- Сонечко,- це мама знов у двері постукала. 

- Так? 

- Можна? 

- Так, звичайно, заходь. 

- Ти хотіла поговорити. 

- Так. 

- Отже, що саме ти хочеш знати? - спитала вона, коли зайшла в кімнату. 

- Перш за все, звідки ти... Хоча ні, я зрозуміла звідки ти знаєш. Мені цікаво, як сильно ти бачила і чи були у тебе якісь теорії щодо дару. 

- Спочатку перше: я бачила і бачу майбутнє і відразу друге, доки ти не почала занадто багато говорити: ні, я не маю теорій, але я бачила, що ти знайдеш відповіді на усі свої питання, навіть на це. Потрібно просто бути більш терплячою і наполегливою. 

- Але чим сильніші здібності, тим менше ти живеш. 

- Так, тому я ціную кожну хвилину свого життя. 

- Добре, про це пізніше. А зараз, будь ласка, поясни мені, як ти змусила мене бачити плівку.

- Яку плівку? 

- Блакитну. Я ж тобі пояснювала. 

- Так, дякувати Богу, я ще пам'ятаю, що було ранком. А чому ти називаєш це плівкою? 

- Бо так бачу. Я називаю це "забрудненістю".

- І кажеш, моя плівка була блакитною? 

  Я кивнула. 

- Шкода. Мені більше подобається зелений. 

- Мамо, зараз не час для жартів. 

- Я не жартую, - вона підморгнула,- Я уявила. 

- Уявила? 

- Сонечко, уява дуже сильна штука, вона здатна змінити все, докорінно. 

- Еммм... Ясно. То ти не кажеш мені те, що може допомогти?1

- Ти сама зрозумієш. З часом, - відповіла вона і посміхнулась. 

- Мааам! 

- Не мамкай! - ми обоє засміялась. 

- Добре, не хочеш казати — не кажи. 

- Пробач, але я не можу тобі зараз усе розповісти, - мама спробувала полегшити моє розчарування. 

- Не журися, - спробувала я заспокоїти у відповідь. - Не сьогодні, так завтра? 

- Не сьогодні, так завтра. 

- До речі, о котрій прийде Маргарита?

- Вона не прийде. 

- Чому? - мама почула печаль у моєму голосі, сіла біля мене і взяла мою руку. 

- Вона сказала, що зайнята буде. 

- Ну, тоді будемо веселитися без неї, - вона почала перетворюватися на так маму, яку я завжди знала, - Збирайся і виходь до нас. Гості скоро прийдуть. 

- Угу. 

 Того вечора прийшло справді багато людей. Кожного разу після таких вечірок дивувалась: як тільки наш будинок усіх витримав.

 Як завжди,одягла масочку, і з усмішкою на вустах вийшла в люди.

  Ви не подумайте, я ніколи не була соціопатом. Мала друзів/знайомих у школі і поза нею, спілкувалася з різними людьми.

- Тримайся,-сказала я собі,- Я ж хороший актор. Зможу витримати і якусь там мамину вечірку. Це ж тільки на кілька годин. А потім можна буде спробувати детальніше розпитати маму.

- Соломіє!- окликнув мене жіночий голос.

- Що?- я сама доброзичливість. Справді, я була рада бачити її тут.

- Привіт, мила моя! Як я за тебе рада! Скільки тобі вже?

- Привіт, тітко!

- Я ж просила тебе називати мене просто Олею.

- Привіт, Олю!

  Оля - це моя тітка, татова старша сестра. Надзвичайна жінка! Невисокого зросту, худенька, темноволоса, з сірими очима, світлою шкірою і надзвичайно щирою посмішкою. Вона – одна з небагатьох, з ким я по-справжньому дружила. Звісно, ми сварились, але завжди мирились. Вона була мені мамою, коли я потребувала підтримки чи копанця, подругою, коли хотіла просто поговорити. Я люблю її майже так само сильно, як і власну матір.

