Сонце, мов золота монета, повільно піднімається над горизонтом, розганяючи морок ночі. Його ніжні промені пробиваються крізь бархани піску, як струми теплого вітру, наповнюючи повітря живильною енергією. Пустеля раптом оживає: пісок іскриться, як дорогоцінні камені, а морок приховує спляче царство.
Світло м'яко заглядає у вікно, освітлюючи кожну порошинку, немов ніжні пальці, що торкаються шкіри. Тіні втікають, поступаючись місцем яскравості та життю. У кожному домі, на кожній вулиці сонце стає добрим другом, спонукаючи людей встати з ліжок. Його тепло пробуджує дух, наповнюючи серця надією.
Звуки природи розквітають — вітер шепоче піщинкам, а птахи, зустрічаючи новий день, заповнюють повітря мелодіями щастя. Сонце умиває світ золотими барвами, дарує йому життя і силу, а пустеля, раніше безмовна, охоплює життя, радість і надію. З кожного куточка починають доноситися кроки — зріє новий день, і сонце, як мудрий старець, з любов’ю дивиться на своїх дітей, наполегливо закликаючи їх до життя.
Прокинувся від того, що сонце світило мені в обличчя. Дуже неприємне відчуття. Розплющивши oчi, з подивом усвідомив, що сиджу на підвіконні, перевісивши одну ногу назовні. Що я тут роблю? — майнула думка, і, хоч як не намагався пригадати минулу ніч, пам’ять лишалася туманною, наче згасле полум'я.
Раптом до голови залетіли спогади: сміх, і темні хмари. Так, ці хмари! Зиркнув на небо. Воно було безвинним, а хмари — білими і гарними, немов піна на морі. Як тут не повірити в спокій та щастя? Підштовхнув себе до думки про новий день, сповнений можливостей. Але одночасно в душі відчував десь далеке тривожне передчуття. У тихому омуті чорти водяться.
«Чорт», — промайнула думка, згадуючи одного з них, що кружляв навколо моєї свідомості, наче муха навколо світла. Я вже знав про його існування; він був невидимим, але відчутним. Лише викрити його, і я, можливо, дізнаюсь більше про те, що сталося в ту ніч.
Зняв ногу з підвіконня і спробував встати. Однак тіло відмовлялося слухатися: втома повисла, немов важкий плащ. Треба якось зібратися, — сказав собі і обережно потягнувся, щоб зняти з себе цю мандрівну природу. За вікном звучали голоси — звичайна мелодія міста, що прокидалося. Я підійшов до вікна, щоб краще розглянути світ на вулиці.
Там, серед натовпу, були обличчя — незнайомі, усміхнені, стурбовані. Серед них я шукав його — того, хто міг би стати ключем до розгадки моєї загадки. Бо кожен має свій секрет, і мій може зберігати в собі таємницю, здатну перевернути моє уявлення про життя. Становилось все більш очевидно: для того, щоб звільнитися від цього туманного прокляття, мені потрібно знайти відповіді — і, можливо, навіть не одну, а цілу купу.
Усі питання по справі призначені були на післяобідений час. Зранку нас, послів, чекали розваги. Прогулянка в парку з дикованими рослинами та звірями, виступи магів Ламоша, а потім парад війська в нашу честь. Першим був парк. Чоловік середніх років проводив нам екскурсію. Його звали Марук. Він уже двадцять років доглядав за цим садом, і з його слів зрозуміло, що це місце стало для нього не просто роботою, а справжнім покликанням.
Марук, екскурсовод із світлом у очах, привів нас до величезної воріт парку, прикрашених витонченими різьбленнями рослин. За ними відкривалася незвичайна атмосфера — справжній оазис живої природи.
Коли ми ступили на ґрунт парку, нас охопила атмосфера магії. Дивні рослини витягували свої барвисті пелюстки до сонячного світла, танцюючи під лагідним подихом вітру. Першою нашою зупинкою стали Струмуючі ліани — рослини, що, здавалося, мали власні думки. Вони повільно рухалися вперед, немов прагнучи доторкнутися до нас. «Не бійтеся, вони доброзичливі», — усміхнувся Марук, спостерігаючи, як одна з ліан діткнулася руки одного з послів, залишаючи за собою легке поколювання.
