— Тато, а що якщо це пастка? Що якщо тут є ті, хто хоче нас обманути?

Він повернувся до мене і поклав руку на моє плече.

- Ми повинні бути обережними, але не дозволяти страху керувати нами. Шамун — це новий початок для нас. Важливо вміти розпізнавати доброту серед небезпек.

Я кивнув, намагаючись вселити в себе цю впевненість. Але всередині залишалася тривога. Я дивився на натовп і розумів: це місто може приховувати як можливості, так і небезпеки. Я був готовий до нових викликів, але чи зможу я знайти своє місце серед усіх цих людей? 

Місто було живим, сповненим енергії та різноманіття. Яскраві кольори тканин, аромат спецій і звуки торгівлі створювали унікальну атмосферу, яка захоплювала дух. Кожен куточок вулиць був наповнений життям: діти гралися, жінки обговорювали новини, а чоловіки укладали угоди.

Люди з цікавістю дивилися на нас — мандрівників з далека. Їхні очі, повні хитрості та мудрості, вивчали нас, ніби намагалися розгадати загадку. Ми були для них чимось незвичайним, і це відчуття було взаємним.

- Дивіться, як вони одягнені! — прошептала одна з моїх супутниць, вказуючи на яскраві вбрання місцевих жителів. Їхні наряди були не лише красивими,  й практичними, захищаючи від палючого сонця.

Просувалися далі, намагаючись не загубитися в натовпі. Торговці викрикували свої пропозиції, демонструючи товар: від ароматних спецій до екзотичних фруктів. Наша група зупинилася біля одного з прилавків, де продавець з усмішкою пропонував нам спробувати його продукцію.

- Спробуйте цей фінік! Він солодкий, як мед! — з ентузіазмом говорив він, простягаючи нам плоди. Взяв один і відкусив. Солодкість заповнила рот, і я не міг стримати усмішку.

- Який смачний! — вигукнула моя супутниця, приєднуючись до дегустації.

Але серед радісного гомону я помітив, як кілька місцевих жителів переглянулися і почали шепотітися. В їхніх поглядах з'явилася настороженість. Я відчув, що щось не так.

— Давайте будемо обережні, — промовив я тихо, звертаючись до групи. Не всі тут можуть бути доброзичливими.

Наша задача була важливою, і ми не могли дозволити собі відволіктися від мети. Місто приховувало свої таємниці, і нам потрібно було розібратися в них, перш ніж продовжити шлях.

 - Ти занадто суворий, — сказав батько, потираючи лоба, на якому вже зароджувалася брада в поту. — Дай їм трохи відпочити, вони втомилися не менше ніж ми самі.

Мені довелося погодитися. У тій метушні, що охопила всіх навколо, насправді забагато енергії витрачалося даремно. Впродовж години наші супутники розважалися, як могли. Вони бігали від одного до іншого торговця, куштуючи соковиті фрукти, пробуючи на дотик легкі шовкові тканини, міряючи блискучі прикраси, які виблискували на сонці, як зірки в ясну ніч. Навіть батько, в усьому своїй величі, не впорався з натиском ринкових звичаїв і взявся торгуватися за якийсь глечик вина, немов простолюдин.

Лише я один не втрачав благородності в цій метушні, та ніхто, здається, не зважав на це. Я відчував, як між мною і ними виникає невидима перегородка. Мій погляд часто блукав між юрбою, де радісні голоси змішувалися з криками торгу, і затишними теплими рядками пам’яті, де залишалися спогади про справжні цінності. Лише місцеві тицяли пальцями в моє волосся, яке на одну половину було біле, як сніг, а на іншу чорне, мов вороняче крило. Вони, прості дітлахи, були здивовані моїм виглядом, немов я був одним із персонажів казки, що заблукав у їхньому світі.

- Гляди, який він кумедний! — промовила одна дівчинка, сміючись, її голос чистий і веселий, як дзенькіт дзвіночка. Я посміхнувся у відповідь, спробувавши не зважати на те, що моє “незвичайне” волосся стало об’єктом їхньої уваги. У глибині душі мене терзало почуття, що я ще не знайшов своє місце в цій яскравій картині.