- Я дуже рада бачити тебе тут!- сказала я від щирого серця.

- А я рада, що ти таки зійшла до нас,- сказано не без сарказму.

- Тобто?

- Про тебе тут такі байки травлять!..

- Тобто?-не подобався мені тон, яким вона це сказала і її погляд. Він був надто співчутливим.

- Сама послухай,- у відповідь на моє німе питання, вона підвела мене до дверей, за якими можна сховатись,- Слухай.

- ...а вона його як кохає!

- Та ти що?! Не може бути!А я думала, що вона за Дем'яном бігає.

- Так я про нього і кажу!

- Та ти..- далі я вже не чула. І мені здається, це врятувало б їм життя. Якби ж я почула ще якусь бридку репліку щодо мене від цих двох малознайомих мені пліткарок, то вилізла б з-за дверей і донесла б до них доступною мовою, що таких друзів сім'ї нам не треба.

- Стій!- прошипіла мені Оля, бо я таки почала виходити. І не тільки з-за дверей,- Якщо влаштуєш сварку, це нічим хорошим не закінчиться!

- Та знаю я!- просичала,- Просто, такі люди виводять мене з себе.

- Я знаю.

- З чого вони взяли, що я за ним бігаю? І хто взагалі то був?

- Гадки не маю, чому вони так думають. Але знаю - вони не одні такі.

- Ясно. З цим я потім розберуся, а зараз треба заспокоїтись і робити вигляд, ніби я рада бачити тут усіх цих людей,- Оля не знала про мій дар, але розуміла, що я бачу і сприймаю набагато більше, ніж інші люди.

- Добре-добре.

- Продовжимо?

- Продовжимо,- і ми пішли поміж люди. Насправді все було не так страшно, як я думала. Решта людей не змінилися. Хто був блакитним чи сірим - таким і залишився. Я говорила з усіма так, як і раніше, і, звичайно, зовсім забула про Дем'яна. І як тільки я розслабилась, появився він. Досі не розумію, навіщо він прийшов.

  Не скажу, що він був якимось виродком. Навіть навпаки - високий, темно волосий, кучерявий з шоколадними очима. Та його завищена самоцінка закриває справжнє сонце і псує перше враження про нього.

- Привіт,- радо привітав він мене.

- Уже бачились,- я навіть не надіялась, що вийде так сухо.

- Як справи?- так само привітно.

- Знаєш, прекрасно!

- Без сарказму?- по-справжньому здивувався Дем'ян.

- Так, без. А у тебе як справи?- до того моменту я ще ніколи так добре не грала!

- У мене все чудово!

- Пробач мені, Дем'яне, але я мушу йти. Не з усіма ще поздоровалась,- я навіть змогла підняти очі на рівень його і посміхнутись.

- Добре, побачимось пізніше. Па-па.

- Па',- і я знов змогла видихнути спокійно. Ніколи не думала, що мені вдалося б бути милою з ним так довго.

- Ого!!- це Оля. Я й забула, що вона була поруч. Тітка теж не чекала від мене такої витримки,- У мене тепер появились дві теорії чому ти була така мила з ним. Перша - плітки правдиві, і ти по ньому сохнеш, або ж ти неперевершений актор!!!- вона також здивована. А мені залишилось намагатись не вийти з ролі, бо до нас підходила мамина подруга.

- Привіт,- привіталась Ксеня. Вона висока брюнетка з і деальною фігурою і душею шестирічної дівчинки з рожевою плівкою. Вона була одою з найважчих і найлегших людей у спілкуванні, яких я знала,- Як ти, Сонце?

- Чудово, а ти?

- Неймовірно!- вона світилася від щастя,- Знаєш, чому я прийшла?

- Ні. Чому ж?

- Щоб привітати тебе з тим, що ти уже ще більше подорослішала. Вітаююю!- проспівала вона.

- Дякую, дякую,- я була щира. Справді. Як би там не було, її я теж любила.

