– У вас гарний настрій?

– Так. Дійсно ти права. Усе що ми придумали нам вдалося. За останні три дні ми побували ще на чотирьох цвинтарях. І тепер мій рівень дару 215. Їуху. Так є. Але данний спосіб стає все менше вигідним. Дошки вже майже не дають одиниць дару. Тому я вирішив змінити тактику. На Землі теж є маги Тьми та Світла і вони якось підіймають свій дар. Ось треба знайти якихось таких людей і запитати в них. Тож треба збиратися і йти, а не гаяти час. 

– Алідо прокидайся нам вже час.

– Куди час господар?

– Час змінювати мої магічні данні.

– Що Ви надумали? Зараз не ніч і духи не ходять по цвинтарях. Тож лягайте спати.

– Вставай ми не йдемо на цвинтар. В нас новий маршрут. Земля має своїх некромантів, або темних чаклунів?

 – Ну звичайно ж так. Вони є всюди де Тьма. Навіщо вони вам? З'їсте їх тіла заради дару?

– Що за дурниця? Звичайно ні. Просто хочу побалакати з ними. Треба дізнатися як вони дар розвивають.

– А потім ви їх вб'єте?

– Потім вони будуть мені допомогати. Треба буде завербувати їх до себе, адже СК мені спокою не дасть. Тож подивись де тут є темні округи. Деякий час демониця сиділа мовчки, з заплющеними очима.

– Ну що там? – нетерпляче запитав я. – Знайшла щось?

– Так Мілоріс є. Але за це ти винен мені шоколадку. Я не розуміючи дивився на неї. Так то це що ж у нас починається? Демони проти богами є низькими формулами життя й мають прислуговувати нам. А тут починається бунт. Видно надто багато я дозволяв Аліді останнім часом. 

– Ти хочеш шоколадку? Чого? Ти ЗОБОВ'ЯЗАНА мене слухати і виконувати якісь завдання без нагороди. Це взагалі таке. Де ти цього набралася? 

 – У світі людей є правило, добре працював, отримуєш зарплату. Я теж хочу, щоб ви мені платили.

– Залиш усі ці новаторства. Ці люди пішли у розвитку далі за гномів і що? Я не підкорятимуся законам людей. Подивися уважно на себе. Ми не люди, я не людина, ти не людина. У нас свої правила і зважаючи на все про них ти забула. Так що просто роби те, що я тобі сказав. Але демониця не ворухнулася. У мене не було настрою сперечатися і карати її тому я просто сказав: 

– Добре за свої старання ти отримаєш шоколад, але вперше і востаннє. Ці слова вплинули на Аліду. Вона повернулася до мене обличчям.

– А тепер я можу допомогти вам. Всі бажають мати нагороду за свою роботу. Отже Темні на Землі ховаються, та маскуються. До того ж треба зареєструватися в  Світлих, а це досить проблематично. Я знайшла місце їх зустрічей і відведу вас туди. Но вони можуть бути незареєстровані, а на такій СК робить облави і знищує.

– Отже в мене можуть з'явитися проблеми якщо я з ними зв'яжуся?

– Скоріш це в них з'являться проблеми, якщо вони підуть вам на зустріч. Можливо, вони навіть врятують свої шкури за ваш шот. 

 – Отже, є шанс зради?

 – Він завжди є. Ви дуже небезпечна постать. А якщо вони незареєстровані то це вже не добрі стосунки з СК.

– Хто ж вони це СК? Усе і всіх контролюють, на мене полюють. Якісь всюдисущі.

– Я немаю ніякої інформації про них, а полонений нічого вже сказати не може. Він лише шістка. До речі. Що ми будемо робити з ним? Залишити їого не можна – втече. Пропоную вбити. Все одно він більше нічого не знає. – запропонувала демониця. Кровожерливої глянула на мене. Полонений який усе це чув почав  відповзати і кричати: 

– Ні не треба. Я все сказав не вбивайте мене.

– Що боїшся померти, а вбити ні? Це ж дуже тяжко. Совість замучить. – підколювала рогата істота.  

