Наша трійця блукала і блукала. Було відчуття ніби пройшла вічність. Нарешті ми забрели до одного малого містечка. Воно було одним з найменших, які я бачила. Я нарахувала тут ледве 10 хат, не враховуючи церкву та один магазин з випічкою та іншими продуктами. Воно, у порівнянні з іншими, чисте. Ніде не було трупів та калюж крові. Офіцери не ходили по вулицях вимагаючи або б'ючи когось. Здавалося ніби його не було на карті. Також було відчуття, ніби воно покинуте, хоча це не так. Я відчувала тут ще живих людей.
  Ми пройшлись по хатах. Половина з них були пусті. Там лише пахло гниллю, пліснявою та іншими незрозумілими запахами, які були не дуже приємні. Люди, ті, щоб були у хатах, були старими. Їм було майже по 100 років. Я вирішила не покидати їх на цьому жорстокому світі. Я забрала їхні душі та поставила у їхні руки квіти. Той хлопець та спалена дівчина відвели душі на гору. Мене не покидало відчуття, ніби я щось забула, пропустила малу деталь. Мій погляд перевівся на церкву. Туди я не заходила.
  Мої кістки ніг пошкандибали до церкви. Старий камінь, порослий мохом та іншими рослинами, додавав храму загадковості та робила його, як на мене, більш привабливим. У середині храму було так само багато рослинності. Мені, насправді, це подобалось. Великі розбиті вікна з дерев'яними шибками давали хоч якесь освітлення. Такі ж дерев'яні лавки та вівтар збереглись у хорошому стані. Я підійшла до нього. Поклонившись, мої очі пробіглись по дерев'яному столі. Я обережно обійшла його та нагнулась, щоб подивитись, чи там хтось є. Мої догадки були правильними. Під ним сидів хлопчина приблизно 15-ти або 16-ти років. Він був весь убитий. На всьому тілі шрами та декілька ножових та кульових поранень. Вони були глибокими та все ще кровоточили. Дві кістки моїх вказівного та середнього пальця наблизились до нього. Я побачила, звідки у нього ці поранення.
  Він 2 дні тому пробував пролізти та убити одного з головних, хто відповідає за цей чортів закон. У нього майже вдалося це. Залишилось лише подолати двох охоронців, що оберігали кабінет головного. Можна було б залізти через вікно, але снайпери були усюди. Він ішов навпростець по білому коридору. У його руках були два ножі, уміння та надія.
  Хлопець тренувався не мало часу, щоб досягти цілі. Усе було у його руках. Два чоловіка у чорному побачили його і направились уперед. Почалась запекла і тиха боротьба.    Було чути лише як важко дихали бійці. Один з чоловіків у чорному дістав ніж та декілька раз поранив хлопця. Той не розгубився та у відповідь встромив у того охоронця один зі своїх ножів десь у районі печінки, а можливо навіть і попав. Той покотився по землі від болі. Його напарник побачивши це, витягнув пістолет з глушником. Юнак, побачивши це, приділив увагу чоловікові з пістолетом. За декілька рухів він відібрав пістолет та направ його на охоронця. Той зупинився та повільно підняв руки.

  - А тепер. сказав хлопець, зарядивши пістолет, проведи мене до виродка, який вами керує. І без зайвих рухів. охоронець лиш кивнув у відповідь на це.

  Він підійшов до дверей, а юнак за ним. Руки чоловіка потягнулись у кишеню за ключем. За той час його напарник, вже не відчуваючий значної болі, підвівся на рівні ноги. Трошки коливаючись, він витягнув ідентичний пістолет та зробив три постріли у руку та двічі у бік десь у районі печінки, а точніше трошки у її края.
  Хлопчина стримав крик. Замість цього на його очах можна було розгледіти гнівні сльози. Він опустив пустолет та повернувся до того чоловіка, якого поранив ножем. Після чого, тримаючись однією рукою за бік, щоб крові витікало менше, його рука з пістолетом повільно підіймалась до гори. Той чоловік посміхнувся. Після чого юнак посміхнувся йому у відповідь та зробив різкий постріл у голову. Той впав зі голосним звуком. З його рани тоненьким струмком текла кров. На його обліччі застигла гримаса жаху. 
  Другий, почувши це, повернувся, але герой не дав йому побачити його колегу та також різко поцілив у голову. Героїчний убивця почав шкандибати до дверей, але почув за собою звук біжучої підмоги, не розгубився.
  Він зняв футболку та, розрізавши її, перев'язав собі нею бік та швидко вистрибнув у вікно, що було посеред коридору. Він почув тривогу, біжучи на вихід з міста. По гучномовцях передавали про його дії та наказ закрити прохід у місто. Він не вчора народився. Його ноги повели його до чорного виходу, звідки він вибіг з міста та щодуху біг подалі звідси. По дорозі наткнувся на це містечко.  Зрозумівши, що тут нікого немає, він направився до церкви, де помолився та заліз під вівтар. Так він і пролежав тут добу. І ось зараз я стою перед ним.
  Мені стало шкода молодця. Я не хотіла змусити його терпіти більше та відділила його душу від тіла. Його прозора постать сиділа у тій же позі, що і його тіло. В один момент він зрозумів, що біль минув. Його очі відкрились. Він побачив мене та, видно, злякався. Я лишень підвелась та відійшла від вівтаря. Душа героя попрямувала за мною. Відчувши це, мої кістки руки потягнулись до нього.
  Він спершу вагався, але потім, все ж таки, поставив свою руку на мою. Ми разом здійнялись у небо, пройшовши через кам'яний дах церкви та попрямували прямісінько на гору, де він, буде, поки що, з рештою героїв