- Та нема за що! А ти така гарна,- сказала вона, проводячи по мені поглядом,- Хороший настрій сьогодні?

- Звичайно, ти ж щойно мене привітала.

- Ох, Сонечко. Ти така мила!

- Дякую. Пробач, але я ще не з усіма привіталась. Можна мені піти?- з насмішкуватою серйозністю спитала я.

- Я Вас не затримуватиму,- так само відповіла Ксеня.

- Тоді надіятимусь, ми побачимось пізніше.

- Я також,- ми махнули один одному і, розсміявшись, розійшлись.

  Після розмови з Ксенею я помітила, що зникла Оля. Тому рушила на її пошуки. Почала з кухну. І хто б міг подумати, що вона сидітиме там зі своїм колишнім і спокійно розмовлятиме. Я взагалі не знаю, як він міг тоді опинитися у нас вдома.

- Привіт, Соломійко!- він так само грав, як і я, тому ми ніколи не могли знайти спільну мову. Плюс - він вітчим Дем'яна. Хоч вони й не кровні родичі, але "синочок" точно успадкував кілька «прекрасних» рис свого "батька". На приклад : егоїзм, невихованість, байдужість і так далі. Не найкращі якості, правда? Однак, вони обоє до чортиків гарні! Саме на це попалась Оля. Та довго вони не зустрічалися. Тільки до першої сварки про чергову пляшку оковитої Маркіяна. Вона намагалась бути терплячою, бо думала, що кохає. Але виявилося навпаки. Розійшлися вони з гучною сваркою.

- Привіт, Маркіяне. Як ти?

- Ох, дякую за питання. Я, як завжди, прекрасно. А ти така мила сьогодні!- мені було бридко від цієї приторності в його голосі. Надіюсь, йому було так само погано, як і мені.

- Дякую. Мені дуже приємні твої слова. Тебе мама запросила?

- Ні, не мама,- не сподобався мені надлишок загадковості,- а Олечка,- останні слова, які він вимовив, посміхаючись наче Чеширський кіт, змусили мене уважно подивитись в його очі. Точніше, на його плівку. Вона була блискучою. Для ясності скажу, що до того вона була сірою, а того вечора виглядала так, ніби хтось випадково розлив на неї клей і присипав блискітками. Та так щедро, що аж сліпило. Досі точно не знаю, що стало причиною такої різкої зміни у світогляді оточуючих, але і тоді була впевнена- не на добро це все,- ...ти можеш собі це уявити?-я знову вилетіла з розмови.

- Уявити що?

- Ти де літаєш?- так само радісно,- Я казав, що Оля мене пробачила, і ми знову офіційно пара.

- Так я вам і повірила!- мій сарказм змішався з іншими газами в повітрі і його кілікість разом із напругою зростає в геометричній прогресії,- Вона швидше душу продасть, ніж повернеться до тебе!- звісно, мої слова трішечки змішались із притаманним мені максималізмом, але зовсім трішечки.

- Можливо, все так і було,- вперше за вечір він говорив серйозно. Ніколи не говорив нічого серйозно, а тут таке. Навіть неочікувано. І страшно. Що ж змінило його? І маму з татом? Роздуми над цим я в черговий раз відклала на потім. Щоб подумати у спокої й на самоті.

- Знаєш, Маркіяне, нехай навіть так, і Оля по-справжньому, по добрій волі запросила тебе на МОЄ свято,- сказала я неймовірно приязно, наголшуючи на власності,- Але Я тебе не запрошувала на МОЄ всято, тому Я попрошу тебе піти з МОГО свята!- я не помітила як перейшла на крик.

- Сонечко, щось траплось?- це мама підійшла.

- Нічого, мамочко,- відповла я, заспокоюючись. Повільно, але впевнено,-Просто намагаюсь донести до Маркіяна, що він тут небажаний гість.

- Не варто хвилюватися, Світлано Миколаїно, я вже піду,- оце він даремно так мою маму назвав,- Надіюсь, Соломійка заспо...

