Він помер з застиглою гримасою образи та болі та образи па лиці.

Я віддала дівчинку одному з янголів, а той повів її до раю. Я обійшла батьків, що вибачаються перед тілом хлопчини. Він сидів навпроти них та, втупившись в ріку крові, видно, прокручував у голові всі події, які з ним тільки, що стались. Я поклала йому на плече свої фаланги пальців та кістки зап’ястка. Я могла доторкатись до душ, як-не-як, привид для привида ніби людина.

- Чому? - сказав хлопець. Я лише поглянула на нього ніби питаючи, що він мав на увазі. - Чому все так? - продовжує хлопець. - У чому ми винні? - ця його репліка вивела мене з себе, хоча, зазвичай, я дуже спокійна та стримана.

- Життя дане не для того, щоб приблизитись до кінця, а для того, щоб ти

жив, виконував мрії. Та зараз люди не можуть це зрозуміти. Тільки коли помруть, зрозуміють, що треба жити вільно... На жаль, вже буде пізно. - я висловила своє незадоволення, але я всеодно продовжила думку. - Вам, людям, дали усе.

Домівки, їжу, мізки, як-не-як, а ви користуєтесь цим так, ніби воно вічне.

- А хіба не так? - перебив мене хлопчина.

- Затям, юначе, нічого не вічне. Ні життя, ні влада, ні їжа, ні інша річ. Вічним є лише Бог, Чорт і я. - Даниїл, видно, зробив наказане і все зрозумів. Я подала йому руку, а точніше її кістки. Він з нерозумінням подивився на неї, а потім, зітхнувши, встав та взяв мене за неї. Після чого я його завела до небес. Там він потрапив до кращих світів.

Тоді я була у повному, тихому, довгому шоці. Хотілось плакати. Дуже. Щоб так відрікались від дітей - це було для мене вперше. Зазвичай помирали цілі родини, кричучи різні погрози і подібні речі. Тими погрозами вони показували свою єдність, що змушувало мене пишатися хоч якимись людьми. Їх розстрілювати або палили купами, а жінок та дівчат часто спершу ґвалтувави перед їхньою смертю. Деякі педофіли ґвалтували і малих дітей, а потім або вбивали, або просто викидали їх кудись на звалища, у смітники, на будмайданчики, куди небудь. Деякі чорти у людській подобі ґвалтували трупи, убитих ними або їхніми товаришами. Мучили усіх дуже довго, щоб люди просила тільки про смерть.

Після того, як я вернулась до Бога, віддавши декілька загублених душ йому на суд, я направилась до рогатого Сатани. Той сидів і чекав мучеників з суду. Побачивши мене він здивувався, як-не-як, я приходжу до нього не настільки часто. Він, привітавши мене, зразу запитав у чому справа. Я без вагань попросила у нього чорний список, у якому знаходяться люди, які без суду проходять до пекла. Він приніс мені золотий атрамент у скляному флаконі, тримаючи його на одній руці, як на підставці, а другою рукою він розгорнув список. Я почала

шукати вільне місце. Знайшовши його, я взяла косу та мокнула її кінчиком в атрамент. Після цього я почала виписувати карявим почерком повні імена батьків Юлії та Даниїла. Зробивши своє діло, я, подякувавши, розвернулась і пішла на своє місце.

Я не могла залишити їх без покарання. Мені було гидко від таких людей, а коли таке робить ціла сім'я, то я не можу стримати почуття, навіть у мертвих вони є…

Сьогодні мені потрібно буде знову спуститись до людей. Після останнього разу хочеться стати мертвою душею та відправитись до будь-якого зі світів. Мене там упізнають, будуть шанувати. Але, на жаль, для мене це є неможливим. Тому

я, голосно зітхнувши, знову беру косу у свої кістки, накидаю пошарпаний життям капюшон від такої ж мантії та повільно рухаюсь у сторону людського світу.

Глава 2

Що ж, ось я і на місці. Переді мною розляглась вулиця заповнена людьми, десь були лужиці крові, лежали чиїсь тіла, було багато шуму, криків, маячили душі тільки но померлих, бігали люди в уніформі і просто ті, хто виглянув тільки з дому і його підхопив натовп.

