Ця ніч була темною і беззоряною. Я, принц Калион, син короля Сурона, спав у своїх покоях, нічого не підозрюючи про небезпеку, яка вже наближалася. Усе навколо було спокійним, але раптово серце завібрувало від тривожного сну. Прокинувшись від дивного відчуття, охопленого страхом і невизначеністю, увага зосередилася на силуетах у темряві. Їхні обличчя ховалися у затінках, але загроза відчувалася яскраво.

Думки про те, що краще всього спершу взяти на озброєння магію для захисту, спалахнули, але при спробі провести заклинання відчулася слабкість сил. Мориш, брат володаря Алі, стояв переді мною з усмішкою, що віщувала неприємності.

Всі ці роки намагалися стати гідним спадкоємцем, об’єднати королівства та принести мир. Чому ж тепер відбувається викрадення? Сили підіймалися, проте руки нападників тримали міцно, немов не бажаючи відпустити. Це була зрада, в жертву якій потрапляла гарна мрія про безтурботне життя.

"Чому ти це робиш?" — пролунало запитання у тиші. У глибині душі зрозуміло, що це не просто напад без причини. Час стикатися з його жадібністю до влади та не здаватися без бою. Наближався момент боротьби за життя і королівство, але знайти вихід з цієї жахливої ситуації було важко.

Думки про батьків, народ, про те, що мріялося захистити, надавали сил. Потрібно знайти способи вибратися з цього полону, знайти союзників та поквитатися з Моришем. Ця ніч стала прокляттям, коли відірвали все, чого коли-небудь прагнули — свободу, шанування та безпеку. Але боротися потрібно.

— Прошу вибачити, принце Каліоне, але цієї ночі відбулися деякі зміни.

— Ти розумієш, що цими діями спричиняєш війну?

— Лише в тому разі, якщо король Туррот IV повернеться в Сурон. Поки ми тримаємо його заручником, ваша варварська країна нічого не зробить.

— Навіщо я тобі?

— О, насправді ви не маєте жодної цінності, однак все ж таки втручаєтеся в справи дорослих. Невже ти думав, що це все тобі зійде з рук? Твоя присутність є загрозою моєму плану. Я відчув це ще з першої нашої зустрічі.

В ту мить, коли доторкнувся до твоєї руки, стало зрозуміло, що тебе охороняє могутня сила. Ця сила спричинила нестерпний біль, і тоді відкрилася істина твоєї природи. Що ще може знищити темряву? Звісно, світло. Ти був тим промінчиком надії, що залишився в цьому місці.

Та сама заноза, що спричиняє біль, на який не звертаєш уваги, поки рана не починає гноїтися. Я впевнений, ти вже знаєш, що це місце оповите тьмою. Багато років я планував це, і тепер залишилися останні кроки. Нарешті я взяв під контроль брата.

— Куди ти мене ведеш? — запитав принц, намагаючись розгледіти обличчя тих, хто його оточував.

— У палаці вистачає кімнат, щоб зачинити тебе, і ти нічого не накоїв. Але… тебе чекає дещо цікавіше. Теперішня темрява нічого в собі не приховує. Я привожу тебе до місця, де кожен жах постане перед тобою у справжньому вигляді.

Важка тиша наповнила повітря, коли їхній шлях лежав глибше у таємничі коридори, пропитані суворими тайнами.

Великий мармуровий коридор, замкнений в тиші, здавався безкінечним. Лише слабке світло свічок, що горіли на старовинних бронзових світильниках, осявало темні кути, відкидало похмурі тіні на стіни, прикрашені графікою епохи. Здається, навіть колишні розкоші палацу забулися у глибині цього місця, витиснутого з пам’яті.

Моріш, зосереджений і сповнений рішучості, передавав накази трьом чоловікам, які несли принца Каліона, що втратив свідомість. Їхні важкі, червоні накидки шурхотіли по підлозі, лякаючи тишу такими ж млявими звуками, як далекий відголосок тяжких подихів.

