Довжелезна "урочиста" лінійка, на якій весело тільки першокласникам. Що ж на ній робити?

- Привіт!- налякала мене, прокричавши просто на вухо, моя подружка.

- Ре', на цей раз ти занадто голосна,- мої слова підтвердив злий погляд класної керівнички з її класу. Вона ніколи нас не любила.

- Мі', не звертай уваги. Кому,як не мені, кричати? У тебе ж сьогодні свято! Вітаю, сонечко!- обійняла вона мене.

- Дякую. Але по-перше - не кричи. На нас уже Василівна блискавки кидає. По-друге - не тут і не зараз. Не вистачало, щоб усі почули про це. Ну, а по-третє - мама знає про мій зір,- я кинула ніби байдуже.

- Тобто?- я вже давно розказала Маргариті про мої здібності. Десь за рік до того дня, коли вона зізналась у своїй особливості. Не знаю, чому вона розказала. Мабуть, їй потрібно було виговоритися. Її батьки знали про це, але сподівались, що це тільки підліткові вибрики, що це мине. А Ре' просто потребувала мовчазної підтримки. Я ж це не розуміла, тому і розкрила свої карти. Звичайно, Рита спочатку не повірила, але я зробила те, чого вона не могла пояснити. Розповіда про її власну мрію, яку вона не могла повідати нікому. Її найзаповітнішу мрію. Та я досі не набралася сміливості сказати її, чи може вона мати те, що так бажає.

- Тобто?- повторила вона.

- Сьогодні вранці мама сказала мені, що знає про мій дар. Але я як слід нічого не дізналась.

- Але, все ж таки, вона тобі щось розказала...

-Так..- обережно відповіла я.

- І ти мені все розкажеш...- загадково наказала вона, нарешті тихіше.

- Давай не зараз. Хоча б заради, не знаю, заради чого, але помовч.

- Тільки п'ять хвилин,- подивилась вона на мене котячими очима.

- Я тобі дам п'ять хвилин!..- пригрозила я, і ми повернулись до споглядання одної з найнудніших лінійок у світі.

 Мені здавалось, що вона триває вічно. Ніколи не розуміла, навіщо нам цей елемент минулого? Щоб мамочки показали, які круті вони і їхні діточки? Повихвалятися один перед одним крутими літніми канікулами десь за кордоном? Чи щоб старшокласники нудилися, говорили і потім діставали прочуханки за це від учителів? Мабуть, навіть самі вчителі не розуміють, навіщо це все. Більшість стоять так само, як учні, і позіхають. Та все ж змушують приходити і слухати цю одноманітну маячню.

 Після закінчення лінійки усі йдуть у класи для таких-собі батьківських зборів, де зазвичай усі вітають класного керівника, потім він розказує, які ми всі хороші і які у нас великі плани на цей рік, що правда у нас ніколи не вдавалась і половина з тих планів. Хоч зазвичай ми сидимо лише кілька хвилин, щоб привітатись, і  розходимось. Але це ж старші класи, тому два паралельні класи зібрали разом, і ми мусили побалакати про прийдешні проблеми майбутніх випускників.

- Я дуже радий бачити усіх вас тут знову,- почав Антон Антонович,- Знаю, що багато чого залежить від мене, та все ж споді аюсь, що цього року ви будете серйознішими. Також, що...- і так далі. Це була чудова можливість для Рити поговорити зі мною і вона це зрозуміла, бо повернулась і прошепотіла:

- Розказуй.

- Загалом, вона сказала, що у нашій сім'ї усі старші доньки мали можливість бачити більше більше за інших, але завжди є "але" - чим сильніший дар, тим менше ти живеш.

- А чому?

- Що саме "чому"?

- Чому ви це бачите?

- А ти як думаєш? Ніхто не знає. Мама не сказала,- добавила пізніше. Тим часом почала говорити та сама Василівна.

- Ясно. Треба поритись в Неті.

- І я так думаю.

- Дівчата, ми вам не заважаєм?- Ірина Василівна перервала наш діалог.

- Якщо чесно - трішки. Та ми не ображаємось. Це ваша робота,- відповіла Рита, бо я не встигла тикнути її в ребра.

- Тоді можете вийти,- підтримала запал Василівна.

- Вибачте, Ірино Василівно. Ми більше не будем,- я заступилася.

- Маю надію...- і знов повернулась до того, про що вона говорила.

 До кінця зборів вникнути у її слова я не змогла. На моє щастя.