Не дуже я люблю це місце… Роботи багато та і шуму… З потертої кишені я дістала кишеньковий годинник. А що? Смерть теж слідкує за часом. На білому циферблаті, маленька стрілка показувала 2 годину дня, поки велика була на відмідці 12. Що ж, я прийшла раніше на 7 хвилин.

Обожнюю цей годинник. Він рясніє різними візерунками, та більше подобається задня частина, там череп пронизаний вітками дерев. Виглядає гарно. І напис знизу:"Життя і Смерть завжди переплітаються, одне змінює інше" Гарний і філософський напис.

Мене відволікли чиїсь крики. Я підняла свою голову і встромила свій погляд туди, звідки йшов шум . Тут було багато товкнечі , люди в різному одязі перемішались в одну купу. Я підійшла до цього натовпу і пройшла крізь них. Перед моїм поглядом розстелилась справжня бійка, тут було багато молодих хлопців та дівчат , які виступали за свої права і волю . Їх пробували зупинити люди у військовій одежі, вони хотіли зупинити цей галас , та в них все одно нічого не виходило. З боку почулися постріли. Я повернула свою голову у напрямку цього звуку, переді мною була така картина: на землі, в купі, лежали тіла усіх тих, хто був причасний до цього галасу і ті , хто просто міг проходити повз. Мою увагу привернув хлопець, який лежав на верхівці цієї гори. Біля нього плакала молода дівчина, яка була вся в ранах та крові. Вона дуже гірко плакала і притуляла хлопця до себе. Він був увесь скалічений і було важко розгледіти його обличчя.

Біля дівчини на колінах стояв дух цього хлопця . Він спробував погладити

її по волоссю, та його рука пройшла крізь неї. Хлопець рвучко обернувся на мене, мабуть він відчув, що я за ним спостерігаю . Він без остраху підійшов до мене та низько вклонився. Я хотіла зробити те саме на такий ввічливий жест, та мою увагу привернув чийсь крик болю. Напевно, не тільки мене він збентежив.

На землі лежала дівчина років двадцяти і вся вона була у вогні. Ці покидьки її підпалили, їм просто так кортіло зробити. Вона кричала від несамовитого

болю. Її шкіра облазила, показувала бордове м'ясо, кров хотіла текти, та вона швидко випаровувалась, що навкруги утворювалась невеличка напівпрозора червона димка. Волосся на голові не залишилось, усюди були дуже глибокі рани. Хтось знімав свої плащі, щоб зупинити вогонь, та було вже надто пізно.

На наших очах з’явилась її душа. Прозорий силует дивився на своє ж тіло, яке горіло у вогні. Її волосся зливалось з кольором пламені. Воно було таке ж гаряче, а її янтарні очі, що запеклись ще декілька хвилин тому, просвічували її тіло привида.

Коли від її ж тіла залишився лише попіл, вона плавно обернулась та підійшла до мене. І як мала Юлія сильно притиснулась до мене. Мої кістки почали гладити її пухке волосся, час від часу, заплутуючись у ньому. Мені було її шкода… це була страшна смерть. Ми троє стояли і ніби чекали криків інших,

щоб разом піти їх рятувати, щоб показати їм, що вони не одні.

Ми троє пішли у пошуках нових душ. Наші погляди шукали інших людей. Сіро-бурий світ проводив нас. За нами збирались душі інших, тих, хто не так давно помер.

Глава 3

Наша трійця блукала і блукала. Було відчуття ніби пройшла вічність. Нарешті ми забрели до одного малого містечка. Воно було одним з

найменших, які я бачила. Я нарахувала тут ледве 10 хат, не враховуючи церкву та один магазин з випічкою та іншими продуктами. Воно, у порівнянні з іншими, чисте. Ніде не було трупів та калюж крові. Офіцери не ходили по вулицях вимагаючи або б’ючи когось. Здавалося ніби його не було на карті. Також було відчуття, ніби воно покинуте, хоча це не так. Я відчувала тут ще живих людей.

