Світ став дуже жорстоким. Зазвичай, дивлюсь згори на нього та дивуюсь до чого дожилися люди. Жорстокі правила, геноцид деяких націй. Бог створював цей світ, щоб він процвітав, а не гинув. З кожним днем жертв все більше і більше.
  Деякі чоловіки, ті, що сидять при владі, часто відчувають себе королями світу, думають, що можуть робити все, що їм заманеться. Я не маю очних яблук, але часом хочеться їх мати, щоб щільно прикрити їх руками та гірко заплакати від цього виду.
  Не всі створіння, ті, що Бог створив на своїй подобі, є настільки страшними і поганими. Більшість хлопців чи чоловіків, а часом навіть дівчата, яких язик не повертається так назвати, бо вчинки роблять їх жінками, хоча вік ще зовсім молодий. Хотілося б їм сказати, ні, крикнути, щоб вони не віддавали своє життя за таких неприємних людей. Мені їх шкода, при чому дуже. Мені шкода усіх, хто старається змінити цей зіпсований світ. Я бачилась з Господом, він плакав. Тому на Землі були значні дощі. Він без упину плакав. Його сльози топили деякі міста, піднімали річки вгору. Я старалась його заспокоїти. Часом це виходило, а часом і ні. Він жалівся мені та каявся. Йому було безмежно соромно за своє творіння. Своє творіння! Він мав надію, що воно зробить світ краще, але так і не було.    
  Ми з ним втратили надію, що таке буде. Пройшла вже перша світова війна. Господь Бог усе це передбачив. Також передбачається друга світова, а зараз діє лише жорстокий режим у самій Європі. Усюди є групи повстанців, але і тим нічого не виходило. При знайденні таких груп, усіх їхніх учасників розстрілювати на місці та деколи також і усі їхні сім'ї, бо вважалося, що якщо повстанець є у сім'ї (навіть якщо родина не знала цього), то усі його близькі такі ж.
  Нещодавно я спускалася на землю. Потрібно було подивитись та позбирати загублені душі і відправити їх на суд. Я, спираючись на свою косу, пройшлась по хатах деяких містечок. У кожній третій з них помирали діти, у кожній другій - старші люди, яких старість до гробу довела. Дітлахи помирали, якщо не від хвороби, то від голоду. У їхніх домівках не було ні нормального опалення, ні їжі, ні нічого подібного. Старші якось виживали, але от малі... дівчатка та хлопчики часто хворіли та помирали з високою температурою. Їх губила не хвороба, а відсутність потрібних ліків. Так, признаю, більшість людей помирають саме від ліків, але у випадках незничних захворювань, то більшість помирає саме від цього. З голоду могли помирати і старші діти (років 11-15).
  Я зайшла в одну з хат. На столі лежала маленька дитина. Це була дівчинка. Батьки назвали її Юлією. Їй не було нормально й 2-х років. Над нею стояли батьки й старший 14-ти річний брат та 12-ти річна сестра. Вони зрозуміли що це кінець.   Підійшовши ближче до стола, я зблизька побачила її тіло, а на краю стола стояла вона, тільки вже у ролі духа. Мала Юлія так і залишилась малою, вродливою дівчинкою:

  - Мамо! Тату! - кричала вона (душі померлих дітей можуть вільно вільно розмовляти), Братику, сестричко! Чому ви плачете, я тут? Ви, що мене не бачите? - дівчинка встала навшпиньки та витягнула руки вперед, щоб обійняти тата за шию.
 
  Мала не знала, що душі тіла не мають та з легкістю проходять крізь тверді реці. Одну зі своїх рук вона поставила татові на плече її рука одразу промайнула крізь його ключиці. Вона, нерозуміючи нічого, полетіла разом із рукою, крізь татове тіло. В її очах було стільки болю і нерозуміння.
  Я підставила лезо коси бічною стороною. Дівчинка приземлилася на нього. Декілька секунд вона лежала на ньому, пусля чого підвела здивований та розсіяний погляд на мене. Мала не могла сказати ані слова, її губи трохи тремтіли, а очі почали наповнюватись сльозами.

  - Т-ти хто?! видавила з себе Юля. Я слегка засміялась.

  - А на кого схоже? присівши, сказала я своїм хриплим та лячним голосом. Вона знову заціпеніла. Я взяла її до себе на руки. Вона притислась до мого кістлявого плеча, схопившись рукою за брудну діряву мантію яка прикривала мене. Душі відносяться до мене з довірою, проявляючи страх лиже для живих. Я почала тримати її одною рукою, а другою, опершись на косу, підійшла до стола ближче. Юля усе зрозуміла давно. Вона не відпускаючи мою мантію повернула голову та, швидко оглянувши стіл зі своїм тілом та батьків, відразу встромилась носом знову мені в плече, трошки трясучись. Я відчула, як її сльози почали капати на мене.

  У той момент різко хтось увірвався у двері. Я повернулась. Це були двоє офіцерів. Вони поставили за поріг хати молодого хлопчину 20-ти років. Він був увесь у багні та крові. На його тілі виднілись свіжі шрами.

  - Панство, ви знаєте цього молодика? прокричав один з офіцерів. Родина впала у ступор. Я знала його. Це був найстарший брат Юлії - Даниїл. Він був героєм. Робін Гуд теперішнього часу. Крав у заможних та віддавав бідним. Вбивав монстрів у чоловічих тілах. Йшов проти влади та мав свою групу повстанців. Він був одним з моїх улюбленців. Вродливий, розумний та хоробрий, таких, зараз, дуже мало. І, як бачите, ще живий.