Але разом з тим, серед кольорового безладдя базару, відчував, що ця мить не лише про глечики вина та тканини, а про щось більше — про спогади, які ми створюємо, коли перебуваємо серед людей, які живуть в моменті, а не лише заради нього. Сміх і радість оточували мене, навіть якщо я не зовсім належав до цього світу. І, можливо, саме в цьому полягає справжня благородність — у вмінні помічати красу навколо та приймати її незалежно від метою.

— Досить бавитися, батьку. Треба їхати до володаря Алі, він чекає на нас, — повторив я, намагаючись зберегти спокій у своїх словах.

Він підійшов і плеснув мене по плечі, його усмішка залишалася, але в очах з'явилася нотка тривоги.

– Якийсь ти не такий, синку. З того часу, як помер старий доглядач бібліотеки, ти ніби втратив знання, як розважатися. Тільки не кажи, що він перетворив тебе на такого ж книжкового черв'яка, як і був сам. Гляди, зістарієшся й станеш сивим, тоді вся твоя голова буде білою.

Моє обличчя спохмурніло. Я не любив, коли хтось згадує старого доглядача. Він був наймудрішою людиною, яку я знав, і його відсутність залишила в моєму серці порожнечу. Тепер за книгами дивився якийсь юнак, не набагато старший за мене і, здається, знав менше про бібліотеку, ніж я.

— Річ не тільки в тім, що я не бажаю розважатися, — відповів я, намагаючись пояснити свою позицію. — А в тім, що Алі чекає на нас. Йому, мабуть, повідомили, що ми прибули. З нашого боку це неповага до його величності, а це поганий початок для укладання мирного договору.

Лице батька стало серйознішим. Я бачив, як його думки линули в той бік, де на нас чекали нові можливості, але й загрози, якщо ми не дотримуємося етикету.

– Так, ти правий. Треба збиратися, — зітхнув він. — Але все ж таки, той старий створив з тебе іншу людину, і мені шкода, що я не приділяв тобі більше уваги. Зараз ти, як старі радники, знаєш набагато більше за мене самого і пам'ятаєш про все.

Я відчував, як у моєму серці прокидається вдячність. Батько почав бачити зміни, які відбулися зі мною. Ці моменти спілкування були важливими для нас обох, адже, незважаючи на все, ми були в одній команді.

— Навіть якщо я став більш серйозним, це не означає, що я не можу бачити красу в житті, — відповів я, намагаючись заспокоїти його. — І я обіцяю, що у нас ще буде час для розваг. Поки що ж, давай сконцентруємося на тому, що нас чекає.

В його очах все ще горіла теплота. Я знову усміхнувся, і разом ми повернулися до реальності.

Кругом палацу був зведений високий мур, холодний і грізний, ніби охоронець, що тримав у своїй обіймах таємниці та секрети. З далека лунали звуки жвавого міста, але сюди, до воріт з імпозантним зображенням тигра, дійсно дійти не так просто. Охорона, вбрана в важкі шкіряні обладунки і з довгими бронзовими списами в руках, нагадувала кам'яні статуї, готові виступити в бій у будь-який момент.

Ми ступили на кам'яні плитки, які вели до палацу монарха Алі, і я відчув, як усередині все завмерло – велич атмосфери, що нас оточувала, була приголомшливою. Палаци володаря Алі, немов жива істота, розлягалися перед нами, величезні, як самі гори, і зовсім не схожі на відомі мені фортеці Сурона. Гігантські будівлі з тонкими колонами і величними баштами нагадували лабіринт, де кожен куток міг стати початком нової історії або ж забрати в безодню забуття.

Розбуджені емоціями, я озирнувся навколо. Тут і там тягнулися довгі коридори, а дверні проходи, що з'являлися, здавались запрошенням у невідоме. Простий чоловік у цьому місці ризикував загубитися назавжди, і це захоплювало. Оздоблення палацу вражало: коштовне каміння переливалося в промінях світла, золото, слонова кістка та лимонні орнаменти, ніби кожен деталь аплодував розкоші.