Ми пройшлись по хатах. Половина з них були пусті. Там лише пахло гниллю, пліснявою та іншими незрозумілими запахами, які були не дуже приємні. Люди, ті, щоб були у хатах, були старими. Їм було майже по 100 років. Я вирішила не покидати їх на цьому жорстокому світі. Я забрала їхні душі та поставила у їхні руки квіти. Той хлопець та спалена дівчина відвели душі на гору. Мене не покидало відчуття, ніби я щось забула, пропустила малу деталь. Мій погляд перевівся на церкву. Туди я не заходила.

Мої кістки ніг пошкандибали до церкви. Старий камінь, порослий мохом та іншими рослинами, додавав храму загадковості та робила його, як на мене, більш привабливим. У середині храму було так само багато рослинності. Мені, насправді, це подобалось. Великі розбиті вікна з дерев'яними шибками давали хоч якесь освітлення. Такі ж дерев’яні лавки та вівтар збереглись у хорошому стані. Я підійшла до нього. Поклонившись, мої очі пробіглись по дерев'яному столі. Я обережно обійшла його та нагнулась, щоб подивитись, чи там хтось є. Мої догадки були правильними. Під ним сидів хлопчина приблизно 15-ти або

16-ти років. Він був весь убитий. На всьому тілі шрами та декілька ножових та кульових поранень. Вони були глибокими та все ще кровоточили. Дві кістки моїх вказівного та середнього пальця наблизились до нього. Я побачила, звідки у нього ці поранення.

Він 2 дні тому пробував пролізти та убити одного з головних, хто відповідає за цей чортів закон. У нього майже вдалося це. Залишилось лише подола

ти двох охоронців, що оберігали кабінет головного. Можна було б залізти через вікно, але снайпери були усюди. Він ішов навпростець по білому коридору. У його руках були два ножі, уміння та надія.

Хлопець тренувався не мало часу, щоб досягти цілі. Усе було у його руках. Два чоловіка у чорному побачили його і направились уперед. Почалась запекла і тиха боротьба. Було чути лише як важко дихали бійці. Один з чоловіків у чорному дістав ніж та декілька раз поранив хлопця. Той не розгубився та у відповідь встромив у того охоронця один зі своїх ножів десь у районі печінки, а можливо навіть і попав. Той покотився по землі від болі. Його напарник побачивши це, витягнув пістолет з глушником. Юнак, побачивши це, приділив увагу чоловікові з пістолетом. За декілька рухів він відібрав пістолет та направив його на охоронця. Той зупинився та повільно підняв руки.

- А тепер. - сказав хлопець, зарядивши пістолет, - проведи мене до виродка, який вами керує. І без зайвих рухів. - охоронець лиш кивнув у відповідь на це.

Він підійшов до дверей, а юнак за ним. Руки чоловіка потягнулись у кишеню за ключем. За той час його напарник, вже не відчуваючий значної болі, підвівся на рівні ноги. Трошки коливаючись, він витягнув ідентичний пістолет та зробив три постріли у руку та двічі у бік десь у районі печінки, а точніше трошки

у її края.

Хлопчина стримав крик. Замість цього на його очах можна було розгледіти гнівні сльози. Він опустив пустолет та повернувся до того чоловіка, якого

поранив ножем. Після чого, тримаючись однією рукою за бік, щоб крові витікало менше, його рука з пістолетом повільно підіймалась до гори. Той чоловік посміхнувся. Після чого юнак посміхнувся йому у відповідь та зробив різкий постріл у голову. Той впав зі голосним звуком. З його рани тоненьким струмком текла кров. На його обліччі застигла гримаса жаху.

Другий, почувши це, повернувся, але герой не дав йому побачити його колегу та також різко поцілив у голову. Героїчний убивця почав шкандибати до дверей, але почув за собою звук біжучої підмоги, не розгубився.