Далі ми потрапили до Галереї Громадянського рослинного велетня. Це були величезні кущі, змодельовані у вигляді людей, які зберігали в пам'яті всі таємниці стародавніх народів. Вершини цих дерев були сповнені квітів, схожих на яскраві шапки різних епох, що проходили повз них, і кожен глядач, окидаючи їх поглядом, міг почути шепіт історій.
«А ось і Древо Перемоги», — вказав екскурсовод на велетенське дерево з глибоким корінням і величезними, розлогими гілками, що сягали неба. Його кора була вкритою старовинними написами, а між гілками сиділи Фантастичні сови — істоти з великими, розумними очима, які, здавалося, могли оцінити мудрість кожного промовленого слова. «Вони завжди готові вчитись і навчати», — зауважив садівник, коли одна з сов перетворилася на червоне світло і зникла в повітрі.
Продовжуючи нашу прогулянку, ми натрапили на лужок, де паслося стадо Пухнастих фей — маленьких істот з красивими, кольоровими крилами, схожими на метеликів. Вони весело кружляли навколо, влаштовуючи маленькі вистави, стрибаючи одного за одним, немов виконуючи танець вітру. «Вони символізують радощі и легкість», — з усмішкою зазначив він, підхоплюючи одного з фей та підкидаючи його у повітря, на що маленька істота слала йому ніжний поклін.
Наступною зупинкою став Кристалічний ліс, де дерева мали стовбури, що виблискували, наче покриті тисячами малесеньких діамантів. Листя були прозорими, і через них проходило світло, створюючи незабутні світлові ефекти на землі. У кроні цих дерев гніздились Золотисті лемури — маленькі істоти з пухнастими хвостами, які скакали з гілки на гілку, видаючи м’який, мелодійний звук, схожий на щебетання дзвіночків.
Далі ми потрапили до Озера Водяних Справ. Воно було наповнене рідкою енергією, яка світилась м’яким синьо-зеленим світлом. Тут серед водяних лілеї плавали Гліфічні рибки — іржасті створіння з рожевими і золотими візерунками на лусці, що здатні в буквальному сенсі змінювати свою форму, аби захиститись від хижаків.
У центрі парку розташовувався Годинниковий струмок, що біжить з яскраво-рожевого кристала. Краплі води, які падали з струмка, перетворювались на годинники, що відраховують час для всіх живих істот у парку. За ним чекав на нас Дрімучий ведмідь — величезна, але мирна істота із м'якою, мохнатою шкірою, на якій росли квіти. Він допомагав загубленим подорожнім знайти шлях назад, показуючи правильний напрямок своїми великими лапами.
Під час екскурсії Марук поділився легендою про теплі зоряне ночі, коли з неба спускаються Примарні метелики. Вони мали здатність виконувати бажання, але лише на одну ніч. Кажуть, що кожен, хто побачив метелика, отримує натхнення і щастя на цілий рік.
Екскурсія стала не лише пізнавальною, а й чарівною — до нас, як на диво, наблизилась зграйка Блискучих фольг — маленьких створінь з прозорими крилами. Вони кружляли навколо нас, залишаючи за собою слід іскристого пилу, даруючи відчуття казки і чарівності.
Наступним після парку був виступ магів, і ми, сповнені очікуванням, зібралися на велику галявину, де під відкритим небом розгорнулися дивовижні видовища. Атмосфера була насичена збудженням — ми могли вже відчути магію, що віяло з кожного куточка.
Виступ розпочався з того, що на сцену вийшов високий чоловік у блискучій мантії, оздобленій зірками, і розмахнув рукою, немов викликавши саму суть вогню. За його сигналом, жовті язики полум'я спалахнули на кількох великих факелах, створюючи звуковий фон, схожий на тихий гуркіт грози. Одна за одною, маги почали виконувати свої трюки, і ми завмерли в захопленні.