Після кількох кроків повз розкішні зали, зустріли нас слуги, які падали на коліна, склали руки на грудях і кланялися так, наче шанували божество. Це було не просто привітання, це було свідчення культурного імперативу – обучених покірності перед тими, хто стояв вище їх у соціальній ієрархії. Я відчував, як серце закалатало, адже навіть самого себе я почував чимось більшим, ніж просто мандрівником у чужій землі. Тут, серед цього величі, розгорталася історія, у якій я міг стати гравцем, навіть не підозрюючи про це.

Слуги зникали в глибині палацу, швидко й безшумно, а я продовжував крокувати вперед, сповнений нових запитань. Які таємниці ховає цей лабіринт? Який він, володар Алі, і чому доля привела мене сюди?

На превеликий жаль, сам Алі красою не відрізнявся. Це був дуже товстий чоловік із лисою головою, довгою рудою бородою, великим носом, маленькими очима і дурнуватою посмішкою. Але його очі зовсім не були дурними — в них жила жага мандрівок і блиск хитрого, неначе у лиса, розбишаки.

Він сидів на шовкових подушках, оздоблених золотою вишивкою, і виглядав так, ніби насолоджувався кожним моментом свого розкішного життя. Я замітив підставку для птаха праворуч від монарха, на якій сидів фенікс. Цей птах, зроблений із самого вогню, виглядав велично, а його очі, мов граніт, випромінювали таємничість і силу.

"Звідки він тут взявся? Цих птахів залишилося не так вже й багато," — подумав я, спостерігаючи за феніксом. Його присутність серед розкошів Алі виглядала немов символ відродження і безсмертя, уособлення всього того, до чого прагнули багато з нас.

Ця думка забрала мене вглиб, адже я знав, що кожен, хто звертається до володаря Алі, повинен бути готовий до несподіванок. Я не міг не замислитися, чи може цей фенікс стати нашим союзником у майбутніх справах. Людини, як Алі, хоча б зсередини, я не зовсім сприймав, але, можливо, його зв'язки і вплив можуть бути корисними.

Ми з батьком наблизилися до імпровізованого трону, і я відчув, як серце б'ється швидше. На нас чекали нові можливості для переговорів, але я знав, що навколо Алі завжди існує свій особливий світ, у якому не все так просто.

– Володар землі Ламоша, Алі Башур Тигриний син, Милосердний Щедрий, гроза пустель, вітає вас на нашій території, — лункий голос людини позаду монарха зазвучав у величній залі, немов відлуннявітру, що розповідають про пригоди безстрашних мандрівників.

Я відчув, як погляди присутніх зосереджуються на мені — чужинцеві, що вперше ступив на цю благословенну, але й таємничу землю. Кожне слово, виголошене Алі, здавалося, перепліталося з димом свічок та спогадами, захованими в стінах цього величного палацу.

Відчуття урочистості осіло в повітрі, але в той же час у ньому витає й страх. Переді мною стояла не лише фігура володаря, а й символ давньої історії Ламоша, його тридев'ятих століть змін та боротьби. Слово «вітайте» здавалося вкрай іронічним — я відчував, що за цією гостинністю приховується не менш небезпечний підтекст.

– Я радий, — продовжував він, — що ви зважилися завітати в наші землі. Напевно, ви маєте чимало запитань про наше життя, наші звичаї... але запевняю вас, тут усе не так, як виглядає. Ламош — це не просто земля, це світ, що живе за своїми законами та таємницями.

Після його слів у залі запанувала коротка тиша, і моє серце заціпеніло. Я глянув убік, де стояв його брат Моріш, чия присутність, як тінь, все ще нависала над подією. Від нього віяв холод і небезпечна невизначеність, а погляд, що зупинився на мені, ніби закликав до боротьби.

Володар, здавалося, помітив мою напругу. Він простягнув руку в мій бік, ніби намагаючись запевнити мене у своїй доброзичливості. Але я знав, що за кожною усмішкою може стояти мета, яка з часом відкриється.