Підземні коридори вели глибше, в темряву, де повітря ставало густим і важким, а стіни вкривались вогкими пліснявами. Тут, у підземеллі, кожен крок відчувався як привід для тривоги. Найглибше жали на думки страх і відчай.

Нарешті, вони дісталися до величезної ями, що простягалася вперед, неначе безодня, огорнена тінню. Стіни ями були оббиті камінням, з потертою поверхнею, від якої прямо до нишком просочувалась велика волога. Виглядало так, ніби сама земля поглинала все світло, яке намагалася позичити в цих тенетах.

— Тут ти залишишся, — тихо сказав Моріш, повертаючись до мене і натискаючи на плече одного з чоловіків, щоб той опустив принца до землі. — Там, де світло не торкається істини, ти побачиш, ким ти насправді є. Твій час настав.

Він подивився в глибину.

— Стрибай у яму. Не бійся, я не дам тобі померти так швидко, — промовив він з холодною усмішкою.

Я намагався заглянути вглиб, вивчаючи непроглядну темряву, намагаючись побачити її кінець, але нічого не було видно, лише безодня поглинала світло.

— Ти вважаєш, що я настільки дурний? — спитав я, відчуваючи, як страх поступається місцем гніву.

— Хлопче, я вже сказав, що не дам тобі померти так швидко. Спочатку ти мусиш мучитися. До того ж, ти не в тому становищі, аби перечити мені. Або стрибаєш сам, або ці хлопці допоможуть тобі. Тоді буде дещо болючіше.

Вдихнувши, затримав повітря, заплющив очі, і в один мить стрибнув у невідомість.

Вперед! Темрява обгорнула мене, неначе покривало, що делікатно стиснуло моє тіло, коли я летів униз. Спочатку відчуття ізоляції охопило мене страхом, але поступово воно змінилося. Відчував легкість, немов зникаючи з цього світу.

Мов вічність, падав в порожнечу, а звуки заколисуючих стін лунали в моїх вухах, мов заспокійлива колискова. Пам’ять потихеньку тьмяніла, залишаючи лише відлуння страху і безвиході.

Нарешті, в цій глибокій темряві, емоції переплуталися: страх та лють, відчай і прийняття. Я відчував, як мій розум розкривається, лише щоб прийняти цю розгубленість, наче фрагменти розмірковування, що кружляли у свідомості. З кожною миттю падіння мій дух тонув у водах найглибшої темряви, чекаючи на те, що ж може знаходитися внизу.

Коли свідомість поступово починає повертатися, мене охоплює відчуття, немов я спливаю з безодні, але не можу вибратися. Важкий туман, що огортає мій розум, повільно розсіюється, і я ловлю обривки спогадів про те, що сталося, але вони занадто призрачні, щоб їх утримати. Першим, що я чую, є зловісне шипіння – ніби сама темрява шепче мені на вухо, занурюючи в ще більшу тривогу.

Я лежу на холодній, сирій підлозі, і на моїй шкірі пробігає дрож від дотику крапель води, що падають з потолка. Повна темрява оточує мене, як чорна пелена, яка заповнює кожен куточок. Я потроху відчиняю очі, але це не допомагає – навколо все ще зберігається непроглядна безодня. Стиснувши груди своїми холодними обіймами, я усвідомлюю, що я не один. Кожен шлюх звуку навколо звучить, як предвестник чогось жахливого, що ось-ось трапиться.

Я намагаюся піднятися, але моє тіло, схоже, не підлягає мені. Відчуття безпорадності накочує на мене, немов приплив, і я знову занурююся в цей кошмар. Раптом я чую, як щось шевелиться десь поруч, скребеться по каменям, видаючи звуки, схожі на м'які шепоти. Це відчуття нагадує полювання, де я – жертва, а темрява – мисливець, що стежить за своєю здобиччю.