Спочатку один з них, на ім'я Еліон, вирішив продемонструвати мистецтво ходіння по вогню. Він обережно ступив на палаючі вуглі, і в той момент, коли його ноги торкнулися розжареної площі, ми всі затамували подих. Еліон ходив, мов на вишуканому килимі. Його рухи були плавними й граційними, а вогонь, здавалося, не торкався його шкіри. Кожен крок залишав за собою вогняний слід, що мерехтів у вечірньому повітрі, а глядачі аплодисментами підтримували його неперевершений дар.
Далі на сцену вийшла жінка з вогняною серпанком, що майстерно оберталася в ритмі музики, формуючи навколо себе вогняні кола. Її виступ немов розповідав історію про любов і гнів, про красу та руйнування. Вогняні хвилі літали в повітрі, немов чарівні, і ми не могли відірвати погляду від її знань, що надихали.
Але найвражаючим моментом стала поява магів, які працювали з водою та льодом. Один з них, юнак на ім'я Сірон, створив з повітря тонку завісу зі снігу і льоду. Він простягнув руки, і крижані кристали заграли на світлі, немов маленькі зірочки, що мали власне життя. Після цього маг, вказавши на вогняного мага, викликав потоки води, які закружляли в повітрі, заморожуючись за кілька секунд у різноманітні форми, які знову натрапляли на землю.
Кульмінацією виступу стало спільне шоу, де вогонь і вода злилися в один танець. Під звуки тривожної музики, маги скакали один через одного, створюючи незабутнє видовище, де струмені води грайливо обіймали палаючі вогники. Це було коротким, але захоплюючим дійством, яке нагадувало про вічну боротьбу елементів.
Так закінчився виступ магів, сприяючи духу єдності та магії, який ще довго залишався в наших серцях, і ми повернулися до реальності з відчуттям, що побачили щось по-справжньому чудове.
Тим часом до нас підійшов Алі.
– Ви не скучите, любі друзі? — запитав він.
– Ні в якому разі, ваші розваги подобаються нам, — промовив батько.
– Ну, парк і маги — це все більше для жінок. Чоловіки мають дивитися на силу. Ось зараз буде парад. Саме те, що нам потрібно!
– Так, — продовжував він, — справжня сила завжди вражає. Я чув, що цього року парад буде особливо грандіозним! Події обіцяють бути незабутніми.
У той час, як вони стояли на краю площі, атмосфера почала наповнюватися очікуванням. Люди збиралися, обмінюючись враженнями та захопленими коментарями про учасників параду. Завивисти фанфар і дзвінкі звуки барабанів наповнювали повітря, зазиваючи всіх до дійства.
– Ходімо ближче, — запропонував Алі, — не можу дочекатися, щоб побачити цих воїнів у дії! Це не просто парад, це демонстрація нашої сили та єдності.
Батько кивнув, і разом із слугами вони приєдналися до потоку глядачів. Радісні обличчя, що сяяли від захоплення, створювали звитяжну атмосферу, переплетену з бойовими кличами й піснями.
Нарешті, перші ряди воїнів з’явились на горизонті. Вони йшли, гордовито підіймаючи свої бронзові списи, їх лати були шкіряними, мідними й трохи дивними, відбиваючи яскраві кольори під час того, як парад почав своє урочисте шоу. Справжня демонстрація сили, що йшла впевнено, подобалася всім чоловікам, адже вони відчували гордість за своїх братів.
– Ось це справжня розвага! — вигукнув монарх, і його сміх рознісся в повітрі.
Парад, який розгортався перед очима, був справжнім видовищем. Дві сотні воїнів у дивних шкіряних обладунках, водночас надійних і естетичних, сміливо крокували, прикрашаючи площу. Кожен воїн був одягнений у обладунок, покриті візерунками, що відображали їхній статус та племінну належність. Бронзові списи, які вони тримали у руках, ловили сонячне світло, відбиваючи тисячі іскор, надаючи їхньому вигляду справжньої величі.
З дозволу вітру, кожен рух воїнів створював враження потужного, злагодженого механізму. Впорядковані ряди, як безпечна стіна, оберігали тих, хто спостерігав з натовпу. Кожен воїн гордо розправляв плечі, підкреслюючи свою фізичну силу й незламний дух.