– Відчувайте себе як вдома, — промовив він, повернувшись до зали, і цими словами немов запечатав свою обіцянку, радше, ніж справжню готовність до дружби. Я не міг позбутися відчуття, що це місце, хоч і привабливе, ховало під собою більше, ніж просто звичайні звичаї та добрі наміри. Пустелі і їхні таємниці завжди вимагали відваги, і я розумів, що моя подорож лише починалася.

Але за його спиною стояв височенний чоловік із чорними, як безодня, очима. Коротка борідка підкреслювала його бліде обличчя, а білі зуби, коли він усміхався, виглядали хижо. Синці під очима видавали цю людину за втомлену від безсмертної дрімоти прислужника темряви. Це був брат Алі — Моріш.

У чорному одязі, що нагадував вінця смерті, він не носив жодних коштовностей, проте в ньому відчувалася безпощадність. Його погляд, що безперервно вивчав мене, змушував стикатися з холодом, до якого важко звикнути. «Він небезпечний», — подумав я про нього, й одним лише порухом зібрав усю свою пильність.

– Слуги проведуть вас до опочівальні, а в вечері ми відсвяткуємо ваш приїзд, — сказав він, і раптом зник у тіні, як спогад, що залишає недорозказану історію.

Покидаючи залу, я зазирнув на солідний силует, що танув у сутінках. У мені спалахнула інтуїція, підказуючи, що щось тут не так. Кожен елемент цього чудового, але і водночас зловісного палацу переплітався з містикою та загрозою. Я не знав, на що розраховувати в цій чужій землі, де навіть повітря відчувалося як натягнуте на струнах небезпеки.

Як тільки усівся у своєму опочивальн покої, відомі лише мені сумніви почали переповнювати мої думки. Чи справді ми знайдемо тут те, що шукаємо? Чи, можливо, ці стіни зберігають більше таємниць, ніж я міг уявити? Це була не лише моя подорож — це були перші кроки у світ, де все могло змінитися з першою краплею вечірнього дощу.

Може, я параноїк, але інстинкти ніколи не брешуть. Моріш дійсно випромінює ауру небезпеки, і, до того ж, на ньому видні всі ознаки темної магії. Сама по собі вона мені не небезпечна, але його козні — це зовсім інше питання. Треба як слід оглянути це місце. Я накинув чорну накидку-плащ із капюшоном і вийшов з опочивальні. Ха-ха, вийшов, а далі що? Тут же лабіринт з коридорів і кімнат. Я легко можу заблукати.

Ладно, буду помічати пройдені коридори вогняним хрестом, а двері покрою печаткою Оріса. Ніхто не пройде сюди без мого відома. Зробивши свої махінації, я повернув наліво. Півгодини пройшли в безглуздій ходьбі коридорами. Вони не таїли в собі жодної таємниці. В голову почала закрадатися думка, що мої підозри були безпідставними.

Але тут за ліве плече мене схопила чиєсь сильна, але мертвецьки холодна рука.

– Що ти тут робиш, паршивець? — прокричав радник. Серце на мить замерло. Звідки він...

Побачивши моє обличчя, він відразу зробив криву усмішку.

– Ваше Величність, я прошу вибачення за грубість. У моїх думках не було, що це ви. Як принц тут опинився?

— Збирався оглянутися і заблукав, — збрехав я, намагаючись зберегти спокій.

– Не варто тут ходити одному. У цьому палаці три тисячі кімнат, і навіть слуги не все знають, — промовив він, трохи притягуючи до себе. — Я допоможу вам, відведу до покою.

– Не варто тут ходити одному. У цьому палаці три тисячі кімнат, і навіть слуги не все знають, — промовив він, трохи притягуючи до себе. — Я допоможу вам, відведу до покою.

Доторкнувшись до моєї долоні, швидко віддернув руку.

— Щось трапилось? — запитав я, насторожившись.

– Нічого-нічого, — пекуче вдивлявся поглядом у мою ладонь, мовби намагаючись перевірити, чи не залишилося на ній нічого невидимого простим оком. — Нічого, просто здалося.

Довівши мене до опочивальні, сказав:

– Не варто лізти в таємниці, які не дано дізнатися, дорогий принце, — і захлопнув двері.