Він зняв футболку та, розрізавши її, перев’язав собі нею бік та швидко вистрибнув у вікно, що було посеред коридору. Він почув тривогу, біжучи на вихід з міста. По гучномовцях передавали про його дії та наказ закрити прохід у місто. Він не вчора народився. Його ноги повели його до чорного виходу, звідки він вибіг з міста та щодуху біг подалі звідси. По дорозі наткнувся на це містечко. Зрозумівши, що тут нікого немає, він направився до церкви, де помолився та заліз під вівтар. Так він і пролежав тут добу. І ось зараз я стою перед ним.

Мені стало шкода молодця. Я не хотіла змусити його терпіти більше та відділила його душу від тіла. Його прозора постать сиділа у тій же позі, що і його тіло. В один момент він зрозумів, що біль минув. Його очі відкрились. Він побачив мене та, видно, злякався. Я лишень підвелась та відійшла від вівтаря. Душа героя попрямувала за мною. Відчувши це, мої кістки руки потягнулись до нього. Він спершу вагався, але потім, все ж таки, поставив свою руку на мою. Ми разом здійнялись у небо, пройшовши через кам’яний дах церкви та попрямували прямісінько на гору, де він, буде, поки що, з рештою героїв.

Глава 4

Я хотіла спускатися, мені треба було забрати ще декілька душ. Я важко зітхнула, щось я трохи заморилась. Все ж таки треба взяти відпуску. Навіть Смерть повинна відпочивати, хай хтось мене замінить.

Позаду я почула обережні та не впевнені кроки. Я обернулась, щоб подивитись, хто там. Рідко за мною хтось ходить.

Це був хлопець з ввічливими манерами. Він побачив, що я на нього дивлюсь і зупинився. Я бачила, що він не впевнений і вагається, тому підманила його до себе своєю кістлявою рукою. Він переступав з ноги на ноги і вирішував, як йому вчинити. Що ж і мертвим, і живим складно вирішитись до мене близько підійти, не говорячи про заговорити.

Та все ж таки хлопець взяв усю свою сміливість в кулак і почав підходити до мене маленькими кроками. Він був схожий на малу дитину, яка тільки навчилась ходити, тому я трохи захихикала. Мені ця картина здавалась смішною та милою, я зрозуміла, що хлопець хоче про щось мене попросити. Я сперлась на косу та чекала. Побачивши це, хлопець трохи почервонів, видно, йому було соромно за свою невпевненість та нерішучість, він пришвидшив ходу, і вже за півхвилини стояв біля мене.

- Пані Смерть… - хлопець почав сильно ніяковіти. Він був невпевнений, чи правильно він звернувся і чи треба просити. Я жестом показала, що мене все задовольняє і він може продовжувати. Хлопчина набрався сміливості, він

глибоко вдихнув і вже впевненіше продовжив, - Я розумію, що справ у Вас багато і людей теж… Я хотів у Вас запитати про хлопця на ім'я Влад…Владислав. Він високий, рудий, в нього зелені очі і під правим - невелика родимка. Хлопець він веселий, може згадаєте…

- Як тебе звати? - я почала розуміти за якого він хлопця. За ним я і йшла. Декілька днів тому, над ним познущалися офіцери і розстріляли за те, що він вийшов у комендантську годину.

- Микола. Я його найкращий друг, через нього я й пішов бунтом.

- Микола, я за ним йду. Він хотів залишитись з бабусею до її смерті. Зараз настав час їх забрати.

- А..- хлопець знову вагався. Він підвів свої карі очі на мене. Кароокий різко випрямився, що показувало його рішучість, та сказав,- а можна, будь ласка, з Вами? Він мій друг і я хотів би бути поруч, якщо це можливо.

Я трохи призадумалась. Я майже ні з ким не ходила по душу. Зазвичай, усе робила одна. Та й, чому би й ні? Буде не сумно та і хай хлопця зустріне хтось свій.

- Чого би й ні? Ходімо.

Микола одразу зрадів, на його блідому обличчі з'явилась щаслива усмішка. Я не могла не посміхнутися у відповідь. Все ж таки є люди, які несуть радість із собою. Буду до останнього сподіватися, що такі люди ще будуть. Він радісно кружляв біля мене та розповідав про їх дитинство з Владом.