Серед тих, хто крокував у перших рядах, були ветерани, яких бойові шрами та накидки з незвичайного матеріалу виказували, що вони пережили не одну битву. Позаду них йшли молодші бійці, які ще тільки починали свій шлях у військовій справі. Окремі воїни вправно демонстрували бойові прийоми, знову і знову підкидаючи свої списи вгору, ніби вітали своїх співвітчизників.
На фоні видовища лунала музика – гучні бойові барабани підкреслювали ритм параду, створюючи атмосферу напруження і готовності. Глядачі, серед яких були як чоловіки, так і жінки, аплодували і вигукували словами підтримки. Кожен новий етап параду, кожен новий рік воїнів приносив радість і гордість, відображаючи єдність та силу народу.
Зі сцени, обладнаної на галявині, лунали слова вітання місцевих вождів, які визнавали відвагу і жертовність своїх захисників. Весь це дійство стало символом не лише військової сили, а й невичерпної волі народу, готового встати на захист своєї свободи. Парад завершився, але відчуття єдності і гордості залишилось в серцях усіх присутніх.
Алі, стоячи на підвищенні, ще раз кинув погляд на формування військ, що розходилися, сліди їхніх кроків лишались на вологій землі.
– Так чудове видовище... — повторив він мимоволі, намагаючись насолодитися моментом. Але цей трепет в серці швидко згасав, коли він знову згадував про свою відповідальність.
– Туроте, — сказав він, звертаючись до свого колеги, — іноді здається, що може бути легше завоювати славу на полі бою, ніж знайти справжній шлях на війні, яку ведемо щодня, аби захистити наш народ.
Турот, що стояв поруч, відчував, як слова Алі пронизують глибини його свідомості. Він подумки порівняв гармонію війська, яке вишикувалось у блискучі ряди, із хаосом, що заполонив їхній світ.
– Але для цього і потрібен монарх. Щоб вести, об’єднувати, і показувати приклад, — нарешті промовив він.
Алі кивнув на знак згоди.
– Тож ходімо, любий гостю. У залі чекатимуть мої соратники, то і між ними є багато добрих ідей і рішень.
Він зробив кроки в бік входу до палацу, де вже відчував присутність мудрих і досвідчених радників.
Зал був у напруженому мовчанні. Усі погляди були спрямовані на Алі, як на маяк на буремному морі. Він дихнув глибоко, готуючи своє серце до чергового випробування. Коли вони зайшли всередину, атмосфера наповнилася вже знайомою енергією сподівання та прагнення.
– Шановні товариші, — почав Алі, дивлячись на присутніх, — день, що минув, став свідком нашої сили. Але сьогодні ми тут для того, аби обговорити плани на завтра. Ті, хто стояли на параді, чекають від нас дій. Війна не лише на полі, вона триває в серцях людей.
Дискусія загорілася. Кожен з присутніх вносив свої пропозиції, безстрашно озвучуючи думки, сповнені енергії та мудрості. І хоча кожен виступ був спонукою до дії, у повітрі також відчувалась тривога — адже за спинами монарха і воїнів чекала не лише битва, а й доля цілого народу.
Турот ІV відчував, як пристрасть та рішучість охоплюють його. Він згадав слова Алі, обдумуючи, як важливо не тільки воювати за славу, але й за справедливість. І у цю мить він зрозумів, що справжня честь полягала не в тому, з ким ти береш до рук меч, а за кого ти борешся.
– Усі ви говорите про війну, — раптом пролунав голос з тіні. — Але я не бачу її на наших землях.
Погляди повернулися до чоловіка, що стояв серед сутінків, обрамлених тінями високих скель. Очі його були сповнені мудрості, а на обличчі — загадковий вираз, як у людини, що бачила більше, ніж могла розповісти.
– В нашій країні панує мир, — продовжив він, звуком нагадуючи старе дерево, що огинається на вітрі. — Ми могутня держава і можемо контролювати варварів поряд з нами. До того ж, з усіх боків нас оточують гори та пустиня, які захищають краще, ніж будь-яке військо.
Турот, обличчя якого почервоніло від впевненості, нахмурився, неначе його слова були для нього випробуванням.
— Справді, ви захищені природою, і звичайні люди навряд чи нападуть на вас, — промовив я обережно, намагаючись не звучати агресивно. — Однак є сили, які перевершують людські. Ваша могутність — тільки маска на вразливій шкірі.