Стіни печери здаються живими – вони видають звуки, які відгукуються в моїй свідомості, ніби це відлуння колись забутих страхів. Я намагаюся згадати, як потрапив сюди, але мої думки розсіюються, як дим. Внутрішньо мене охоплює думка, що ця печера може бути не просто місцем. Здається, що це портал у мої гірші кошмари, де кожен рух може розбудити щось, що краще залишити сплячим.

Важко знаходячи сили, я починаю кликати на допомогу, але мій голос глотиться темрявою, наче звуки ніколи не покидають цю прокляту безодню. І в цей момент мене охоплює жах: тут я не просто втратив свідомість – я можу назавжди стертися з пам'яті, втратити себе. Темрява зловісно підморгує мені, готова поглинути цілком і остаточно.

Наповнений жахом, опинився в безодні цього підземелля, крики виривалися з моїх уст, але замість допомоги лише відлуння темряви відповідало мені.

— Допоможіть! Хтось, будь ласка, допоможіть!

В тиші чувся зловісний шепіт, який наростав, проникаючи всередину, немов голодна тварина, що стежила за своєю жертвою.

— Це безпощадно, — промовив невидимий голос. Його тон був похмурим і зреченим, немов він знав мою безнадію.

Зосередившись, я повернув голову і в темряві розрізнив три постаті, що поступово ставали видимими завдяки слабкому світлу, яке пробивалося крізь тріщини в стінах. Моє серце забилося швидше, коли я побачив чоловіка схожого на жінку з блідим обличчям і довгим чорним волоссям, що заплуталося у вологих звисах. Її очі, як ліхтарі, світилися тривогою й ненавистю.

Поруч з нею стояв високий чоловік із витягнутими рисами обличчя. Його рваний плащ, схоже, був заляпаний брудом, а холодний погляд, сповнений безнадії, свідчив про безліч страждань, які йому довелося пережити.

Третя постать — молодий хлопець, що виглядав лякливо і втомлено. Коротке темне волосся, рани на руках і вираз безмежної втоми на обличчі створювали у мене відчуття, що я бачу щось знайоме. Він тримав старий, зламаний меч, і я уявляв, що цей меч— остання іскра його надії на порятунок.

— Хто ви? Чому ви тут? — спитав я, намагаючись знайти хоч якісь слова.

Жінка з важким зітханням відповіла:

— Ми ті хто допомагав Морішу при житті. Загублені. Ця місцина пожирає надію.

Хлопець, приховуючи свій страх, додав:

— Немає сенсу кричати. Вони чують, але не допоможуть. Тут тільки туман і відчай.

Відчуваючи, як всередині шириться паніка, я вигукнув:

— Але я не можу залишитися тут! Нам потрібно втекти звідси!

Високий чоловік, ледве зберігаючи стійкість, стомлено поглянув на мене і сказав:

— Тікаючи від чогось, ти все одно не втечеш від самого себе. Я багато разів намагався… Все даремно. Це місце — пастка для душ.

— Але ми не можемо просто здаватися! — заперечив я, відчайдушно намагаючись підбадьорити їх, хоча сам відчував, як страх охоплює мене знову.

Жінкаподібний наблизився, їого очі шукали у моїх відповідь:

— Тебе хтось чекає? Виглядаєш так, ніби твоє серце наповнене надією, але це небезпечно.

Я зібрався з силами, неймовірну рішучість огортаючи усе моє єство:

— Я… я не відмовлюся боротися. Вихід має бути десь тут. Нам потрібно просто знайти його разом.

Тиша огортала нас знову, але тепер в нашій спільній боротьбі розгоралося полум'я надії. Це була тонка, але жива іскра, яка могла стати нашою провідною лінією, навіть у цій безнадійній темряві. Я знав, що мусимо діяти разом, і раптом відчув, що ця незнайома трійка може стати тим, що мене врятує.

Вони засміялися, їхній сміх відлунював у темряві, змішуючи відчай з байдужістю. Я відчував, як моє серце завмирає, поки вони продовжували:

— Для нас це не має значення. Ти ще не зрозумів? Ми мертві, хлопче. Мертві духи тих, хто колись існував. Моріш використовував нас як іграшки, а потім позбувся.