- Вибачте, я трохи балакучий. Та ти… Ви,- Коля одразу виправився,- ще не знаєте Влада, він ще той бовтун. - Я лише загадково посміхнулась. Мені було незвично якось, та це дрібниці.

Балакаючи, ми дійшли до невеличкої хатинки. На вулиці було тихо, бо була комендантська година. З цього району мені потрібно забрати всього лише 2

душі.

Перед тим, як зайти у середину будиночку, Коля сумно подивився на нього та важко зітхнув. В середині було простенько, тут було 2 кімнати, невеличка

кухня та коридор. Я впевнено пішла в кінець дому і зайшла до кімнати. На ліжку лежало тіло бабусі, поряд, на краєчку, сиділа її душа та Владислав.

- Пробач,бабусю, я не зміг купити тобі тоді ліки… я не встиг.- бабуся тихо плакала та обіймала онука.

Посеред моїх ребер, схованих за мантією, щось закололо. Сум? Жаль? Ні. співчуття. Хотілося дати їм другий шанс, але це не було можливо. Розуміючи, що роботу виконати потрібно, я тихо постукала у проріз дверей. Владислав рвучко підірвався та подивився на мене. Він низько вклонився, а потім побачив свого

друга.

- Мені так шкода…-почав було Микола, та його перервали обійми друга.

- Колю, а ти то тут чого?- потім його вираз обличчя змінився, він став сумний та відійшов від Миколи, вираз його обличчя став серйозним,- ти також помер…

- Я не міг спокійно реагувати на твою смерть! Ти запізнювався всього лише на декілька хвилин!

Я сіла до бабусі на ліжко і, як і вона уважно слухала.

Хлопці відчули наші зацікавлені погляди і повернулись до нас.

- Добрий вечір, Марія Миколаївна,- Коля с бабусею обнялись, і він розповів, як був на протесті і як його вбили.- Влад, а розкажи свою історію.

Владислав трохи потупив погляд, та все ж таки почав розповідати:

-У вечері моїй бабусі стало погано, ліки, як на зло, закінчились і тому треба було за ними піти, бо вона страждала від болю, а я не міг на це дивитися. Швидко перебираючи ногами, я за прибіг до аптеки і, узявши усі необхідні ліки, щодуху побіг додому. Коли залишалось зовсім трішки до дверей рідного дому, я пришвидшив ходу. Тоді я не помітив, що почалась комендантська година і мене зупинили декілька офіцерів. Я вибачався, що запізнився на хвилину і хотів пояснити ситуацію, та вони були п'яні і відчували себе володарями, тому вирішили мене "провчити". Все почалось з товкнечі. Вони мене перештовхували

з одного боку в інший. Я був на ватних ногах, бо не висипався, тому мене і одному завалити було не складно, а тут їх 2. Їм набридла така іграшка, як я, - він посміхнувся, а в мене від цієї посмішки стислося серце і стало боляче. Людина буде розповідати жахливу історію своєї смерті з усмішкою, ніби це якийсь жарт.- Вони мене штовхнули на землю і почали лупцювати ногами. Один з офіцерів

узяв якусь пляшку і розбив її об голову. Другий же від лужиці крові й від її запаху прийшов до тями, побачив, що вони накоїли, зрозумів, що вони не від мажуться,

і застрелив мене.

Ми з бабусею були у щоці. Ну як так можно? А після вони кажуть, що хочуть миру.

Та часу розмірковувати на цю тему не було, тому почали рухатись у сторону неба.

Глава 5

Усі душі, людей, що протестували, я зібрала у себе. Там був Даниїл, а на його вже, майже, не прозорих колінах сиділа його сестричка Юлія. Вона не пускала його ні на секунду. Сидячи у нього на колінах, вона то спала, щільно притулившись до його грудей. Її брат її обіймав сильною рукою дуже міцно, а другою гладив малу то по спині, то по голові, час від часу, цілуючи ніжно у лоба.