Я залишився один, з відчуттям тривоги та нерозуміння, яке немов натягнулося в повітрі, як натягнута струна лука. Коливання між довірою та небезпекою знову пробудили в мені приховані страхи. Що ж він мав на увазі? Що приховує цей палац, і наскільки глибокі його таємниці? Але ще не знав, що це лише початок.

Швидше за все, моя світла мітка обпекла його. В такому випадку він точно був слугою темряви. Я не могла позбутися цього відчуття, немов тепла хвиля світла раптом налетіла на холодний камінь, ставши єдиним свідком протистояння.

Це не остання наша зустріч, один на один, промайнуло в голові. Я відчувала, як страх перетворюється на рішучість. З його уст вирвалася явна загроза, змішана з попередженням. Я замислилась, що могло б статися, якби я не зупинилася. Як багато всього він був готовий зробити задля своїх темних задумів?

Чим же ти тут займаєшся? Питання виникло з настирливістю, ніби лукава муха, що гуділа в вухах. Будуєш погрози брату? Брат... ця думка вибухнула в голові, як обірвана струна. Ми всі були втягнуті в цей безлад, і мені потрібно було зрозуміти, як це пов'язано саме з нами.

Ну, це зрозуміло, але яким чином тут замішані ми? Думки крутяться, як вихор, вимагаючи ясності. Я знала, що виявити правду було єдиним способом вирватися з цієї павутини брехні та маніпуляцій. А значить, мені доведеться ризикнути й зустрітися з ним, лицем до лиця, ще раз.

На бенкет іти не хотілося, але я розумів: якщо не прийду, це буде справжнім проявом неповаги. Глибоко зітхнув, намагаючись зібрати всі свої думки, коли в двері постукали.

— Хто там? — запитав я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно.

– Принце Каліоне, вже час бенкету. Я тут, щоб провести вас,— почулося у відповідь, і в його голосі відчувалася невипадкова впевненість.

Від цього голосу мурахи побігли по мені спиною. Знову цей Моріш. Чому саме він? Незабаром усвідомив, що стикаюся з ним у момент, коли ніхто не чекає, і це наводило на думки про щось таємниче, як він знову опонує з тіні мого життя.

Я і мій темний супутник вирушили коридорами палацу, і, хоч я не міг бачити його погляду, відчував його навколо себе, немов він пронизував мене наскрізь. Він йшов попереду, і кожен його крок ніби відлунював у моїх міркуваннях.

Пригадуючи минулі зустрічі, відчував неприязнь до цього загадкового чоловіка. Здавалося, що він завжди знає більше, ніж говорить, його таємничість дратувала, а водночас манила. Я не міг позбутися враження, що за цією бездушною маскою приховувалося щось значно більш небезпечне, чим просто служба при дворі.

З кожним кроком до бенкетної зали здавалося я, що напруга наростає, наче перед важливою подією, що мала змінити все. Чи то погляд Моріша, чи то атмосфера бенкету — все це було непередбачуваним, і я не міг сказати, чи готовий до того, що чекало попереду.

Банкетна зала справді вражала своєю атмосферою. Тисячі мерехтливих свічок, поставлених у елегантні бронзові підставки, створювали м’яке, золотисте освітлення, яке підкреслювало пишність стін, прикрашених витонченими мотивами — квітами та виноградними гронами, ніби запрошуючи кожного до святкового настрою. У повітрі вилася легка мелодія прохолодного вечора, а аромат свіжих квітів, розкладених по всьому залу, доповнював цю атмосферу піднесеності.

Слуги, наполовину оголені та одягнені у прості тканини, зосереджено виконували свої обов’язки, наливаючи вино та розносячи страви з вишуканим спритністю. Їх рішучі, але граціозні рухи на фоні святкового шуму, немов балет, додавали динаміки цій сцені. Довгий низький стіл, прикрашений вишуканими серветками та кошиками зі свіжими фруктами, був заставлений різноманітними стравами — від запечених ягнят до делікатесних сирів з усіх куточків королівства.