Слово «вразливість» повисло в повітрі, мов непрошений гість. Чоловік у тіні підняв брови, але не заперечив. Партії каменю, що обходили людей, затримали дихання, прислухаючись до нашої розмови.
Хлопче, ти маєте на увазі магію чи надприродні сили? — запитав, Моріш злегка ускладнюючи голос. — Це лише казки для наляканих дітей, нічого більше!
— Казки, — повторив я, — але якісь дійсніші, ніж комплекс ваших укріплень. Історія пам’ятає падіння великих імперій, які не в змозі були визнати, що небезпека прийде. Ваш спокій — це брехня, і рано чи пізно ви знову про це дізнаєтеся.
– Невже ти лякаєш нас, у нашій країні, хлопчисько? — вигукнув права рука монарха, гнів запаморочивши йому голову. — Що ти розумієш у цих справах?! Не лізь, нехай дорослі розмовляють...
Мене охопила хвиля емоцій, але я зосередився на меті, приховуючи гнів під тоном впевненості.
— Маля, так, — промовив я, зменшуючи темп, — але я бачу набагато більше за вас і знаю також багатенько.
Мої слова лежали в повітрі, як завуальоване попередження. В них ховався таємний зміст, і я сподівався, що він досягне мети.
— До того ж, наша мережа шпигунів дуже велика. Ми в курсі майже всіх планів ворогів, — продовжив я, контролюючи свій тон. — Я, як один із дієвих генералів штабу розвідки, знаю достатньо для таких суджень.
— У нас є лише один варіант — об'єднатися і спільними силами протистояти не тільки варварам, а й темним силам, які оживають в тіні нашої недбалості, — відзначив я, намагаючись привернути увагу присутніх до більшої загрози.
– Ми з батьком тут не для того, щоб залякувати вас, а для співпраці, — виголосив я, намагаючись спокійно повернути розмову в мирне русло. В моєму голосі вже не було того гніву, лише справжнє бажання знайти рішення, хоч і з присмаком невпевненості.
Простягнув два папери.
– Прошу ознайомитися з цим документом, а також з цим, — продовжив вказуючи на другий аркуш, покритий дрібним, акуратним почерком.
Він розгорнув перший документ.
«Звіт про готовність ворожих варварських військ
На ім’я Його Величності, короля Турота IV.
Ваше Величносте,
Після ретельного збору інформації та аналізу стану ворожих варварських військ, нижче подаю звіт, що окреслює їхню готовність до можливих дій.
Сили противника:
Ворожі війська налічують приблизно п’ятнадцять тисяч воїнів, зосереджених на західному кордоні нашого королівства. Вони поділені на декілька загонів, кожен з яких очолює досвідчений командир, що свідчить про їхню організованість та готовність до боротьби.
Обладнання:
Варвари озброєні мечами, сокирами, а також мають наявні арбалети, що значно підвищує їхній бойовий потенціал. Хоча частина їхнього обладнання є застарілою, наявність запасів зброї свідчить про можливі поповнення до їхніх рядів.
Мораль та налаштування:
Серед варварських військ панує дух агресії та бажання помститися. Після нещодавніх поразок в бою вони укомплектувалися новими силами, що підвищує ймовірність їхнього впевненого натиску на наші позиції. Розвідувальні дані свідчать про використання ритуалів, що підвищують бойовий дух воїнів.
Логістика:
Ворожі війська мають доступ до достатньої кількості продовольства та інших ресурсів на своїй території, що дозволяє їм вести тривалі кампанії без ризику голоду. Проте, відзначається нестабільність у великих загонах, оскільки постачання може затримуватись через часті напади у сусідніх районах.
Стратегічні наміри:
Варвари, схоже, планують раптові напади на наші форпости, щоб дестабілізувати нашу оборону. Розвідувальні команди повідомляють про накопичення їхніх сил поблизу кордону, що може свідчити про підготовку до великого наступу.
Ваше Величносте, зважаючи на велику загрозу, що виходить від ворожих варварських військ, ми повинні вжити невідкладних заходів для укріплення наших позицій та готовності до відбиття атаки.