  Він стояв на колінах на холодній кам'яній підлозі з опущеною головою, важко дихаючи. Після репліки офіцера він підвів погляд та пронизливо дивився у батьківські очі. Він бачив у них страх, біль та ще багато інших емоцій, які перемішались у їхніх головах. Його молодші брат та сестра сховалися за
батьками, притиснувшись головами до їхніх спин та закривши вуха. Даниїл благав про допомогу. Він не був низьким хлопцем. Йому бракувало однієї сестри - Юлії. Маленької дівчинки, що сиділа у мене на руках. Хлопець почав дивитися на стіл, розуміючи, що на ньому є лише тендітне тіло маленької дівчинки. В його очах можна було побачити розпач та сльози, які повільно стікали по його обличчю, роз'їдаючи деякі рани на його щоках та губах, які почали пікти, від чого він злегка скривився. Він все ще поглядом благав про допомогу.

  - Прошу пана офіцера, звернувся батько хлопця до чоловіка в формі, - наскільки я знаю, цей юнак є сином одного з пекарів міста. Якщо не помиляюсь то Млинського. у хлопця на лиці, опущеному к землі, виднівся шок. Тільки що його продав рідний батько. Родина Млинських була пекарями, і вони завжди ворогували з родиною Даниїла та Юлії. - Млинського? перепитав другий офіцер.

  - Так. у розмову влізла матір, Це ті, що на краю містечка, майже біля річки. Там ще біля їхньої пекарні є пишна клумба. То глава міста ще й ледь дозволив її зробить. після промови мами два офіцери перезирнулись.

  - Знову на край села не підемо. сказав один другому. Той кивнув йому. Потім той що говорив кивнув також. Той, що промовчав, не відводячи погляду від свого напарника, прострелив голову Даниїлу. Двоє чоловіків вийшли з хати подякувавши їхній родині. Коли батько вже не бачив їх у вікні, підбіг до свого сина, припав на коліна та вибачався перед ним. Куля все ще була у його голові, застрягла у мозку. Через дірку від кулі лилась ріка крові. Він помер з застиглою гримасою образи та болі та образи па лиці.

  Я віддала дівчинку одному з янголів, а той повів її до раю. Я обійшла батьків, що вибачаються перед тілом хлопчини. Він сидів навпроти них та, втупившись в ріку крові, видно, прокручував у голові всі події, які з ним тільки, що стались. Я поклала йому на плече свої фаланги пальців та кістки зап'ястка. Я могла доторкатись до душ, як-не-як, привид для привида ніби людина.

  - Чому? сказав хлопець. Я лише поглянула на нього ніби питаючи, що він мав на увазі. - Чому все так? продовжує хлопець. У чому ми винні? - ця його репліка вивела мене з себе, хоча, зазвичай, я дуже спокійна та стримана:
 
   - Життя дане не для того, щоб приблизитись до кінця, а для того, щоб ти жив, виконував мрії. Та зараз люди не можуть це зрозуміти. Тільки коли помруть, зрозуміють, що треба жити вільно... На жаль, вже буде пізно. - я висловила своє незадоволення, але я всеодно продовжила думку. - Вам, людям, дали усе: домівки, їжу, мізки, як-не-як, а ви користуєтесь цим так, ніби воно вічне.

  - А хіба не так? перебив мене хлопчина.

  - Затям, юначе, нічого не вічне. Ні життя, ні влада, ні їжа, ні інша річ. Вічним є лише Бог, Чорт і я. Даниїл, видно, зробив наказане і все зрозумів. Я подала йому руку, а точніше її кістки. Він з нерозумінням подивився на неї, а потім, зітхнувши, встав та взяв мене за неї. Після чого я його завела до небес. Там він потрапив до кращих світів.

  Тоді я була у повному, тихому, довгому шоці. Хотілось плакати. Дуже. Щоб так відрікались від дітей це було для мене вперше. Зазвичай помирали цілі родини, кричучи різні погрози і подібні речі. Тими погрозами вони показували свою єдність, що змушувало мене пишатися хоч якимись людьми. Їх розстрілювати або палили купами, а жінок та дівчат часто спершу гвалтувави перед їхньою смертю. Деякі педофіли гвалтували і малих дітей, а потім або вбивали, або просто викидали їх кудись на звалища, у смітники, на будмайданчики, куди небудь. Деякі чорти у людській подобі гвалтували трупи, убитих ними або їхніми товаришами. Мучили усіх дуже довго, щоб люди просила тільки про смерть. Після того, як я вернулась до Бога, віддавши декілька загублених душ йому на суд, я направилась до рогатого Сатани. Той сидів і чекав мучеників з суду.   Побачивши мене він здивувався, як-не-як, я приходжу до нього не настільки часто. Він, привітавши мене, зразу запитав у чому справа. Я без вагань попросила у нього чорний список, у якому знаходяться люди, які без суду проходять до пекла. Він приніс мені золотий атрамент у скляному флаконі, тримаючи його на одній руці, як на підставці, а другою рукою він розгорнув список. Я почала шукати вільне місце. Знайшовши його, я взяла косу та мокнула її кінчиком в атрамент. Після цього я почала виписувати карявим почерком повні імена батьків Юлії та Даниїла. Зробивши своє діло, я, подякувавши, розвернулась і пішла на своє місце.
  Я не могла залишити їх без покарання. Мені було гидко від таких людей, а коли таке робить ціла сім'я, то я не можу стримати почуття, навіть у мертвих вони є...
  Сьогодні мені потрібно буде знову спуститись до людей. Після останнього разу хочеться стати мертвою душею та відправитись до будь-якого зі світів. Мене там упізнають, будуть шанувати. Але, на жаль, для мене це є неможливим. Тому я, голосно зітхнувши, знову беру косу у свої кістки, накидаю пошарпаний життям капюшон від такої ж мантії та повільно рухаюсь у сторону людського світу.