– Аліда залиш його. Він ще знадобиться. Закрий просто у вакуумній кишені. Тим він не втече і його не знайдуть. – обурено крикнув я.

– Шось дуже добрим ви стали господарю. Це вам не підходить до вашої ролі. 

– Не вчи мене яким я маю бути. Мені шкода його, він не знав на що йде. Скоріш за все інформацію їм не дали. А я пообіцяв що його не вб'ю. Тож роби що тобі сказали. Бо сама отримаєш.

– Ну добре я пожартувала. Нічого я хочу не зроблю.

– А я ні. Мені набридла ця Земля я хочу додому. Тож ти повинна мені допомогати. Нема допомоги, нема тебе. Зрозуміло? – кричав я. Щось нерви розійшлися. Але так їй і треба, буде знати. І ось тут вона почала плакати. Я незрозуміло дивився на неї. Дівча пускала вогняні сльози і розтирала іх по обличчю. 

– Що сталося? –  стурбовано запитав я. 

– Ви змінилися. Людей любити більше ніж свій народ. Весь час на мене гримаєте, а з цим ласкаві немов мед. Такі солодкі. Що сталося? Нічого зі мною не сталося. З вами сталося. – проревіла дівчина. І ось тут я зрозумів. Через втрату сили я став більш крикливий та злий. Усе через кляту сестру. Не дивно що Аліда засмутилася. За чотириста років хто хоч стане більш розв'язаним та відпочине від постійної дисципліни. Так що я дарма кричу на неї. Адже вона не в чому не винна. І іще вона дитя. За міркою  демонів і богів навіть не має права голосувати.

– Пробач мені. Я не хотів. Усі ці обмеження і обставини роблять мене таким. Віднині я не буду на тебе кричати хіба що за спеціальних обставин. Домовилися? Вона витерла сльози і обняла мене за шию. Я думав лише про себе і не помічав що вона лише дитина. 

– Ну все годі витри обличчя. Згоден я був занадто суворий з тобою вибачаюся. На губах заграла посмішка. 

 – Ви добрий господарю.

 – А ось це вже погано. Це не йде до моєї ролі. – весело сказав я. – Але справи чекають, а ми балакаємо. Треба скоріше повернутися додому. Тож веди мене до темної общини. Але спочатку попіклуйся про нашого гостя. На нього чекає вакуумна кишеня. Петро почав повзати, відбиватися ногами і кричати.

 – Заткнися. Якщо не смикатимешся тобі ж буде краще. Вакуумна кишеня важке заклинання якщо щось піде не так, то це будуть уже не наші проблеми. Ми свої слова тримаємо тепер твою чергу потурбуватися про власну безпеку. Після ціх слів він заспокоївся. Ще хвилина і їого засмоктало прямісінько в повітря. 

– Все з ним готово, а тепер вперед на зустріч пригодам. Ми дійшли до автобусної зупинки та сіли на рейсовий до міста. Звідки в мене гроші? Я їх вкрав у Перта та Івана. Ось звідси і грошики. Доїхав до міста і вийшов. – Ну куди далі. Щось мені здається що некромантів тут немає.

– Так тут їх нема ми не дійшли до місця призначення. Далі підемо коли ви виконаєте обіцянку. 

– Яку? 

– Ви повинні самі згадати. Доки не виконаєте нічого не скажу. Я почав пригадувати весь ранок. А що я їй обіцяв? Точно шоколад. 

– Добре зараз буде. – пообіцяв. Сходив в АТБ та купив їй "Мilka". Звід гроші? А я їх позичив у Петра та Івана. Все одно вони їм зараз не знадобляться.

– Ну що тепер згодна допомогти? Усе зроблено в кращому вигляді.

– Так зараз покажу. Ходіть за мною. Ми пітляли поміж будівель. Нарешті вийшли на якийсь ринок одягу.

– Ну ї де це ми? Щось не схоже що тут обучають Темній магії.

– Вони так ховаються від СК. Один з цих торговців сторож до входу.

– Це що нам підходити до кожного та питати: ви не сторож до входу темної спільноти?