З великою повагою,
Командор розвідки
Генерал Кадірон.»
– Це звіт нашої розвідки щодо племен варварів, які об’єдналися для спільної мети — помсти та захоплення кращих земель, — промовив Турот IV, його голос звучав стримано, але впевнено. — Як бачите, звідси, вони налаштовані досить рішуче. При недостатній увазі з нашого боку це може стати серйозною загрозою для всіх.
Король обвів поглядом присутніх радників, що зосереджено слухали.
– Ми не можемо дозволити, щоб наша територія стала мішенню для їхніх нападів. Племена, які колись діяли окремо, тепер об’єдналися, і їхня сила зростає. Нам потрібно підготуватися до можливої атаки і вжити всіх можливих заходів для забезпечення нашої безпеки.
– Наше королівство готове сприяти об'єднанню. Інший документ — це договір між нашими державами. Прошу ознайомитися з ним.
“ДОГОВІР ПРО СПІВПРАЦЮ МІЖ ДЕРЖАВАМИ СУРОН ТА ЛАМОШ
Урочистий документ, укладений у місяці травні року нашої ери 1023
У священний день, коли зірки зійшлися на небесах і боги спостерігали за нашими серцями, ми, представники королівств Сурон і Ламош, укладаємо цей Договір, що свідчитиме про нашу готовність до об'єднання, співпраці та спільного процвітання.
Стаття 1. Основи Співпраці:
Ми, корольТурот IV з Сурону та монарх Алі Башур з Ламошу, стверджуємо, що між нашими народами існує братство, яке буде зміцнене шляхом обміну мудрістю, ресурсами і допомогою у важкі часи.
Стаття 2. Взаємовигідна Торгівля:
Ми зобов'язуємося розвивати та підтримувати вільну торгівлю між нашими державами. Спільні ярмарки будуть відкриті у містах обох королівств, щоб торгівці могли обмінюватися товарами та культурою, приносячи багатство та процвітання своїм землям.
Стаття 3. Оборона й Безпека:
У разі загрози з боку спільного ворога, ми обіцяємо надати один одному військову підтримку. Всі лицарі та воїни, надіслані для захисту союзника, отримають повну допомогу та сприяння в межах наших сил.
Стаття 4. Культурний Обмін та Спільні Святкування:
Ми зобов'язуємося проводити спільні культурні заходи та свята, де представники обох священних земель зможуть поділитися своєю спадщиною, традиціями та мистецтвом, зміцнюючи таким чином наші стосунки.
Стаття 5. Розв'язання Суперечок:
Усі спірні питання між нашими державами будуть врегульовані через мирні переговори. Ми створюємо Раду Сурон-Ламош, яка складатиме представників обох сторін, для розгляду всіх питань, що вимагають уваги.
Стаття 6. Тривалий Характер Договору:
Цей Договір, укладений під свідоцтвом небес і землі, вступає в силу з моменту підписання і залишатиметься дійсним на термін десяти років, з можливістю продовження за взаємною згодою обох сторін.
Аби наші слова мали силу, ми ставимо свої підписи та печатки на цьому документі, щоб засвідчити щирість нашого наміру.
Затверджено у столиці королівства Ламош.
Від імені королівства Сурон:
Король Турот IV
Від імені королівства Ламош:
Монарх Алі Башур
Дата: травня 1023 року нашої ери.
Нехай цей Договір стане основою миру та процвітання для наших народів!”
– Документ, який ви пропонуєте, не може стати основою для нашого майбутнього, — сказав Моріш, обираючи слова обережно. — Сурон славиться хитрістю, і я не можу дозволити собі довіряти угоді, написаній на папері, що так легко рветься.
Я, спершу стримуючи гнів, нарешті розсміявся, проте мій сміх був глухим, як тріск ламаючогося дерева.
— Ви знову піддаєтеся своїм страхам! Чи справді ви вважаєте, що наш народ може процвітати у війні? Договір — це рятівна соломинка, яка дозволить нам знайти спільну мову!
– Спільна мова? — з іронією переглянувся радник, що стояв осторонь. — Ви розумієте, що угода, підписана під тиском, може бути лише ілюзією. Сурон може порушити її в будь-який момент, як то було неодноразово у минулому!