Замість звичних стільців, гості сідали на м’які подушки, зшиті з розкішних тканин, що надавало бенкету особливого, неформального шарму. За столом лунали сміх і живі розмови, а аромат смачних страв заповнював простір, створюючи відчуття свята та єднання культур. Гості, одягнені в яскраві та різноманітні вбрання, щедро вливались у цю незабутню картину, додаючи кольорів та емоцій.

У повітрі витають звуки лютні та флейти, виконувані музиками, що сиділи у затінку однієї зі стін, доповнювали загальне враження, створюючи мелодію, яка запрошувала до танцю. Кожен, від простих відвідувачів до знаті, насолоджувався почуттям єдності та дружби, що заповнювало зал, як теплом обіймів. Це була не просто вечеря, а справжнє свято життя, де кожен міг відкинути всі тривоги та зануритися у мир і радість вечора, що робило його незабутнім для всіх присутніх.

Але на мене вся ця атмосфера не мала того впливу, який можна було б очікувати. Це свято для вельмож, але не для мене. Тайни Моріша, що нависали в повітрі, накладали шари напруги на мою свідомість, і кожен з цих суб'єктів здавався мені ворогом. Кожна посмішка, спрямована в мій бік, розглядалася як знущальна усмішка, кожен келих вина — отруєним.

Я дивився на свого батька, який вже починав втрачати контроль, погляд в його очах ставав розпливчастим, а обличчя — червоним від алкоголю. Я не міг терпіти його невігластва. Він не розумів, що я більше не відчуваю себе дитиною, що ці святкові вбрання та спроби виглядати велично лише накладають на мене додатковий тягар. Серце моє билося, як у добу буревію. Не міг терпіти більше. Відчуваючи, як внутрішнє напруження зростає, я різко покинув залу.

– Каліоне... — почав батько.

– Нічого страшного, Туроте, — перебив його один із гостей, що стояв поруч. — Хлопець просто перевтомився. Скоро він звикне до цього місця.

Свіже прохолодне повітря на вулиці трохи заспокоїло мене, але лише на мить. Що стається зі мною? Тривога не залишає мене, і це не просто паранойя — це щось інше, щось темніше. Я відчуваю, як магія огортає все навколо, мов худоба, що йде на бойню. І це не лише чуття, а інстинкт.

Я знав, що мої дії в цій обстановці мали свої наслідки. Кожен звук, кожен шепіт, кожен спалах свічки сприймалися мною як сигнал до втечі, до порятунку. Як би я не намагався заспокоїти себе, всередині мене вирувало відчуття стрімкої небезпеки. Я не міг залишити свого батька наодинці з цим бенкетом, але ось тепер він уже був п'яний і не здатний помітити загрозу.

"Ми повинні швидко завершити наші справи та покинути цей зловісний дім", — думав я. Впевнений, що незабаром тут станеться щось лихе, що зруйнує цю ілюзію свята й спокою. Я повернувся в зворотному напрямку, намагаючись відшукати спосіб вийти з цього кошмару, але ледь помітна тінь минулого мене переслідувала.

Задумано дивлячись у нічне небо, я вирішив, що рано чи пізно зустрінуся з цією темною магією обличчям до обличчя. Я сподівався, що зможу знайти відповідь на це питання: чому я відчуваю, що моє життя, як і це свято, може легко перетворитися на жахіття?

І в ту мить, коли вітер зупинився, носивши з собою пошуки відповіді, я згадав про стародавній ритуал, про який чув у дитинстві. Можливо, саме він міг стати моїм шляхом до порятунку. Але чи зможу я впоратися з невідомим і протистояти тій магії, що огортала цей дім? 

В годину ночі.

Чорна тінь майнула в бенкетну залу. Пройшла тихо, немов була безтілесною, залишаючи за собою присмак невидимості. Залишки їжі розкидані по столу, опустілі келихи, калюжі розлитого вина — ось усе, що залишилося від нещодавнього свята. Чоловік, вражений люттю, пнув ногою один із келихів.

– Свині! Тупі чужоземні свині! — гірко закричав він у розпачі.

