Ця ніч була темною і беззоряною. Я, принц Калион, син короля Сурона, спав у своїх покоях, нічого не підозрюючи про небезпеку, яка вже наближалася. Усе навколо було спокійним, але раптово серце завібрувало від тривожного сну. Прокинувшись від дивного відчуття, охопленого страхом і невизначеністю, увага зосередилася на силуетах у темряві. Їхні обличчя ховалися у затінках, але загроза відчувалася яскраво.

Думки про те, що краще всього спершу взяти на озброєння магію для захисту, спалахнули, але при спробі провести заклинання відчулася слабкість сил. Мориш, брат володаря Алі, стояв переді мною з усмішкою, що віщувала неприємності.

Всі ці роки намагалися стати гідним спадкоємцем, об’єднати королівства та принести мир. Чому ж тепер відбувається викрадення? Сили підіймалися, проте руки нападників тримали міцно, немов не бажаючи відпустити. Це була зрада, в жертву якій потрапляла гарна мрія про безтурботне життя.

"Чому ти це робиш?" — пролунало запитання у тиші. У глибині душі зрозуміло, що це не просто напад без причини. Час стикатися з його жадібністю до влади та не здаватися без бою. Наближався момент боротьби за життя і королівство, але знайти вихід з цієї жахливої ситуації було важко.

Думки про батьків, народ, про те, що мріялося захистити, надавали сил. Потрібно знайти способи вибратися з цього полону, знайти союзників та поквитатися з Моришем. Ця ніч стала прокляттям, коли відірвали все, чого коли-небудь прагнули — свободу, шанування та безпеку. Але боротися потрібно.

— Прошу вибачити, принце Каліоне, але цієї ночі відбулися деякі зміни.

— Ти розумієш, що цими діями спричиняєш війну?

— Лише в тому разі, якщо король Туррот IV повернеться в Сурон. Поки ми тримаємо його заручником, ваша варварська країна нічого не зробить.

— Навіщо я тобі?

— О, насправді ви не маєте жодної цінності, однак все ж таки втручаєтеся в справи дорослих. Невже ти думав, що це все тобі зійде з рук? Твоя присутність є загрозою моєму плану. Я відчув це ще з першої нашої зустрічі.

В ту мить, коли доторкнувся до твоєї руки, стало зрозуміло, що тебе охороняє могутня сила. Ця сила спричинила нестерпний біль, і тоді відкрилася істина твоєї природи. Що ще може знищити темряву? Звісно, світло. Ти був тим промінчиком надії, що залишився в цьому місці.

Та сама заноза, що спричиняє біль, на який не звертаєш уваги, поки рана не починає гноїтися. Я впевнений, ти вже знаєш, що це місце оповите тьмою. Багато років я планував це, і тепер залишилися останні кроки. Нарешті я взяв під контроль брата.

— Куди ти мене ведеш? — запитав принц, намагаючись розгледіти обличчя тих, хто його оточував.

— У палаці вистачає кімнат, щоб зачинити тебе, і ти нічого не накоїв. Але… тебе чекає дещо цікавіше. Теперішня темрява нічого в собі не приховує. Я привожу тебе до місця, де кожен жах постане перед тобою у справжньому вигляді.

Важка тиша наповнила повітря, коли їхній шлях лежав глибше у таємничі коридори, пропитані суворими тайнами.

Великий мармуровий коридор, замкнений в тиші, здавався безкінечним. Лише слабке світло свічок, що горіли на старовинних бронзових світильниках, осявало темні кути, відкидало похмурі тіні на стіни, прикрашені графікою епохи. Здається, навіть колишні розкоші палацу забулися у глибині цього місця, витиснутого з пам’яті.

Моріш, зосереджений і сповнений рішучості, передавав накази трьом чоловікам, які несли принца Каліона, що втратив свідомість. Їхні важкі, червоні накидки шурхотіли по підлозі, лякаючи тишу такими ж млявими звуками, як далекий відголосок тяжких подихів.

Підземні коридори вели глибше, в темряву, де повітря ставало густим і важким, а стіни вкривались вогкими пліснявами. Тут, у підземеллі, кожен крок відчувався як привід для тривоги. Найглибше жали на думки страх і відчай.

Нарешті, вони дісталися до величезної ями, що простягалася вперед, неначе безодня, огорнена тінню. Стіни ями були оббиті камінням, з потертою поверхнею, від якої прямо до нишком просочувалась велика волога. Виглядало так, ніби сама земля поглинала все світло, яке намагалася позичити в цих тенетах.

— Тут ти залишишся, — тихо сказав Моріш, повертаючись до мене і натискаючи на плече одного з чоловіків, щоб той опустив принца до землі. — Там, де світло не торкається істини, ти побачиш, ким ти насправді є. Твій час настав.

Він подивився в глибину.

— Стрибай у яму. Не бійся, я не дам тобі померти так швидко, — промовив він з холодною усмішкою.

Я намагався заглянути вглиб, вивчаючи непроглядну темряву, намагаючись побачити її кінець, але нічого не було видно, лише безодня поглинала світло.

— Ти вважаєш, що я настільки дурний? — спитав я, відчуваючи, як страх поступається місцем гніву.

— Хлопче, я вже сказав, що не дам тобі померти так швидко. Спочатку ти мусиш мучитися. До того ж, ти не в тому становищі, аби перечити мені. Або стрибаєш сам, або ці хлопці допоможуть тобі. Тоді буде дещо болючіше.

Вдихнувши, затримав повітря, заплющив очі, і в один мить стрибнув у невідомість.

Вперед! Темрява обгорнула мене, неначе покривало, що делікатно стиснуло моє тіло, коли я летів униз. Спочатку відчуття ізоляції охопило мене страхом, але поступово воно змінилося. Відчував легкість, немов зникаючи з цього світу.

Мов вічність, падав в порожнечу, а звуки заколисуючих стін лунали в моїх вухах, мов заспокійлива колискова. Пам’ять потихеньку тьмяніла, залишаючи лише відлуння страху і безвиході.

Нарешті, в цій глибокій темряві, емоції переплуталися: страх та лють, відчай і прийняття. Я відчував, як мій розум розкривається, лише щоб прийняти цю розгубленість, наче фрагменти розмірковування, що кружляли у свідомості. З кожною миттю падіння мій дух тонув у водах найглибшої темряви, чекаючи на те, що ж може його чекати внизу.