– Я не можу підписати щось, що несе в собі загрозу для моєї країни, — наполягав Алі, його голос звучав рішуче. — Насправді, наші мети окремі. Ви налаштовані на владарювання, а ми — на захист.
Батько підійшов ближче, його очі блищали від зосередженості.
– Слухайте, мій друже, якщо ми не об’єднаємо зусилля, нас знищать зовнішні вороги. Чи справді вам байдуже до долі мирних людей, які страждають від конфліктів за межами наших кордонів?
– Я і мій брат, піклуюсь про своїх людей більше, ніж ви можете уявити, але не можу дозволити, щоб моя довіра обернулася проти нас. Без нашого підпису цей документ немає сили!
Алі, обертаючись до брата, вимовив тихо:
– А може, ми взагалі не можемо дозволити собі цю розкіш — війну? Можливо, нам варто спробувати знайти компроміс…
— Компромісу досягнемо лише при роботі з вашого боку. Вас їдять сумніви — це зрозуміло, але як показує історія, спільна робота дає кращі результати. Ми не примушуємо вас, а лише наполягаємо.
– Звичайно, ресурси Ламоша дуже потрібні вам, а що отримаємо ми? Чи не будете ви використовувати нас для своїх цілей?
Знову все зайшло в глухий кут. Цей Моріш все псує, а Алі без нього лише дурень, який не може вирішити жодного питання. Від скуки почав оглядати залу. Погляд зупинився на феніксі. Ось воно, рішення. Перо фенікса: якщо обидві сторони підпишуть угоду, їм з'явиться контракт, при порушенні якого винен помирає.
Ідея з цим магичним артефактом здавалася мені тим самим світлом у кінці тунелю.
— Я можу дещо запропонувати. Перо фенікса допоможе обом сторонам дотримуватися пунктів договору. Отже, ні ми, ні хто-небудь інший не зможе порушити його.
Похмурі обличчя разом розслабилися, адже, дійсно, це було рішення.
– Ти правий, Каліоне, в цій пташці є такі магічні здібності, і раніше усілякі угоди підписували лише його пером. Королівство Сурон згодне на цей крок. Що скажете ви…
– Я, як володар Ламоша, повністю підтримую цю ініціативу, — сказав Алі, нахилившись вперед у своєму кріслі. — Фенікс є символом надії та відновлення. Якщо ми укладемо угоду під його благословенням, це не лише укріпить нашу співпрацю, але й продемонструє всім, що ми маємо намір дотримуватися слова. Це може стати новим стартом для нашого королівства, і я готовий взяти на себе зобов’язання цього договору.
На це Моріш, його молодший брат, втрутився:
– Але, монарху, це рішення має свої ризики, — сказав він з обуренням. — Хоча фенікс і є символом магії, його сили можуть бути не підконтрольні нам. Всі знають, що угоди, укладені під його пером, мають вагу, але вони також містять елементи, які можуть вийти з-під контролю. Що станеться, якщо одна зі сторін не зможе виконати свої зобов’язання? Чи можемо ми дозволити собі таку вразливість, зважаючи на нашу історію суперечок?
Алі подивився на брата, усвідомлюючи його побоювання, але все ж залишався переконаним у своїй позиції. Внутрішня боротьба між оптимізмом і скептицизмом заповнила залу, і в повітрі відчувалася напруга, поки обидва брати намагалися знайти спільну мову.
Володар Ламоша енергійно піднявшись, звернувся до нього з рішучим і певним тоном:
– Не забувайся, брате, що саме я є монархом цієї країни і сам чудово знаю, як і що мені робити. Ці люди здолали далекий шлях до нас, аби зробити добро для усіх народів, і я не хочу бути кісткою в горлі!
Моріш, чуючи ці слова, відчув, як його обурення наростає. Він не міг повірити, що його брат ігнорує всі презирства і годинники зламаного минулого. З важким серцем, але з гордо піднятою головою, він вийшов із зали, залишаючи за собою атмосферу напруженості і здивування. У його серці панувала гірка невизначеність, адже він не знав, чи зможе колись зрозуміти вибір Алі.