Біля нього одразу сиділа руда дівчина, яку заживо спалили. Її погляд був опущений до низу. Дівчина докладно розглядала пухнасту білу хмару, схожу на цукрову вату, на якій сиділа разом з іншими жертвами надії. Янтарні очі рудої пані рідко кліпали. Вона все ще намагалась освідомити свою смерть.

По її ліву сторону сидів хлопчина, якого оплакувала його кохана. Він сидів, схопившись за голову, т апрокручував у голові ці жахливі кадри. Його кохана дівчина стояла перед ним на колінах. Солоні сльози падали на його обличчя, розїдаючи рани на ньому, але тоді він вже нічого не відчував. на її лиці також було багато шрамів. Лише одиниці загоїлись. Вона розуміла, що мусила тікати, але також розуміла, що її з’їсть совість, якщо вона так нагло побіжить ховатись до рідного села, тому зажурена дівчина стояла й надалі. Уже прозорий її коханий, а точніше його душа також стояла на колінах перед нею та намагався заспокоїти її, хоча знав, що його старання марні. Пізніше мила відчула небезпеку. Вона мусила бігти. Пообіцявши хлопцю, що та буде жити лише заради нього не скоїть самогубство, а лиш буде боротись та відімстить виродкам за його смерть. Після чого ніжно поцілувала та почала бігти щодуху у сторону рідного дому. Тоді він і пішов зі мною.

Останнім у нашому списку був ніндзя. Герой для мого світу. Я вперше бачила таку рішучість, спритність, хитрість та багато інших рис у одній людині. Хлопець сидів біля Даниїла та Юлії. Він з жалем дивився на усіх тут зібраних. Він не мав накого. Після того, як він сказав молодшому брату, що він буде протестувати та хоче вбити одного з головних, малий відразу побіг та усе розпатякав батькам. Ті боялись за свого сина та з криком хотіли, щоб той нікуди не йшов і просто

мовчки сидів у куточку як і вони. Ніндзя не здавався. Він настоював на своєму. Казав, що звільнить усіх. В один момент батька не на жарт розізлила його непопкора. Той зарвався з крісла та відрікся від свого сина. У той момент хлопчина заципенів. Він мовчки встав та пішов збирати речі, а батько кричав йому вслід, щоб той більше не повертався. Його матір та молодший брат просто стояли за батьковою спиною, а потім зовсім розійшлись по своїх справах. Коли хлопець виходив з дому, він розумів, що дороги назад немає. Він поставив собі ціль якої майже досягнув, але ті чоловіки зіпсували його плани.

Одразу ж біля нього сиділи двоє друзів - Микола та Владислав. Вони мовчки спостерігали за людьми, що були з ними. Хоч очі їхні бігали по усіх й уся, але у їхніх головах була лише одне питання, на яке вони стараються знайти відповідь - що буде далі? Бажання їм розказати зростало, але я розуміла, що не можу цього сказати, тому я мовчки опустила погляд.

Вони усі сиділи та чекали мене. Вдихнувши та видихнувши, мої ноги повели мене прямо до героїв. Коли я зайшла в кімнату їхні погляди підвелись на мене. Я сіла перед ними. Вони чекали, поки я щось скажу. Ці лицарі мусили вже йти на суд, але я їх попросила затриматись. Просто, у мене було велике бажання дати відповіді на усі їхні питання.

- Друзі, - нарешті наважилась я сказати щось, - насправді, я рада, що зараз ось так з вами говорю. У теперішньому світі є мало моїх кумирів. Ви - є одними з них. - я зробила паузу, бо забула кусочок своєї промови. - Ви в моїх очах та, думаю, не лише у моїх, є героями. Та навіть герої повинні відпочивати. - кістка мого вказівного пальця вказала їм на прямі ворота до Раю. - Вам туди. Без черг та судів. Я рада, що на Землі, існували фізично та й існують духовно люди, які

хочуть боротися за усіх й уся. - усі підвелись та хором поклонились мені. Я зробила те ж. після чого герої попрямували до прямих золотих воріт, а я лише проводжала їх поглядом.