У дальньому кутку заворушилося чиєсь тіло. Воно піднялося, проте під тяжким впливом алкоголю не втрималося на ногах і незграбно осіло назад. Чоловік, наблизився до нього.

– Хто тут? — запитав він, намагаючись зосередитись. — Це ти, Моріше? Я ледве бачу, все пливе перед очима.

– Так, ваше величносте. Вам краще піти до себе. Це місце не підходить для сну. Я допоможу вам, — спокійно промовив слуга, підводячи брата на ноги.

Підтримуючи його, повів до кімнати. Велика ліжко з пологом, здається манило, чекало на свого господаря. Моріш обережно опустив його на м’яке місце, що б він не втратив рівновагу і не впав.

– Ваша величносте, я дуже хочу з вами поговорити, — сказав він, намагаючись не підвищувати голос.

– Що?... Що ти кажеш, брате? — пробурмотів у відповідь Ламош, його голос стиха загубився в глибині сновидінь. Без секунди сумніву, алкоголь зробив своє діло: монарх знову зітхнув гучно і швидко заснув.

Моріш спостерігав за ним з виступом слабкості й гніву. На мить у ньому виникло бажання придушити цю свиню, щоб звільнитися від усіх пут. Але лише на мить.

– Ні, не зараз. Він ще потрібен мені, — прошепотів він, стараючись заспокоїти свої спогади. — Скоро прийде мій час. Головне — позбутися того хлопця...

Роздуми наповнили його розум, як темна хмара, що нависла над духом. Моріш практично відчував, як у ньому зростає безмежне прагнення до влади. Його плани час від часу ставали все більш безжальними.

Знав, що в цій грубійному світі, де міць і хитрість правлять, потрібно добре подумати, перш ніж діяти. Він вийшов у темний коридор, обмірковуючи кожен свій крок. Неврівноважене дихання володаря Ламоша заповнювало простір, але у серці Моріша вже зароджувався план, який згодом зробить його справжнім господарем цієї країни. Часом, аби отримати те, чого ти хочеш, потрібно просто чекати.

Завжди треба бути обережним. Той хлопець мав силу, природу якої він не міг зрозуміти. Тихими кроками Моріш спустився до свого підземелля. Темне, зловісне місце, де стояли різноманітні пристрої для алхімії та темної магії. Чорна ніч була часом для справжнього життя без маски. У його голові спліталися безліч ідей, але раптом накотилися спогади — дитячі, нав’язливі та болючі.

Він згадував, як у ранньому дитинстві намагався заробити увагу батька, старанно вивчаючи кожну книгосправу, всі складні формули алхімії, які ніколи не давали йому визнання. Він був тим, хто цікавився магією, той, хто штудіював стародавні тексти, незважаючи на те, що його звільняли від вправ на користь Алі, який завжди був на виду. Батькове улюбленець — промінь світла, що заслоняв усі його досягнення.

Руки самі зместили склянки зі столу, розсипавши їх по підлозі, і звуки розбитого скла луною рознеслися в порожнечі підземелля. "Нічого, нічого…" — шепотів викликаний спогадами. Це місце вже покрила хмара тьми, а жоден промінь світла або надії не проника сюди.

Його час скоро прийде, і жодні демони не зможуть його зупинити. Від цієї думки в його грудях зростав заряд енергії, який нарешті звільнився в застиглому сміхові. Це був голосно, зловісно, ніби відлуння наростаючої сили темряви.

Тим часом...

Я прокинувся від потворного сміху, що прокотився крізь стіни палацу. Голова пульсувала, і мітка на зап'ясті відчувалася, наче живий організм. Що ж тут біса коїться? Досі сонний, я визирнув у вікно. Хмари згущувалися, затягуваючи палац у тіні, важкими клубами, що обіцяли бурю.

Хм... — подумав, відчуваючи, що передчувається щось лихе. Не знаю, що то було, але це явно не принесе нам користі. Я занепокоївся.

 В цьому місці неможливо навіть поспати. Спокій був втрачений нещодавно, заритий у тіні та стражданні. Часто виникає питання: Чи можна прожити життя без пригод із темними силами? Хіба ні? Відповідь знову і знову приходить з глибини серця: Ні...