Слова звучали, як удар громом. Ні, не може бути. Я не міг повірити, що все це – лише ілюзія, що стою перед тінями тих, хто загубився в цьому безцільному місці. Я намагався говорити, але важкість у горлі не дозволяла мені вільно дихати.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я, намагаючись зібрати свої думки. — Ми можемо вибратися звідси! Є шанс...

Один з них знову засміявся, їого сміх був сповнений горя і нерозуміння.

— Хлопче, ти не розумієш. Моріш давно забув про нас. Ми для нього просто іграшки, якими він маніпулює за своїм бажанням. Жоден з нас не може втекти, бо в нас немає більше життя.

Високий чоловік доповнив її слова, його голос лунав глухо, як мана з великої глибини:

— У нас є тільки спогади. Спогади про те, як це було — жити, мріяти. Тепер ми лише ехо минулого, яке загубилося у цьому підземеллі.

Мене охопив жах. Я дивився на них, на їхні печальні очі, але всередині ще жевріла надія. Я не міг допустити, щоб усі зусилля були даремними.

— Якщо ми мертві, то чому ви тут? Чому ви все ще говорите? — запитав я.

Хлопець з мечем підняв погляд, в його очах затеплілося щось, неначе маленька іскра, що боролася з надією.

— Можливо, ми тут лише для того, щоб допомогти комусь іншому — тим, хто ще живий. Якщо ти хочеш боротися, можливо, це твій шанс. Можливо, ти зможеш зробити те, чого не вдалося нам.

Завмерши на мить, я усвідомив: навіть серед безнадії я можу знайти шлях вперед. Я збирався взяти на себе їхнє навантаження, їхню надію на повернення до життя.

— Я все ще тут, і я не планую здаватися. Я можу знайти спосіб. Якщо ви готові допомогти, разом ми зможемо протистояти Морішу, навіть якщо він вважає нас всіх мертвими!

В їхніх очах відблискнула надія, і я відчув, як у повітрі наростає енергія, готова змусити їх знову боротися за своє існування. Готові знову стати не просто духами, а силами, здатними змінити своє долю.

— Мертві не повертаються, хлопче, — промовив хлопець схожий на жінку, і в її голосі почувалася гірка мудрість. — Це не правильно. Але в нас ще є надія. Якщо ти виживеш, ти помстишся за нас.

Слова її немов налягають, важкі, як камінь. Я відчував, як щемить у грудях, адже мати мету і втратити життя — це жахливо.

— Тільки в такому разі ми допоможемо тобі, — продовжив високий чоловік, його голос звучав зловісно, але водночас у ньому була певна рішучість.

Я замислився. Помста. Це було далеко не те, що я планував, але в їхніх очах я бачив біль, що потребував розв'язання. Моя мета буланою, і, може, шлях до свободи і помсти може стати для мене навіть порятунком.

— Я не буду шукати помсту лише заради помсти, — сказав я обережно, намагаючись знайти баланс між їхніми бажаннями і моїм розумінням. — Але якщо це може принести вам спокій... Я зроблю все можливе.

Хлопець з мечем виступив вперед, та його очі світилися рішучістю.

— Ми знаємо це місце, знаємо його таємниці. Якщо ти готовий боротися, ми дамо тобі все, що знаємо. Разом ми можемо скласти план.

Хвиля небезпеки та надії охопила нас, і я зрозумів, що тепер я не один. Це був шанс не тільки для мене, але й для них — можливість довести, що навіть у темряві може бути знайдене світло.

— Тоді давайте почнемо, — сказав я, готовий прийняти цю нову мету. — Я залишуся живим, і я не дам Морішу знищити більше душ.

Їх погляди наповнилися рішучістю, адже в нашій боротьбі тепер була не тільки моя надія — істини і здатності кожного з нас з'єдналися в одне. У темряві цього підземелля, між тінями й безнадією, виникала нова сила, й разом ми могли створити план, щоб зупинити те зло, що пожирало наші душі.