– Навіщо? Я відчуваю від того торговця темну енергію. Мабуть він і є сторожем ходімо запитаймо. Я похитав головою але підійшов. Це був старий чоловік з хитрими очима, бородою і кривим носом.

– Доброго дня. В мене е одяг різних розмірів та кольорів на вас клієнте. Найкращій серед всіх. Так приманювати він добре вміє.

– Одяг звичайно добре, але мені необхідна поміч дещо другого типу. Ви розумієте про що я кажу?

– Так добре розумію. Ходімо юначе. Він відкрив люк в підлозі якого я до того не бачив. Я спустився за ним під землю.

– Обережно тут темно. Тобі треба посвітити?

– Ні не має необхідності сам впораюся. Він хмикнув.

– Ти диви який благородний. Буде смішно якщо впадеш. Так дійсно буде смішно якщо впаду, але слова забирати не збираюся. Ми ходило по сходах в низ, а потім по темному коридору. Нарешті зупинилися перед входом до просторної зали.

– Дятле в нас Peculiaris mos.

– Peculiaris mos? Ти впевнений в цьому?

– Він сам так сказав.

– Веди, але якщо він підісланий я тобі голову зніму. Я зайшов до кімнати. Вона освітлювалася свічками, а по середині стояв алтар. В кутку сидів чоловік в чорній мантії, та невеликій червоній шапці. Одразу стало зрозуміло чого їого кличуть Дятлом.

– Доброго дня юначе. То це ви Peculiaris mos?

– Я не розумію. Не знаю що це значить.

– Це латинська. Особливий клієнт в перекладі.

– Ну тоді так. Це я?

– Що вам необхідно від нас? – запитав чоловік. 

– Поміч, інформація, розуміння. Мені необхідні ваші знання.

– Щоб приєднатися до нас потрібно щось отримати в результаті. Ми нічого не робимо безкоштовно. У вас є гроші? 

– Ні немає. 

– Тоді нам нема про що говорити. – заявив він.

– В мене є ось це. Я витяг з індивідуальної бібліотеки бога одну з книжок. Очі Дятла загорілися. Передав йому книгу.

– Але... . Але звідки? 

– Дісталася в спадок. Є ще якщо цього замало. Ви отримаєте їх.

– Щось тут не чисто? Я не вірю вам. Це підстава?

– Ніяк ні. Партнерство. Я вам свої знання, ви мені свої. Усі задоволенні. Він з підозрою подивився на мене. 

– Добре я послухаю вас, але якщо це пастка... .

– Нема в нічого такого в думках. То ми знайшли порозуміння?

– Так ви будете прийнятий в Dark Community.

– Темна спільнота?

– То ти знаєш латинську?

– Тільки вчуся.

– Я хотів би поговорити з вами в більш легкій обстановці.

– Де?

– В ресторані... – він сказав назву. – Скажімо в шість годин.

– Тоді до зустрічі. Я вийшов. До кімнати зайшов один з послідовників.

– Стій. Придивися за ним. Щось тут не так. Він пішов за мною.

– Щось тут не так... .

   Трохи походив по магазинах, робив вигляд покупця. Робити було нічого. Часу до зустрічі було дуже багато. Про шпигунство я не мав навіть гадки.

– Мілоріса за вами хвіст. – попередила Аліда.

– Де? Вона показала на дівчину яка як і я робила вигляд покупця.

– СК?

– Ні. Dark Community. 

– А їм що від мене потрібно. Ну що отримаєш зараз на горіхи. Викликаю привида. Направляю на шпигуна і... . Він починає голосно кричати. Люди оглядуються. Всеж таки яке чудове заклинання виклику привида. І ніхто нічого не побачив. Після такого шпигун вирішив за краще зникнути, а я знову за скучив. 

– Алідо що мені робити з зайвим часом. До шостої ще довго.

– На Землі немає зайвого часу. Його навпаки тут мало. А вам я пропоную сходити до парку розваг.

– Куди?

– Парк розваг. Це таке місце де дуже весело, і час там летить швидко.

– Ну тоді швидко до парку.