Поки радник покидав залу, Кололь Турот ІV, зосередившись на моменті, підійшов до столу. Він тримав у руках перо фенікса — легендарний символ мудрості і надії. Його рука не тремтіла, коли він підписав договір з Алі Башуром. Цей документ, який обіцяв нову еру співпраці і миру, став моментом, якого так довго чекали.
Зала наповнилася схвальними вигуками, але в душі темного чоловіка залишилася неясність, що знову поверталася до його думок, коли він усвідомив, що ніхто не може передбачити, яких наслідків ця угода може принести в майбутньому.
Всюди панувала радість – нарешті вирішили це складне питання, яке так довго нас турбувало. Проте в глибині душі я відчував присмак гіркоти. Темний радник, який завжди залишався в тіні, щось планував. Ми стали на його шляху, і це могло обернутися небезпекою для нас.
Ця перемога, хоч і була важливою, викликала у мене тривогу. Що замислив цей хитрий стратег? Відчував, що він не залишить нас у спокої. У моїй голові зріли плани – я мав знайти спосіб зупинити його передбачувані маневри, поки не пізно. Ми повинні були залишатися на чеку, адже за кожним куточком чатувала небезпека, а за спиною – тінь, що обіцяла темряву.
Тієї ночі
Я прокрадався темрявою до опочивальні Алі, серце моє билося в ритмі гублячого кохання та безмежної ненависті. Кроки мої були тихими, таємничими, мов шепіт вітру, що огортає місто вночі. Я знав, що і в цій кімнаті, де спочиває мій брат, зберігаються спогади, що раніше приносили лише радість, а тепер перетворилися на смуток.
Думки про можливі наші щасливі дні, коли ми сміялися, мріяли та ділилися таємницями, переплелися з відчуттям зради. Тепер я відчував, як всередині мене щось остаточно змінилося. Біль від втрати братерського зв’язку спалахував у моїй душі, немов вогонь, споживаючи мене зсередини. Я згадував легенди про магію, про те, як вона здатна розірвати зв’язки, але й зв’язати їх у новий спосіб, і з цим задумом я підійшов ближче.
Ставши біля ліжка, дивився на мирне обличчя Алі. Цей спокійний вираз губив у мені залишки людяності. Я витягнув з темряви шматок зілля, зібраного далекими мандрівниками, таємничого та небезпечного. Зараз ці трави стали моєю єдиною надією. Закрив очі, намагаючись зосередитися, поглинений спогадами про все, що ми пройшли разом.
«Чи дійсно я хочу зробити це?» — запитував себе, усвідомлюючи, що мої слова будуть важкими, немов ланцюги, що можуть закрити шлях до нашого минулого. Проте, усередині мене вже розгорялась буря емоцій. Я промовив слова закляття, відчуваючи, як воно пронизує кімнату, сліпуча енергія почала навколо нас витися, створюючи невидимі зв’язки, які стали між нами.
Алі не підозрював про мої наміри, спокійно спав, і його безтурботність розривала моє серце. Я відчував, як магія тягне нас до невідомого. І це викликало суміш жаху і рішучості в мені. Згадуючи спільні радощі, я усвідомлював, що це закляття може вбити нас обох.
В цю хвилину, коли згадував про брата, про всі наші найтемніші години, виникло питання: чи такою я прагну бачити нашу спільність? Кожен новий тихий шепіт, кожен рух Алі нагадував мені про те, щодовелося терпіти стільки років. Я відчував, як наші душі звиваються в болючому танці, намагаючись зрозуміти, чи зможемо ми знову знайти один одного.
Охоплений тривогою і зрозумінням, я став перед вибором. Чи може ненависть стати ім'ям любові, а любов — закинутим кутом, до якого я ніколи не повернуся? Закляття, яке я вимовив, зв’язувало нас безповоротно, та подальша моя шляховість відкривала, що кожен крок, зроблений з ненависті та бажання помсти, лише посилював тугу і самотність у моєму серці.
Я не міг не усвідомлювати: справжня магія полягає не у фізичній силі, а в силі зв’язків, які ми створюємо. Досі страждаючи, я відчував, як темрява поглинає мою душу.