— Дайте мені знати, з чого почати, — сказав я, готовий до дії, неспокій та відвага змішувались в мені. — Я готовий слухати.

— Я — Еліан, син простого коваля з далекої доби. Наша сім’я жила в мирі, поки одного дня наші поля не були відправлені в полум'я. Злочинці, що служили темному магу, напали на наше село, і коли я намагався втекти, поглинула мене морок. Я опинився тут, у цій жахливій пещері, як душа, що загубилася через вітчай. Я шукава правди, але лише знайшов таємницях минулого.

Другий дух промовив:

— Я — Британ, святий воїн, покликаний боротися за правду. Моя вірність захищати слабких призвела мене до поля битви, де я втратив свій меч і душу. Я намагався зупинити ритуал чорної магії, але зазнав поразки. Мій останній бій призвів мене сюди, в цю безодню. Я ношу в собі гіркоту поразки та розпач, бо гадав, що можу врятувати світ, але я сам став жертвою.

Третій юний в очах якого відображалася безодня печалі, вигукнув:

— Я — Алеф, свого часу учень лікаря. Я мріяв про знання та мудрість, але мій шлях затьмарив похмурий повелитель, який зажадав моєї душі. Я пішов у темряву, сподіваючись на великі відкриття, але знайшов лише смерть і руйнування. Я опинився тут, в цій пещері, скований страхом і безвихіддю. Я намагався допомогти, але сам став безпомічним.

Слухаючи їхні історії, моє серце сповнювалося смутком, але також рішучістю.

— Чи є спосіб вибратися звідси? — запитав я, сподіваючись знайти в їхніх серцях хоч трохи надії.

Еліан, зосереджуючи свій погляд на мене, сказав:

— Ми стали жертвами Моріша — духа, який постійно поглинає душі, як наші. Однак ти не такий як ми. Тебе не захопили обіцянки цього слуги темряви. Якщо ти готовий боротися, якщо ти здатен відстоювати справедливість… ми можемо допомогти тобі.

— Печери насправді нагадують величезний мурашник. Вони переплітаються між собою, утворюючи заплутану мережу тунелів і камера, які з усіх боків оточують вологу і глибокий морок. Тільки один хід веде до виходу на волю, але цей шлях охороняє темна істота.

Ніхто з нас не знає достеменно, якою є ця істота. Коли ми наближаємося до виходу, чуємо тихий шепіт і відчуваємо леденящий подих. Багато разів ми намагалися підійти ближче, але щойно ступали на землю поблизу виходу, невидима сила змушувала нас відступити. Кожного разу відчували на собі погляд, що проникає в їх душі, змушуючи їх відчути непереборний страх.

Ця істота — таємниця, що гнітить серця тих, хто наважується спробувати вийти з печер, і жодному не вдалося зрозуміти, ким чи чим вона є. Вона залишає їх у тривозі, змушуючи пам’ятати, що, навіть якщо шлях до свободи відкритий, обов'язково слід остерігатися того, що його охороняє.

Однак дещо ми знаємо достеменно. Ця істота — давня, старша за самі печери і Моріша. Її сила безмежна, і вона не підкорюється жодному створінню.

Тим не менш, є одна надія. Якщо тобі вдасться встановити контакт з цією таємничою істотою, якщо ти зможеш знайти правильні слова, щоб домовитися з нею, у тебе з’являться шанси на життя. Розмови з нею — це не проста гра, а справжнє мистецтво, яке вимагає відваги і мудрості. Лише ті, хто вміє слухати, можуть почути її шепіт, і лише тим, хто не боїться, відкриється шлях до порозуміння.

Тож, якщо ти наважишся ступити на шлях до виходу, пам’ятай: ніщо не дається без боротьби. Істота, нехай і страшна, може стати твоїм союзником, якщо ти знайдеш шлях до її серця. Лише через взаєморозуміння ти зможеш виявити, що іноді найтемніші шляхи ведуть до найяскравіших можливостей.