- Я тобі не Світлана!- вона теж закричала. Річ у тім, що мама ненавиділа своє ім'я. Усі родичі про це знали, і Маркіян, незважаючи на короткий час проведений у колі нашої великої сім'ї, теж. Дивно, правда? Одна з найспокійніших людей от-от закипить тільки через те, що хтось назвав її на ім'я,- Ще раз ти промовиш це слово у мій бік,- тут я зрозуміла, від кого у мене дар "плюватися отрутою",- і я не переб'ю тебе на половині слова, а й зроблю так, що це будуть твої останні слова! І наостанок,- добавила вона, коли Маркіян був уже на півшляху до дверей,- будь такий ласкавий більше ніколи не намагатись впливати на мою дочку! Щасливо!- гаркнула вона водночас із звуком дверей, якими гримнули з усією люттю притаманній людині.

- Що?- я запитала тихіше.

  Мама мені не відповіла, а мовчки розвернулася, глибоко вдихнула і спробувала реабілітувати вечіркую. А я тим часом безсовісно ковтала тістечка. інколи мені здається, що я люблю їх значно більше, ніж людей.

- Привіт,- ще один. Правда, неважко здогадатися, хто це?

- Ти не бажаєш наздогнати свого батька?- я вже не намагалась грати, метою моєю було залишатись спокійною

- По-перше, він мені не батько. А по-друге - він не маленький хлопчик, якось сам впорається зі своїми емоціями,- сказав Дем'ян і сім біля мене. Чи варто мені пояснювати, як важко мені було пересилити себе і не відсунутись від нього? Хоча, по правді, це не було так вже й складно. Все, що потрібно сказати: тістечка - чарівне заспокійливе.

- А тебе хто сюди запросив? Також Оля?

- Твоя тітка? Ні. Мене запросила твоя мама.

- Ах, точно. Я й забула про її плани,- не помітила, як бовтнула.

- Які плани?- поцікавився він.

- Неважливо уже,- я нарешті відірвала очі від наполвину з'їденого десерту і подивилась у його "дзеркала душі". Я не помітила того вдень. Його очі справді змінились. Однак тільки тоді я помітила легенький відтінок блакитного. Ніби він навчився знову мріяти.

- Не хочу, щоб вона мене так ненавиділа,- несподівано почула я у відповідь на погляд.

- Що таке?- це вже він точно спитав вголос.

- Що ти оце спитав?

- Що таке,- здивовано відповів він.

- Ні. Перед цим.

- Перед цим я спита: "Які плани?"

- Та ні! Після цього.

- Сліхай, ти мене лякаєш. Між цими двома питаннями я не казав нічого більше. Хіба що ти...

- Що я?- мені треба було заспокоїтись.

- Неважливо. Потім, можливо, скажу,- і він пішов. Так просто встав і пішов. І все, що мені треба було зробити - перепитати його.

  Вас коли-небуть дивувала поведінка людей, яких ви, здається, знаєте, як облуплених? Правда, трішки лякає така ситуація? Таке відчуття, ніби все, що ти знаєш про цю людину зникло або виявилося брехнею. Так і я почувалася того вечора. Чи цілого дня? Після того, як Дем`ян пішов, до мене вже ніхто не підходив. Тому я, доївши тістечко, закрилася в своїй кімнаті аж до самої ночі. Шукала в Інтернеті що-небудь про мій дар. Досі дивуюся, чому я не додумалася раніше поритися у світовому павутинні. Та й що це було сьогодні з тим парубком? Чому він спочатку спитав мене, а потім зробив вигляд, ніби нічого не казав? І дивне біли ті слова… «Не хочу, щоб вона мене так ненавиділа», - нікого не дивують вони? Та й хто це «вона»? Я не могла подумати, що говорив Дем’ян про мене.

  Те питання я записала. На всякий випадок. Щоб не було потім такого, що я щось додумала.